12. Прощання

Попри те, що я зовсім не планувала доводити себе до серцевого нападу, та чи то страх, чи то зіткнення моєї голови зі стіною все ж зробили свою справу. Я прийшла до тями, лежачи на дерев’яній підлозі старенької хижі. Спершу повернувся біль. Глухий, важкий, він пульсував десь над чолом, ніби хтось повільно вбивав у скроні тупий цвях.

Потім з’явився запах терпкий, густий, знайомий до найменших відтінків. Цей запах полину, деревію, звіробою та сушеної м’яти не давав можливості сплутати час та місце. Він огорнув мене раніше, ніж я наважилася розплющити очі.

Я була в домі баби Орисі.

Чи, правильніше сказати, вже Варвари…

Повільно підвелась із підлоги, озирнулася навколо. Із подивом помітила: з моменту мого останнього візиту чи як це правильніше назвати, я й сама не знала минуло зовсім небагато часу. На печі, як і раніше, стояв баняк із супом, який я ставила варити ще вдень. Лава була застелена тією самою ковдрою, на якій лежала Орися. А на столі зручно розмістилася розмотана зв’язка полину, яку я брала для ритуалу.

Коли усвідомлення дійшло до мене повністю, мої руки почали тремтіти. Не просто від страху від розуміння: я не могла… і, найголовніше, не хотіла знову спускатися в підвал. Але там тіло баби Орисі… з ним потрібно було щось робити. Жінка не заслуговувала на те, щоб згнити в підвалі власного дому. І там ще був перстень. А що з ним робити? Ця думка важким тягарем лягло мені на плечі. Перед смертю жінка нічого мені не пояснила, не залишила жодних підказок. Тепер я почувалася сліпим кошеням, яке не знає, куди йти, і рухається навпомацки, постійно натикаючись на страх.

Безсилля накрило мене хвилею. Я впала на коліна, боляче вдарившись об підлогу. Солоні сльози самі покотилися з очей. І вперше за два місяці життя в Орисі я відчула порожнечу. Ту саму невідомість, з якою жила довгі роки після смерті мами.

Вперше, залишившись наодинці з собою, я дозволила собі цю слабкість. Відпустила емоції. Ослабила хватку. Просто стояла на колінах і безупинно плакала, поки сльози раптом не закінчилися ніби хтось перекрив невидимий кран. Жодна більше не скотилася по щоці.

Чи зрозуміла я, що мені робити далі? Ні. Але я дала вихід емоціям, і від того стало трохи легше. Зібравшись із силами, я підвелася, стерла солоні доріжки зі щік і попрямувала до підвалу.

Тіло Орисі, печатка й далі лежали в центрі кола. Для себе я вирішила: дам собі час. Взяла лопату й вийшла на подвір’я, почала копати яму.

Я б хотіла, щоб мою маму поховали, а не спалили на вогнищі. Тому в Орисі буде своя могила. Я приходитиму до неї, говоритиму, розповідатиму, як у мене справи. Сумніваюся, що це потрібно жінці… Я взагалі не знаю, що потрібно людям після смерті. Напевно, вже нічого. Але мені потрібен хтось, з ким я зможу говорити. І нехай це буде навіть могила я приходитиму й говоритиму.

Лопата легко увійшла в землю. Я відкинула першу купку вологої землі вбік. Знову встромила лопату, придавила ногою ще одна грудка землі полетіла в сторону. Потім ще. І ще. Поки яма не стала достатньо глибокою, щоб вмістити в собі жінку.

На це у мене пішов майже весь день.

Коли я спустилася в підвал по тіло, для власного спокою засвітила керосинову лампу. Підвал тьмяно освітився. Я довго стояла, дивлячись у центр, не в силі зробити крок уперед. Страх, перемішаний ще з чимось можливо, провиною, можливо, жалем тримав мене на місці.

Орися?.. з надією покликала я.

Відповіді не було.

Я зробила крок до центру й затрималася на секунду. Нічого. Все спокійно. Значить, ритуал вдався. Я підняла з землі бездиханне тіло жінки й розпочала довгий, виснажливий підйом угору.

Хто взагалі придумав проводити ритуали в підвалі? думала я, з останніх сил рухаючись уперед. Завтра спина болітиме пекельно. Ноги тремтіли від втоми, але я йшла на одній лише впертості.

Коли ми з Орисею вийшли з дому, на вулиці вже був вечір. Сонце давно опустилося за горизонт, а подвір’я освітлювало лише тьмяне світло ліхтарика. Я поклала важке тіло біля ями, востаннє глянула на неї й обережно скотила вниз.

Пробач, Орися, що все так… прошепотіла я. Дякую за все, що ти зробила для мене. Якби не ти, я б, напевно, замерзла в лісі того вечора.

Я взялася за лопату й почала закидати могилу землею. Перша жменя різонула душу болем. Друга відчувалася вже як полегшення. А кожна наступна стала радше монотонною роботою, ніж болем.

Коли остання жменя землі впала на насип, я відступила. Потрібно посадити квіти щоб хоч щось було на могилі жінки. Бо ще трохи прийде зима, потім весна, і могила заросте травою, залишившись лише в моїй пам’яті.

Цієї ночі, як я й підозрювала, мої очі так і не зімкнулися. Я довго сиділа, вслухаючись у тишу, усвідомлюючи, що саме так і проходитимуть мої наступні дні наодинці з собою, з думками.

На якусь мить мені навіть спала на думку ідея повернутися жити в місто. Але інквізитор… якщо він мене спіймає спалить на вогнищі. Тож якщо я хочу жити, доведеться залишатися тут.