Розділ 5. Світло на попелищі. Частина 5.

Грянув постріл.

Спалах полум'я з дула револьвера Вейна на мить освітив розтрощену кімнату. Куля прошила праве плече Артура з такою силою, що молодого лорда відкинуло назад. Його важкий армійський револьвер з гуркотом відлетів у кут, а сам він звалився на килим, хапаючись за розірвану плоть і видаючи жалюгідний скигліт.

Та Теодор навіть не подивився в його бік.

Він кинув зброю кудись на стіл і кинувся до Беатріс. Інспектор виглядав страшно: його чорне пальто було всіяне дрібними скалками, на вилиці червоніла глибока подряпина, а руки були збиті до крові.

Він простягнув руку й міцно, майже боляче, схопив її за передпліччя –  перевіряючи, чи вона дійсно тут, чи вона жива. Його дихання було рваним і важким, а погляд гарячково оглядав її обличчя.

Він завмер, коли його очі зачепилися за ліву скроню. На блідій шкірі червоніла рвана подряпина – слід від металевого дула, яке Артур щосили втискав у її неї. Тонка цівка крові повільно стікала вниз до вилиці.

Вейн провів язиком по пересохлих губах. У його очах, зазвичай впертих і похмуро-холодних, зараз дико замигтіло щось небезпечне. Щелепи Вейна стиснулися так, що на вилицях виступили жовна. Хватка на її передпліччі дрібно й важко затремтіла, але він навіть не спробував це приховати. 

Він з зусиллям підняв другу руку. Його пальці, збиті до крові й укриті пилом, зупинилися біля її скроні. Він не наважився торкнутися рани, але Беатріс відчула гаряче тепло його долоні.

– Ви цілі, – процідив він крізь затиснуті зуби. 

Беатріс дивилася на нього знизу вгору. Її власне серце досі билося десь у горлі, але вигляд Вейна – захеканого, пораненого, з осколками скла у волоссі – парадоксальним чином повернув їй рівновагу. 

Вона підняла руку і накрила його долоню, що досі торкалася її перепліччя. 

– Ви схожі на різника з Вайтчепела, Теодоре, – тихо промовила вона. На її вустах майнула слабка усмішка. – Ваша вилиця... ви стікаєте кров'ю.

– Це дрібниці, – відрізав він, не розриваючи зорового контакту. – Ваша записка, міледі, ледь не коштувала мені розуму. Ніколи. Більше. Так не робіть.

Їхній момент перервав тупіт важких черевиків. З коридору до спальні увірвалися троє констеблів, яких Вейн залишив унизу. Вони миттєво навалилися на Артура, який продовжував скиглити на підлозі, розмазуючи власну кров по дорогому килиму.

А за мить у дверях з'явилася вона.

Стара графиня Мортімер стояла на порозі в довгому оксамитовому халаті, накинутому поверх нічної сорочки. Її обличчя виражало шок.

– Що тут відбувається?! – заверещала вона, притискаючи суху руку до грудей. – Артуре! Боже мій, поліція стріляє в лорда у його власному домі! Це все вона! Ця відьма змусила...

– Затули пельку! – раптом заверещав Артур. Його голос зірвався на надривне виття, коли констебль сильніше притиснув його здорову руку до підлоги.

Він смикався на килимі, блідий, укритий липким потом, і дивився на матір із такою відкритою ненавистю, якої ніколи не відчував ні до Вейна, ні до Беатріс. Біль і страх перед петлею остаточно здерли з нього залишки лондонського лиску.

– Це все ти! – прохрипів він, випльовуючи слова разом із кривавою слиною. – “Він залишить нас на вулиці, Артуре! Він віддасть титул цій дівці, Артуре!” Ти капала мені цим на мізки щоранку! Ти сама дала мені гроші з вдовиного фонду, щоб я підкупив лікаря!

Повисла тиша. Беатріс повільно підвелася. Вона інстинктивно зробила крок назад, подалі від цього сімейного бруду, і тієї ж миті Вейн незримо заступив її собою, немов відрізаючи її від їхньої отрути.

Стара графиня зблідла так різко, що її обличчя стало схожим на воскову маску. Але вона спробувала втримати поставу. Її сухі пальці до побіління впилися в одвірок.

– Інспекторе... – її голос дрібно завібрував, але вона вперто задерла підборіддя, дивлячись на Вейна. – Накажіть своїм людям закрити йому рота. Біль і втрата крові позбавили мого сина глузду. Які гроші? Про що він говорить?

– Банк “Барклайс”! – істерично, захлинаючись, зареготав Артур. Його сміх одразу перейшов у жалюгідний стогін. – П'ятнадцять тисяч на пред'явника! Думаєш, я піду на шибеницю сам, матінко?! Ми будемо бовтатися там разом!

Вейн повільно випростався. Здивування на його обличчі не було, там проступила одна відраза. Усе нарешті стало на свої місця. Артур завжди був занадто дрібним, надто боягузливим для такого. Справжньою потворою цього дому, ляльководом у тіні була ця жовчна жінка.

– Банківські чеки перевірити нескладно, міледі, – рівним тоном відрізав Теодор.

Він навіть не підвищив голосу, але стара Мортімер раптом осіла, ніби з неї витягли всі сили. Вся її пихатість випарувалася за мить. Вейн з огидою відвернувся від неї і коротко кивнув одному з офіцерів.

– Констеблю. Ще одні кайданки. І виводьте обох. Повітря в цій кімнаті стало надто спертим.

Стара навіть не пручалася – її ноги підкосилися, і офіцерам довелося тягнути її в коридор попід руки. Слідом потягли Артура. Його жалюгідне скиглення і відчайдушні прокльони на адресу матері ще довго відлунювали в темних коридорах Мортімер-холу, аж поки важкі вхідні двері не грюкнули, відрізавши їх назавжди.

*** 

Ранок над Мейфером видався морозним і безхмарним.

У Мортімер-холі було тихо. Тіло Арчібальда давно поховали, натовп під вікнами розсіявся, а ранкові газети вже друкували екстрені випуски з кричущими заголовками про арешт лорда Артура та старої графині. Беатріс нарешті залишилася єдиною і повноправною власницею маєтку. Чи можна сказати, що вона нарешті була вільною? 

Жінка стояла біля розбитого балкона, загорнувшись у теплу шаль, і дивилася, як над Лондоном сходить сонце.

Позаду почулися тихі кроки. Теодор Вейн підійшов до неї. Він встиг умитися і перев'язати руку, хоча подряпина на вилиці все ще надавала йому небезпечного вигляду. 

– Фостер підтвердив слова Артура, – тихо промовив він, зупиняючись поруч. – Гроші на галюциноген і підкуп служниці дійсно йшли з особистих рахунків старої графині. Вони обидва закінчать свої дні за гратами. Справу закрито, леді Мортімер.

Беатріс не відвела погляду від світанку. 

– Я більше не леді Мортімер. І не хочу нею бути. Завтра я зв'яжуся з повіреними, щоб повернути своє дівоче прізвище.

Вейн ледь помітно всміхнувся. 

– Беатріс, – просто сказав він. Це ім'я прозвучало з його вуст як визнання рівної.

Він засунув руку до внутрішньої кишені пальто, дістав невелику білу візитку без гербів і поліцейських печаток – лише ім'я і адреса в Челсі. Він простягнув її Беатріс.

Вона взяла цупкий картон, повільно провівши пальцем по тиснених літерах, і вперше підняла на нього очі. 

– Значить, ви залишаєте мій дім, інспекторе?

– Мій обов'язок тут вичерпано, – відповів він. Його голос був стриманим, але погляд чорних очей говорив набагато більше, ніж дозволяли правила пристойності. – Але якщо одного вечора ви вирішите, що в цьому величезному будинку занадто тихо... Ви знаєте, де мене знайти.

Беатріс сховала візитку в складках шалі і щиро, відкрито усміхнулася. 

– Бережіть себе, Теодоре. Я не обіцяю, що не шукатиму неприємностей.

Він схилив голову в легкому напівуклоні, розвернувся і вийшов із кімнати. Беатріс залишилася стояти біля вікна, слухаючи, як віддаляється стукіт коліс його кеба. Її історія в цьому домі нарешті добігає до кінця.