Розділ 3

Минуло кілька днів після повернення, і ми з Кріс знову поринули в рутину: щоранку, ще напівсонні, натягували фартухи й ішли відкривати зміну в маленькій кав'ярні на розі нашої вулиці. Публіка тут була найзвичайнісінька — постійні відвідувачі, що знали нас на ім'я, студенти, які окуповували столики з ноутбуками на півдня заради одного капучино, зрідка туристи, що зазирнули поснідати. Раніше це місце здавалося мені втіленням спокою й стабільності — так, не тієї, про яку заведено мріяти, але все ж.

Я стояла за стійкою, збиваючи молоко для лате, і руки робили все самі, на автоматі, поки думки блукали десь далеко. Перед очима раз у раз спалахували уривки: сценічне світло, ревучий натовп, голос Леонардо, що прорізає простір, усмішка Б'янки, підморгування Тоні. У вухах наче й досі дзвеніло відлуння музики.

Я схаменулася надто пізно. Спершу до мене долинув різкий, горілий запах, і лише потім я зрозуміла, що пітчер обпікає долоню, що молоко давно перегрілося й пішло нудотним запахом припаленої плівки. Я відсмикнула руку, та недостатньо швидко: метал встиг впечататися в шкіру пекучою смугою, і я засичала, притискаючи пальці до губ.

— Чорт, — видихнула я, трясучи рукою.

Біль мене протверезив, на пару секунд він висмикнув мене з туману назад у реальність, у цю кав'ярню, до цього зіпсованого пітчера молока, яке тепер доведеться виливати.

— Агов, ти там жива? — гукнула мене Кріс, заходячи за бар. Судячи з її відсутнього вигляду, вона теж варила радше свої думки, ніж чийсь еспресо. — І, до речі, можеш забрати п'ятий столик, мені руки потрібні?

— Жива, — я підставила обпечене місце під холодну воду, скривилася. — Зараз заберу.

Я вимкнула воду, витерла руки, заварила молоко наново й понесла тацю до столика. Щоразу, коли над дверима дзенькав дзвіночок, я мимоволі скидала голову — і сама не розуміла, кого виглядаю. Безглуздо було чекати, що Леонардо чи Б'янка раптом зайдуть сюди замовити каву, наче це найзвичайнісінький день.

Після зміни ми вийшли на вулицю, і Кріс одразу закурила, глибоко затягнувшись. Її блакитні очу сяяли в світлі вечірнього міста, а гарне русяве волосся розвивалось від легкого вітру

— Усе ще не вкладається в голові, що ми знову тут, — сказала вона, випускаючи дим. — Після всього цього. Наче той тиждень у Варшаві був чужим життям, яке нам дали на пробний період, а потім забрали.

— Знаю, — тихо озвалася я, кутаючись у куртку.

Я дивилася, як місто наповнюється вечірніми вогнями, як повз нас мчать машини, як чуже життя йде своїм плином. Раніше я любила це місто — його вулиці, запах дощу на асфальті, теплі вітрини, вуличних музикантів на розі. Та зараз усе наче хтось приглушив, прибрав яскравість, лишивши самі пастельні тіні.

— Думаєш, це все, що на нас чекає? — раптом спитала я, дивлячись, як світло фар ковзає мокрим асфальтом. — Кава, столики, зміна за зміною. І так до кінця?

Кріс не відповіла одразу. Я почула, як вона затягується, і приготувалася до її звичного іронічного тону, та цього разу вона мене здивувала:

— Знаєш, мене ж раніше все влаштовувало, — сказала вона. — Я думала, ми непогано влаштувалися. Пам'ятаєш, як ми взагалі тут опинилися?

Я усміхнулася. Ще б пак я не пам'ятала.

Ми познайомилися на першому курсі — дві дівчиська, що приїхали вчитися в чужу країну, без сім'ї під боком, без подушки безпеки, тільки ми й знімна кімната на двох. Кріс першою підійшла до мене в коридорі гуртожитку, кинувши щось їдке й смішне, і відтоді ми вже не розлучалися. Потім був випуск, каламутні роки, коли незрозуміло, куди себе подіти, і десь у цьому проміжку я встигла закохатися не в ту людину й мало не втратити себе у стосунках. Коли я нарешті знайшла сили піти, іти мені особливо не було куди — і Кріс, не вагаючись, забрала мене до себе. «Житимеш зі мною, і крапка», — сказала вона тоді тоном, який не передбачав заперечень. Так ми й живемо разом уже два роки, у цій маленькій квартирці, у яку вросли обидві.

Кав'ярня була такою ж випадковістю — влаштувалися «тимчасово», щоб платити за оренду, поки розберемося, чого хочемо насправді, знайдемо нормальну роботу. Я мріяла про фотографію, тягала із собою камеру й знімала все підряд, виконувала всі замовлення, які могла, та так і не наважилася зробити з цим бодай щось серйозне. А Кріс співала — у неї був голос, від якого мурашки по шкірі, але далі співу в душі й рідкісних п'яних караоке справа ніколи не заходила. Ми обидві складали свої мрії на дальню полицю з позначкою «потім». І «тимчасово» якось непомітно розтяглося на два роки.

— Але тепер я не можу перестати думати про ту сцену, — вела далі Кріс, і в її голосі не лишилося звичної броні. — Наче хтось взяв і увімкнув світло в кімнаті, де я давно звикла до темряви. І тепер я бачу, наскільки все довкола… вицвіле.

Я мовчала, бо мені нічого було додати — я відчувала рівно те саме.

Ми йшли додому, не кваплячись, і піднялися до себе. Наша квартирка зустріла нас звичним теплим безладом: гірлянда лампочок, яку ми так і не зняли після минулого Нового року, тяглася над вікном; на стіні висіли мої фотографії — десятки кадрів, пришпилених упереміш, міста, обличчя, випадкові моменти; на полиці біля дивану стояла та сама банка з вицвілим написом «Варшава», та тепер порожня. Пахло кавою, яку ми приносили додому галонами, і ванільною свічкою Кріс. Раніше це все дихало затишком. Сьогодні затишок чомусь здавався тісним.

Кріс плюхнулася на продавлений диван, не знімаючи куртки, а я не могла знайти собі місця й лишилася стояти біля вікна, розглядаючи візерунок дощу на склі.

— Мені здається, що я скоро не зможу просто повертатися сюди й вдавати, що мені цього достатньо, — сказала я нарешті. — Після Варшави це як… наче приміряєш старий одяг, з якого вже виросла.

— І що ти пропонуєш? — Кріс підвелася на лікті. У її голосі не було ні краплі насмішки — радше обережне, майже жадібне очікування.

— Поки не знаю, — чесно зізналася я, усе ще дивлячись у вікно. — Але я не вірю, що вся ця поїздка, вся ця зустріч була просто так. Може, нам і справді час щось змінювати. Бодай маленькими кроками. Хоч із чогось почати.

Кріс пирхнула:

— Ти наче готова перевернути цей світ.

— А хоч і готова, головне — зрозуміти як саме, а там чому б і не спробувати, — лиш відмовила я. 

Вона не знала, що я вже зробила перший крок, на який  я сподівалась всім серцем. Мені ну дуже кортіло, щоб все спрацювало. Чи не вперше я пішла за покликом душі і наважилась зробити перший крок до своєї мрії. Кріс хотіла вже щось відповісти — та цієї миті на столі завібрував мій телефон.

Я б не звернула уваги, якби погляд випадково не ковзнув по екрану і я не побачила відправника.

Darknights management

Я дивилася на ці два слова й не могла поворухнутися. Річ у тім, що після фестивалю я не просто розібрала знімки — я додала найкращі з них до свого портфоліо, до решти своїх робіт; час від часу я знімала в нас на місцевих концертах. А за пару днів натрапила в соцмережах гурту на оголошення: Darknights шукали фотографа для нового європейського туру. Я дивилася на цей пост, мабуть, хвилин двадцять, перечитуючи раз за разом, казало собі, що в мене немає жодного шансу, що на таке відгукуються сотні професіоналів із гучними іменами, і мені точно нічого не світить. А потім усе-таки зібрала папку, написала короткий супровідний лист і надіслала офіційну заявку, відправила і намагалась просто забути про цю, як я була впевнена помилку. Будь що буде.

І ось тепер на екрані горіло це.

— Що там? — Кріс миттю вловила, як я застигла, і подалася вперед.

— Це… — голос сів до шепоту. — Це від менеджера Darknights.

Кріс підскочила з дивана.

— ЩО?! — вона вже нависала наді мною, заглядаючи в екран. — Негайно відкривай.

Пальці тремтіли, коли я розблокувала телефон і відкрила лист.

Доброго дня, Ево!

Дякуємо вам за надіслані роботи — вони справили на нас сильне враження. Ваші фотографії вирізняє особливе бачення, яке, на нашу думку, чудово передає атмосферу гурту.

У зв'язку з підготовкою до майбутнього європейського туру Darknights ми хотіли б запропонувати вам співпрацю в ролі офіційного фотографа. Якщо пропозиція вам цікава, зв'яжіться з нами для обговорення умов і деталей.

Будемо раді вашій відповіді.

З повагою, Вінс Конті, менеджер гурту Darknights.

Світ довкола наче розчинився — стіни квартири, гул машин за вікном, м'яке світло торшера, — усе стало неважливим, лишилося тільки кілька рядків на екрані й гул тисячі думок, що мчали в голові.

— Це розіграш? — прошепотіла Кріс.

— Не знаю, — видавила я. — Може, спам. Може, шахраї.

Я вчепилася в телефон, гарячково перевіряючи адресу відправника, ім'я, звіряючи з тим, що знаходила в інтернеті, вишукуючи підступ, одрук, бодай якусь зачіпку, що довела б, що це помилка. Та все сходилося.

Кріс міряла кімнату широкими кроками, хапаючись за голову.

— Ево. Ево, це ж насправді? Це реально відбувається?

Я повільно підвела на неї очі, і десь всередині, крізь шок, пробилося ясне, пекуче розуміння: це мій шанс.

— Виходить, що так, то я походжусь,— сказала я, і власний голос видався мені чужим.

Але я одразу ж осіклася.

— Кріс… — я подивилася на неї, і радість придавило тривогою. — А як же ти? Я не можу просто взяти й поїхати, лишити тебе тут саму.

Вона завмерла посеред кімнати. А потім усміхнулася, хоч очі підозріло блищали.

— З глузду з’їхала? Так. Слухай мене уважно, — вона присіла переді мною навпочіпки. — Якби хтось раптом написав мені й сказав: «Кріс, виходь на сцену, співай», — ти справді думаєш, я б хоч секунду вагалася? Та я б уже пакувала валізу. То ось, це твоя сцена. І я скоріше закопаю тебе живцем, ніж дозволю відмовитися від неї через мене.

Я засміялася крізь сльози, що підступили.

— А що робитимеш ти?

— Щось придумаю, — вона знизала плечима. — Я завжди придумую. Головне — відповідай йому скоріше, поки вони не передумали й не знайшли якогось нудного дядька з дзеркалкою.