Розділ 4

З того моменту, як на екрані мого телефона спалахнуло повідомлення від Вінса, минуло три дні — три дні, які дивним чином тягнулися, мов три тижні, і водночас пролетіли, мов три секунди.

Я все так само варила каву зранку, протирала столики між замовленнями, усміхалася постійним клієнтам. Ззовні не змінилося нічого: та сама кав'ярня, той самий фартух, ті самі відточені до автоматизму рухи. Та всередині все гуло, наче під шкірою пустили слабкий електричний струм, і кожна звична дія тепер була просякнута передчуттям змін, які ось-ось зметуть моє колишнє життя. Столики, за якими ми з Кріс колись засиджувалися після зміни, теревенили ні про що, перетворилися на декорацію з минулого. Запах кави, що раніше означав для мене дім, тепло й стабільність, тепер лише нагадував, що я застрягла десь між двома світами й у жодному з них до пуття не перебуваю.

Те саме коїлося і з Кріс. Вона все так само кепкувала з клієнтів, усе так само хмурилася, коли хтось згрібав зі стійки половину цукорниці, та погляд її все частіше відпливав до вікна, за яким вирувало інше життя — яскраве, хаотичне, звабливе. Тільки ми обидві ще не розуміли, як же нам ступити в це життя разом.

І одного з таких днів, щойно я переступила поріг кафе, телефон завібрував у кишені. Незнайомий номер. Палець на секунду завис над екраном — зазвичай я не відповідаю на незнайомі номери, — а потім я зробила глибоко вдихнула і відповіла, адже це могло б бути щось важливе.

— Ева? — голос я впізнала одразу: спокійний, впевнений. Голос людини, що звикла, що її слухають — Вінс. — Ми затвердили дати туру. Треба обговорити деталі й узгодити все якнайшвидше. Я зараз у твоєму місті — можемо зустрітися сьогодні?

— Звісно, коли?

Він призначив зустріч за пару годин, у кафе в центрі, — я кілька разів проходила повз це місце, та всередині жодного разу не була: маленьке, стильне, з тих, що їх уподобали творчі люди, я туди заходити боялась. Насилу стримуючи тремтіння, я записала адресу й пообіцяла приїхати вчасно.

Кріс підійшла ближче, вловивши уривки розмови.

— Що там? — спитала вона, хоча з мого обличчя вже все було ясно.

— За дві години в мене зустріч із Вінсом, — я опустила телефон і нарешті видихнула. — Обговорюватимемо все: дати, умови, роботу. Це насправді відбувається, Кріс.

Вона завмерла на секунду, наче даючи словам уляглися, а потім розпливлася в широкій, щирій усмішці.

— Я так за тебе рада, подруго! Ти впораєшся, — сказала вона твердо. — Я в тобі ні секунди не сумніваюся. Це твій момент, чуєш?

Я кивнула, хоча всередині все ще клубочився туман сумнівів.

— Мені треба переодягтися, — спохопилася я, оглядаючи себе. — Не можу ж я заявитися туди в робочому.

Кріс ковзнула поглядом по нашій формі й пирхнула.

— Це вже точно. Біжи додому, збирайся. Я тебе прикрию.

— Ти найкраща, — я обняла її, стягнула фартух і кинула його на стійку.

Вдома мене зустріла звична тиша, і я заметалася кімнатою, перебираючи речі з тією самою панікою, що й у Варшаві, тільки тепер ставка була інша. Мені треба було виглядати так, наче я знаю собі ціну, навіть якщо насправді мене потрушувало. Зрештою я зупинилася на темних прямих джинсах, білій сорочці й легкій куртці — просто, чисто й без зайвого галасу. Глянувши в дзеркало, я побачила зібрану, спокійну дівчину, і тільки зелені очі видавали бурю, що вирувала всередині. Згодиться.

Щойно я застебнула сумку, телефон знову дзенькнув. Кріс.

«Покажи йому, яка в мене крута подруга».

Я усміхнулася — її підтримка дотягувалась до мене навіть крізь усе місто, — глибоко вдихнула, підхопила сумку й вийшла.

Центр зустрів звичною метушнею: офісні, що поспішали на обід, вуличний музикант із гітарою на розі, туристи з камерами напоготові. Зазвичай я розчинялася в цьому потоці без залишку, та сьогодні рухалася крізь нього, наче крізь щільну завісу, не відчуваючи ні людей, ні шуму.

Кафе «August» виявилося рівно таким, яким я його собі уявляла: маленьке, стильне, з величезними вікнами, крізь які лилося м'яке денне світло, із запахом свіжозвареної кави й кориці, з дерев'яними столиками вздовж стіни, за якими сиділи люди, втупившись у ноутбуки, і з безліччю зелені. Я зайшла й одразу знайшла очима Вінса. Це був той самий хлопець із переднього сидіння машини, який у Варшаві так суворо й невдоволено позирав на нас з вікна, наче ми порушили якийсь священний лад. Тільки зараз від тієї суворості не лишилося й сліду: він сидів за столиком у білій футболці, з планшетом у руках, і, помітивши мене, підвів очі й привітно кивнув, запрошуючи сідати.

— Привіт, Ево, — сказав він із легкою усмішкою, коли я опустилася навпроти. — Радий, що ти прийшла. Сподіваюсь, розмова в нас вийде продуктивна.

— Я теж на це сподіваюсь, — відповіла я, з усіх сил намагаючись звучати впевненіше, ніж почувалася.

І почалася та сама розмова, яка визначила найближчі місяці мого життя. Ми пройшлися маршрутом — міста, тижні в дорозі, концерти, низка виступів по всій Європі, — графіком зйомок, умовами, і коли він назвав гонорар, я насилу втримала обличчя: це було більше, ніж я заробляла в кафе за п'ять місяців, разом з усіма чайовими. Вінс говорив все чітко, а я слухала, вбираючи кожну деталь, і що довше він говорив, то ясніше я розуміла весь масштаб того, у що вплутуюся. Довгі переїзди, виснажливий графік, життя без розкладу й без твердого ґрунту під ногами — жодних фіксованих змін, день і ніч, здатні злитися в одне нескінченне «зараз». І все одно, що більше я чула, то дужче хотілося пірнути туди з головою.

Якоїсь миті він відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на мене.

— Ево, як думаєш, чому ми обрали саме тебе?

Я підвела погляд, не розуміючи, до чого він веде, і першої ж секунди в голові, звісно, промайнуло щось геть абсурдне: що ніякий я не вибір, що вони просто пожаліли дивну дівчину, яка зав'язалася за ними в Варшаві й тицьнула їм свої аматорські знімки, що ось-ось з'ясується якась помилка, і все це виявиться непорозумінням.

— Не лише через талант, — вів далі він, наче не помічаючи, як я внутрішньо стиснулася. — Хоча він у тебе є, і це видно одразу. Річ в іншому. Ми всі побачили у твоїх кадрах те, чого майже ні в кого немає. Ти не просто наводиш об'єктив і натискаєш кнопку — ти ловиш те, що зазвичай вислизає. Відчуваєш момент. Бачиш людей такими, якими вони самі себе не бачать. — Він трохи помовчав. — Цьому важко навчитися. Це або є, або немає.

Я мовчала, бо в горлі раптом став клубок.

— Дякую, — видавила я нарешті, і голос прозвучав тихіше, ніж хотілося. — Я вас не підведу.

І, кажучи це, я вперше повірила, що це не просто ввічлива фраза.

Вінс кивнув, розстебнув сумку й неквапливим, відпрацьованим рухом дістав папку.

— Це твій контракт, — сказав він легко. — Забирай, читай, думай. Пару днів у тебе є, але не тягни — тур уже на носі. Перший концерт у Берліні, сімнадцятого вересня.

Я взяла папку. Гладенька шкіра корінця наче обпекла пальці, а крізь прозору обкладинку на першій сторінці я розгледіла логотип Darknights і своє ім'я, надруковане великими літерами. Моє ім'я. Поряд із їхнім.

— Я зрозуміла, — сказала я, стримуючи дрож у голосі.

— Ось і чудово. Чекаю від тебе блискучої роботи.

Він підвівся, простягнув руку, і я її потиснула. Потім він розвернувся й пішов до виходу, а я дивилася йому вслід — як він лавірує між офіціантами й відвідувачами, які гадки не мали, яке рішення щойно лягло мені на плечі. Коли двері за ним зачинилися, я нарешті видихнула.

Переді мною холола неторкана кава. Я провела пальцями по гладенькому корінцю папки, наче перевіряючи, чи не розчиниться вона, чи не виявиться все це черговим сном. Невже вони справді обрали мене?