2. ЛЕДЬ НЕ ВМЕР, МАБУТЬ

Не знаю, як у інших, а в нас, українців, коли людина помирає, зазвичай, на то є дві причини: перша – бо слабий був (тобто, хворів), а друга – бо пив. Час-від-часу могла з’являтися третя – загибель (ДТП, нещасний випадок, злочин – то лише варіації).

Так-от, причиною моєї кончини стала дурість. Так-так, саме вона! Бо коли ти алергік, то не важливо, тобі вже 21, чи ні. Якщо чогось не можна, то цього не можна у будь-якому віці.

Коли розплющив очі, їх одразу прорізав біль від надто яскравого світла. Тому я негайно заплющив їх. Прикрився долонею і спробував розплющити вдруге.

Легше не стало.

Світло досі залишалося надто яскравим, ніби дивився на сонце. А ще гучний різкий звук, неначе голка пронизав мої барабанні перетинки. Я спробував закритись руками, одночасно сховавши голову та скрутившись «калачиком». Одразу ж відчув, яким голосним та частим стало дихання. Уже приготувався до гучної та болісної пульсації у скронях, але ж ні!

Її не було! І не лише її, серцебиття також не виявилось!

І тоді мені насправді стало зле! Це була моя перша панічна атака у житті. Як з’ясувалося згодом – уже після життя. Саме так! Якщо ви думали, що панікувати та втрачати свідомість можуть лише живі, то ось він – Я!

Навіть у світі не-живих я виявився парадоксом, дев’ятим чудом світу, чи катастрофою, на яку всі так чекали, а вона настала не за розкладом. Одним словом, коли я вдруге прийшов до тями, довкола стояла нічна темрява. Надомною стурбовано схилився незнайомий чолов’яга, обличчя якого було блідіше за його білосніжний лікарський халат.

- Ти як? – Запитав незнайомець.

- Хіба ж я знаю… – невпевнено прохрипів йому у відповідь, - а що зі мною?

- Ну…так би мовити, остання алергічна реакція твого тіла виявилась дещо гострою.

- І?

- Ми зробили все, що могли. – Відповів лікар.

- І?! – Моє повторне запитання прозвучало б на тон вище, та я все ще хрипів.

- Ти трохи вмер, - наче вибачаючись, мовив незнайомець.

- Як-то «трохи»? То я вмер, чи ні? Хоча, якщо я вмер… то як розмовляю, а коли не вмер, то тоді що? Я заплутався! Можна якось зрозуміліше висловлюватись?

- Звісно. – Лікар усміхнувся, і я побачив, що серед двох рядів його білосніжних зубів чітко виокремлювались два гострі ікла.

- Свят, свят, свят, – машинально прошепотів я, як-то раніше робила моя бабця, тільки що не перехрестився. – Що за нечисть?

- Сам ти «нечисть»! – Образився чоловік у білому халаті, – тобто, тепер ти теж «нечисть».

- Вампір, – майнула здогадка, навіяна витворами кінематографа та фольклорними переказами.

- Вампір. – підтвердив співрозмовник.

Я схопився за шию, аби намацати два сумнозвісні отвори.

- Ти ж не думаєш, що я залишив би сліди в такому помітному місці? Для цього мені довелося використати інший твій орган.

«Інший мій орган? Який ще інший орган? Про що це він…»

Мене вже вдруге поспіль почала охоплювати тривога.

Його єхидна посмішка так і просилася бути «відредагованою».

- Спокійно, – підняв він руки в примирливому жесті, - ти, звісно, красунчик, але ж ми навіть не знайомі.

Обличчя чоловіка стало серйозним. Він підійшов ближче і сильно вхопив мене за біцепс, вивертаючи мою праву руку. Там я й побачив два невеликих отвори. Потім він вказівним пальцем натиснув на шию.

- А ось тут я зробив укол, ввівши свою кров, аби вона швидше подіяла. До речі, сліди зникнуть, одразу, як твоє тіло відновиться.

- І що ж тепер? Як мені бути далі?

- Не поспішай, я все розкажу. Але зараз, - лікар дістав із кишені свого халата пакетик із кров’ю, - тобі потрібно поповнити сили. Спробуй.

В цю хвилину до палати ввійшла медсестра. Молода тендітна дівчина з каштановим волосся та яскравими зеленими очима.

- Ти якраз вчасно, - мовив чоловік у халаті, - приглянь за нашим пацієнтом, а я незабаром повернусь.

- Із задоволенням, - медсестра звабливо глянула спочатку на лікаря, який уже полишав палату, а потім зацікавлено пройшлась своїм поглядом по моєму тілу. Вона присіла на край ліжка, погладила рукою моє волосся. Кінчиками пальців ковзнула по підборіддю, - а ти – красунчик.

- Ти справді медсестра? – Засумнівався я, як і в тому, що незнайомець, котрий щойно покинув палату, насправді лікар.

Побачивши, як моє тіло охоплює жар, дівчина дзвінко розсміялась. Її голос здавався чарівною мелодією, яка заворожувала, захоплювала, і не дозволяла відвести від неї спраглого погляду.

- Я можу бути для тебе, ким захочеш, - прошепотіла вона мені на вухо, - але ти, т-с-с, нікому, чуєш. То буде наш з тобою секрет.

У цей момент моє «Я» остаточно загубилось, розум опинився «поза зоною досяжності», а центр контролю тіла видав системну помилку. Сила волі виявилась безсилою!

- Слухняний хлопчик, – медсестра піднесла пакет із кров’ю, що досі залишався без уваги, до мого рота, - спробуй.

Пластикова трубка слухняно опинилась поміж зубів. Я потяг вміст пакету, і одразу ж відчув металевий присмак гемоглобіну. Зробив ковток, другий. Червона концентрована рідина потекла по горлу. Смак був незвичний, але терпимий. Коли я приготувався зробити чергову тягу, мій організм збунтувався. І те, що щойно потрапило до стравоходу, не встигнувши досягнути шлунку, наче гейзер, вирвалось назовні.

Від нещодавньої кокетливості медсестри не залишилось і сліду. Вона розгублено дивилась на мене, на одяг та ліжко, заляпані кров’ю. Проте розгубленість дівчини тривала лиш мить. Вона рішуче відібрала у мене пакет із кров’ю, щоб, так би мовити, добро не переводив.

- А ти - цікавий екземпляр. Професор буде задоволений.

- Професор?

- Не зважай, то я так його називаю. Ти тут полежи, нікуди не зникай, а я принесу нову білизну та одяг, щоб не так ефектно виглядав.

- Добре, - винувато погодився я. Справді, якби зараз до палати увійшов хтось сторонній, навіть не знаю, як би я пояснював свій вигляд.

Дівчина вийшла, і я залишився сам. Хотілося, аби все це виявилося нічним жахіттям, і повернулось моє непросте, але таке звичне життя. Та досі непрацююче серце переконувало мене в тому, що цьому не бути. Я не знав, на що очікувати, яким буде моє подальше існування та у що я перетворюся?