27.ЩАСЛИВЧИК

Я обернувся. Переді мною стояли Тимур, Уляна Несторівна, Іларіон і двоє незнайомих охоронців. Обличчя наставника було незмінно спокійним, заступниці Всеволода – повним обурення, Іларіон ледь стримував вдоволену усмішку, а охоронці робили вигляд, наче вони тут взагалі випадково, що було майже правдою.

- Запитаю вдруге, що тут коїться? – Повторив інструктор, виокремлюючи кожне слово.

- А що зразу я? Це не я, то все вони. Ми тут, тойво, бігали, і оцей, - мій погляд упав на «Зосима», - вморився.

- Вважаєш, це дотепно? Стендап-шоу?

- А Ви? – Жага минула. Вдавана усмішка зникла з мого обличчя. А погляд став холодним. – Може мене вчора трохи сильно вдарили по голові, але я тут дещо зрозумів.

- Продовжуй.

- Ви самі дозволили вкусити його. Адже, коли господарі встановлюють межі, нас про це попереджають. Кілька разів. Ще й пальчиком хитають, аби не забули. Це перше. А друге, ваша охорона або взагалі сліпа, глуха і слабомисляча, в чім я особисто сумніваюсь, або ж вони чітко дотримувалися інструкцій, які отримали. Звідси висновок… - я на мить зупинився, але ніхто мене не намагався перебивати, - я не порушив дозволених кордонів. Тож, навіщо ці питання?

«Хлоп, хлоп, хлоп».

Уляна Несторівна зааплодувала, чим здивувала не лише мене.

- Вітаю, Тимуре, твоє каченя увібралося в пір’я.

- Дякую.

«З його монотонним голосом добре казки на ніч розказувати, або працювати в розвідці».

- Здається, тут надто людно, - Уляна Несторівна оглянула присутніх, кинула майже байдужий погляд на «Зосима», який з кожною секундою все більше ставав схожим на мерця. – Ти, ходи за мною.

- Йду.

Разом із Тимуром я попрямував до будівлі. Пунктом призначення виявився кабінет Аристарха.

- Добрий день, Уляно Несторівно. Виглядаєте неперевершено.

- Виглядає мій Коцик з-під огорожі, а я завжди неперевершена.

- Звісно.

- Втім, я тут не за компліментами. Ти виконав доручення?

- Ображаєте. Хіба, я хоча б раз Вас підводив?

- От і не варто починати. Показуй результат.

- Звісно. – Аристарх підійшов до сейфу, дістав із нього паперовий конверт і поклав на стіл.

- Зізнаюся, коли ми вперше зустрілися, ти мені взагалі не сподобався, - помічниця Всеволода дивилася на мене своїми холодними сірими очима, - і зараз ти мені не подобаєшся. Але не своєму господарю. Та й, якщо бути відвертою, деякий потенціал в тобі таки є.

Я мовчав. Наша антипатія була взаємною, і не потребувала коментарів, натомість мені кортіло швидше дізнатися, чим закінчиться все це дійство.

Уляна Несторівна взяла зі столу конверт та простягла його мені.

- Тепер це твоє. Вітаю.

Моя рука здригнулася, і я ледь не впустив запропонований конверт. Під пальцями відчувалися кілька листків паперу і твердих карток. Пластик.

«Невже?»

Від хвилювання я не зміг відкрити конверт одразу, а лінія надриву була не те що кривою, дивувало, що жоден листок в середині не пошкодився. Обережно розгорнувши краї, я заглянув усередину.

Там були документи. Мої документи. Не перші в моєму житті, але найцінніші. Бо отримав їх не за правом народження, досягнення віку чи результатів навчання. Їх я виборов кров’ю, потом, зусиллями. Бажанням не бути просто чиєюсь власністю, а прагненням самому будувати своє майбутнє.

Просунувши пальці всередину конверту, схопив перший-ліпший пластик і витяг «на світ».

- Водійське посвідчення. Х-м. - Перші шість категорій були відкриті. Термін дії до 2053 року. - Я толком і їздити не вмію, але, дякую.

Наступною з конверту з’явилася ID-карта. Новий паспорт громадянина України. Серце шалено застукотіло.

Мої очі ретельно вивчали зафіксовані дані. Дата народження була сьогоднішньою, але з різницею на 21 рік. Тепер я став молодшим колишнього Якова на чотири з хвостиком місяці. Прізвище і по батькові були чужими, як і ім’я.

- Фелікс… - я дивився на ім’я, викарбуване на прямокутнику із білого пластика. Намагався відчути його «на смак», впізнаванність на слух, на відгомін у грудях. Сам здивувався, наскільки легко воно було прийнято моєю свідомістю.

- Був ще вибір між Макаром та Ісаком. – Слова Аристарха прозвучали несподівано гостро і неприємно.

- Дякую, що залишили цей варіант. Мені подобається.

- Думаєш, це когось хвилює? Просто інші варіанти псували б статистику частоти їх використання. А я люблю, щоб все виглядало красиво.

- Естет хр..нів. – Прошепотів я.

В конверті було ще кілька документів: приписка, картка платника податків, тимчасове посвідчення військовозобов’язаного… Я швидко повернув усе до конверту, і заховав його у кишеню спортивних штанів.

- Відсьогодні я більше не твій інструктор. Ти переходиш під керівництво Кирила – начальника охорони.

- Мене переводять?

- Не зараз. Ти залишаєшся в «73-му», але житимеш з рештою охоронців.

- Звісно.

Це був не звичайний день. Сьогодні я збирав плоди своїх зусиль. Оперативність дій підлеглих Всеволода мене вражала. Якими ресурсами мав би володіти Ростиславович тільки для того, щоб за один ранок підготувати цілий пакет документів?! Якою владою насправді він наділений?

Я не хотів на цьому зациклюватись, аби не знецінити те, що зміг досягти сам. Я хотів залишити за собою примарне відчуття «собівартості». Що я не просто чиясь власність, не річ, не біоресурс, не розмінна монета чи пішак у одній із сотень гральних партій! Що нове ім’я – не чиясь милостиня або прояв поблажливості, а те, що дається як нагорода, як символ визнання.

«Фелікс».

Це ім’я могло стати початком нового життя або ж перетворитися на вирок. І тоді я ще не знав, чим саме.