31.ГИДКЕ КАЧЕНЯ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА...

Я мало що пам’ятав з того вечора, а його завершення взагалі було поза межами моєї свідомості. Рани, що кровоточили, кілька синців та забоїв, і виснаження… це й усе.

Як тільки ми покинули «Півнячі бої», і сіли до фургону, я відключився. Не знепритомнів, а просто заснув. Коли проснувся… ні! Коли мене розбудили, позашляховик дістався місця призначення, а надворі стояла темна ніч.

- Спляча красуне, крихітко, тебе поцьомати, аби ти прокинулася?

- Іди в дупу, Федоре!

- Глянь, подіяло. – Качок видав вдаване здивування.

- Раз ти вже прокинувся, ходімо, не змушуй господаря тебе чекати.

- Ми прибули до Всеволода?

- У тебе кілька господарів?

- Чого ти пристав до нього, він ще від бою не відійшов. – Втрутився Костянтин. – Ти ж бачив як його Штопор приклав в кінці бою. От і гальмує хлопець.

- Певен, що це не спадкове?

- Взагалі-то я тут! Ми йдемо, чи ні?

- Ходімо.

Покинувши автівку, ми увійшли до старої будівлі з червоної цегли. За вхідними дверима знаходилися вузькі темні коридори, напівзруйновані сходи, обшарпані стіни.

Схоже будівля була закинутою.

По обидва боки довгого коридору знаходилися потріскані, інколи розбиті, або зірвані з петель двері. За одними із них знаходилася кімната, яка зараз мала вигляд імпровізованого лікарського кабінету.

Як тільки я переступив поріг, то зустрівся поглядом із вампіром, що сидів у м’якому шкіряному кріслі, щ ніяк не вписувався в загальний інтер’єр.

- Добрий вечір, Всеволоде Ростиславовичу, Гарне місце для зустрічі.

- Добре, що тобі подобається, завтра його знесуть.

- Оу! То навіщо я тут?

-У мене сьогодні гарний настрій, вирішив запросити тебе на каву. Навіть крісло для зручності підібрав. – Рука Всеволода вказала на крісло, що стояло неподалік. Воно було схоже на те, яке використовували в лабораторії, коли я був Х2, хіба що без датчиків і моніторів. На нім були ремені та металеві затискачі для фіксації рук, ніг і шиї.

«Радує, що це не стіл для розтинів, маю шанс ще трохи пожити».

- Тоді не гаятимемо часу, думаю, Ви надто зайняті, і Ваш час дорогоцінний.

- Можеш не хвилюватися. Я знаю ціну свого часу, і в мене його достатньо.

- Тоді добре.

- Але гаяти його теж не варто. Вмощуйся зручніше.

- Як скажете.

Я підійшов до запропонованого крісла, і сів. Мозок подав сигнал дежавю. Відчуття й справді були знайомими. Скільки разів мені доводилося сидіти в подібному?!

Крім нас двох, у кімнаті також були двоє «братів». Вони зафіксували моє тіло ремінцями і затискачами.

- Хлопці, зачекайте на нас надворі.

- Добре. – Костя і Федір швидко покинули будівлю.

- Прийшов час істини, Феліксе. Скоро ми дізнаємося, чи я не помилився, обравши тебе пів року тому.

- Я готовий.

З внутрішньої кишені жакета вампір дістав невелику пробірку, на дні якої знаходилося кілька крапель крові.

- Ти ж знаєш, що це?

Я мовчки кивнув. Більше не було сенсу тягнути кота за хвоста, тому Всеволод, без жодних церемоній чи драматизму, відкупорив пробірку, і вилив її вміст мені до рота.

Лише дві-три краплі, але їхній вплив неможливо описати простими словами, чи виміряти звичними метричними величинами.

Як тільки вампірська кров потрапила до рота, світ навколо вибухнув. Сотні кольорів, звуків, запахів, емоцій і відчуттів яскравим фонтаном атакували органи чуття.

Та це був лише спалах. Короткий і болючий. Спалах, що наче голка пронизав скроні, і змусив зажмуритись. А тоді прийшла вона, і замінила все. Стала всеохоплюючою і безкомпромісною.

Жага.

Неймовірно сильна, непереборна.

Я чув, як б’ється серце Всеволода. Бачив, як тілом текла його кров. Відчував його аромат. І мені хотілося випити його до останку! Не зважаючи ні на що! Всупереч усьому: здоровому глузду, людським переконанням, інстинкту самозбереження!

Якби не стримуючі металеві браслети, я б давно накинувся на Всеволода. Без жодного вагання чи докорів сумління. Навіть якби загинув сам, я не міг боротися проти жаги, що поглинала мене.

Я відчував її не лише емоційно, але й фізично. Нижня щелепа витягнулася, а різці стали ще більшими та гострішими. Пазурі на пальцях рук з чорних перетворилися на білі. А ще…

Навпроти крісла на стіні висів залишок дзеркала. З нього на мене дивилося відображення, обличчя, яке мало нагадувало людське. Бліде, наче вкрите крейдою, з гострими іклами і очима! Очима, що не могли належати людині. Білки досі залишалися білими, але зіниці тепер були яскраво-червоними! Ніколи ще не доводилось бачити подібних. А ще вони були холодними, хижими, вбивчими.

Якщо очі – дзеркало душі, то зараз воно було порожнім!

На мене дивився звір. Істота, яка навіть зовні більше не була людиною.

Якась частина моєї свідомості ще намагалася вхопитися за залишки людяності, але жага перемагала. Я шарпав кінцівками в спробі вирватися і накинутися на жертву, що стояла в кількох кроках від мене. Тіло вигиналося, на шкірі з’явилися криваві сліди, але мені було байдуже.

Я хотів лише крові! Свіжої і гарячої. Крові вампіра.

- Повторне переродження… - Всеволод не приховував свого захоплення і ентузіазму вченого. – То це правда, що за певних обставин може з’явитися така істота, як ти.

- Як я?

- Ти більше не упир. Ти – дампір.

- Як у фільмі? – Від здивування навіть жага почала відступати, або ж її приступ просто минав.

- Як у фільмі. – Підтвердив Всеволод.

- То що тепер?

- Тепер? – Всеволод засміявся. – Бачу, тебе вже пустило. Більше не хочеш мене зжерти?

- Та я й не хотів. Хіба-що випити.

- Розумник. З цього моменту ти переходиш в підрозділ моєї особистої охорони. Більше ти не береш участі у «Півнячих боях» і не повертаєшся на «Пташиний двір».

- У мене буде нова клітка? Більш дорога чи більш ручна?

- Не забувайся. Я все ще твій господар.

- Хіба я можу?!

- Але ти матимеш більше свободи.

- Справді?

- Не одразу. І це не означає, що стане безпечніше. Навпаки! Від сьогодні – ти поза «Кодексом Крові». Навіть більше, один із параграфів кодексу, чітко говорить, що такі, як ти становлять загрозу світу вампірів, і мають бути ліквідовані у випадку виявлення.

- Нема легше. Завжди буде хтось, або щось, що хотітиме вбити мене. Спочатку це була алергія, потім – Ви, далі…

- Я не хотів тебе вбивати, тільки перетворити.

- Звісно. Потім п’ятірка із «Пташиного двору», і хтось учора вночі.

- Тож тобі не звикати. Ставай сильнішим і вправнішим. Я більше не зможу тебе захищати. Ти маєш навчитися робити це сам.

- А найкращий захист – це напад.

- Так. Тому ти маєш навчитися нападати першим. Якщо ти зможеш це, то станеш тим, хто робитиме цей світ чистішим. Ти прибиратимеш непотріб, що забруднює цю землю. Ти будеш рукою, яка виконуватиме вирок.

- Я буду чистильником! Але можна, для початку, звільнити мене, і щось поїсти?