Розділ 9

Сонце тільки починало виходити з-за обрію, освітлюючи своїм промінням промерзлу землю. Пориви вітру розносили по подвір’ю рідкий сніг, що встиг насипати за ніч. Біля в’їзної брами зібралась невеличка купка людей. Одні невпинно переступали з ноги на ногу, намагаючись зігрітись, а інші ж непорушно чекали прибуття командування. Проте вони всі мали дещо спільне - темні кола під очима. Наслідок безсонної ночі. 

Лео не був виключенням. Одразу після розпорядження Крега, омега не гаючи часу відправився збирати речі, сподіваючись хоча б цим відволіктись від нав’язливих думок. Чому обрали саме його? Маг не знав, і якщо чесно не хотів знати. Збори затягнулись на годину, дві, а потім й цілу ніч. Прагнучи заспокоїтись, Лео спробував перечитати вже стерту до дир книгу «Печаті захисного типу: ущільнення та розширення потоків», що Тіос віддав йому за непотрібності. Проте, слова пливли, а їх сенс майже не доходив до запаленого розуму.

Так він й просидів до моменту виходу, намагаючись взяти емоції під контроль. В дану ж мить, стоячи на морозі в очікуванні командира Юліона, омега починав злитись. На Крега, що обрав його, на головнокомандувача, за безумний план, на дратуючих альф, за те, що намагалися жартувати в такій ситуації, й на самого себе, за прояви слабкості.

- Нервуєш? – на плече лягла тяжка рука, змушуючи підскочити від несподіванки. – Точно нервуєш.

Позаду стояв Тіос. Виглядав він, м’яко кажучи, кепсько. Ні, альфа завжди поводив себе так, наче в цю ж хвилину помре від перевтоми, інколи навіть перегравав, однак сьогодні, все було по справжньому. 

- Трохи, – не став обманювати Лео. 

Ставити з себе хороброго, банально не вистачало сил. Підвівши замерзлі руки до губ, омега обдав кінчики пальців теплим подихом, сподіваючись хоча б трішки зігрітись.

- Не ризикуй, - несподівано продовжив альфа. -  В групі будуть чаклуни й солдати, якщо що, ховайся за ними.

Лео шоковано поглянув на мага. Такої поради він точно не очікував. 

- Що дивишся? Плани планами, але життя важливіше. Не знаю, що вони там собі надумали, але ризикувати нам. Тому в першу чергу, думай про себе, потім про інших, і вже в останній момент про план. Командуванню то все одно, загинуть одні, вони відправлять інших… 

Промову мага обірвали кроки людей, що неспішно наближались до групи. Обернувшись, омега помітив цілу делегацію – попереду був Джен, за ним слідували Юліон з Альсом, і в самісінькому кінці йшов Крег. На секунду, Лео здалось, що командир магів затримав погляд на Тіосі, однак майже одразу відвів голову в бік. 

Підійшовши до солдат, командири стали по дві сторони від присутніх. 

- Прошу хвилину, – Джен підняв руки, привертаючи до себе увагу. – Я знаю, що ви всі розгублені. Також, я знаю, що мав би підбадьорити й сказати, що все пройде легко, однак, це не так. Всі розуміють, на які ризики ми йдемо. Я не збираюсь брехати, прикрашаючи наше становище. Від успіху місії залежатиме подальша доля не тільки фортеці, а можливо й всієї імперії.

Головнокомандувач перевів подих, обводячи присутніх поглядом, почергово затримуючись на кожному обличчі.

- Ви всі, славні воїни, маги та чаклуни. Ви гордість фортеці. Дехто з вас, тримав оборону з перших днів війни, дехто, тільки нещодавно долучився до наших рядів, однак всі ви - гордість Ійоду, – Лео мелькома помітив, як на цих словах Тіос скривившись, закотив очі. - Я вдячний кожному з вас за старання, відданість та вірність. Разом ми все подолаємо. Та захистить нас всемогутній Кхра!

- Та захистить нас всемогутній Кхра! – солдати гулко підтримали свого головнокомандувача, б’ючи кулаком в груди.

Коли крики стихли, командири груп почали почергово підкликати до себе людей. Лео тільки й спостерігав, як альфи розділялись на дві групи, уважно прислуховуючись, щоб не пропустити власного імені. З кожною хвилиною, по центру людей залишалось все менше та менше. 

Вирішивши в останній раз перевірити чи все на місці, омега в десятий раз за ранок, перевірив свою потерту життям сумку. Декілька зіль, лікувальні трави, пара змінних речей, магічні камені, три шматочка крейди, і невідомо навіщо, прихоплена книга. Впевнившись, що нічого не забув, Леоріс полегшено видихнув, закидаючи ношу на плече.

- Леоріс Оруел!

Нарешті почувши власне ім’я, омега швидко махнув головою Тіосу, й побіг до командира Юліона. За весь час служби в фортеці, вони рідко пересікались особисто, тому Лео трішки нервував, не знаючи, чого очікувати від грубого на вигляд альфи. 

- Йтимеш в ролі підтримки, – командир кинув погляд на мага, оцінюючи його з ніг до голови. По завжди хмурому обличчю альфи, неможливо було зрозуміти, задоволений він підопічним, чи ні. - Триматимешся позаду. І без фокусів. Без мого наказу ніяких ініціатив. Зрозуміло?

- Так сер! – витягнувшись в пряму лінію, відсалютував Лео, вже готовий йти до групи.

- Тімос Фірчер! – втративши інтерес до мага, Юліон почав викликати інших людей.

Почувши знайоме ім’я, омега завмер на місці. На зустріч йшов рудоволосий юнак. Темні кола під очима, давали зрозуміти, що він теж став жертвою безсоння. В момент коли їх погляди зустрілись, Лео здалось, що альфа збирався йому щось сказати. Однак, окриг командира змусив їх розійтися, кожного в свій бік.

Наблизившись до основної групи, омезі вдалось розгледіти кілька знайомих облич. Два чаклуна невдоволено обговорювали останні події, деінде кидаючи на мага скептичні погляди. Від однієї думки, про те, що вони проведуть разом не один тиждень, на душі одразу ставало гидко. 

Поодаль, вже встигла сформуватись група солдат. Без особливої надії, оглянувши присутніх, Лео завмер. На губах сплила легка усмішка. Думка про те, що він буде єдиним омегою серед натовпу альф лякала, однак на щастя, цього разу обійшлось. 

- Не очікував тебе зустріти, – почувся м’який голос.

- Я й сам не знаю, як так вийшло, однак радий що ти теж тут, так хоча б трішки спокійніше, - зізнався маг, одразу ж зрозумівши свою помилку. – Тобто, це звичайно погано, що ти в небезпеці, але хоча б в двох ми…

Теплий сміх, змусив Леоріса зупинитись в своїх виправданнях. Вони з Норосом познайомились ще в перший день його прибуття в фортецю, і майже одразу здружились. Юнак мав добрий та спокійний характер, і в противагу цьому, сталеву витримку та цілеспрямованість, що й сподобалось Лео.

- Я розумію, все добре. Я теж дуже радий, що ми разом.

Посміхнувшись, омега став поряд, в очікуванні подальших команд. Краєм ока, він помітив, як Тіос з серйозним обличчям про щось говорив з командиром Крегом. З іншого ж боку долинув оклик Альса, а це значило те, що вони підуть різними шляхами. 

Коли групи були повністю сформовані, тяжкі ворота повільно відчинились, випускаючи солдат. В обличчя подув морозний вітер. Ступивши пару кроків назовні, Лео вдихнув повні груди повітря. За два роки, що він провів в фортеці Ійод, це вперше, коли омезі вдалось покинути її давлячі стіни. 

 

***

 

Сніг поскрипував під ногами, а сонце, нарешті повністю зійшло, освітлюючи дорогу вимушених мандрівників. На диво, погода була приємною. Враховуючи, що останній тиждень мучив солдат вітрами та частим дощем, в перемішку зі снігом, в цей день, наче сам Кхра змилувався над ними, даруючи спокійний початок місії. 

Тім неспішно крокував у самому кінці колони. Йому довірили честь прикривати тил, на випадок атаки ворога. Проте, найближчі кілька днів хвилюватись з цього приводу не було сенсу. Альфі навіть подобалось його місце. Ніхто не дихав в потилицю, не відволікав розмовами, можна було спокійно зібратись з думками та насолоджуватись хвилинами свободи. 

Білосніжні пейзажі чарували погляд, а холод дарував відчуття свіжості. На мить, навіть складалось враження, що він повернувся в ті мирні роки, коли разом з іншими мисливцями виходили в ліс на зимове полювання. Однак, була одна річ, що ніяк не дозволяла поринути в чарівність моменту.

Попереду, в котрий раз, переступаючи коріння багаторічних дерев, спіткнувся маг, ледь не втративши рівновагу. Його хода, всім своїм виглядом демонструвала втому. Що й не дивно. Вони йшли без привалів та зупинок вже восьму годину поспіль. Не звиклі до фізичних навантажень чаклуни поступово сповільнювались, шукаючи будь який спосіб хоча б на хвилину перевести подих, чим викликали гнів Юліона.

Бачачи, як в омеги заплітаються ноги від перевтоми, Тім не витримав, і все ж прискорив крок, порівнюючись з ним. Рука, що вже збиралась потягнутись до чужої руки, різко завмерла, не встигши пройти й половини шляху. Запропонувати допомогу було б логічним рішенням, але згадуючи реакцію мага на подібне втручання, альфа швидко змінив стратегію.

- Як ти? 

Лео лише перевів на нього втомлений погляд, не розуміючи що від нього хочуть. Його дихання було рваним, а по скроням стікали цівки поту.

- Нормально, що ти хотів? – ледве видавив з себе омега, всім виглядом демонструючи небажання продовжувати діалог.

- Я можу понести твої речі, – почав було Тім, але швидко замовк, помітивши гнівні іскри в очах Лео.

- Не треба, – намагаючись контролювати вираз обличчя, огризнувся омега, прискорюючи крок.

Ставши свідком цього театру одного актора, альфа навіть на секунду вирішив залишити мага в спокої, й зайвий раз не дратувати. Однак, не пройшло й пари хвилин, як Лео знову перечепився, на цей раз, вже через власну ногу, й полетів вниз. Приземлення, по звуку, було болісним, але маг не подав вигляду, піднявшись на злегка тремтячі кінцівки, й продовжив рух.

За цим було болісно спостерігати. Декілька хвилин вагання, і Тім все ж вирішив повторити спробу. Знову нагнавши, Лео він протягнув йому зігнуту руку.

- Хапайся.

Відповіддю йому було здивування. Омега переводив погляд з ліктя на обличчя альфи й назад. 

- Чому так дивишся? – Тім злегка посміхнувся, нахиляючи голову на бік. Трішки відросле волосся, хвилею спало на плече. – Ти не хочеш, щоб я ніс речі, добре, тоді я потягну тебе.

- Ти знову за своє? – огризнувся маг, здавалось, що в цю мить в нього відкрилось друге дихання. - От скажи мені, невже так складно слідкувати виключно за собою, й не лізти в чужі справи? 

В момент коли на альфу зиркнули повністю чорні очі, в свідомості сплив досить кумедний образ. Омега був схожий… на тхора. Так, точно, на маленького, злобного тхора. Тім й не помітив як посміхнувся своїм думкам. Однак, Лео по своєму витлумачив його реакцію.

- Смішно тобі. Ну смійся смійся.

Розуміючи, що розмова йде кудись не туди, Тім опустив, весь цей час підняту руку, й злегка розім’яв ниючу шию. 

- Я не з тебе сміюсь, – вже серйозніше почав альфа. - Невідомо коли буде привал. Від того, що ти звалишся без сил, нікому краще не стане. Відпочинь трохи, дорога буде довгою. Якщо не хочеш, щоб я ніс твої речі, то хоча б візьмись під руку. Тим більше, он видніється гірка, – махнув вперед Тім. – Йти стане тяжче.

Лео мовчав. Потупившись кудись собі під ноги, омега більше ніяк не реагував на живий подразник. Альфа не підганяв, вже не вперше стикаючись з характером мага, він починав розуміти його специфіку. 

- Навіщо тобі це все? – нарешті почувся стомлений голос. – Хочеш пограти в героя? Так йди допоможи комусь іншому, на кінець я тут не єдиний омега.

- Я хочу допомогти ТОБІ.

- А от я не хочу, щоб мені допомагали. І що ти з цим зробиш? – вони наче два барани, вперлись рогами один в одного, не бажаючи відступати.

Діалог йшов по колу. Лео абсолютно не хотів його слухати. Логічніше всього було залишити роздратованого мага зі своїми причудами, й спокійно йти далі, турбуючись тільки про свій комфорт. Однак, колючість омеги, й небажання йти на поступки, тільки сильніше підбурювали Тіма стояти на своєму. 

- Може мені понести тебе на руках? – розсміявся альфа, потягнувшись до шокованого Лео. Його брови ледь не покинули обличчя, так високо вони підлетіли від несподіванки.

- Тільки спробуй і я виконаю свою погрозу. Не сумнівайся, – на кінчиках його пальців погрозливо заграли маленькі вогники.

- Добре добре, даю тобі право вибору: понести сумку, потягнути під лікоть, чи взяти на руки? Я буду згоден на будь-яке твоє рішення, – підморгнувши, Тім з цікавістю спостерігав, як обличчя омеги спочатку зблідніло, а потім почервоніло від гніву.

- А ти не багато на себе береш хлопче! – викрикнув голосніше ніж сподівався Лео. – Чому це я маю грати в твої ігри?

- Якщо не обереш ти, то оберу я, й повір останній варіант мені подобається найбільше. Ну, як?

Омега мовчав, пропалюючи поглядом усміхнене обличчя Тіма. Не слідкуючи за дорогою, він знову спіткнувся, вилаявшись собі під носа скинув з плеча тягар, й мовчки протягнув альфі.

- От і чудово! 

Тім майже світився від щастя. Перемога в цьому маленькому протистоянні, принесла йому стільки щастя, що він просто не міг стримати широкої посмішки.

- Радій поки можеш, я з радістю посміюсь, коли ти повзтимеш без сил з цими мішкам, – буркнув Лео всім виглядом демонструючи, що не бажає продовжувати діалог.

Відійшовши на декілька кроків назад, Тім дав омезі простору. Він й сам поступово відчував втому. Плечі нили, а ступні починали горіти. Особливого дискомфорту приносила хвора нога. Як би він не намагався ігнорувати біль, він поступово віддавав в кожну клітинку тіла. 

Ще через пару годин, навіть солдати почали заплітатись в ногах й перечіпатись через кожен корінчик. Із щільної групи, люди розповзлись в протягнуту лінію, вже ледве пересуваючи кінцівки. До загальної втоми додались почергові урчання голодних шлунків. 

Нарешті змилувавшись, Юліон оголосив привал. 

Присівши на нещодавно впале дерево, Тім полегшено видихнув, протягуючи ноги. Зробивши пару жадібних ковтків з металевої фляги, альфа не одразу помітив, як до нього підійшли. 

- Віддай сумку, – Лео стояв навпроти, простягнувши руку.

- Сідай, – Тім легко посунувся, поступаючись місцем, й віддаючи омезі речі. 

Проте маг не поспішав приймати пропозицію. Роззирнувшись довкола, наче когось шукаючи, він невдоволено цикнув, та все-таки сів поруч. 

Дув приємний вітерець, освіжаючи після довгої дороги. 

- Будеш? – альфа протягнув наполовину спустілу флягу.

Лео деякий час розглядав бутиль так, наче йому пропонували смертельну отруту. Трохи повагавшись, він все ж прийняв її, однак пити не став.

- Як нога? – від несподіванки, Тім навіть не одразу втямив, що говорять до нього.

- Емм, нормально, вже майже не болить. А як твої коліна, не сильно забився коли впав?

Альфа ніяково розтріпав волосся, намагаючись змінити незручну тему. Проте омега не бажав відступатись.

- Не обманюй, я бачу, що ти кульгаєш, – нарешті зробивши пару ковтків прохолодної води, докірливо поглянув на альфу Лео. – І навіщо було робити з себе незрозуміло кого, якщо самому погано?

Останнє, навіть трішки образило альфу. Він дійсно хотів допомогти.

- Все справді добре. На мені як на собаці заживає, – невдало спробував віджартуватись Тім.

Омега деякий час сидів мовчки, потираючи кінчиками пальців візерунки на бутилі. Здавалось, він хотів щось сказати, однак стримувався. 

- Як скажеш, – закусивши нижню губу, маг різко підскочив на ноги, протягнувши флягу. – Дякую за воду.

- Нема за що… - почав було Тім, але омега вже перейшов на інший бік, де його вже очікував Норос. 

Залишившись наодинці, альфа повільно стягнув чобіт зі змученої ноги. Лео був правий, ступня дійсно сильно турбувала. Як і очікувалось, від довгої дороги вона трішки припухла. 

Діставши з-за пазухи невеличку баночку з квітковою різьбою, він неспішними й методичними рухами, став втирати мазь в запалену шкіру. Майже одразу, відчувся приємний холодок, несучи з собою таке бажане полегшення. 

 

***

 

Помалу починав сипати сніг. Маленькі сніжинки деінде пролітали над кронами сторічних дубів. Відкинувши довге волосся, Орланд втомлено запрокинув голову до неба. Декілька темних хмарин пропливали надто низько, не віщуючи нічого доброго. Погода швидко псувалась, і  з наближенням ночі це ставало все більш помітним. Альфа нахмурився своїм думкам. Вони йшли повільно. Надто повільно. 

В котрий раз поглянувши на командира, Лан нервово стиснув срібний медальйон. За час дороги вони зробили не менше двох зупинок і один привал, задарма витрачаючи дорогоцінний час, якого й так було катастрофічно мало. В повітрі вже відчувались нотки негоди, що так невідворотно наближалась. Альс наче спеціально затримував їх, затягуючи в природну пастку. Піднявши руку сивий альфа оголосив п’ятихвилинний перепочинок, сідаючи на виступаючий камінь.

Стиснувши руки в кулаках, Лан зробив три глибокі видихи, як завжди повчав його Ейвор. Влаштовувати сварку в перший же день, підриваючи авторитет старого воїна, альфа не збирався. Однак, й ігнорувати подібний стан справ він теж не міг. Насилу приборкавши гнів, Лан спробував придати обличчю спокійного вигляду, впевнено підходячи до командира. Той навіть не звернув уваги на похмурого солдата, розтираючи кістляві руки.

- Командире, дозвольте запитати.

Альс повільно підняв невдоволений погляд. Йому вочевидь не подобалась ініціативність молодого альфи.

- Питай, – коротко махнув рукою він, повертаючись до свого заняття. 

- Можливо я надто багато на себе беру, але навіщо нам стільки привалів? - стараючись не видавати роздратованість, Лан навмисне зібрав руки за спиною. - За весь день ми від сили пройшли кілометрів п’ятнадцять. Солдати можуть йти далі.

Старший альфа єхидно посміхнувся, опираючись на зігнуту руку. В його погляді легко можна було прочитати: «Ну що за дурнувата дитина».

- Ти правий хлопче, береш ти на себе дійсно забагато. Ви може й зможете йти далі, однак я ні. Доживеш до моїх років зрозумієш, – його голос, переповнений зухвалістю дратував молодого альфу. 

Лан, ще з дитинства ненавидів зверхнього ставлення до себе, однак ситуація вимагала холодного розуму. Виплеснути гнів він зможе й пізніше, в даний же момент важливішим було вмовити командира продовжувати рух.

- Вибачте за нахабність, однак я маю висловити свою думку, - попри бурю емоцій, голос альфи звучав мірно та стримано. - Групі необхідно пройти найнебезпечніші ділянки поки погода повністю не зіпсувалась, інакше ми загинемо, а наші тіла відкопають тільки з приходом весни. 

- Так це тебе Юліон приставив до мене? – хитра посмішка, розпливлась по зморшкуватому обличчю. 

Хвилинний шок швидко змінила маска спокою. Обманювати не було сенсу. Старий командир був абсолютно впевнений у своїй здогадці. Навіть якби це було не так, жодне виправдання не похитнуло б його впевненість в своїй правоті.

- Так ви знали?

- А ти як думаєш? Я знаю Юліона, ще з тих часів, коли він пішки під стіл ходив. Думав, що я здивуюсь подібному вчинку від помішаного на контролі хлопчини? 

Орланд не мав чого відповісти. Якщо командир від самого початку розумів, хто він насправді, це повністю змінювало ситуацію, і на жаль не в його користь.

- Тоді…

- Ви тут не одні, – несподівано знову змінив тему командир.

Не встигаючи за плином думок сивого альфи, Лан тільки й зміг видавити з себе:

- Перепрошую?

Альс зневажливо оглянув його, показуючи кудись за спину.

- Маги, чаклуни та й я - ослаблий старик, думаєш ми зможемо йти на рівні з солдатами? Це ви, кожного дня задарма витрачаєте сили на тренуваннях. У них же своя робота. Ці лабораторні черв’яки, й так вже ледь сунуться.

Обернувшись Орланд помітив групу магів, що жадібно пили воду та щось обговорювали, присівши прямо на засніжену землю. Альфі нічого було відповісти на аргументи командира. Вони мали сенс, але і його доводи не були позбавлені логіки.

- Але ж, якщо погода зіпсується ми… 

- А якщо нападуть ельфи? Від втомлених магів та чаклунів не буде жодної користі. Чи ти вважаєш, що ви втрьох зможете захистити цілу групу? Ви молодь, маєте надто гарячу кров та непомірні амбіції. Це не погано. Ні в якому разі. Проте, нам нема куди поспішати. Будемо рухатись помірно, в межах сил. Головнокомандувач не поставив задачі якомога швидше дістатись поселення. В нас абсолютно інша ціль. І я б хотів зосередитись саме на ній. Надати перевагу якості, а не швидкості, – потерши невелику щетину, старий альфа розім’яв плечі, піднімаючись на ноги. – І та, мене навіть радує, що Юліон вирішив приставити тебе до мене, приємно розуміти, що серед солдат є той, кому довіряє навіть цей впертий хлопчисько. Перерва закінчилась. Всі підйом!

Орланд деякий час стояв, не знаючи як реагувати на почуте. Він розумів, що Альс не просто так займає своє місце, він мудрий воїн та стратег. Однак його підхід повністю відрізнявся від методів Юліона, що викликало певний дисонанс в свідомості солдата. 

- Вибачте, - нарешті обізвався Лан.

Альс поклав худі пальці на його плече, легко стискаючи.

- Вміння визнати помилку, найкорисніша навичка в житті. Думаю з тебе вийде гарний лідер в майбутньому. 

 

***

 

На вечір не залишилось навіть згадок про тепле сонячне проміння, що всього декілька годин тому зігрівало солдат. Сильний вітер значно ускладнював пересування, а колючі сніжинки боляче сікли обличчя. Рівна дорога, перетворилась на круті гірські схили, а кожен крок, вимагав максимальної обережності, інакше була ймовірність зірватись в безкраю безодню.

Тім, вкотре чіпляючись рукою за скелястий виступ, обійшов небезпечну ділянку. Ноги вже повністю змокли, а пальці втратили чутливість від холоду. Не вистачало тільки обмороження отримати. 

Якщо вірити Юліону, то за пару кілометрів мала бути глибока печера, в якій вони зможуть перечекати ніч. Однак, невідомо як в цій непроглядній хуртовині можна було взагалі, щось знайти. Залишалось тільки вірити в правильність обраного командиром маршруту. Як не як, а він все життя провів на сході, досліджуючи кожен метр похмурих гір. Хоча з тим як сонце зникало за схилами скель, танув і спокій солдат. 

Зробивши ще один, як він вважав, обережний крок, Тім різко накренився втрачаючи опору. Під ногою з’їхав камінь, полетівши кудись в порожнечу. Хапаючись за перше що потрапило під руку, альфа ледве втримав рівновагу. Останнє, що йому хотілось, так це слідуючи за каменем, відправитись в політ. 

Тіло вже кричало від перевтоми, проте затримуватись було ризиковано. Тім так і залишився в кінці шеренги. Якби він відстав й втратив з поля зору інших членів групи, то з великою вірогідністю б безнадійно заблукав. На щастя попереду майорів чийсь силует, хоча й розмитий через хуртовину. 

З останніх сил, намагаючись балансувати між швидкістю та обережністю, альфа закульгав в напрямку темної цятки. 

- Все нормально? – донісся чужий голос. Через сильний вітер, майже неможливо було розібрати хто говорить.

- Так, – якомога голосніше крикнув альфа, прискорюючись.

- Добре ти… - тільки й зміг почути Тім, останні слова з’їла хуртовина. 

Аби довго не затримуватись на одному місці, альфа впевнено ринув вперед, ігноруючи втому та ріжучу біль. Він мав витерпіти. Зовсім скоро, вони опиняться в печері, й зможуть зігрітись довкола вогнища. 

І справді, через декілька десятків метрів дорога почала розширюватись, дозволяючи вільно пересуватись, не остерігаючись обриву.

- ПРИЙШЛИ! – ще б трохи, й крик Юліона міг викликати лавину. 

Тім не міг описати, те полегшення, що відчуло його тіло. Всього за кілька метрів, альфа помітив стоячого попереду командира. Він опирався на маленький вхід в печеру. Самостійно, Тім би ніколи в житті не зміг її знайти, особливо в таку негоду. 

Зайшовши в середину, альфа здивувався вдруге за вечір. Простір, що відкрився його погляду був набагато більшим, ніж він міг собі уявити. Печера легко вмістила б цілий загін солдат разом з десятком коней, за необхідності. 

Більшість членів групи обезсилено осіли на сиру землю, простягнувши ноги. Сьогоднішній день став справжнім випробуванням для кожного. А попереду їх чекала ще довга дорога, що ніяк не покращувало загальний стан. Пройшовши вздовж стіни, альфа прилинув до холодного каменю, й повільно сповз. Ноги горіли.

- Що повсідались, – долинув не менш втомлений голос командира. -  Маги, розпалюйте багаття, чаклуни – приховайте нашу присутність, солдати тягніть провіант. Сьогодні заночуємо тут. Завтра зранку вирушаємо далі. Тому відпочиньте поки є можливість, – віддавши розпорядження, Юліон неспішно спустився на землю поряд з тільки-но створеним вогнищем.

Рухатись абсолютно не хотілось, однак Тім все ж був вимушений піднятись. Роздавши товаришам необхідні запаси, він спробував знайти поглядом одного впертого омегу.

Лео вже встиг розміститись неподалік полум’я, та обережно розтирав змерзлі пальці. Від снігу, його щоки горіли вогнем, а темні вії окрасились в білий. Тім деякий час уважно розглядав мага, однак втома почала брати своє. Хотілось присісти, а краще й лягти. Та й підібратись до теплого полум’я не завадило б. Як не як, а ноги потрібно було відігріти.

Коли потріскана шкіра нарешті відчула на собі тепло, альфа ледве не замурчав від задоволення. Ніколи не думав, що звичайний вогонь, міг так сильно підняти настрій. Отримавши свою порцію вечері, Тім майже за секунду проковтнув пару скибок хліба з сиром, та декілька шматків в’яленого м’яса, набиваючи порожній шлунок. 

Одразу після, почало хилити в сон. Втома отримана за весь день накрила альфу гігантською хвилею. Сили полишили його, не даючи навіть пальцем поворухнути. Очі закривались, а свідомість з кожною секундою розмивалась, занурюючи альфу в царство сновидінь.