Розділ 2

Ранок наступив надто швидко. Здавалося, ми тільки склепили очі — а за вікном уже сіріє небо, прокидається чуже місто, і в номері висить тихе, нетерпляче хвилювання. Утома нікуди не поділася, тіло нило після вчорашнього, та сну не було ні в одному оці: його змило передчуттям.

Я підвелася на ліктях і кинула погляд на годинник.

06:30

У нас є півтори години до того, як треба бути біля готелю, — і це вже зовсім небагато, щоб зібратися й встигнути до їхнього виїзду, і знову, хоч на хвилину, опинитися поряд із тим, що вчора перевернуло мене догори дриґом.

Кріс теж вже прокинулася. Волосся трохи скуйовджене, очі ще не до кінця розплющилися, та рука звично намацала телефон на тумбочці, і вона, примружившись, розблокувала екран.

— Жива? — пробурмотіла вона, сідаючи на ліжку й позіхаючи на весь рот.

— Ну, можна сказати, що так, — усміхнулася я й потягнулася по свій телефон, мигцем перевіряючи заряд.

Збиралися ми швидко, та в повітрі все одно дзвеніла напруга. Усе йшло звично, майже механічно — кава, душ, макіяж, — поки не настала черга головного — вибір одягу.

І тут мене накрило.

— Кріс, я не знаю, що мені одягнути, — я вигрібала з валізи футболки, джинси, куртки, і з кожною річчю паніка тільки росла. — Мені потрібно щось зручне. І стильне. І не надто відверте, але й не нудне. І щоб я в цьому не була схожа на бегемота, який думає, що всіх вразить.

Кріс стояла перед дзеркалом і неквапливо випрямляла волосся, пасмо за пасмом, явно не поділяючи моїх страждань.

— Ево, ти не бегемот, — безтурботно повідомила вона, не відриваючись від свого заняття.

— Я серйозно, — я тримала на витягнутих руках то одне, то інше, і все було не те. — У цьому не можна. У цьому теж. А оце — точно ні, нащо я взагалі це купувала…

Я опустилася на край ліжка, потопаючи в купі одягу, і відчула, як усередині піднімається знайоме глухе роздратування, а до горла підкочується вже зовсім зрадливий клубок. Тієї миті мені хотілося загорнутися в ковдру з головою, лишитися тут назавжди і, чого вже там, як слід розревітися. Я трималася з усіх сил, але тільки тому, що вже нафарбувалась й псувати макіяж було б прикро.

Я крадькома глянула на відображення Кріс у дзеркалі. Яскраво-жовтий сарафан із квітковим принтом, тоненькі бретельки, розріз від стегна — легкий, повітряний, наче створений спеціально для неї. На Кріс він сидів бездоганно, підкреслюючи засмаглу шкіру, довгі ноги й цю її сліпучу, вроджену впевненість, якої мені завжди так бракувало.

Дивно, та поруч із нею я завжди ставала до себе суворіша. Не через неї, ні. Вона жодного разу не дала приводу. Скоріш через цю дурну звичку прикидати, наскільки я недотягую: до її легкості, до того, як вона входить у кімнату й не сумнівається, що їй тут раді. Кріс ніколи про це й не здогадувалася.

— Ево, зберися, — Кріс відклала вирівнювач і повернулася до мене, схрестивши руки на грудях; голос став суворіший, вона звикла до таких моїх істеричних атак і добре знала, що їй робити. — У нас не вагон часу. Хто це вчора рвався робити фото для портфоліо, га?

Я затулила обличчя руками.

— Та вони один раз на мене глянуть і втечуть. Ти подивися на це взагалі, — я різко встала й демонстративно розвела руки, запрошуючи її оцінити весь масштаб катастрофи.

Кріс примружилася, зробила перебільшено серйозне обличчя, повільно обійшла мене по колу, витримала театральну паузу — і розреготалася.

— Ну, — видавила вона крізь сміх, — якщо ти з'явишся до них ось у такому вигляді, то так, мабуть, розбіжаться.

— Дуже смішно, — я схрестила руки.

— Та не тому, що ти страшна, — Кріс усе ще посміювалася. — А тому, що розгулювати містом в самих трусах і з лицем великомучениці — це, погодься, трохи занадто.

І тут уже я не витримала — пирхнула, затуливши обличчя долонями.

— Ось бачиш? — вона тицьнула в мене пальцем. — Ти сама себе накручуєш.

Вона підійшла, сіла поруч і м'яко поклала долоню мені на плече.

— Давай разом подумаємо, що вдягти, — сказала вона.

Я видихнула й відчула, як тугий вузол усередині нарешті слабшає. Що б я без неї робила.

— І, між іншим, — додала Кріс, — Леонардо вчора підійшов саме до тебе.

Вона кинула це наче між іншим, та я відчула, як моє обличчя наливається жаром, а десь під ребрами стає лоскітно й солодко. Я закотила очі, намагаючись це сховати, і, здається, не дуже-то вийшло.

— Так, до справи. Де твій червоний сарафан?

Вона вже зарилася в гору одягу, а я, все ще трохи знічена, але вже усміхаючись, узялася їй допомагати. За кілька хвилин я знову стояла перед дзеркалом — і на мить завмерла.

Усе-таки Кріс знала, що робить. З відображення на мене дивилася зовсім не та розгублена дівчина, що п'ять хвилин тому сиділа в купі ганчір'я, готова розплакатися. Короткий червоний сарафан м'яко струменів по тілу, ніде не обтягуючи, але безпомилково підкреслюючи те, що треба: відкривав довгі ноги, оголював ключиці, відтінював пшеничне волосся й робив зелені очі яскравішими, глибшими. Веснянки на щоках проступили виразніше, і все обличчя наче засвітилося зсередини. Я й забула, що можу так виглядати.

Та чогось усе ж бракувало. Я нахилила голову, вдивляючись у відображення.

— Гм…

Кріс, яка вже чудово знала цей мій погляд, усміхнулася:

— Твоєї коронної червоної помади.

Точно. Як я могла забути. Я вхопила косметичку й кількома рухами підвела губи.

Кріс, схрестила руки й  вдоволено кивнула.

— Ну ось. Тепер ти просто приголомшлива.

— Дякую, — усміхнулася я. — Ти теж.

Коли ми підійшли до готелю, я машинально перевірила камеру й телефон — все заряджено і готово. Та всередині вже шкреблося передчуття, що просто не буде.

«Хай усе вийде, ну будь ласка», — повторювала я подумки, поки погляд не уперся в те, чого я бачити точно не хотіла.

Біля входу вирував щільний натовп фанатів. Люди тиснулися одне до одного, підстрибували, витягували шиї, заглядаючи через голови; хтось розмахував плакатами, хтось вигукував щось у бік охорони.

— Ну все, приїхали, — видихнула я, оцінюючи масштаб хаосу. — З таким натовпом у нас нуль шансів. Ми навіть близько не підійдемо.

Пальці самі потягнулися до каблучки на правій руці — тоненької, з рухомим зовнішнім обідком, який можна нескінченно прокручувати, — і я закрутила її. Цю звичку я підхопила пару років тому, разом із самою каблучкою. Кріс подарувала її мені в один із найтемніших моїх періодів — коли я виборсувалася зі стосунків, які надто довго приймала за кохання, і не могла всидіти на місці від тривоги. «Крути її, а не себе накручуй», — сказала вона тоді, одягаючи каблучку мені на палець. Відтоді вона так і лишилася зі мною, і будь-якої тривожної миті пальці швидко її знаходили.

— Це що, песимізм увімкнувся? — гмикнула Кріс, помітивши мій рух.

— Ні, — пробурмотіла я, не перестаючи крутити каблучку. — Просто… ти сама подивися.

Що ближче ми підходили, то ясніше ставало: це зовсім не та затишна зустріч біля готелю, яку я здуру собі намалювала. Тут вирувала справжня фанатська буря. Я знову глянула на екран.

07:45

Виїжджають вони о восьмій, а отже, у нас лишилося п'ятнадцять хвилин. Це надто мало. Камера в руці раптом видалася безглуздою: ну зроблю я пару кадрів чужих потилиць, і що з того?

Кріс різко прибавила крок, і я кліпнула, заскочена зненацька.

— Гей, ти куди?

Вона обернулася на секунду, усміхнулася і кинула:

— А ти що, уже здалася?

Я зупинилась. Здалася? Я ще раз окинула поглядом натовп, будівлю, охоронців, бічні виходи. Має бути інший спосіб. Так просто ми не підемо.

— Стій, — я спіймала Кріс за руку.

Вона здивовано обернулася:

— Що? Он же вхід, ходімо!

Я знову подивилася на натовп — на те, як люди тиснуть одне одного, як охоронці вже роздратовано махають руками, як то тут, то там спалахують крики. Щось було не так. Я не могла цього пояснити, та всередині все стислося від ясного, упертого відчуття: сюди нам не треба.

— Туди не варто, — твердо сказала я.

— Чому? — примружилася Кріс.

— Просто… так відчуваю.

Вона закотила очі.

— Ево, зараз не найкращий момент вмикати соціофоба.

— Річ не в людях.

Я роззирнулася, і погляд зачепився за вузький провулок збоку від готелю — майже порожній, схований від чужих очей, що вів кудись до задньої частини будівлі.

— Нам туди.

— Ти серйозно?

— Так.

Кріс закусила губу, перевела погляд з натовпу на мене й назад.

— Ну і хай буде що буде, — пирхнула вона й рушила слідом.

Я й сама не знала, чи маю рацію. Та одного разу ця сама інтуїція вже витягла мене з тисняви на сцену, а потім і зовсім звела з Леонардо — то чому б не довіритися їй знову.

— Я все ще не розумію, що й навіщо ми тут робимо, — пробурмотіла Кріс, прикриваючи очі долонею від ранкового сонця.

— Чесно? Я теж, — зізналася я. — Але є відчуття, наче ми маємо бути саме тут.

Кріс важко зітхнула й полізла по сигарети.

Ми стояли в затінку на задньому дворі готелю, відрізані від натовпу, що гудів біля входу. Повітря тут було вологе, пахло ранковою кавою й чимось металевим — чи то від решіток кондиціонерів, чи то від старих труб. Я помітила бічні двері і, піддавшись пориву, підійшла, смикнула за ручку. Замкнено. А чого я, власне, чекала?

— Ево, ти мене саму покинула! — обурилася Кріс.

Я усміхнулася й повернулася до неї. Вона простягнула мені сигарету й узялася ритися в сумці в пошуках запальнички.

— Та де ж вона…

І цієї миті за спиною пролунав голос. Низький, такий знайомий, що в мене всередині все враз обірвалося й закалатало:

— Ora hai bisogno del fuoco, Eva?

Я застигла. Спиною пробігла гаряча хвиля, дихання збилося, і на одну божевільну секунду мені здалося, що я недочула, що це слухова галюцинація, що мозок просто дограє вчорашній вечір.

Першою зреагувала Кріс — скинула голову так різко, наче її облили холодною водою. Я повільно обернулася. Усе-таки я не галюцинувала.

Він стояв за кілька кроків, руки недбало в кишенях, очі трохи примружені від ранкового світла, а на вустах — та сама лінива, трохи хижа усмішка, яка снилася мені цієї ночі.

— Офігіти, — тільки й видихнула Кріс, перша віднайшовши дар мови.

Я ковтнула, відчуваючи, як паніка в грудях стрімко змінюється теплим, майже лякливим електричним розрядом. «Тримай обличчя. Дихай. Спокійно і впевнено», — наказала я собі, несміливо підводячи погляд, і зустрілася з ним очима — у них грали ті самі лукаві іскорки, що й учора.

— Sì, — знову несподівано для самої себе випалила я, ледь помітно кивнувши. Руки все ще трохи тремтіли, та я намагалася триматися.

Леонардо дістав запальничку й ступив ближче. Він клацнув коліщатком, і я, попри дрижаки, піднесла сигарету до полум'я, затягнулася й знову підняла на нього очі.

— Ви тут випадково? — спитав він, не відводячи погляду.

— Не зовсім, — встряла Кріс, усміхаючись. — Просто моя подруга — соціофоб зі стажем, і побачивши той натовп біля входу, вирішила, що краще помре, ніж сунеться туди. Тож ми пішли в обхід. І, схоже, не прогадали.

Я відчула, як червонію до коренів волосся.

— Кріс!

— А що? Це ж чистісінька правда, — вона знизала плечима з найневиннішим виглядом.

Леонардо тихо розсміявся.

— Отже, інтуїція соціофоба, — протягнув він, дивлячись на мене так, наче ця деталь його щиро потішила. — Непогано спрацювало.

— Видно, іноді вона корисніша, ніж здається, — видавила я, намагаючись не згоріти на місці від сорому.

І тут за його спиною я помітила рух. Б'янка, Маттео й Тоні виходили з тих самих дверей, які я пару хвилин тому марно смикала, і, окинувши нас поглядом, явно здивувалися цій зустрічі не менше за нас.

— Ну що, усе готово? — пролунав збоку голос Б'янки. Вона стояла, недбало спершись об стіну, схрестивши руки й ліниво нас розглядаючи.

— Майже, — кивнув Леонардо і, наче знехотя, мотнув головою в наш бік. — Тільки в нас тут… незаплановані гості.

Губи Кріс вигнулися в саркастичній усмішці.

— О, та ну? — вона уперла руки в боки у своєму класичному жесті «зараз усе викладу». — Узагалі-то це ти нас запросив. 

Тоні, що притулився до стіни поруч із Б'янкою, ліниво нас оглянув і всміхнувся кутиком вуст.

— Це коли він встиг? — протягнув він. — Ми розраховували тихцем вислизнути від натовпу біля головного входу. А тут, виходить, нас уже зустрічають.

— Ну то й ми не натовп, — із удаваною образою озвалася Кріс.

Я ковтнула, стискаючи телефон. Хвилювання росло, наче пружина всередині закручувалася все тугіше.

— І що тепер? — спитала я, намагаючись звучати спокійніше, ніж була насправді.

Б'янка перезирнулася з Маттео й Тоні, потім знову подивилася на нас, і в її очах майнув авантюрний вогник.

— Та чого вже там, раз ви нас усе одно знайшли, — вона знизала плечима. — Давайте швиденько, поки вони не збагнули, що ми втекли із заднього ходу.

Вона кивнула Леонардо, і він спокійним, лінивим рухом відступив, дозволяючи нам підійти. Ми з Кріс перезирнулися, і мене з головою накрило відчуття цілковитої нереальності.

— Ну що, ragazze, хочете фото? — Тоні схилив голову набік, хитро усміхаючись.

— Ти ще питаєш? — Кріс миттю вихопила телефон, і голос у неї здригнувся від захвату.

Ми збилися ближче, і я майже фізично відчула тепло Леонардо, що опинився поруч. Тоні переключив камеру, примружився, обираючи кут.

— Так, робимо бунтарський рок-н-рол?

Б'янка пирхнула:

— Ти ще каченя запропонуй. Просто знімай, Тоні.

Клац. Я глянула на екран — і мені перехопило подих. Ми й справді були там, усі разом. На знімку я мала такий вигляд, наче й справді належала цій миті, і розпливчаста, як сон, реальність раптом набула чіткості.

Кріс штовхнула мене ліктем.

— Ево, якщо це сон, не здумай мене будити.

І тут я згадала, навіщо прийшла насправді. Глибоко вдихнула, відчуваючи, як від адреналіну паморочиться в голові.

— Заждіть… а можна… — голос зрадливо здригнувся, та я взяла себе в руки. — Можна зробити ще кілька кадрів? Для мого портфоліо.

Зависла пауза. Леонардо подивився на мене, трохи схиливши голову набік, наче вивчаючи.

— Ну-у, — першою знайшлася Б'янка, — раз уже ти все одно зірвала нам усі плани, то чому б і ні.

— Для портфоліо? — перепитав Маттео, трохи насупившись.

— Так, я фотограф, — затарабанила я, наче завчила це напам'ять. — Хотіла б зробити пару кадрів із вами. Нічого особливого, просто портрети.

Вони перезирнулися. Час явно тиснув, і я вже майже не вірила: ну навіщо їм, світовим зіркам, витрачати останні хвилини на якусь дивну дівчину, що уявила себе фотографом. Та Б'янка раптом кивнула.

— Тільки швидко, — сказала вона, і решта її підтримали.

Я одразу скинула камеру, яку весь цей час тримала напоготові, і взялася шукати найкращий ракурс. Неймовірно, та вони стали саме так, як треба, без жодної вказівки. Ранкове світло лягало м'якими контрастами, підкреслюючи їхні риси, і вперше я бачила їх без звичного сценічного гриму — справжніми, домашніми, живими. Спершу я зняла кілька портретів окремо, намагаючись упіймати в кожному щось своє: Леонардо вийшов задумливим і трохи зухвалим, Б'янка — упевненою і стильною, Маттео — відстороненим, але магнетичним, а Тоні — напрочуд енергійним. Потім попросила їх стати разом, і вони розслабилися, почали усміхатися, перекидатися жартами, а я ловила ці секунди — легкість, свободу, ту саму хімію, що пов'язувала їх між собою.

— Готово, — нарешті сказала я, опускаючи камеру. Я знала, що впіймала саме те, що хотіла.

— Сподіваюсь, що вийшло чудово, — Б'янка підійшла ближче, кивнувши на камеру.

— Більш ніж. Дякую, — усміхнулася я.

— Ну ось, тепер нам і справді пора, — Леонардо глянув на годинник. — Дякую, що були з нами вчора. І що знайшли нас сьогодні. Бережіть себе.

Його слова прозвучали так щиро, що я ледь стримала емоції.

— Це вам дякую. За вашу відкритість, — видихнула я, відчуваючи, що й цих слів замало.

Вони рушили до машини, що чекала неподалік, а ми з Кріс стояли й дивилися їм услід, не вірячи, що все це відбувається насправді.

— Не віриться, що це реально, — прошепотіла Кріс.

— Мені теж, — відповіла я, усе ще відчуваючи легкий дрож.

— Слухай, поки ми не поїхали, — раптом обернулася Б'янка, — лишиш мені свої контакти? Люблю хороші фото, а ти маєш такий вигляд, наче дійсно знаєш, що робиш. Цікаво буде подивитися.

— Так, звісно, — відповіла я, ще до пуття не усвідомлюючи, що відбувається, і поспіхом дала їй своє посилання в інстаграмі, де, власне, були й усі інші мої контакти.

Вони почали розсідатися по місцях. І тут я помітила його — на передньому пасажирському сидінні сидів незнайомий хлопець, якого я раніше не бачила ні на сцені, ні вчора біля готелю. Він дивився на всіх нас з відвертим несхваленням, позираючи то на годинник, то на нас, і весь його вигляд промовляв: затрималися, зайві люди, все не за планом. Я не знала, хто він, та під його поглядом мені раптом стало незатишно, наче ми й справді зробили щось не те.

А потім машина рушила — і Б'янка, вже сівши всередину, раптом висунулася із заднього вікна, скорчила нам кумедну гримасу, її волосся злетіло й затанцювало на вітрі. Я зреагувала суто на інстинкті — скинула камеру й устигла впіймати цей кадр за частку секунди до того, як машина набрала хід: Б'янка, усміхнена, жива, у потоці ранкового світла. Один із найкращих знімків, що я коли-небудь робила.

Вони поїхали, а ми з Кріс лишилися стояти в провулку — приголомшені й щасливо виснажені. І тільки коли телефон коротко дзенькнув сповіщенням — «darkbianka тепер стежить за вами», — до мене почало по-справжньому доходити, що зараз сталося.

— Це було неймовірно, — видихнула нарешті Кріс.

— Більш ніж неймовірно, — озвалася я, і, усміхаючись, ми повільно побрели назад до нашого готелю.

Мені кортіло повернутися й передивитися всі кадри, упевнитися, що вони вийшли такими ж живими, як ця мить. І тут телефон у кишені завібрував знову. На мене щойно підписався Леонардо.