11. У пошуках правди

Обурена та розчарована, я крокувала кам'яною дорогою у напрямку будинку та міркувала, як так можна легко, безповоротно зруйнувати мить напруги. Але, разом із тим, пригадавши його погляд, я відчула тепло. А що було б, якби я не відступила, а він мовчав за часи інквізиції?

Так, раніше мені вже казали про цю мою особливість, але від того, як це промовив Всеволод, моє серце раптом почало битися швидше. У його голосі не було насмішки — лише спокійна констатація факту, від якої ставало ще тривожніше.

Він сказав правду: якби монохромність очей була у Варвари, я більш ніж упевнена, інквізитор замість знайомства з нею на площі обрав би спалити її в ту ж секунду, не замислюючись і не вагаючись. Але у наш час мені це дивним чином ніяк не заважало, навіть навпаки. Марія постійно казала, що різний колір очей у поєднанні з рудим кольором волосся створює неймовірний, майже гіпнотичний ефект. Інколи я пригадувала її слова про те, що потрібно йти в модельний бізнес, працювати з камерами, зі світлом, із поглядами. Але моя душа й тіло завжди належали живопису, і я щиро сподівалася повернутися до нього, щойно всі справи будуть вирішені й минуле перестане дихати мені у потилицю.

— Відьмочка, ти куди роздягнена йдеш? — пролунав голос Всеволода за моєю спиною.

Я не зупинилася. Навпаки — пришвидшила крок. Моє внутрішнє чуття кричало, благало: нам не можна залишатися один на один. Від його слів, від поглядів мої внутрішні запобіжники злітали до нуля, і я це добре усвідомлювала.

— Магдалена! — покликав він цього разу по імені. І я все ж розвернулася. Підозрювала: не відчепиться, доки я бодай щось не скажу.

— Що ти хочеш? Я можу побути одна?

— Можеш. Але повернися в будинок і одягнися. Куди ти посеред ночі зібралася? Хіба тобі батьки не казали, що це не столиця? Тут бродять дикі звірі, можна заблукати в горах. Хіба можна бути такою безпечною?

— Всеволод, заради Бога, йди додому. Я побуду трішки сама й повернуся.

Після коротких вагань, які він намагався приховати, він усе ж відступив. Я ж попрямувала далі сама. Питання в моїй голові крутилися з неймовірною швидкістю, нашаровувалися одне на одне, не даючи перепочинку. Але хто дасть на них відповіді? Хто зможе привідкрити завісу минулого?

Я не знала. Але підозри були. Саме тому за відповідями я знову пішла в темний, сирий підвал, який тепер здавався ще темнішим і зловіснішим. За інших обставин я б розвернулася й утекла геть, не озираючись. Але мені потрібні були відповіді. А минулого разу саме в підвалі я побачила минуле Варвари. Можливо, спрацює і цього разу?

Я повільно крокувала довгим коридором, підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Перед сходами, що вели вниз, я знову зупинилася, ніби даючи собі останній шанс відступити. Але все ж розпочала спуск. Мені потрібні відповіді.

Цього разу темрява підвалу здавалась ще більш зловісною, ніби паща голодного звіра, яка чекала, коли я ввійду. Кожна сходинка тиснула на плечі, немов невідомий тягар. Вона не тягнула вниз — навпаки, змушувала розвернутися й піти геть.

З кожним кроком ставало тихіше. Настільки тихо, що я почала чути власний пульс. Він лунав у скронях гучніше за мої кроки.

«Розвернися... Ще надто рано для правди».

Ця думка виникла так раптово, що я навіть озирнулася. Але позаду нікого не було та ніби промайнув хвіст кота. Та що за чортівня? Мені здається, чи все ж він мене невблаганно переслідує?

Я пам’ятала, що знайшла поліція в підвалі, і це не могло не насторожувати. Можливо, лише моя фантазія розігралася на фоні усіх подій та переїзду?

Зібравши рештки хоробрості, я таки спустилася. Світло ліхтарика ковзало по землі. Свіжі сліди лопат. Розбиті банки. Перекинуті полиці. Зламаний дерев'яний стіл. Поліцейські не шукали — вони трощили все, сподіваючись знайти хоч щось. Та марно. За тиждень пошуків відкопали лише труп немовляти в жертовному колі.

Мимоволі погляд ковзнув під ноги, до самого центру, де земля була перерита. Раптом мене накрило панічне відчуття доторку чужих пальців до моєї стопи. Десятки чужих рук хапали мої ноги, немов рятівний круг. Я ще раз освітила землю, але нічого не було. Заплющила очі, потерла перенісся й різко розплющила. Десятки людей благали про допомогу. Варто лише копнути глибше, відчувала я, і все, що століттями було приховане під землею, стане явним.

І тоді мене осяяла здогадка, від якої мороз пробігся по шкірі. Я пошкодувала, що не взяла з собою Всеволода. Хоч від нього у мене перехоплює подих, але від страху може зупинитися серце.

Що, якщо Орися чи Варвара ховали тіла біля ділянки або просто на території подвір’я? Що, якщо вся земля навколо будинку всіяна тілами?

Я знала: моя уява, яка вже підкидала мені моторошні картинки, рано чи пізно приведе мене в могилу. Я уже хотіла піднятися нагору, востаннє окинула ліхтариком підвал та за своєю спиною відчула важкий видих.

— Відьмочка?.. — пролунав охриплий голос за спиною.

Крик зірвався з моїх губ швидше ніж я побачила його. Телефон випав із рук, світло закрутилося по стінах, кидаючи на них свої тіні, а я боляче вдарилася чолом об холодну стіну.

- Та щоб тебе... — майнула остання думка.

І слизька темрява забрала мене у свої обійми.