Розділ 4. Тіні Мортімер-холу. Частина 6.

Важкі дубові двері зачинилися за інспектором Вейном із глухим клацанням.

Беатріс не відводила від них погляду. Ще кілька тижнів тому вона віддала б усе, аби Скотленд-Ярд залишив її в спокої, та тепер їй до болю хотілося просто підвестися і вийти слідом за Теодором у прохолодний коридор. Вона більше не потребувала захисника – з цим графиня чудово справлялася сама. Але саме там, за цими дверима, відбувалося справжнє розслідування. З інспектором усе було гранично ясно: факти, докази, мотиви. Варто визнати, що якимось дивом поруч із “Гончаком” вона почувалася на своєму місці. А в цій вітальні залишалися лише люди, які ненавиділи її мовчки або вголос, і тут вона була просто мішенню.

Тишу, що запанувала після відходу інспектора, порушив сухий шерех паперу.

– Оскільки останню волю оголошено, нам залишається владнати юридичні формальності, – містер Гастінгс дістав із портфеля стос бланків. – Потрібні ваші підписи, мілорде, і ваші, леді Беатріс, для запуску процедури передачі активів.

Беатріс одразу підійшла до столу, знімаючи чорну рукавичку. 

– Де підписати, містере Гастінгс? Я хотіла б закінчити з цим якнайшвидше.

Вона взяла перо, але не встигла вмочити його в чорнильницю. Артур зробив крок напереріз, стаючи між нею та юристом.

– Не так швидко, – його голос звучав навмисно повільно, розтягуючи слова. – Перш ніж ви підпишете хоч один папірець, ми маємо детально обговорити боргові зобов'язання маєтку. Рахунки за вугілля, платня слугам, податки на землю...

– Усе це прописано в додатках, лорде Артуре, – насупився Гастінгс.

– Мене не цікавлять додатки. Я вимагаю постатейного зачитування видатків просто зараз.

Беатріс кинула на нього гострий погляд. Поведінка Артура виглядала дивно. Він ніколи не проявляв такої прискіпливості до паперів, а зараз буквально чіплявся до кожної юридичної коми, примушуючи Гастінгса шукати старі квитанції та перечитувати виписки. Це було схоже на дріб'язкову помсту – бажання хоч якось показати свою владу і змусити її чекати. Або ж за цим раптовим зануренням у бухгалтерію ховалося щось інше, і йому просто з якихось причин було вигідно утримати її в цій кімнаті якнайдовше. 

Вона кинула швидкий погляд на підлоговий годинник. Кожна хвилина її затримки тут грала проти них. Теодор мчав містом, намагаючись випередити того, хто так упевнено замітав сліди, і зараз будь-яке зволікання позбавляло їх єдиної можливості отримати відповіді. 

Леді Мортімер, яка до цього сиділа в кріслі з блідим, як крейда, обличчям, раптом подала голос: 

– Це абсурд. Мій син був не сповна розуму, коли віддавав усе цій жінці. Якби доктор Фостер був тут... Він міг би засвідчити, що Арчібальд страждав на помутніння глузду!

Гастінгс здивовано підняв очі від бухгалтерської книги. 

– До речі, я справді здивований його відсутністю. Хіба доктора сьогодні немає в маєтку?

– Він поїхав, – різко кинув Артур.

– Куди? – Гастінгс поправив окуляри. 

– Провідати матір у Кент. Сказав, що повернеться за кілька днів. А тепер, містере Гастінгс, повернімося до рахунків за стайні...

Сперечання про борги знову заповнили вітальню, але Беатріс це більше не цікавило. Вона думала про квапливу відповідь Артура. Як зручно: єдиний лікар, який міг би заперечити дієздатність покійного або пролити світло на його стан, саме сьогодні вирішив провідати матір. 

Коли Артур нарешті відійшов до вікна, щоб налити собі води, Беатріс швидко нахилилася до столу і швидко поставила свій підпис там, де вказав Гастінгс.

– Вибачте, містере Гастінгс, – тихо, щоб не почув Артур, запитала вона. – Ви давно знаєте доктора Фостера?

– Близько двадцяти років, міледі, – юрист посипав її підпис піском. 

– Яка він людина?

Гастінгс замислився на мить, складаючи папери. 

– Педантичний. Стриманий. Завжди дуже пунктуальний, – він зітхнув, закидаючи ремінець портфеля. – Правда бідолаха. Після одного нещасного випадку працювати йому стало значно важче, а як для медика це справжня трагедія. Права рука майже не діє, пальці зовсім заклякли.

Беатріс завмерла з рукавичкою в руці.

Усе ніби вишикувалось в один ланцюжок. Вона не стала більше нічого уточнювати, подякувала Гастінгсу коротким кивком і, ігноруючи погляди родичів, швидким кроком вийшла з вітальні.

*** 

З усіх людей, вхожих до Мортімер-холу, лише одна мала беззаперечний авторитет у питаннях препаратів. Служниця підкинула б отруту в камін лише за наказом того, кому довіряла в медичних питаннях. Тому Теодор не вагався з вибором першої адреси.

Двері міського будинку доктора Фостера відчинила молода покоївка. 

– Доктора немає вдома, сер, – сказала вона, стурбовано розглядаючи поліцейський значок у руці інспектора. 

– Коли він поїхав? 

– З самого ранку. 

– Куди? 

– До матері в Кент. Сказав, що на кілька днів.

Теодор насупився. До матері, значить. 

– Мені потрібно оглянути його кабінет.

Покоївка розгублено відступила, пропускаючи його всередину.

У кабінеті лікаря панував ідеальний, але неприродний порядок. Вейн одразу помітив те, чого не вистачало. На робочому столі не було жодних записників чи журналу візитів. Скляні дверцята медичної шафки були прочинені, а на полицях виднілися чисті кола серед легкого пилу – хтось поспіхом згріб кілька флаконів. Людина, яка їде до матері в Кент, не забирає з собою специфічні препарати та робочі записи. Це була втеча.

Вейн вийшов у коридор. Покоївка нервово м'яла край фартуха біля дверей. 

– Ваш господар сам змішував усі мікстури? – запитав Теодор, одягаючи рукавички. 

– О, ні, сер. Для цього є аптекар. Після того нещасного випадку доктору було важко тримати навіть легкі колби, – зітхнула дівчина.

Теодор завмер. 

– Якого випадку? 

– На полюванні, кілька років тому. Бідний пан... Його праві пальці майже не згиналися. Зовсім не слухалися.

Вейн повільно підняв погляд. Слова вмираючої Бетті миттєво набули чітких обрисів. Пахнув ліками... мертва рука.

Він коротко подякував дівчині і вийшов на вулицю. Більше запитань тут у нього не було.

Над Мортімер-холом уже згущувалися сутінки.

Беатріс стояла біля вікна в холі, дивлячись на під'їзну алею. Коли з темряви виринули ліхтарі екіпажа, вона мовчки відійшла від скла і наблизилася до сходів.

Картер відчинив важкі вхідні двері.

Теодор увійшов у хол, приносячи з собою холод сирого лондонського вечора. Він не став знімати капелюха, і Беатріс вистачило одного погляду на його напружені плечі та похмуре обличчя, щоб усе зрозуміти.

Він зупинився за кілька кроків від неї і зустрівся з нею поглядом. 

– Його немає, – тихо констатував Вейн. – Він утік. 

Беатріс мовчки кивнула. Разом із доктором Фостером у темряву зникла їхня єдина ниточка до правди, залишивши графиню сам на сам із родиною, яка оголосила їй війну.