Розділ 5. Світло на попелищі. Частина 1.

Офіційний документ зі штампом Скотленд-Ярду ліг на стіл у малій вітальні.

– З вас знято всі підозри, – голос Теодора звучав діловито, але він не поспішав відходити від столу. – Доктор Фостер офіційно в розшуку. На всі порти та вокзали передано його орієнтування.

Беатріс пробігла очима по канцелярських рядках, які повертали їй свободу. Вона повільно склала аркуш навпіл. 

– Ви ж розумієте, що Фостер – лише інструмент? – вона підняла на інспектора очі. – Він би не наважився на це самостійно.

– Розумію, – Теодор дивився на неї, і його офіційний тон раптом пом’якшився. Він зробив крок ближче, порушуючи невидиму дистанцію, якої завжди суворо дотримувався. – Тому я шукаю не лише зброю, а й руку, яка її тримала.

Він узяв свій капелюх із крісла, але не рушив до дверей. Подивився на неї – уважно, ніби перевіряючи, чи тримається вона після всього, що сталося.

– Папери від Ярду роблять вас вільною, леді Беатріс, – він трохи насупився. – Але цей дім ними не переконаєш. У їхніх очах ви забрали те, що належить їм за правом. 

– Я знала, куди йду, містере Вейн, – рівно відповіла вона, хоча всередині все стискалося від задушливої тиші цієї вітальні. – Мій батько навчив мене бачити вовків ще до того, як мене вивели у світ.

– Захищатися від чужих людей і від тих, хто ділить із вами дах і кому немає чого втрачати, – це різні речі.

Він зробив крок ближче, зрівнявшись із нею, але не переступаючи межі приватного простору. Вейн дивився на неї жалю, та в погляді промигнула щось більш глибоке, від чого здавалось, що він бачив загрозу ще до того, як вона вдарить. 

– Якщо вночі ви почуєте щось дивне... або якщо зрозумієте, що стіни цього маєтку стискаються занадто сильно, – Теодор злегка нахилив голову. – Не намагайтеся грати в хоробрість. Надішліть записку в Ярд. Я приїду.

Беатріс ледь помітно всміхнулася – куточком губ, з виразною вдячністю.

– Дякую, Теодоре.

Він коротко кивнув, одягнув капелюх і вийшов, залишивши за собою ледь відчутний запах прохолодного вуличного повітря та мовчазну обіцянку, якій вона раптом повірила.

Наступні два дні Мортімер-хол нагадував справжнє склепіння.

Спільні трапези перетворилися на тортури тишею, яку переривав лише дзенькіт срібла об порцеляну. Леді Мортімер принципово дивилася крізь невістку, віддаючи розпорядження слугам так, ніби графині за столом не існувало.

Але найцікавіше було спостерігати за Артуром. Він отримав свій жаданий титул і маєток, але швидко зіткнувся з реальністю: родинне гніздо вимагало колосальних витрат, а готівка тепер належала Беатріс. Коли керуючий приніс рахунки за ремонт даху в стайнях і платню садівникам, Артур змушений був, міцно зціпивши зуби, просити невістку підписати чек.

Вона робила це мовчки, не коментуючи його приниження. Проте новий граф не знаходив собі місця. Він різко кидав недопалені сигари в камін, псуючи дорогі килими попелом. Здригався, коли Картер надто гучно зачиняв двері. Він постійно зупинявся біля вікон, вдивляючись у під'їзну алею, і щогодини діставав кишеньковий годинник. Артур чогось чекав. Тільки чого саме?

Беатріс саме спускалася сходами, коли побачила в холі несподіваного гостя. Лорд Едвард Блеквуд стояв посеред Мортімер-холу, спираючись на тростину з різьбленим набалдашником.

Ще кілька днів тому цей чоловік з огидою кидав їй у обличчя слова про “клеймо вбивці” та “ганьбу для родини Блеквудів”. Тепер же на його обличчі сяяла награна усмішка.

– Моя люба донько! – він ступив назустріч із розплющеними для обіймів руками. – Яка радість! Я завжди знав, що це непорозуміння вирішиться і чесне ім'я Блеквудів буде очищено від цих безглуздих звинувачень!

Він говорив про її свободу, але його очі липко й жадібно ковзали по мармурових колонах та вишуканих картинах на стінах.

Беатріс не зробила і кроку назустріч. Вона зупинилася на нижній сходинці, згори донизу дивлячись на батька, який свого часу продав її за борги, а потім першим же відвернувся у скрутну хвилину.

– Ще вчора я була для вас ганьбою роду, батьку, – її голос звучав рівно, ат вона все одно невдоволено підібгала губи. – Що змінилося? Прийшло чергове нагадування з банку про кредити? 

Лорд Блеквуд запнувся. Маска батьківської радості на мить зсунулася, оголивши роздратування, але він швидко опанував себе.

– Беатріс, до чого цей тон? Я діяв у інтересах нашої родини! Звісно, після всього, що сталося, твоєму батькові потрібні певні кошти на відновлення нашого репутаційного становища в товаристві. Трохи інвестицій із тих статків, що ти отримала... Це наш спільний обов'язок.

– Ви отримали свою плату за мене в день шлюбного контракту, – відчеканила вона, на її лиці в мить проступила брезгливість. – Блеквуди не отримають від мене жодного пенні.

Едвард Блеквуд стрімко почервонів. Набридливий театр миттєво закінчився, поступившись місцем злісному оскалу.

– Ти невдячне дівчисько! – він ударив тростиною об підлогу, аж відлуння пішло холом. – Без мого імені та цього шлюбу ти б ніким не була! Ти зобов'язана мені усім, що маєш!

– Картере, – Беатріс повернула голову до дворецького, який застиг біля дверей. – Проведіть лорда Блеквуда. Він саме збирався йти.

Батько вискочив на вулицю, сиплючи прокльонами й погрозами, а Беатріс лише повільно розправила складки на сукні. Вона більше ніколи й нікому не дозволить торгувати своєю долею.

Та справжній вибух стався наступного ранку.

Беатріс ще сиділа за туалетним столиком, коли з вулиці долинув незрозумілий гул. Він не був схожий на звичний шум лондонських екіпажів – це був багатоголосий галас, який із кожною хвилиною ставав усе гучнішим і наближався до кованих воріт маєтку.

У двері її спальні коротко постукали, і на порозі з'явився Картер. Старий дворецький забув про етикет і навіть не поклонився. Його руки, які тримали срібну тацю зі свіжою пресою, дрібно тремтіли.

– Міледі... – його голос зірвався. – Вам краще відійти від вікон.

 

Беатріс проігнорувала попередження. Вона підійшла до важких портьєр і злегка відсунула край тканини.

За чавунною огорожею вирував натовп. Десятки людей – від пристойно вдягнених клерків до брудних робітників із доків – товпилися біля воріт. Хтось кричав, розмахуючи згорнутими газетами. Кілька констеблів ледве стримували натиск, не даючи їм зламати замок.

Раптом у скло на першому поверсі полетів камінь. Почувся дзвін, а за ним – злий торжествуючий рев.

– Що це означає, Картере? – Беатріс обернулася.

Замість відповіді дворецький простягнув їй тацю. На ній лежав свіжий випуск “Лондонського вісника”. Беатріс розгорнула газету. На першій шпальті, величезними чорними літерами, був надрукований заголовок:

ЧОРНА ВДОВА З ГРОСВЕНОР-СКВЕРУ: МІЛЬЙОНИ ЗА КРАПЛЮ ОТРУТИ?

Її погляд швидко ковзнув по рядках. Текст був написаний з отруйною “чесністю”. Невідомий журналіст у деталях розписував, як молода графиня зачарувала старого графа, змусила переписати на неї статки, а потім, у змові з лікарем, відправила чоловіка на той світ.

Та найцікавішим виявився останній абзац - стаття прямо звинувачувала Скотленд-Ярд. Автор стверджував, що брудні гроші Мортімерів засліпили закон, дозволивши справжній убивці вийти сухою з води, тоді як провину навмисно повісили на нещасного Фостера.

Беатріс повільно опустила газету.

Хтось не зміг знищити її через вбивство чоловіка, та вирішив нацькував на неї Лондон, перетворивши Беатріс на монстра, а Теодора Вейна – на купленого поліцейського.

З вулиці знову почувся дзвін скла і розлючений крик: “Віддайте нам вбивцю!”. Здавалось, натовп не збирався розходитися без пролитої крові.