Розділ 5. Світло на попелищі. Частина 2.

Дзвін розбитого скла ще відлунював у повітрі, затихаючи в напруженій тиші вітальні. На під'їзній алеї гудів натовп – кілька десятків людей згуртувалися біля кованої огорожі. Вони не намагалися штурмувати ворота, але їхній перемішаний із прокльонами галас відбивався від стін маєтку. Хтось кричав образи, хтось розмахував свіжою газетою, а найзухваліші кидали крізь грати грудки бруду та дрібне каміння.

Беатріс стояла за кілька кроків від вікна, спокійно спостерігаючи за цим безумством. Картер стурбовано заступив її собою, закриваючи від можливого повторного кидка.

Раптом гул натовпу розрізав пронизливий поліцейський свисток.

За мить до галасу додався важкий гуркіт копит по бруківці. З-за повороту вулиці виринув загін кінної поліції. Темні мундири та високі шоломи швидко змусили натовп потіснитися. Констеблі дістали кийки, рішуче відтісняючи людей від огорожі та розганяючи найагресивніших. Натовп, позбавлений організованості, почав хаотично розходитися вулицями.

Попереду загону йшов Теодор Вейн. Його рухи були лякаюче спокійними, коли він короткими жестами розставляв констеблів у живий кордон уздовж огорожі.

За хвилину він уже піднімався сходами. Картер поспішив відкрити двері.

Вейн увійшов до холу, і одразу знайшов поглядом Беатріс. Оглянув її з ніг до голови і, не помітивши жодних травм, ледь помітно кивнув.

– Інспекторе Вейн, – згори пролунав роздратований голос.

Артур спускався сходами, бездоганно одягнений, хоч і трохи блідий. Він скривився, наступивши черевиком на уламок віконного скла. 

– Сподіваюся, Скотленд-Ярд відшкодує збитки? Чи ви тепер дозволяєте дикунам громити приватну власність, перш ніж втрутитися?

Він тримався впевнено – саме так, як має триматися граф, чий ранок зіпсував вуличний натовп. Та Беатріс бачила більше. Вона помітила, як дрібно тремтіли його пальці на перилах і як роздратовано він поглядав на мундири констеблів. 

– Скотленд-Ярд діє там, де порушується закон, мілорде, – відповів Вейн, не знімаючи капелюха. – Як і у випадку з наклепом, що спровокував цей бунт.

Артур зневажливо хмикнув. 

– Наклепом? Газетярі просто пишуть те, про що і так шепочеться весь Лондон. Знайдіть справжнього вбивцю, інспекторе, і людям не доведеться брати правосуддя у свої руки. Картере, накажіть прибрати цей безлад.

Він розвернувся і неквапливо пішов у бік їдальні.

Вейн проводив його важким поглядом, а потім повернувся до Беатріс. 

– Пройдемо до бібліотеки, леді Беатріс.

Щойно важкі дубові двері зачинилися за ними, відрізаючи їх від прислуги та родичів, Вейн зняв капелюх і поклав його на стіл. 

– Ви не поранені? 

– Ні. Постраждав хіба мій слух, – вона вказала поглядом на газету, яку все ще тримала в руці. – Вони змінили тактику.

– Юридично ви невразливі, – погодився Теодор, підходячи ближче. – Тому вирішили вдарити через натовп, якому не потрібні докази, а достатньо гучного заголовка.

Беатріс розгорнула газету на столі. 

– Але цей заголовок проплатив хтось із тих, хто живе зі мною під одним дахом. Подивіться.

Вейн схилився над статтею. 

– Журналіст пише дуже впевнено.

– Занадто впевнено, – Беатріс провела пальцем по другому стовпчику. – “...старий граф підписав цей диявольський заповіт зеленим чорнилом, наче підписував власну смерть”.

Теодор насупився, перечитуючи рядок, а потім нерозуміючи подивився на жінку. 

– Гастінгс... Це його ручка, – пояснила Беатріс. – Арчібальд ненавидів зелений колір, у його кабінеті завжди були лише чорні чорнила. Про те, що Гастінгс дав йому свою ручку, знали тільки троє людей: я, сам юрист і той, хто одразу після смерті графа схопив папери, щоб їх прочитати.

Вони перезирнулися. 

– Артур, – тихо констатував Вейн. – Або ж його матір, якій він усе розповів. Газетяр не міг цього вигадати, то виходить йому принесли готовий текст або дуже точні тези.

– Вони хочуть мене вижити, – Беатріс повільно відійшла від столу. – Якщо натовп розіб'є ще кілька вікон, будь-яка нормальна жінка збере речі і втече з Лондона світ за очі.

– І вам варто це зробити, – жорстко сказав Теодор. – Мої люди вивезуть вас через чорний хід. Я зніму для вас безпечний будинок.

– Ні. 

– Леді, це не жарти...

– Якщо я втечу, Лондон вирішить, що я визнала провину, – вона повернулася до нього, і в її очах не було ані краплі страху. – Але головне не це. Той, хто замовив статтю, зараз святкує перемогу. Якщо я не зникну, якщо я продовжу спускатися до сніданку і пити чай у їхній вітальні – це зламає їх наміри. Я хочу залишитися і дивитися, що вони вдіять далі. 

Вейн мовчки дивився на неї, шукаючи в її очах хоча б тінь паніки. Він повільно видихнув і зауважив: ця тендітна графиня виявилася стійкішою за половину його офіцерів. 

– Мої люди чергуватимуть під вікнами цілодобово. Я поїду в редакцію і знайду того, хто передав їм цей текст.

– Знайдіть, – коротко відповіла вона.

Наступні кілька днів Мортімер-хол нагадував закриту банку зі скорпіонами.

Констеблі Вейна надійно оточили маєток, не підпускаючи репортерів та роззяв ближче ніж на півсотні ярдів. Напруга всередині будинку зростала з кожною годиною.

Артур поводився бездоганно: він був підкреслено ввічливим, читав газети в кріслі біля каміна і скаржився на погоду. Але Беатріс бачила, як під час спільних вечерь його погляд раз у раз зупинявся на ній – темний, важкий. Вона ж, навпаки, не опускала очей. Вона сиділа на чолі столу, на місці свого покійного чоловіка, і мовчки давала зрозуміти: я нікуди не піду.

Усе змінилося в четвер вранці.

Беатріс щойно закінчила переглядати рахунки від керуючого, коли в двері бібліотеки обережно постукав Картер. 

– Лист для вас, міледі. Зі Скотленд-Ярду. Посильний сказав передати особисто в руки.

Беатріс взяла щільний конверт без герба. Її пальці швидко зламали сургучеву печатку. Усередині був лише один аркуш паперу і кілька рядків, написаних різким почерком Теодора Вейна:

“Доктора Фостера затримано минулої ночі. Сьогодні я розпочинаю допит. Будьте обережні – якщо замовник дізнається про це раніше за нас, він діятиме відчайдушно. Т.В.”

Вона повільно опустила лист на стіл. Гра перейшла в нову фазу.