Розділ 5

Коли я повернулася додому, Кріс мало не підскочила з дивану. Вона явно не знаходила собі місця весь цей час: на столі вишикувалися три порожні кавові горнятка, а в попільничці дотлівала чергова сигарета.

— Ну?! — вона вп'ялася в мене нетерплячим поглядом, нервово заправляючи пасмо за вухо. — Не мовчи, я тут божеволію взагалі-то!

Я мовчки підняла папку з контрактом і помахала нею в повітрі.

— Ось. Контракт у мене на руках, — видихнула я. — Дали пару днів подумати, але…

— Стоп. Жодних «але», — Кріс у два кроки опинилася поруч і взяла мене за плечі. — Ево, подивися на мене. Це твій шанс. Єдине питання — не «чи підписувати», а якою ручкою.

Я кивнула, пройшла до вітальні й опустилася на диван. Втома важко осіла в плечах. Кріс сіла поруч, підібгавши під себе ноги, і уважно дивилася на мене — надто уважно, як коли відчувала, що я щось недоговорюю.

— Ну давай, — сказала вона тихо. — Що в тебе в голові? Я ж бачу, тебе щось гризе.

Я довго мовчала, крутячи на пальці каблучку.

— А раптом я не впораюся, — вимовила я нарешті, і одразу стало легше й страшніше водночас від того, що сказала це вголос. — Раптом там, у Варшаві, мені просто пощастило. Один вдалий кадр, випадковість, збіг. А я приїду на тур, почну знімати щодня, і вони зрозуміють, що помилилися. Що ніякий я не фотограф, а просто дівчина з кав'ярні, яка надумала про себе казна-що.

Кріс не перебивала, і я вела далі, уже не дивлячись на неї, бо так було простіше.

— Знаєш, що найгірше? Не те, що я провалюся перед ними. А те, що я провалюся перед собою. Я ж стільки років тягаю цю камеру й боюся зробити з нею бодай щось справжнє. Складаю все на «потім», бо поки не спробуєш — мрія лишається цілісною. А якщо спробую й не вийде… виходить, я весь цей час брехала собі. І виявиться, що я ніхто, а моя мрія — просто дитяча фантазія, у яку безглуздо було вірити.

У кімнаті повисла тиша. За вікном гуділо вечірнє місто.

— Так, — Кріс розвернулася до мене всім корпусом, і в її голосі не було ні тіні звичної іронії. — Дай-но я тобі дещо нагадаю. Пам'ятаєш, хто був твоєю першою моделлю?

Я мимоволі усміхнулася.

— Ти.

— Я. — Вона з гордістю тицьнула себе в груди. — Коли в тебе була оця твоя перша дешева камера, і ти ганяла мене всім містом, змушувала стояти під дурнуватими кутами, ловила світло на заході, по сто разів перезнімала. І знаєш що? Ті фотографії досі найкращі, що в мене є.  — Вона помовчала. — Половина твого портфоліо, між іншим, це я. Тож коли ти кажеш «я ніхто» — ти й мене заодно обзиваєш, май совість.

Я засміялася крізь клубок, що підступив до горла.

— Ево, — вона взяла мої руки у свої. — Річ не в тім, пощастило тобі в Варшаві чи ні. Ти бачиш людей. Бачиш те, чого вони самі в собі не помічають, — і показуєш їм це. Це не випадковість. Просто ти єдина в цій кімнаті, хто досі в цьому сумнівається.

Я дивилася на неї й думала про те, що без неї мене б тут не було. Це ж Кріс щоразу витягала мене з ями — забрала до себе, коли я йшла від того, хто спрагся довести мені, що я ніхто без нього; підсувала мені камеру, коли я ладна була її закинути; сміялася з моїх «божевільних ідей», а потім усе одно йшла за мною слідом і тримала за руку. Усі мої рішучі кроки насправді були її вірою в мене, позиченою в борг, поки я не навчуся вірити сама. І ось тепер переді мною лежав контракт, який міг усе змінити, — а її поруч у цьому турі не буде.

Ця думка кольнула мене різко й боляче.

Щоб відволіктися, ми замовили піцу й завалилися на диван, і Кріс, відламуючи шматок, між ділом гортала інстаграм, тицяючи мені під ніс то одне, то інше.

— Дивися, твій Лео на останньому концерті, — вона нахилила екран до мене: Леонардо на сцені, волосся безладно спадає на обличчя, рука стискає мікрофон так, наче це єдиний його спосіб докричатися до світу. — Ось це тобі й доведеться знімати. Щодня. Я б померла на місці.

— А оце, здається, Маттео, — пролистнула вона далі, на кадр, де барабанщик стояв трохи осторонь від решти, дивлячись кудись весь такий спокійний і відсторонений. — Загадковий. Тобі з ним буде морока, ось в цьому я впевнена.

Я гмикнула, розглядаючи фото, і страх потроху відступав.

— Слухай, — сказала я, відклавши недоїдений шматок. — Коли я повернуся… ти ж нікуди не подінешся, так? Я не хочу, щоб ти тут лишалася сама, поки я мотаюся Європою.

Кріс закотила очі, та я бачила, що її це зворушило.

— Боже, вона ще не поїхала, а вже сумує, — пирхнула вона. — Не вигадуй. Я тут щось придумаю, а ти слатимеш мені фотки й страждатимеш від того, як тобі без мене добре. — Вона штовхнула мене ліктем, але потім додала вже м'якше: — Я шалено за тебе рада, Ево. Справді. І так, трохи заздрю — але в найкращому сенсі, у якому тільки можна заздрити людині, яку любиш.

Я обняла її міцно, відчуваючи, як горло стискається, і вперше за вечір мені справді стало легко.

Пізніше, уже вкладаючись спати, я за звичкою перевірила телефон — і серед звичайної стрічки раптом вискочило сповіщення, яке змусило мене протерти очі.

darkleo хоче надіслати вам повідомлення.

Дихання збилося. Я відкрила чат.

«Ну що, ти вже наша? скажи так, бо я вже замучив Вінса питаннями 😄 Твої фото з портфоліо досі в мене в голові».

Коротко, навіть трохи надмінно, бо я вибачаюсь, але якого це дідька я маю бути “їхня”? І все одно від того, що він узагалі про мене згадав, знайшов секунду написати сам, усередині стало тепло й лоскітно.

Я перечитала повідомлення двічі, та відповідати одразу не стала — надто багато всього треба було спершу вкласти в голові. Натомість я написала Кріс, хоча вона спала в сусідній кімнаті:

«Завтра вранці підписую».

Відповідь прилетіла за секунду:

«Я знала. Пишаюся тобою до неподобства. А тепер спи, мрійнице».