Розділ 7

На іншому кінці кілька секунд мовчали, а потім пролунав знайомий низький голос:

— Привіт, Ево. Це Леонардо.

Я застигла. Кава ледь не вислизнула з рук. Навпроти Кріс, миттю зчитавши щось недобре з мого обличчя, завмерла, потім безгучно, самими губами, спитала: «Хто?» — і, коли я так само безгучно відповіла «Лео», ледь не змахнула зі столу своє горнятко. Вона вчепилася в край столу обома руками, вилупивши очі, і взялася трясти головою з таким лицем, наче стала свідком дива.

— Леонардо? — перепитала я, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Він самий. Вибач за прихований номер, — у його голосі чулася усмішка. — Вимушений захід. Не хочу, щоб він уранці виплив на якомусь фанатському форумі поряд із фотографією мого під'їзду.

Я мимоволі засміялася, і напруга трохи відпустила. Я ввімкнула гучний зв'язок — Кріс однаково потім замучила б мене, вимагаючи дослівний переказ, тож хай слухає сама.

— Вінс сказав, ти підписала контракт, — вів далі він. — Ось, вирішив привітати особисто. Тепер від нас так просто не втечеш, ти в курсі?

— Здається, починаю здогадуватися, — усміхнулася я. — Дякую. Чесно, не очікувала, що ти зателефонуєш сам.

— А дарма не очікувала. — Пауза була коротка, та я майже почула, як він усміхається. — Ми найняли на роботу людину, яка півночі простояла біля мого готелю заради однієї фотографії. Маю ж я знати, у що вплутуюся.

Я відчула, як спалахнули щоки.

— Я не… це… я просто… я не сталкер, загалом, не хвилюйся.

— Все нормально, — додав він легше, ніби змилувався. — Хороші фотографи всі трохи одержимі. Мені це навіть подобається.

— Я прийму це за комплімент.

— Заперечувати не буду, — озвався він. — Я рідко їх роздаю, цінуй момент.

Я закотила очі, та усмішка розповзалася проти волі.

— У Мілані сильно не накручуй себе, — вів далі він, змінивши тон на трохи серйозніший. — Промозйомка — це важливо, так, але не смертельно. Просто роби те, що вмієш. Решту ми беремо на себе — стоятимемо красиво, обіцяю.

— Постараюсь не підвести. І не впустити камеру від хвилювання.

— І ось ще що. Якщо до Мілана з'являться питання — пиши прямо мені. Не люблю ці ланцюжки через Вінса й трьох асистентів. Зі мною — швидше. І, скажімо так, приємніше.

— Добре, — видавила я. — Дякую.

— Тоді побачимось у Мілані, Ево. — І, помовчавши секунду, додав, уже тихіше, без усякої гри: — Радий, що ти сказала «так».

Він відключився раніше, ніж я встигла щось відповісти. Я повільно опустила телефон на стіл.

— Так, — Кріс подалася вперед, і очі в неї горіли. — Я, звісно, усе чула, але мені треба, щоб ти підтвердила вголос. Тобі. Щойно. Телефонував. Леонардо. — Вона тицяла пальцем у стіл на кожному слові. — Сказав, що дивився твої фотографії. Назвав тебе одержимою і сказав, що йому це подобається. І звелів писати йому напряму, бо так «приємніше». Ево. ЕВО.

— Я в курсі, — пробурмотіла я, усе ще відчуваючи, як горять вуха.

— Ні, ти не в курсі, — вона відкинулася на спинку стільця й видихнула. — Дівчата, якими ми були пів року тому, зараз би просто впали мертві. 

Я хотіла заперечити, але не змогла — бо вона цілком мала рацію.

Дні, що лишалися до вильоту, промайнули в підготовці. Я заривалася в роботи інших фотографів, вивчала, як знімають музикантів, що працює, а що перетворюється на безлике глянцеве ніщо. Я навіть завела окрему дошку в Pinterest — збирала туди кадри, світло, ракурси, настрій, кольорові палітри — цілу візуальну карту того, що хотіла спробувати. Безглуздо, мабуть, та мені так було спокійніше: наче, розклавши все по поличках, я зможу втримати контроль бодай над однією частиною цього божевілля.

Darknights були непростим завданням. Не типові рокери, яких хочеться зняти в диму й червоному світлі, — у них було щось глибше, елегантніше, під усією цією бунтарською оболонкою. Мені хотілося показати не лише сцену, а й те, що за нею: живих людей. Я знову й знову передивлялася їхні фотографії, читала інтерв'ю, намагаючись намацати кожного. Леонардо — харизматичний лідер із цим своїм темпераментом, у якому вогонь так близько до ніжності. Б'янка — сильна, зухвала, та за цією бронею явно щось приховує. Маттео — закритий, відсторонений, і при цьому живіший за багатьох, кого я знаю. Тоні — душа компанії, і цікаво, що ховається за цією невичерпною легкістю.

Кріс тим часом займалась нашими буденними справами. Роль асистентки вона прийняла надто серйозно. Звільнила нас з роботи, хотіла відмінити контракт на квартиру, але ж після туру нам треба було б кудись повернутись, тож вона просто написала арендодавцю, що ми їдемо і аренду за весь цей час я скину йому з першого ж свого гонорару. Зібрала всі валізи і гордо повідомила мені, що ми готові до будь яких пригод.

Напередодні відльоту я востаннє перебрала обладнання. Камера, об'єктиви, зокрема пара вінтажних, які я купила спеціально для цієї роботи й боялася зайвий раз торкнутися. Портативний принтер — ніколи не вгадаєш, коли захочеться тицьнути комусь у руки моментальний знімок.

— Готова? — Кріс виникла у дверях.

— Начебто так. Хоча досі не віриться.

— Це реальність, крихітко. Ми летимо в Мілан, — вона підморгнула. — До речі, якщо побачу там твого Леонардо, обов'язково повідомлю йому, що це він тепер він від нас не відкрутиться.

— Кріс, не смій, — розсміялася я.

— Жартую. Майже. Але перезнайомитися з усіма я планую всерйоз.

Вранці таксі вже чекало на нас внизу. Я затрималася на порозі, окинувши поглядом квартиру — гірлянду над вікном, фотографії на стіні, порожню банку «Варшава» на полиці, — і подумала, що, коли ми повернемося, усе це лишиться таким самим, а от ми, мабуть, уже ні.

— Поїхали? — Кріс потягнула мене за руку.

— Поїхали.

В аеропорту було людно й гамірно. Ми пройшли реєстрацію, здали багаж, і все було як завжди — і при цьому геть інакше, бо всередині мене все тремтіло від передчуття.

— Дивися, — Кріс кивнула на табло. — Мілан. Наш рейс.

Я подивилася на світні літери.

— Знаєш, — сказала я, коли ми влаштувалися в залі очікування, — рік тому я б розсміялася в обличчя тому, хто сказав би мені, що я полечу в Італію знімати Darknights.

— А я б не повірила, що полечу з тобою як твоя особиста асистентка, — озвалася Кріс. — Але ось ми тут. І це, між іншим, тільки початок.

Оголосили посадку. Уже в літаку, коли він набирав висоту, разом із нею росло й моє хвилювання, і я дивилася на хмари, що провалювалися вниз, накручуючи на палець каблучку.

— Гей, — Кріс штовхнула мене ліктем. — Перестань себе гризти. У тебе все вийде.

— А якщо ні? Якщо я їх розчарую?

— Тоді я дам тобі ляпаса, а потім ми повернемося додому й згадуватимемо це як найкрутішу пригоду в житті, — вона знизала плечима. — Але ти не розчаруєш. Я в тебе вірю за нас обох, поки ти вчишся робити це сама.

Я усміхнулася й відкинулася в кріслі, приплющивши очі. Десь там, за кілька годин дороги, чекав Мілан — студія, незнайомі локації, гурт і Леонардо, який от ще наче вчора зателефонував мені, наче ми знаємо один одного вже дуже довго.

Уже на підльоті, коли літак труснуло на зниженні, телефон, упіймавши мережу, коротко завібрував. Повідомлення від Леонардо.

«Ласкаво прошу до Італії. Побачимося завтра о десятій».