Розділ 7

Розділ 7

Елізабет

Дівчина прокинулася від того, що їй було дуже жарко. Розплющила очі і відразу не зрозуміла де вона знаходиться.

Спальня була зовсім не знайома. Вона точно була не вдома.

Повернувши голову на бік, побачила мирно сплячого поряд чоловіка. То був Томас. Він уві сні міцно притискав її до себе.

Тепер стало зрозуміло, чому їй так жарко. І тут спогади вчорашнього дня наче обдали холодною водою. Спроба вкрасти сумочку. Падіння під машину. Лікарня. Її пересмикнуло.

Сльози підступили до очей. Тихо видихнувши, дивилася в стелю, намагаючись заспокоїтися. Ще не хватало тут розревітися немов мале дівчисько.

Хмикнула про себе. М-да, Томас точно був би шокований, прокинься він, а поряд море сліз та я в істериці.

Довелося брати себе в руки та заспокоюватися самостійно.

Та й не так важко було відволіктися, коли поруч лежить такий бажаний чоловік. Відсутня на ньому сорочка, дозволила їй добре розглянути його торс. Сильні підкачані руки. Притискали її до не менш підкачаних грудей. На щоках проступала щетина. А пальці так і закололо, від бажання торкнутися її. Відчути на дотик тепло та м'якість його шкіри. Він був чудово складний і підтягнутий. Не дивно, що жінки не втрачають нагоди провести з ним час.

Тільки дівчина достеменно знала, що йому не потрібні тривалі стосунки. Він ніколи не змінить свободу на шлюб. А вона не може дозволити собі з ним інтрижку, бо точно знала, що та закінчиться її розбитим серцем.

Вона йому швидко набридне, і він піде далі.

А ось Елізабет не зможе так просто все забути. Вдавати що нічого не було. І продовжувати жити далі у тому ж ритмі.

Їй точно доведеться змінити місце роботи. А з огляду на останній досвід зміни місця трудової діяльності боялася знову перетвориться на офіціантку. Бо її колишній шеф позбавив її нормальної роботи у цьому місті. А переїзд просто не потягне. Заощаджень дуже мало.

Не знаю скільки я так пролежала розглядаючи мирно сплячого поряд чоловіка. Стрепенулася лише тоді, коли за вікном поступово наставав світанок. У променях сонця, що прокидається, кімната поступово розфарбовувалася теплими тонами.

Тяжко зітхнувши, почала потихеньку вибиратися з таких теплих і приємних обіймів. Намагаючись не потурбувати чоловіка.

Але думки все ще продовжували крутитися навколо чоловіка. Якби їхні бажання збігалися, наскільки простіше все могло б бути? Адже вона його, здається, кожае.

Тай добре бачила, що й сама йому не байдужа.

Але тільки чи на довго? Як довго вона його цікавитиме? І чи готова ризикнути своїм серцем?

Вибравшись із ліжка, вирішила зникнути зі спальні, поки її власник не прокинувся.

Побачивши на комоді свою багатостраждальну сумочку, акуратно її забрала. Прихопивши поряд лежаче знеболювальне. Тихо прошмигнула у ванну.

Переодяглася у свої «злегка» пошарпані речі, тихенько почала пробиратися до виходу. Паніка зростала. Вона має зникнути, доки її не помітили.

Ну не готова, поки-що, до якихось розмов. Тим паче в такій приватній атмосфері. Для неї це занадто.

Крадучись повз кухню все ж таки зупинилася, побачивши на столі пишуче приладдя. Швидко схопивши ручку все ж таки залишила записку. Вважаючи, що так з рештою буде правильним.

"Спасибі за допомогу.

Не хотіла тебе турбувати. Відправилася до дому. Потрібно перед робочим днем ​​привести себе до ладу. Побачимося в офісі!

P.S Дякуємо за допомогу та знеболювальне»

Вибігши з будівлі підняла руку зупиняючи таксі. На щастя, у цьому районі міста немає з цих проблем.

 Вже сидячи в машині помітила, що її руки тремтять.

Бажання повернуться в таку теплу постіль і будь що буде, вибивало ґрунт з-під ніг.

- Чорт. Схоже я влипла по саму маківку.

Відкинувши голову на сидіння постаралася заспокоїтись. Хоча здавалося, що зробити це не можливо.

 

***

В офісі, відмахуючись від цікавих колег, які бажаючи дізнатися подробиці вчорашньої події, оточили її колом, ледь пробралася до свого кабінету.

Прикривши двері притулилися до тієї спинної. Намагаючись віддихатися. Відчувала себе так, немов пробігла щойно марафон.

І тут… озирнувшись навколо… ахнула від подиву.

Майже весь її кабінет був завалений квітами. Вазони займали майже всю підлогу та підвіконня.

А на столі красувалася така значна гірка з солодощів.

А самим дивовижним сюрпризом став гість, що займав місце за поряд з її робочим столом. В кріслі для відвідувачів сидів величезний ведмідь із її зростом.

- Ого!

Замружилася. Потім знову розплющила очі. Картинка не зникла.

- Ого!

Закралася підозра, що поспіхом могла переплутати кабінет та зайшла не туди. Прочинила двері. Пильно глянула на табличку на тій.

Ні. Все вірно. Табличка говорила, Елізабет Картер. Помилки нема. Зачинивши двері, знову озирнулася. На цей раз прискіпливіше, намагаючись з’ясувати, звідки взялося стільки краси.

Помітивши маленькі записки у букетах, почала їх читати.

«Сподіваюся з тобою все гаразд. Енні»

«Ми за тебе дуже злякалися. Одужуй. Колеги»

"Все налагодиться. Не сумуй. Аксель»

«Не лякай нас так більше. Не здумай сумувати, ми поряд. Неш»

Інші записки були в тому ж дусі. Від схвильованих колег.

На душі одразу стало так тепло та приємно.

Поступово, вчорашні події затьмарювались сьогоднішнім приємним сюрпризом у вигляді квітів та цукерок.

Вона озирнулася на величезного ведмедика. Що тримав великий конверт у руках.

Підійшла, обережно той виймаючи.

«Я може і схожий на великого та страшного ведмедя, але запевняю я добрий і не кусаюся.

Могла б зранку і не втікати. Томас!

P.S Ти завжди можеш на мене розраховувати»

Усміхнувшись, уткнулася обличчям у голову ведмедя. Посмішка сама по собі розповзлася по обличчю.

Він не злиться за її боягузливу втечу. Ще й ведмедя подарував. Вхопив того за шию притиснула до грудей.

Тепер буде кому гріти її холодними ночами, промайнула думка, заставляючи її посміхнутися.

І ось за цим заняттям її й застав Том.

 

***

Том знав, що Елізабет вже в своєму кабінеті. Але вирішив одразу до неї не ходити. Дати їй час розглянути сюрпризи від дбайливих колег.

Вранці прокинувшись і не знайшовши її поряд, дуже засмутився. А зайшовши на кухню і знайшовши там миле послання, настрій повернувся.

Їй точно було не зручно від ситуації, що склалася. І він це чудово розумів.

Тиснути не хотів. Боявся, що інакше вона втече він нього, так і не давши їм шансу. Його репутація ловеласа бігла попереду нього, що не добавляло йому плюсів в її очах.

Тома давно не цікавлять інші жінки. Йому потрібна лише вона. А недавні події показали, що втрачати дорогоцінний час, який вони можуть провести разом не варто. Адже вчора він міг взагалі її втратити. Тому досить вже чекати сприятливого часу. Потрібно діяти.

Тепер, найголовніше переконати саму Елізабет, у серйозності його намірів до неї.

Недовго роздумуючи, вирішив почати з милих «маленьких» подарунків.

Дорогою до офісу, заскочив у магазин іграшок, маючи намір купити щось миле та м'яке. Колись він випадково підслухав розмову Елізабет з Енні з бухгалтерії, тоді він і дізнався, що вона любить м'які іграшки.

Побачивши біля стелажу величезного ведмедя, не втримався і купив його.

Треба було бачити обличчя колег та охорони, коли він тягнув цього плюшевого монстра до її кабінету.

І його здивування, коли той самий кабінет, зустрів його купою вазонів із квітами та гіркою шоколаду на столі.

Хмикнув, затягуючи свій подарунок в приміщення. Усадив того на крісло і вручив конверт.

- Тримай. Передай своїй новій господині.

Задоволений собою, вирушив чекати на її прихід до офісу.

***

Постукав у двері. Ніхто не відповів.

Може, ще не прийшла? Може, колеги десь затримали.

Простягнув руку і смикнув за ручку.

Двері легко піддалися і відчинилися.

Побачивши, як Елізабет притискає величезну голову ведмедя до своїх грудей розплився в задоволеній усмішці.

- Привіт.

Дівчина здригнулася від несподіванки. Вона точно нікого не чекала.

Томас підняв руки.

- Вибач. Не хотів лякати. Я постукав, але ти не відповіла… Ось я й увійшов.

Її щічки почервоніли від збентеження.

- Я просто розглядала подарунки від колег. Я…, я не чекала всього цього, - вона обвела кімнату рукою.

Він пильно подивився на неї.

- Ти в порядку?

- Я в порядку. Дякую.  - Відповіла, але погляд відвела.

- Ти втекла сьогодні вранці.

Повисла пауза. Дівчина, закусивши губу, дивилася на чоловіка збентеженим поглядом.

- Так. Вибач. Я… треба було зібратись на роботу.

– Чому мене не розбудила? Я б тебе відвіз.

Він не збирався відступати. Вони й так втратили багато часу. Яке могли провести разом. І відступати зараз, коли він її майже не втратив, точно не збирався.

- Дуже дякую тобі за турботу. Не хотіла зловживати твоєю добротою.

Томас хмикнув.

- А чому ти вирішила, що я не хочу, щоб ти зловживала моєю допомогою?

Чоловік почав повільно наближатися. За кілька кроків він уже стояв так близько. Пальці легенько пройшлися від її скроні до підборіддя, підводячи той. Примушуючи дивитися йому в очі.

Він бачив, вона хоче його не менше, ніж він її. Але чомусь стримує себе. Що ж, він зробить перший крок за них обох. Зрештою чоловік тут він, і робити перший крок потрібно саме йому.

Трохи нахилившись, притулився до її губ, у легкому, майже невинному поцілунку.

Обережно притис до себе, і не зустрівши супротиву почав в неспішній ласкі проводити руками в здовж її тіла, намагаючись не зачепити вчорашні поранення.

Спочатку Елізабет завмерла в його руках, вона його не відштовхнула,. Але і сама не проявляла ніякої ініціативи.

Але Том не збирався так швидко відступати, і дівчина все ж таки відповіла. Розімкнула губи, впускаючи його язик і стала пристрасно відповідати.

Цілувалися так, ніби не бачилися довгі роки і не могли насититися один одним. І не будь вони зараз в її кабінеті, а в нього вдома. Все точно могло би зайти набагато далі поцілунків. І обіймів через одяг.

Розуміючи, що ще трохи, і якщо він не зупиниться, то все зайде набагато далі прямо тут. В її кабінеті. І чудово розумів, що їх перший раз не повинен бути таким. Його кохана заслуговує на краще. І так, він кохає Елізабет.

Спираючись лобами один об одного намагалися прийти до тями.

- Вибач сонечко. Але якщо ми зараз не зупинимося, боюся я не зможу стриматись.

Її щічки спалахнули рум’янцем.

Томас акуратно провів пальцями по її щоці, губах. І знову поцілував. На цей раз трохи менш пристрасно, але не менш ніжно.

Обережно торкнувся її руки. Куди ще вчора наклали тугу пов’язку.  

- Болить?

- Ні, - вона прошепотіла ледве чутно. Наразі нічого не відчувала, окрім дикого бажання продовжити ними розпочате.

Томас посміхнувся. Він бачив бажання в її очах. Яке було так само сильне як і його власне.

- Мені треба відвести тебе до поліції. Тобі поставлять кілька запитань.

Дівчина здригнулася. Томас відчувши це, міцно притис її до своїх грудей, обіймаючи. Намагаючись передати дівчині впевненість того, що все буде добре. Адже він зробить усе щоб так і було.

- Сонечко, не хвилюйся. Я весь час буду поряд. Нічого поганого не станеться. Ти віриш мені?

Він завмер чекаючи її відповіді. Адже її довіра до нього — це величезний крок в їхніх майбутніх стосунках. Без довіри нічого не вийде.

Трохи відсторонившись дівчина подивилася йому просто у вічі. І нарешті відповіла.

- Так. Я довіряю тобі Томас. - І знову припала до його обіймів.

І тільки почувши її відповідь, притискаючи Лізі до своїх грудей, він зрозумів, що практично перестав дихати, чекаючи її рішення.

Чоловік дав собі обіцянку, що обов'язково виправдає її довіру.