Розділ 8

Скляні двері аеропорту роз'їхалися, і Мілан ринув на мене гарячим повітрям, гудками машин, чужою співучою мовою і запахом кави, що мішався з бензином і нагрітим каменем. Я застигла на виході, і Кріс налетіла на мене ззаду.
— Ево, ти чого стала? — вона простежила за моїм поглядом і осіклася. — О боже. Ми справді в Італії.
— Справді, — тільки й видихнула я.
Я вже думала, що зараз доведеться розбиратися, як доїхати до готелю, викликати убер, та раптом серед зустрічаючих я побачила водія в бездоганному чорному костюмі, який тримав табличку, де великими літерами було написано «Ева Darknights». Я дивилася на цей напис і ніяк не могла повірити, що машина з особистим шофером приїхала за нами — за двома дівчиськами, які ще зовсім нещодавно розливали каву по картонних стаканчиках.
Кріс вчепилася мені в лікоть.
— Це за нами, — прошипіла вона крізь зуби, щоб не заверещати на весь термінал. — За нами прислали машину. Я зараз ляжу й помру просто тут.
— Не треба, Кріс, ти поїхала зі мною не для того, щоб помирати першого ж дня, — я ледь стримувала нервовий сміх.
— Ну із хорошого, ти заощадиш на їжі, — усміхнулася подруга.
Ми пішли до водія, з усіх сил намагаючись триматися так, наче нас щодня хтось зустрічає, та це завдання ми з тріском провалили: Кріс висіла на моїй руці, а я не могла зігнати з обличчя дурнувату усмішку. Водій ввічливо кивнув, забрав наші пошарпані валізи, і на тлі його лоску й чопорності весь наш багаж мав особливо жалюгідний вигляд, як, власне, і ми самі.
Дорогою до готелю я не відривалася від вікна. Мілан пропливав повз, наче чужий гарний сон: вохристі фасади з ліпниною, зелені віконниці, балкони, зарослі геранню, вузьк…