11. ДЕФЕКТНИЙ

Я повернувся до свого тренувального килимка. Спитаєте, чого знову сюди? Звісно, можна було б як цивілізовані люди, сісти за стіл, зручно вмоститися на стільці, зібратися з думками. Та в цій кімнаті не було жодних меблів, а на мої думки решті присутніх було глибоко начхати.

Орися присіла поряд зі мною, і відкрила скриньку. Всередині знаходилося кілька пробірок, голок, джгутів, пакет для забору крові.

- Як поживає Всеволод Ростиславович? – Наче мені не байдуже, але з чогось розмову варто було починати.

- Та як? Втратив апетит, змарнів, за тобою сумує, хвилюється. А ти що? Чого досі так себе поводиш? – Дівчина з зеленими очима звабливо усміхнулася.

«Знову ці її жарти. Кров? Звісно, що ще вони могли принести? Я чітко відчуваю її в тих пробірках.»

- А можна цього разу не зав’язувати очі? – Запитав я у Тимура. – Я хочу спробувати…

«Спробувати побачити» - хотів сказати я, але запнувся. Як пояснити те, чого й сам не розумів? Мене цікавили не колір та густина крові, а ті образи, що я бачив під час медитації. Чи з’являться вони тепер?

- Я зв’яжу руки, аби ти не зірвався.

- Очі, руки. А у вас тут весело, - розсміялася Орися, - люблю рольові ігри. З вами можна?

«Це дівчисько!»

Я поглянув на інструктора, але той залишався незворушним. Він завжди такий. Без емоцій, зайвих рухів, пустих балачок. Не те, що я.

- Роби свою справу, - сказав Тимур дівчині.

- Роби свою справу, - перекривила грайлива шатенка інструктора, - звісно, зроблю, не обов’язково бути таким занудою.

- Не обов’язково бути таким дитям.

- Що? Не всі бачили хрещення Русі.

- Я не…

- Йой! – Не втримався я. То я помилявся щодо беземоціональності наставника?

- Що? – Одночасно запитали Тимур та Орися.

- Ви зустрічаєтесь? Чи одружені?

- Жити набридло? – Голос інструктора і поведінка знову були позбавлені емоцій. Та мене більше не надуриш.

- Тебе погано годують? – Спробувала знову віджартуватися дівчина, - чи б’ють сильно?

- Добре. Як скажете. То що робити маю?

- Я дам тобі спробувати кров із трьох пробірок. А ми прослідкуємо за твоєю реакцією. – Відповіла Орися. – Але спочатку, кілька приготувань.

Дівчина дістала з кишені халату телефон і набрала номер.

- Всеволоде Ростиславовичу, ми можемо починати. Будуть якісь вказівки? Звісно. Так, я одразу надішлю запис.

Завершивши розмову, вона ввімкнула камеру і розташувала у верхній кишені халата.

- Об’єкт «7347-23», упир, чоловік, вік до переродження 21. Тест на визначення типу споживання. Спроба друга. Запис перший.

«Знову за своє. А я ледь не забув, що всього лиш чийсь експеримент.»

- Прийми позу для медитації. Вирівняй дихання. Звільнись від думок. – Вказівки інструктора були чіткими і лаконічними.

На мить я заплющив очі і глибоко вдихнув. Було трохи не зручно зі зв’язаними руками, але вирівняв спину та опустив плечі.

- Ось, порція перша. – Орися дістала одну з пробірок, і наблизила до мене.

Я обережно вдихнув її запах. Солодкий, ніжний, приємний аромат залоскотав мої ніздрі.

«Невже, це знову він?»

Слина потекла по кінчику язика.

- Очі об’єкта набули жовтого забарвлення. З’явилися різці, - Орися схилила голову, - і пазурі. Усі ознаки завершення переродження першої стадії проявилися. Об’єкт реагує стримано.

«Стримано? Та я уявлення не маю, як мені ще вдається сидіти на килимку, а не вхопитися за цю пробірку і не висушити її!»

- Давай наступну. – Чергова вказівка Тимура не вирізнялась оригінальністю. Коротко і сухо.

- Так. – На диво Орися не стала сперечатися. – Я поки поверну цю пробірку до скриньки, і ми спробуємо іншу. – Цього разу увага дівчини була приділена мені. Вона швиденько змінила пробірки, і знову мовила для запису, - кров, порція друга.

Орися обережно наблизила її до мене. Новий запах виявився більш насиченим. Він був менш солодким, і не таким ніжним, а ще в ньому відчувалися нотки трав.

Якщо порівнювати два аромати з уже знайомими з мого попереднього життя, то перший нагадував десерт. Шоколад, пломбір і лісовий горіх. Я завжди хотів його спробувати, але він знаходився у списку заборон. Може саме тому я не стримався вранці?

Що ж до нового аромату, це була креветка у вершковому соусі. Ту, яку теж мені не можна було. А зараз я бажав її всім своїм нутром. Моє тіло сіпнулося, але важка міцна рука інструктора повернула на місце.

- Очі об’єкта набули помаранчевого забарвлення. Процес переродження досяг другого етапу. – Голос Орисі повернув чіткість думок.

- Другий етап? Що це значить?

- Пояснення потім. – «Знову він» – Ми не закінчили.

- Ти готовий до останньої спроби? – Поцікавилася дівчина.

- Так. Я хотів би чим швидше покінчити з усім цим. На сьогодні забагато експериментів.

- Це не тобі вирішувати. – Голос Тимура дратував мене все більше. – Але я згоден, час завершувати.

- Тоді не гаятимемо часу. Порція третя. – Цього разу Орися наблизила пробірку більш обережно, відступивши на крок. Вона повела рукою над нею, направляючи повітря із запахом у мій бік.

Я так само обережно зробив вдих.

- М-м-м. – Від задоволення прикусив нижню губу і примружив очі. А коли знову їх відкрив, то вже не міг відірвати погляд від крові в дівочій долоні.

Цей аромат нагадував соковитий смажений шматок м’яса з пікантним соусом та спеціями. Я більше не міг терпіти. Руки за спиною напружились, і мотузка, що їх зв’язувала, розірвалась на шматки. Ноги вистрелили пружиною, і за мить я стояв перед дівчиною. Від неї мене відділяли дві міцні руки, що тримали за плечі.

- Очі об’єкта стали рожевими. Переродження досягло третьої проміжної стадії. Тест завершено. – Як тільки слова для відео прозвучали, дівчина швидко закупорила пробірку та сховала до скриньки.

- Дихай. – Голос інструктора звучав так само рівно. – Вдих-видих, вдих-видих. Добре. Продовжуй.

Не знаю, допомогла дихальна гімнастика, вказівки Тимура, чи те, що зник аромат, але я таки зміг втриматися.

- Сподіваюся, це все? – Запитав я, повертаючись, про всяк випадок, на килимок.

- Майже. Залишилась лише одна маленька процедура.

- Яка?

- Я візьму кілька грамів твоєї крові для аналізів. – Відповіла Орися і, не чекаючи моєї згоди, дістала зі скриньки пакет для забору крові. – Не хвилюйся, це не займе багато часу.

Швидкими відточеними рухами на моїй руці був встановлений джгут і катетер. Кров цівкою потекла до «мішечка».

- Ти сьогодні добре впорався. – Слова похвали від наставника?! Був би в мене календар, обвів би дату салатовим маркером. – Заслужив на винагороду.

- Винагороду? – Я був настільки здивованим, що вже не звертав уваги на маніпуляції Орисі.

- Тримай. – З кишені куртки, в яку був одягнутий інструктор, він дістав невеликий ґаджет. – Це планшет. Старий трохи, та зі своїми функціями ще справляється.

«Старий? Та він древній. Такі продавалися років десять тому.»

- Що тут? Невже те, що я просив?

- Не все, звісно, але для початку вистачить. Кілька файлів для загального розвитку.

Планшет був затертий і трохи надбитий, та для мене він коштував дорожче найновішого смартфону чи комп’ютера, адже він містив те, що могло допомогти вижити. Інформацію про вампірський світ.

- Ми закінчили.

Доки я тішився, як мале дитя, Орися завершила свої процедури. Заховала пакет із моєю кров’ю до скриньки, та повернулася до Тимура.

- Можемо йти.

- Добре. – Інструктор глянув у мій бік. – Прийми душ і можеш повертатися до кімнати. Я прийду завтра.

- Так, інструкторе. – Відповів я, а тоді поцікавився у Орисі, - то який результат?

- Дефектний. – Коротко відповіла дівчина.

«Вона що, заразилася від Тимура?»

- Ще побачимося. Не сумуй.

Перш, ніж я встиг щось відповісти, за дівчиною та інструктором уже зачинилися двері.

Я знову залишився сам. Але сьогодні мене це не хвилювало. Навіть те, що я не скуштував жодної з обіцяних порцій крові більше не могло мене засмутити. В руках я тримав щось набагато важливіше. Інформацію.

- Так, бігом у душ, і до справ.

«І все ж, що значить «дефектний»?»