Розділ 1

Ми стояли біля самісінької сцени, і я досі не вірила, що це насправді відбувається.

Лиш кілька місяців тому я гарячково оновлювала сторінку з квитками в підсобці кав'ярні, а тепер я тут — у чужій країні, біля огорожі, що відділяє мене від сцени якимись метрами. Невже це моє життя? Моя мрія, на яку ми з Кріс відкладали кожну копійку п'ять місяців поспіль? Хай це лише фестиваль, хай довкола шаленіє натовп, що горлає гучніше за саму групу, хай мені довелося летіти на край світу — байдуже. Я тут. І немає нічого солодшого за це відчуття: розуміти, що мрія справдилася, і що ти сама її здійснила, власними руками, власною впертістю.

Було б круто з ними познайомитися. Перекинутися кількома словами, зробити кілька кадрів — та хоч би й без мене, просто їх, для портфоліо. Але це вже, мабуть, із царини нездійсненного.

Щоб опинитися тут, біля самої огорожі, ми прийшли на одинадцяту ранку — задовго до відкриття, аби бути одними з перших у черзі. Darknights були хедлайнерами, їхній вихід стояв у програмі на дев'яту вечора, і до них на сцену виходили ще чотири гурти: деяких ми з Кріс знали й любили, про деякі чули вперше, але дивитися довелося всіх до одного — варто відійти від огорожі, і місце займуть тієї ж миті. Ми відходили по черзі: одна стерегла два дорогоцінні метри, поки інша бігала до туалету чи по їжу й поверталася, протискаючись назад крізь спресовані тіла. У перервах між сетами, коли на сусідній сцені грали інші, можна було б відійти, перепочити, але ми не рухалися — слухали чужу музику здалеку й трималися за свій бар'єр мертвою хваткою.

Близько другої дня линула злива — раптова та нещадна, — і ми промокли до нитки за лічені хвилини. Потім зірвався вітер, і стало по-справжньому холодно; мокрий одяг липнув до тіла, зуби цокотіли, і надвечір, коли до виходу Darknights лишалося хвилин двадцять, сили наче вичерпалися враз. Пам'ятаю, як стояла, обхопивши себе руками, тремтіла і думала, що більше не витримаю й хвилини цього очікування.

А потім згасло світло, ударили перші акорди, і все це перестало існувати. Холод, втома, мокрий одяг, ниючий хребет — наче хтось клацнув вимикачем, і відкрилося друге дихання, гаряче й шалене.

Учора, до речі, ми вирішили спробувати щастя — після першого дня фестивалю всі фанати зібралися під готелем, і група, звісно, вийшла, вони спробували поспілкуватися з усіма одразу, та це був такий хаос, така тиснява й крик, що я швидко зрозуміла: ловити там нема чого, і ми пішли. 

— Гей, жінко, ти де літаєш? — голос Кріс висмикнув мене з думок. — Мене так притисло, я дихати не можу!

Я отямилася й зрозуміла, що ще трохи — і нас обох складе навпіл об огорожу перед сценою. Удари барабанів прошивали тіло наскрізь, кожен акорд відлунював просто в грудях, повітря було густе від пилу й поту, а крики фанатів раз у раз заглушали музику.

— Ми вже застарі для цього лайна, — озвалася я й усміхнулася.

Кріс глянула на мене з удаваним докором, і ми обидві розреготалися. Здається, ми й справді були тут одними з найстарших — двадцять п'ять років, а раніше здавалося, що це так багато; насправді ж ми все ті самі шістнадцятирічні дівчиська, у яких просто тепер є робота.

Ми спробували відсунутися від бар'єра, та марно. І саме цієї миті фронтмен групи повернувся в наш бік і взявся викликати людей на сцену. Натовп відреагував миттєво — крики, поштовхи, ліс рук, що злетіли вгору. Я вже подумки попрощалася зі своїми ребрами, аж раптом хтось міцно вхопив мене за зап'ясток. Охоронець, що стояв перед сценою.

Поки ми з Кріс прикидали, як би нам вижити в цій тисняві, соліст, виявляється, показав на нас. На нас.

Я завмерла. Пульс гупав так, що заглушав рев натовпу, і я чула лише цей шалений стукіт десь під горлом. «Чому ми? Не може бути, що ми». Я обернулася до Кріс, шукаючи на її обличчі підтвердження, що мені не привиділося, — і побачила на ньому те саме недовір'я, ту саму розчахнуту, очманілу радість, що відчувала і я.

А потім охоронець потягнув нас уперед, і все закрутилося. Чиїсь руки допомогли мені перебратися через огорожу, сходинки, ще сходинки — і ось я вже нагорі, на сцені, і ноги самі несуть мене туди, де гримить музика. У мене перехопило подих.

— Ево! Ми на сцені! А-а-а! — Кріс перша отямилася, вчепившись у мою руку.

Мені відняло мову. Це було насправді. Довкола нас опинилося ще кілька дівчат, яких теж підняли нагору, а зовсім близько — Тоні, Б'янка, Маттео й Леонардо. Їхні обличчя були так близько, що мені перехопило подих.

Ми з Кріс стояли посеред сцени й роззиралися, наче діти, що пробралися в заборонений сад. Над головою кружляли промені прожекторів, повітря двигтіло від кожного удару баса й барабана, а натовп унизу здавався морем голів і рук, що вирувало в такт музиці. На мить усе це видалося мені несправжнім — ось я, поруч Кріс, і мої кумири за крок від мене, наче в якомусь сні, з якого ось-ось висмикнуть.

Нас наче потягнуло магнітом — ми зупинилися просто біля Тоні й чомусь не захотіли йти далі, ніби саме тут було наше місце. І він одразу це помітив. Перехопив наші погляди, ледь ворухнув кутиками губ у посмішці , хитнув у наш бік головою — і заграв, наче цей риф був тільки для нас двох. Кріс поруч видала якийсь геть непристойний звук захвату, а Тоні, помітивши її реакцію, підморгнув і нахилився ближче до краю, не перестаючи грати, кидаючи нам виклик самими очима: ну що, підспіваєте?

Я не могла відвести від нього очей. Він тримав гітару так, наче вона була частиною його тіла, перебирав струни з такою пристрастю й силою, що, здавалося, говорить із кожним у цьому натовпі однією йому зрозумілою мовою. А Б'янка стояла в іншому кінці сцени — зосереджена, бездоганно незворушна, мов рок-ікона, якій нікому й нічого не треба доводити. Вона рухалася під музику з хижою, лінивою грацією, і в паузах між акордами її погляд, сповнений спокійного виклику, ковзав залом. Вона тримала весь цей хаос під контролем самою своєю аурою.

А потім вона повернулася. Подивилася в наш бік — і раптом рушила до нас через усю сцену, не відриваючи погляду. Вона усміхалася — відкрито, схвально, чарівно, — і від цієї усмішки в мене всередині все перевернулося. На секунду мені здалося, що річ у наших образах: ми з Кріс, коли збирались, надихалися саме її стилем — шкіра, ланцюжки, темні стрілки, — і зараз, мабуть, непогано з нею перегукувалися, мали вигляд «своїх». Наче вона вгледіла в натовпі двох дівчат, вбраних у її естетиці, і вирішила підійти ближче. Вона затрималася навпроти нас на мить, кивнула — мовляв, упізнаю, поважаю — і відступила назад, до свого місця, лишивши нас із Кріс задихатися від захвату.

Та найдужче з усіх мене вабив він. Леонардо. Центр сцени, центр цього хаосу. Його голос не просто прорізав шум — він панував над ним, підкоряючи кожного в цьому розпеченому натовпі. І раптом мені привиділося, що його погляд ковзнув повз сотні облич і затримався на мені. Усього на секунду. Може, це була ілюзія, гра світла, але цієї миті все довкола завмерло — звук, натовп, навіть повітря, — і здавалося, він дивиться мені просто в душу, розчахуючи її навстіж, без слів читаючи все, що я думала, відчувала й ховала навіть від себе.

— Ево, ти це бачиш?! — Кріс схопила мене за руку так, що стало боляче.

Та я її ледь чула. У голові билося одне: «Він дивиться на мене. На мене».

І він ступив ближче. Відстань між нами раптом скоротилася до небезпечної, і я розгледіла його всього — біла рвана футболка, що прилипла до тіла, прості класичні чорні штани, нічого зайвого, і від цієї недбалості він здавався ще неймовірнішим. Він співав, дивлячись мені в очі, підстрибував у такт, і в цих рухах було відверте запрошення: давай, приєднуйся, ну ж бо. Мікрофон майже торкався його вуст, вени на шиї різко проступили під шкірою. Очі палали — не від прожекторів, а від тієї шаленої енергії, яку він віддавав залу, сцені, цій миті.

А потім він різко відвернувся від мене до натовпу, скинув руку — наче демонструючи свою цілковиту владу над ним, — і зал вибухнув.

Крик розітнув повітря, наче крізь простір пройшов електричний розряд. Хвиля звуку вдарила нас із Кріс у груди, збиваючи подих, обдаючи жаром піднятих рук, спалахів телефонів, вібрації баса. Піт котився скронями, повітря було густе, просякле запахом розпеченого металу, диму й чогось незбагненно живого. Я відчувала, як пульс зривається слідом за ритмом, ще секунда — і я перестану розуміти, де закінчується музика й починаюся я.

Кріс поруч теж розчинилася в музиці — заплющила очі, скинула руки й просто віддалася миті. Я вчинила так само, забувши про все на світі. Ми кричали разом із натовпом, на повний голос, зриваючи зв'язки, і наші голоси тонули в загальному реві, у голосі Леонардо, у цій величезній живій стихії, що не відпускала ні на секунду. Музика наростала, ритм гнав усе швидше, шаленіше, пульс гупав у такт барабанам — і раптом кульмінація.

Останній акорд вдарив блискавкою. Світ вибухнув.

Я не пам'ятаю, як саме це сталося — усе перетворилося на сліпучий вихор світла, звуку, чистого божевілля. На мить простір утратив форму, межі розмилися, і сцена, натовп, прожектори злилися в єдиний потік.

А потім — тиша. Повітря ще двигтіло, груди розривалися від нестачі кисню, і весь світ наче затамував подих.

І зал вибухнув ревом.

Ми з Кріс, задихаючись, мокрі, але сяйні, перезирнулися — і слів не знадобилося. Це був не просто концерт. Заради такого варто було чекати чотирнадцять годин під дощем, збирати гроші п'ять місяців і летіти в іншу країну. Я знала, що запам'ятаю цей вечір на все життя — і що після нього вже нічого не буде як раніше.

На мить мене прошила думка — якого біса я не взяла камеру? Ось він, ідеальний кадр: світло прожекторів, спалахи емоцій, шалений ритм, усе, що я колись мріяла зняти. Та одразу ж я зрозуміла: жодна фотографія не передала б цього напруження, не показала б, як двигтить повітря від адреналіну, як гримить у грудях відлуння басу, як звук, світло й емоції сплавляються в одне ціле. Камера просто потонула б у цьому океані драйву.

Після концерту ми зависли десь посеред натовпу, що розходився, — збиті з ніг, оглушені, вичавлені, але сповнені адреналіном, що гудів у крові. Додому? Про це не могло бути й мови: заснути зараз було б неможливо, емоції й не думали вщухати, а наші голоси після всіх «підспівувань» явно зібралися взяти вихідний на найближчі три дні.

Лишався єдиний логічний варіант — піти до готелю. А раптом пощастить? Ми не чекали дива й не сподівалися на розмови до душі, та шанс отримати автограф чи бодай ще раз мигцем побачити їх вартий був того, щоб улитися в потік таких самих, як ми.

Кріс, як завжди, налаштувалась скептично.

— Ти ж розумієш, що шанси нульові? Вони виснажені, просто підуть у номери, та й по всьому.

— Розумію. Та якщо не спробуємо — то вже точно нічого не вийде. Тим паче це краще, ніж сидіти в номері і страждати від післяконцертної депресії.

Ми крокували швидко, намагаючись не загубитися в людському потоці, і десь всередині мене жило дивне, лоскітне передчуття.

Я глибоко затягнулася сигаретою, видихаючи дим у прохолодне нічне повітря.

— А що, як усе-таки вийде з ними поговорити?

— Ну ось, починається, — Кріс втомлено закотила очі, та в голосі чулася усмішка. — Ти серйозно? Нам би просто мигцем їх побачити. Вони щойно відіграли концерт, валяться з ніг, мріють впасти в ліжко, а не теревенити з фанатками.

— Ну а раптом? — я скоса глянула на неї.

— Ага, а раптом мене зараз підхопить на руки Тоні, закружляє й спитає: «Де ж ти була все моє життя?»

Я розсміялася, та в глибині душі вперто продовжувала сподіватися. А коли ми підійшли до готелю, серце впало в п'яти. Вони вже були там.

— Чорт… вони тут, — видихнула я, відчуваючи, як тремтять пальці.

Кріс звела брови, але і вона не зуміла приховати спалах цікавості. Ми перезирнулися й одночасно завмерли. Ми тут. Вони тут. І тільки тепер до мене по-справжньому дійшло: ще годину тому ми стояли на сцені, за два кроки від них, — музика, світло, енергія натовпу, пронизливий погляд Леонардо.

Поки ми чекали, притулившись до холодної стіни, у голові самі собою прокручувалися останні години, і переді мною знову й знову поставали їхні обличчя.

Б'янка. Я пам'ятала, як вона стояла на сцені — абсолютна, безкомпромісна сила, поряд із якою весь світ наче завмирав. На секунду переставали існувати і ревучий натовп, і гуркіт барабанів, і прожектори, що розтинали темряву, — лишалася тільки вона, наче картинка, що зійшла з обкладинки музичного журналу. У світлі софітів її русяве волосся м'якими хвилями спадало на плечі, різкість гривки, що ідеально обрамляла блакитні, обведені темним вугіллям очі, у яких ховалося щось гіпнотичне, ніби вона знала те, чого не знав ніхто. На вустах, торкнутих винною помадою, грала ледь помітна усмішка, а світло вихоплювало з напівтемряви її татуювання — історії, приховані від чужих очей, — і поблискувало на маленькому кільці в носі, додаючи їй ще більше зухвалості. Та найдужче мене завжди заворожувало те, як вона грала: бас у її руках був не інструментом, а продовженням тіла, і кожен перебір пальців здавався таким природним, ніби вона просто дихала цією музикою.

Я заплющила очі — і ось уже інший образ.

Тоні, для якого на сцені не існувало нічого, крім нього самого й музики. Хай навіть решта світу горить, валиться, зникає — його це не обходить. Він грав із легкою насмішкою, наче кидаючи виклик не лише нам, глядачам, а й самій реальності. Русяве волосся мало такий вигляд, ніби він щойно вибрався з довгої ночі в дорозі — скуйовджене, безладно спадаюче на чоло, — і в цьому було щось недбале, природне, якась байдужість до того, який він має вигляд збоку. Гітара в його руках була заслужено потерта, наче пройшла сотні доріг, увібрала нічні репетиції, фестивалі, крики фанатів; на пальцях поблискували срібні персні, відбиваючи світло в такт музиці. Він не дивився в зал — він його відчував. І весь його вигляд промовляв одне: «Я граю, бо не можу не грати».

А потім — спалахи світла, ритм, що заповнював простір до останньої молекули повітря, і він, за барабанами.

Маттео. Він мав такий вигляд, ніби вийшов із якогось іншого світу — не нашого, а витканого з туману й старих легенд, світу фентезі, де в кожної речі й кожного жесту є таємний сенс. У відблисках сценічних вогнів його довге смоляне волосся переливалося м'яким блиском, спадаючи на плечі темним водоспадом, і здавалося, що він не так грає музику, як служить їй, як служать чомусь прадавньому й неназваному. Різкі, чіткі риси обличчя робили його схожим на героя переказів, які не наважуються доказати до кінця, а бліда шкіра лише посилювала це відчуття чужості, нетутешності.

Та найдужче чіпляли його очі — і вони були геть не такі, як у Леонардо. Якщо Лео поглядом підкоряв і обпікав, то очі Маттео, темні й глибокі, дивилися наче крізь тебе. У них не було виклику — була тиха, відсторонена зосередженість людини, якої тут наче й немає. Він не бив по барабанах — він розмовляв із ними; рухи були точні, вивірені, по-котячому плавні, і кожна частка секунди підкорялася його внутрішньому ритму. Що довше я дивилася, то ясніше відчувала: він не з нами, не на сцені, не з фанатами — він десь всередині музики, у її найтемніших і найнеприборканіших нотах, і належить тільки їм. Маттео був загадкою, яку ніхто й не намагався розгадати — наче всі розуміли, що це марно.

І, нарешті, він. Леонардо. Сцена наче зачаровано ловила сяйво, що линуло від нього, а прожектори тяглися торкнутися кожної лінії його обличчя. Він стояв у самому центрі, і весь світ обертався довкола нього. Темне, ледь хвилясте волосся недбало спадало на обличчя, дістаючи трохи нижче вух, відтінюючи бездоганно виліплені риси — настільки досконалі, що, здавалося, їх створювали з любов'ю, наче античну статую, призначену для вічності.

Та подих перехоплювало не від його обличчя. Від очей. Темних, глибоких — вони не просто дивилися, вони проникали всередину, наче він читав людей без слів, бачив їх наскрізь, знав те, чого вони й самі про себе не знали. Коли він співав, його погляд чіпляв, підкоряв, гіпнотизував, і це був навіть не погляд — це був виклик. Його поза, рухи, сама манера тримати мікрофон — усе кричало про внутрішню силу, яку неможливо ігнорувати. Він володів сценою. Володів залом. Володів серцем кожного, хто був у цьому залі.

І я спіймала себе на думці, що моїм — теж.

Я розуміла, як це безглуздо й банально. Півсвіту, мабуть, були в нього закохані. Та його голос — цей хрипкий тембр, що пробирав до мурашок, наче зірваний у безкінечних криках у мікрофон, — його манера рухатися, ця енергія, від якої хотілося чи то згоріти, чи то розчинитися… Як було в це не закохатися?

Я ж знала, чим усе закінчиться. Знала ще вдома, коли ми з Кріс збирали валізи й сміялися, уявляючи, як збожеволіємо в натовпі. Я боялася цього — боялася, що все стане надто справжнім, що між мною й ними зникне рятівний екран, тисячі кілометрів, непроникна стіна недосяжності. І ось стіна впала: я стою за крок від них. Від нього. А я ж думала, що це фанатське благоговіння — хвороба підлітків, що з віком воно минає, як старі щоденники із сердечками на полях. Та чи то я так і не подорослішала, чи то все це було брехнею, бо зараз у мені жило лише одне просте, відчайдушне бажання — побачити їх іще трохи ближче, хоч на мить, і при цьому не збожеволіти.

Поки думки вихором носилися в голові, пальці машинально стискали сигарету, і, коли я підняла її до вуст, я раптом зрозуміла, що вона давно згасла. Чорт. Я дістала запальничку, прикрила полум'я долонею, прикурила і, вже ховаючи її назад у кишеню, почула за спиною низький, ледь хрипкуватий голос:

— Scusa, а можна мені теж вогню?

Час наче різко сповільнився. Я підняла очі — і світ довкола зник.

Переді мною стояв Леонардо.

Його погляд — темний, глибокий, вивчаючий — зустрівся з моїм, і все довкола на секунду завмерло. Подих перехопило, шкірою прокотився жар, і я забула, як стояти, як дихати, як узагалі існувати в цьому світі під його пильним поглядом.

Він мав трохи втомлений вигляд, та в ньому ще пульсувала сцена, не відпускав драйв, наче він щойно зійшов із неї, а всередині ще не охололо. І тепер він стояв тут, переді мною. І дивився.

«Це він. Це справді він», — билося в голові, поки думки розбігалися, мов налякані мурахи, і я відчайдушно намагалася придумати бодай щось, що не прозвучало б цілковитою дурницею. А я ж точно скажу дурницю, у цьому можна було не сумніватися.

— То що там із вогнем? — повторив він, спокійно, невимушено, наче це було найзвичайнісіньке прохання і наче я не одна з тисяч його фанаток, а просто перехожа, у якої є запальничка.

Усередині все тремтіло, хоч зовні я, здається, ще тримала обличчя. У стресових ситуаціях зі мною завжди стається одне з двох: або я перетворююся на ходячий збій системи, або мозок раптом вмикається з лякливою ясністю. Що буде цього разу, я не знала, та якщо Бог існує, я дуже просила за другий варіант.

— Звісно… — видавила я й одразу подумки прикрикнула на себе: «впевненіше!» — Тільки запальничка в моєї подруги. — Я ледь помітно кивнула вбік, де доти стояла Кріс, сподіваючись, що голос не здригнувся.

Леонардо навіть не глянув туди. Він ступив до мене — повільно, з лінивою грацією, і земля попливла мені під ногами. Це був він. Той самий, на якого я годинами дивилася на екрані, чиї концерти передивлялася до ранку, — і ось він ішов просто до мене. Він стояв надто близько. Від нього віяло теплом і тонким запахом тютюна, перемішаного із чимось темним і пряним, деревним, і цей запах паморочив голову.

Його рука накрила мою — теплі пальці лягли поверх моїх, притримуючи долоню із сигаретою, — і від цього простого доторку через все тіло пройшов розряд. Шкіра під його пальцями спалахнула, і весь світ звузився до цих кількох сантиметрів тепла, наче все решта враз перестало існувати. Він не квапився. Нахилився, прикурив від моєї сигарети, і його губи опинилися так близько, що мені привиділося — вдихни я трохи глибше, і відчую присмак диму, змішаного з його диханням.

Стало нестерпно жарко, хоч осіннє повітря обпікало холодом. Я не дихала — просто не могла, бо в голові застрягла одна-єдина думка: він тримає мою руку. Леонардо тримає мою руку.

Він трохи нахилив голову, хитро всміхаючись, а потім повільно відпустив — але так, що його пальці ковзнули по моїй шкірі надто неквапливо, лишаючи за собою пекучий слід.

— Нічого, я можу й так.

Жар прокотився від руки вгору, до обличчя. Я мовчала — усі слова враз вилетіли з голови, лишилося тільки дихання, що гупало десь у горлі, і його насмішкуватий погляд.

— Grazie, — м'яко промовив він, і його дихання торкнулося моєї шкіри, перш ніж розчинитися в нічному повітрі.

Я спробувала щось відповісти — і не змогла. Ну звісно, мозок вибрав перший варіант. І я вже відчула, як у голові пролітає величезний напис ERROR. А потім із мене раптом вирвалося:

— Sempre per favore.

Що?!

Леонардо різко скинув погляд, його губи здригнулися від подиву, а в очах спалахнули пустотливі вогники.

— Parli italiano?

Мене кинуло в жар. «Ну ось, тепер ти маєш вигляд повної дурепи. Просто ідеально».

— Н-ні, взагалі-то… не говорю, — зізналася я, відчуваючи, як зрадливо тремтить голос. — Знаю лише кілька фраз. — У пальцях ще тлів недопалок, і я машинально покрутила його, ніби це могло допомогти опанувати себе.

Леонардо ліниво всміхнувся, наче вся ця ситуація його щиро бавила. Він точно читав мене, мов розгорнуту книжку. Він відчував мої нерви.

— А підспівувала так, наче говориш, — наче навіть трохи кепкуючи, мовив він.

Я кліпнула. Мозок на секунду завис, перетравлюючи почуте. «Він чув??» Хоча чому я дивуюся — я ж заслухала їхні пісні до дірок, знала кожну напам'ять і горлала на повний голос, не думаючи, як це звучить. Мене кинуло в жар. З одного боку, було до жаху соромно — він чув, як я волаю їхні пісні, не влучаючи в ноти. З іншого — тілом розтікалося щось тепле й геть дурне від думки, що він узагалі звернув на мене увагу.

— Боюся, те, що я там намагалася зображати, італійською назвати важко, — усміхнулася я, відчуваючи, як здригаються кутики вуст. — Але дякую.

Він не відводив від мене очей. І дивився зовсім не так, як зірки зазвичай дивляться на фанатів — мигцем, розсіяно, ковзаючи далі по натовпу. Він дивився уважно, зосереджено, наче всерйоз намагався щось у мені розгадати. У грудях стало гаряче, і я різко відвела погляд, виглядаючи Кріс. «Де вона? Вона ж має це бачити!» Але Кріс ніде не було.

Довкола все гуло — люди балакали, сміялися, випрошували автографи, тягнули телефони для фото, — а я стояла перед Леонардо сама, і секунди розтягувалися найдивнішим чином.

— Леонардо-о-о! Можна з тобою сфотографуватися-а! — протяжний дівочий вереск розпанахав повітря.

Я навіть не встигла обернутися, як до нього підскочила дівчина років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, її руки впевнено лягли йому на плече, телефон блимнув спалахом. Мені б її впевненість. Леонардо спокійно всміхнувся — не відсторонюючись, але й не надто включаючись.

— Уже сфотографувалася, — зауважив він, повертаючи їй легку, трохи відсторонену усмішку, і взяв маркер, щоб розписатися на квитку, простягнутому чиєюсь іншою рукою.

А потім цілком природно повернувся назад до мене.

— А ти? Не хочеш фото на пам'ять?

Я завмерла. Хочу. Звісно, хочу. Та всередині одразу закрутилася тисяча думок.

— Хотілося б, але… — я гучно видихнула. — Мій телефон сів.

Просто тут, за законами жанру, мала б заграти іронічна кіношна мелодія. Ну звісно. Коли я стояла на сцені й хотіла зняти все, він зрадливо вимкнувся. І ось тепер — знову мені про це нагадують.

Леонардо ледь примружився, наче щось прикидаючи, та я не змогла розгледіти, що в нього на думці.

— Лео! — з нізвідки, наче вихором, налетіла Б'янка. — Нам час йти, керівництво готелю вже на стіну лізе, постояльці скаржаться.

Я б хотіла сказати, що її голос звучав суворо, та ні — вона усміхалася, і було видно: витягувати його з подібних ситуацій для неї справа звична.

Я вже збиралася просто кивнути, подумки прощаючись із цією миттю, аж раптом за її плечем помітила Кріс. Та буквально сяяла від захвату, стоячи осторонь і корчачи мені якісь геть неможливі гримаси — «ти взагалі бачиш, що відбувається?!» — її очі кричали гучніше за будь-які слова.

— А ось і моя подруга, — сказала я, кивнувши в її бік. — Можемо ми швиденько зробити фото на пам'ять?

Кріс зустрілася зі мною поглядом, і її обличчя раптом спохмурніло.

— Сумніваюся, Ево. У мене теж сів телефон.

Цієї миті я відчула себе так, наче на найважливішому кадрі фільму пропав інтернет — і ти так і не дізнаєшся, чим усе закінчилося. Я кліпнула. «Серйозно?» Увесь цей вечір промайнув, як один суцільний спалах, приголомшливий і майже нереальний, — і ось тепер, стоячи за кілька кроків від людини, чия музика годину тому пропікала мене наскрізь, у найкінематографічніший, чорт забирай, момент мого життя, у мене не виявилося навіть телефону, щоб це зафіксувати.

Я зціпила зуби, змушуючи себе не мати геть розчавленого вигляду.

— Ну звісно, — видихнула я, відчуваючи, як усередині все зрадливо скручується. Зрештою, я й так ніколи не забуду цю мить.

— Приходьте завтра вранці.

Голос Леонардо прозвучав нижче, ніж раніше. Я глянула на нього, а він трохи схилив голову, наче розмірковуючи, чи варто говорити далі.

— Ми вилітаємо об одинадцятій, виїжджаємо з готелю о восьмій. Якщо прийдете… — він на мить затримав на мені погляд і ледь помітно всміхнувся, — обіцяю, без фото не підете.

Щось усередині мене сіпнулося.

— Тільки телефони зарядіть, — додав він, і цього разу я цілком точно побачила, як він мені підморгнув.

Я розтулила рота, та слова застрягли в горлі. Леонардо вже повернув голову до Б'янки, явно збираючись йти, а серце все ще гулко гупало, мішаючись із хаосом у думках. Та, ступивши кілька кроків, він зупинився й озирнувся через плече.

— Grazie per il fuoco, Eva.

Він вимовив моє ім'я.

Я не одразу це усвідомила. Та він не просто кинув чергове «grazie» й пішов — він назвав мене на ім'я. І я гадки не мала, коли він встиг його дізнатися, адже я навіть не спромоглася відрекомендуватися.

Я не дихала, поки він розвертався й зникав за дверима готелю, поки в повітрі ще висів запах його сигаретного диму, поки його голос усе ще резонував десь у мене всередині. Він запам'ятав. Боже, він запам'ятав.

— Ево, ти жива? — долинув до мене голос Кріс.

Я кліпнула, виринаючи з трансу.

— Він… — я ковтнула, відчуваючи, як усередині все стало легке, мов повітря. — Він вимовив моє ім'я.

— Ага. І, схоже, йому подобається його вимовляти, — гмикнула Кріс.

Я пропустила її репліку повз вуха, бо все ще не усвідомила, що тільки-но взагалі сталося.

Додому ми йшли, м'яко кажучи, у цілковитому шоці. Спершу просто мовчали, не в змозі вкласти пережите в слова. Я все ще відчувала його дотик. Здавалося, мої пальці досі горять, зберігаючи на собі цю коротку мить чужого тепла, а всередині наче спалахнула іскра й тепер розтікалася теплим поколюванням по всьому тілу, і я не могла зрозуміти — це від нічного холоду чи від чогось іншого, куди небезпечнішого.

Думки голосно кричали в голові так, що жодної я не могла уловити. Голоснішим був тільки його голос, що знову й знову прокручував у моїй голові ту саму фразу.

«Grazie per il fuoco, Eva».

Його голос. Моє ім'я. В одній фразі.

Дивно, та я ніколи особливо не любила своє ім'я — коротке, просте, якесь буденне; у школі його вічно скорочували й перекручували, і мені завжди здавалося, що воно звучить надто непримітно, щоб його запам'ятовували. Та в його устах, із цим м'яким італійським перекотом, воно раптом прозвучало так, наче й справді чогось варте, і я спіймала себе на тому, що ладна слухати, як він його вимовляє, знову й знову.

Я прикусила губу, спіймавши себе на мимовільній усмішці. Наче ця коротка фраза лишила на мені невидимий опік, що тепер пульсував десь глибоко всередині і нагадував про себе.

— Ево, що це взагалі було? — першою порушила мовчання Кріс, і її голос висмикнув мене з дивного заціпеніння.

— Я… я не знаю, — я похитала головою, наче намагаючись струсити наслання. — Сон якийсь?

Кріс дивилася на мене із сумішшю недовіри й стриманої веселості, потім звузила очі й нахилилася ближче, розглядаючи мене, наче хотіла спіймати кожну мою реакцію.

— Ну тоді зрозуміло, чому в тебе такий вигляд, ніби тебе треба вщипнути, щоб повернути в реальність, — посміхнулася вона.

Я закурила нову сигарету, глибоко затягнулася, та навіть дим не розганяв хаос у голові. Спогади спалахували один за одним, наче неонова вивіска, що блимає в темряві: його голос, його очі, легка півусмішка, коли він вимовив моє ім'я. «Він мене запам'ятав». Ця думка пройшла тілом електричним розрядом, і я мало не впала, бо не помітила високий  бордюр.

— Ай, чорт! — я хитнулася, втрачаючи рівновагу.

Кріс миттю зреагувала, спіймавши мене за руку.

— Подруго, повернися до мене, — протягнула вона з удаваним докором. — Я все розумію, подумки ти вже одружилася з Лео і народила йому трьох дітей, та давай якось без переломів, гаразд?

Я пирхнула, закашлявшись від сміху й диму водночас.

— Дуже смішно.

— І не каже мені, що я не маю рацію.

Ми перезирнулися й знову розсміялися, і нічне повітря заповнило паузу між словами.

— Гаразд, а тепер серйозно, — Кріс сунула руки в кишені й повернулася до мене. — Ми йдемо завтра до готелю?

Я подивилася на неї так, наче вона поставила найдурніше запитання на світі.

— Кріс, ну зрозуміло. Він же сам нас покликав. І обіцяв фото.

— І ти ось так просто віриш, що він не забуде про це за хвилину після того, як ми пішли? — вона скептично звела брову.

— А раптом не забуде? — я видихнула дим убік. — До того ж це мій шанс. Якщо вони погодяться, я зроблю кілька кадрів для портфоліо. Розумієш, що це означає? Світлини зі справжнім відомим гуртом, а не те, що я зазвичай знімаю у нас на місцевих концертах.

Кріс закотила очі й удавано похитала головою.

— Ти зі своїм портфоліо, — розсміялася вона. — Та хто потім повірить, що ці фото зробила саме ти?

— Люди, у яких є очі? — усміхнулася я, струшуючи попіл. — Ти, як завжди, тотальний песимізм, — я похитала головою. — Будь трішки позитивніша. Ти ж не вірила, що ми взагалі їх зустрінемо, — і поглянь, як усе обернулося.

Кріс гмикнула, та в її погляді майнула тінь згоди.

— Гаразд, Ево, твоя правда, — драматично протягнула вона, закинувши голову, наче всесвіт щойно прочинив їй велику істину. — Треба вчитися мислити позитивно. Як ти.

І, не даваючи мені і шансу якось відповісти, вона закрокувала спиною вперед, розкинувши руки, наче пародіюючи кадр із голлівудського фільму.

— Ось побачиш! Завтра ми прийдемо до готелю, вони з першого погляду зрозуміють, що жити без нас не можуть, заберуть із собою в тур і зроблять частиною команди! Я стану персональною караоке-машиною Леонардо, а ти — його особистим фотографом. І ніхто ніколи нас не відпустить!

Я закотила очі, випускаючи дим убік.

— Кріс, припини. Я так не думаю.

— Е ні, давай будемо реалістами, — вона примружилася, звівши брови. — Максимум, на що ми можемо розраховувати завтра, — це селфі нашвидкуруч.

Я задерла підборіддя й усміхнулася.

— Побачимо.

Я ковзнула по ній поглядом. Її яскраві блакитні очі завжди здавалися дзеркалом упевненості й легкості, та я ж знала, що всередині живе реаліст, який надто легко скочується в песиміста. Вона бачила світ інакше, ніж я: темні вулиці здавалися їй небезпекою, нерозсвічені ліхтарі — загрозою, перехожі — людьми, від яких чекай чого завгодно. А я в тих самих вулицях знаходила шарм старих будівель, м'яке світло вітрин, вуличних музикантів, що наповнювали ніч мелодією, — у кожній миті примудрялася відшукати щось, за що хотілося зачепитися. Ми йшли однією вулицею, але бачили два різні міста.

І все одно я любила Кріс. Вона була тією, хто стояв поруч, навіть коли не вірив у те, у що вірила я. Хто закочував очі на мої мрії — і все одно тримав мене за руку, поки я до них ішла. Вона робила життя яскравішим своїм сарказмом, який насправді був особливою формою турботи і любові, і вміла перетворити навіть найдурнішу ситуацію на привід для сміху. А ще вона напрочуд чарівно робила компліменти — так, що ніколи не розбереш, кпини це чи щире захоплення.

Колись я доведу їй, що бачити світло — це не наївність, а сміливість.

Так, потопаючи у власних думках, ми й дійшли до нашого готелю.

— Ех, не хочу, щоб цей день закінчувався, — зітхнула Кріс, штовхаючи двері.

— Та вже… Але завтра буде ще краще, — усміхнулася я.

У холі нічна зміна на ресепшені окинула нас утомленим поглядом. Після пережитого хаосу тут було аж до дивного тихо; величезні вікна відбивали нічне місто, що наче мерехтіло обіцянками завтрашнього дня. Ми піднялися до номера.

— Ево, якщо ми й справді збираємося туди вранці, нам би поспати… та я зовсім не хочу, — зізналася Кріс, скинувши чоботи й плюхнувшись на ліжко.

— Розумію, — я втомлено впала поруч, але сну не було ні в одному оці.

Ми перезирнулися — і більше слів не знадобилося. Я потягнулася по телефон, відкрила плейлист і ввімкнула Darknights, і музика м'яко заповнила кімнату, повертаючи нас до кожної миті цього вечора. По черзі ми прийняли душ, змиваючи втому, але не ейфорію, що все ще дзвеніла всередині. Перед тим як лягти, я кинула погляд на свою камеру й одразу поставила її на зарядку. «Завтра ти мені знадобишся», — подумала я й усміхнулася, заплющуючи очі.

— Слухай, ми ж так і не вирішили, що вдягнемо завтра, — раптом стрепенулася Кріс крізь дрімоту, що підступала.

Я розплющила одне око, глибше зариваючись у подушку.

— Та яка різниця, що вдягати заради «селфі нашвидкуруч», — ліниво передражнила я її ж слова. — Вранці придумаємо.

Кріс пирхнула, але з голосу було чути, що вона усміхається.

— А якщо все-таки вийде з ними поспілкуватися? Хоч трохи, — її голос став тихіший, мрійливіший. — Мені здається, після такого я вже не захочу повертатися до звичайного життя.

Я перевернулася на бік, сперлася на лікоть і з удаваним подивом подивилася на неї.

— Так-так, що я чую? Ти починаєш мислити позитивно?

— Не тіш себе, я просто розмірковую, — Кріс знизала плечима, та кутики її вуст зрадливо здригнулися.

Я зітхнула й утупилася в стелю.

— Я чомусь впевнена, що все буде добре. Навіть краще, ніж ми можемо собі уявити, — задумливо проговорила я. — У мене якесь дивне передчуття щодо завтра. Наче щось має статися.

Кріс на мить затихла.

— Кумедно, але в мене теж, — нарешті сказала вона, і в її голосі вперше не було ні краплі іронії.

Ми замовкли, слухаючи, як тихо грає музика. Кімнатою розливалися знайомі ноти Darknights, і ми ще трохи балакали про концерт, перебираючи в пам'яті кожну секунду вечора, поки тепла, тягуча втома не почала нас затягувати. Так, під улюблені пісні, ми й заснули, забираючи із собою рештки цієї нічної чарівності.