10. Знайомі-незнайомці

На долю секунди наші погляди з Всеволодом перетнулися — і цього вистачило, аби я втратила опору під ногами. Світ навколо ніби притих, звуки стали глухими, а простір — надто тісним для мого дихання. Я потонула в його погляді, немов у безкрайньому сосновому лісі: темному, густому, просякнутому давніми таємницями.  

Його очі не просто дивилися — вони затягували. Повільно, вперто, без права на втечу. У саму глибину лісових хащів, туди, де сонце вже не пробивається крізь крони, де легко заблукати й неможливо знайти дорогу назад. У пастку. І я чітко усвідомила: з цієї пастки не вибиратись.  

Хоч між нами й була відстань, ледь відчутний вітерець дозволив мені відчути запах його парфумів — глибокий, терпкий, з нотами диму й хвої. І в ту ж мить у голові спалахнула єдина думка: тікай! Як втекла в минулому, так тікай і зараз. Бо якщо я дозволю собі ще бодай секунду дивитися в ці очі — усе повториться. Так само, як п’ять століть тому, коли Варвара ледь не загинула, потрапивши в пастку погляду інквізитора.  

Я змусила себе повільно відвести погляд. Очі ковзнув униз — до його рук, до чорних, масивних берців, до байка, що стояв поруч, мов сучасний варіант його коня. І від цього стало моторошно. Надто символічно.  

П’ять століть тому він сидів у сідлі живого коня, відчуваючи під собою гаряче тіло тварини, а тепер — залізний кінь був наповнений кінськими силами, значно потужнішими, небезпечнішими. Часи змінилися. Світ став іншим. Але він — ні.  

На коротку мить у мені спалахнула підозра: можливо, він лише далекий нащадок того самого інквізитора? Кров від крові, тінь від тіні. Але щось глибоко всередині, тихо й наполегливо, нашіптувало: ти все зрозуміла правильно з першого разу. Без сумнівів. Без виправдань.  

Невже це й справді реінкарнація? Варвара — я. Інквізитор — він.  

Всеволод відійшов від батьків і без жодних вагань попрямував просто до мене. Не озираючись, не зупиняючись, ніби довкола не існувало ні людей, ні перешкод, ні самого світу. У ту мить для нього існували лише ми двоє. І це лякало більше, ніж будь-які слова.  

Він зупинився зовсім близько. Надто близько. Його присутність тиснула, мов повітря в літню спеку перед грозою.  

— Ми раніше зустрічались? — запитав він, дивлячись просто в очі.  

— Ні, — відповіла я майже миттєво, навіть не замислюючись.  

Серце гупало так гучно, що я боялася — він його почує. Невже впізнав? Чи це лише моя уява, підігріта підвалом, кістками, жертовним колом і домом, що дихав минулим?  

Де поділася та Магдалена, яка ще кілька місяців тому сміялася з містики, не вірила в прокляття, відмахувалася від слів про душі й перевтілення? Колись такі розмови викликали в мені лише роздратування. Я вважала людей, що вірили в це, наївними й недалекими. А тепер… тепер моя впевненість тріщала, мов дрова під вогнем.  

— Це наша гостя, Магдалена, — втрутився Іван Михайлович, і його голос розірвав натягнуту між нами тишу. — А це наш син, Всеволод.  

Його ім’я відлунням прокотилося всередині мене. Всеволод. Могутнє, важке, давнє. Ім’я, що несло в собі силу й незламність.  

— Пам’ятаю, ви розповідали, — сухо мовив він, але продовжував дивитись. І я теж не могла відвести погляд від нього. Навпаки, відчувала його тепле дихання на своєму обличчі, і від цього серце калатало ще гучніше.  

— Лея до нас із Києва переїхала, — весело прощебетала Руся у своєму звично дзвінкому тоні. — Отримала у спадок маєток баби Варвари, а тепер ми з татом допомагаємо їй із ремонтом.  

Її очі світилися щирим захопленням, таким чистим і відкритим, що я мимоволі всміхнулася. І саме в ту мить зрозуміла: попри те, що Маруся рідко розповідала про брата, вони були дуже близькі. По-справжньому. Можливо, вона знала про нього значно більше, ніж показувала. Так само, як і він — про неї… і ймовірно вже трохи про мене.  

— Чого стоїмо? Там їжа холоне, — озвалася Галина Юхимівна, перериваючи дивну, напружену паузу.  

— Магдалена… — протягнув Всеволод моє ім’я так, ніби це були не лише літери, а солодкий, тягучий і такий смачний мед. Я бачила, як його очі блищали… Погляд казав набагато більше, ніж говорив він.  

— Кх-кх, — прокашляла Любов Юхимівна, проходячи повз нас у будинок. Ми всі теж разом рушили до кухні, де й справді було вже накрито — тепло, затишно, по-домашньому. Та навіть там відчуття внутрішнього неспокою мене не полишало.  

Коли всі члени сім’ї зайняли свої місця, я зрозуміла, що сьогодні навпроти мене сидить Всеволод. Від цієї думки щоки миттєво обдало рум’янцем.  

Очі в очі… — подумки прошепотіла я. Лише мить — і світ навколо зник. Залишився тільки він, я і дивне відчуття, ніби крізь століття нас уже колись пов'язав один і той самий погляд. У цю коротку мить ми були незнайомцями, які дивним чином знали одне одного вже дуже давно. У минулому, що не мало імені, але мало пам’ять.  

— Брат, ти так дивишся на Магдалену… — усміхнено протягнула Руся.  

Від неї не сховалися наші погляди. Та, здається, їх помітили всі в цій кімнаті. Бо в повітрі зависло щось надто очевидне — цікавість, притягання, небезпечна впізнаваність.  

— Не вигадуй, — поспішно сказала я, не бажаючи акцентувати на цьому увагу.  

— Ти на ній одружишся? — раптом серйозно поцікавився Петрик у брата.  

Його слова змусили всіх замовкнути й уважніше придивитися до нас обох. Я напружилася в очікувані відповіді, а серце стиснулося.  

— Можливо, — задумливо промовив Всеволод.  

Я нахмурилася. У грудях з’явився дивний клубок — суміш обурення, страху й чогось незрозуміло теплого.  

Увесь вечір, усе це знайомство складалося якось не так: невдало, надто гостро, надто напружено. Понад усе я хотіла втекти з Марусею до кімнати, залізти з головою під ковдру й забути цей сором, ці погляди, ці слова.  

Мені це вдалося лише після того, як ми повечеряли, прибрали зі столу й розійшлися по кімнатах. Я одразу ж сховалася під ковдрою, не в силі дивитися на Марусю, яка явно була налаштована на нічну розмову по душах.  

— Ти бачила, як брат на тебе дивився? — тихо почала вона. — Я не пам’ятаю жодної дівчини, на яку він би так дивився. Та й узагалі… у нього не так багато дівчат було. Лея, ти спиш?  

— Ммг… — видавила я з себе.  

Сон і близько не приходив. У голові було все що завгодно окрім сну. Я міркувала над минулим яке раптово увірвалося в моє життя. Чи законно взагалі колишні відьмі відчувати щось до інквізитора. Це та багато інших запитань не давали мені спокою.

Я крутилася з боку на бік, поки остаточно не здалася. Обережно відсунула простирадло, поглянула на Русю, що уже спала, підвелася й вийшла з кімнати. Накинула пальто на плечі й вийшла надвір, де холодне повітря одразу ж обдало мою гарячу шкіру. На дворі ще не була зима, та суворі холоди вже накривали місто. Потрібно було вдягатися тепліше, готуватися до заметілей, але поки що місто доживало останні дні під владою осені.  

— На вулиці холодно, — пролунав охриплий голос позаду.  

Я машинально повернулась та відступила.  

— Ти мене налякав. Що ти тут робиш?  

— Те саме, що й ти, — відповів він.  

Його погляд ковзнув по моїх ногах, не прикритих нічим, і я відчула, як вони тремтять від холоду… чи не лише від нього?  

— Я не можу заснути, — прохрипіла я, намагаючись зробити голос упевненішим, але виходило це погано.  

— Я теж, — тихо відповів Всеволод. — Там уже так все пропахло тобою…  

Він підійшов ближче. Надто близько.  

Моя спина торкнулася дверей, шляху для відступу не залишилося. Він нахилився, намотав пасмо мого волосся собі на палець, і я завмерла, не в силі поворухнутися.  

— У мене таке відчуття, ніби я знаю тебе все своє життя, — прошепотів він в міліметрах від моїх губ. — А твої очі… тобі хтось казав, що при світлі ліхтаря вони різні? Праве — більш зелене, ліве — з домішкою карого. А це волосся…  

Він промовляв це майже в губи. Голос був низький, хрипкий, небезпечно близький.  

— Раніше за таку неземну красу спалювали на вогнищі.  

— Це було раніше, — холодно відповіла я, втрачаючи мить напруги. Я різко вислизнула з його хватки й рушила в бік маєтку, кинувши наостанок:  

— Часи інквізиції давно в минулому!