18.ПРОПУСК

- Аж не віриться, що все це закінчилося. Я ледве стрималася. – Мовила Марія. Вона глянула на мене. – А як ти зумів так спокійно поводитися?

- Я знаю, кому належить останній зразок. Але він не вперше опиняється у моєму тілі.

- Це правда, - підтвердила Орися, - при нашому переродженні такого не відбувалося.

- Чого саме? Я нічого не зрозуміла. – Запротестувала Марія.

- Нічим не можу допомогти. Це таємниця. – Відповів я. – Ви ж самі шифруєте дані і записи. Мені про це нагадувати?

- Облом.

- Годі запитань. Давайте закінчувати, дослід ми все одно провалили.

- Не погоджуся, - втрутився Іван, поправляючи окуляри, - так, із третім зразком вийшов прокол, але Х2 зумів завершити процес переродження.

- Ну добре, погралися, і досить. Можете мене, врешті-решт, звільнити від цього крісла? О, поки згадав, то, що там із витоком інформації?

- Справа в тому, що місто поділене на території кількох вампірів, а їх межі інколи досить примарні. До прикладу, ця будівля належить Всеволоду, а сусідня – зовсім іншому вампіру. Якщо взяти Центральний торговий центр, то будівля належить одному вампіру, а торгові відділи орендуються кількома іншими. Основними сферами впливу Ростиславовича є будівництво, медицина та охорона. Але в нашому місті є кілька будівельних фірм, і за кожною стоїть свій власник. Те ж саме і в решті сфер. З іншого боку, територія Всеволода поширюється і на інші міста, районні та обласні центри. Усе доволі непросто. Політика, релігія, торгівля, медицина, ІТ, юриспруденція, спорт, силові структури і армія – скрізь є боротьба за владу.

- І куди подівся старий-добрий феодалізм? Побудував замок, обгородився муром, поставив пропускні пункти і не переживаєш, що хтось пробереться непомітно, чи без дозволу покине твої володіння. Тепер і справді не просто.

- Саме тому, ми вкрай обережні, особливо, коли мова йде про речі, що не дозволені Кодексом Крові.

Допоки мене звільняли від крісла, двері лабораторії відчинилися, і з’явився інструктор.

- Тимуре.

- Добрий день.

- Вітаю.

- Інструкторе.

- Як там ваш дослід?

- Не все пішло гладко, але Х2 повністю переродився.

- Он як. Що ж, зараз і перевіримо. Ходімо зі мною.

- Так, інструкторе.

Тренувальна зала знаходилася за одними із дверей, що розташовувались поряд із кліткою.

- Готовий до спарингу?

- Насправді, я хотів би випробувати свої нові сили. Останній зразок додав мені чимало енергії.

- Тоді, 5 хвилин розминки, і можеш обирати зброю.

- Так, інструкторе.

- 10 кіл по периметру. Бігом.

Після короткого розігріву, я стояв навпроти інструктора, готовий до спарингу, але беззбройний. Спочатку хотілося б отримати «чистий» результат.

- Атакуй. – Пролунала перша команда.

Я зробив крок і наніс удар кулаком, відступив, знову зробив крок, і атакував уже іншою рукою. Кроки, як і удари були швидкими та рішучими. Інструктор нахилив корпус вліво, потім вправо, і заблокував обидві атаки. Та я не зупинився, а продовжив розмахувати кулаками, намагаючись дістати наставника. Його досвід та швидкість, дозволяли уникати моїх атак. Тож, кілька хвилин усе виглядало як навчання.

- Додай швидкості і натиску. А ще, активуй своє переродження. Досить гратися.

- Так, інструкторе.

Я й справді стримувався, адже хотів відчути, як змінились мої сила та спритність після завершення процесу переродження. Те, що я встиг відчути, показувало, що рухи і навантаження давались мені легше, ніж це було учора. Я розкрив кулаки, і поворушив пальцями, згадуючи той стан тіла, коли з’являються пазурі. І, на моє здивування та радість, не зважаючи на відсутність подразника, мені вдалося їх проявити. Щоправда, лише вісім, чомусь великі пальці мене не слухались.

- Непогано. Не ідеально, але краще, ніж раніше. А що з різцями?

Я вишкірився, і спробував, видовжити різці. Не вдалося.

- Слабак. Але це перша спроба. Гаразд, нападай. – Тимур теж проявив пазурі, і приготувався до відбиття атак.

Удар правою рукою, потім лівою, зміна положення, знову удар…

Цього разу змахи руками мали більшу амплітуду. Атака здійснювалась не кулаками, а пазурами, тож потрібно було не ударити, а порізати. Бокс непомітно перейшов у збройний напад. Кроки стали стриманіші, а рухи корпусом, навпаки, швидшими.

На скроні з’явилася крапля поту. Так, упирі теж пітніють! Але жодна з моїх атак досі не пробила захист інструктора.

«Бісить. Якби я не старався, нічого не виходить. Доведеться схитрувати.»

Я вже збирався прокусити губу, аби повністю вивільнити сили упиря.

- Не смій! – Різкий крик інструктора ошелешив мене, і я відступив. – Я хочу випробувати не лише твою силу чи спритність, а й уміння перевтілюватися без будь-яких трюків. Ти маєш навчитися цьому, якомога швидше.

- Щось сталося? – Тимур рідко говорить так багато.

- Я подав заявку.

- Подав заявку? Куд… на «півнячі бої»?!

«Звісно. Куди ж ще?»

- Хочеш перемоги, маєш її вибороти. Тепер, ти захищайся.

І перш, ніж суть останніх слів дійшла до мене, пазурі Тимура пройшли поряд з обличчям. Мозок гальмував, але тіло працювало відмінно. Рефлекси, відпрацьовані чотиримісячними тренуваннями не підвели. Я відхилився від удару, ліва нога пішла назад, корпус виконав розворот. Нижнє положення, підсікання. Тимур підстрибнув, уникаючи удару ноги, а приземлившись, знову наніс удар.

Атаки рук та ніг інструктора набирали швидкості, змушуючи, відкинути усі думки, і діяти лише самими інстинктами. Аби не бути пошматованим гострими пазурами Тимура, доводилось напружувати м’язи, слух, зір і, навіть нюх. Інколи по залі прокочувався звук скреготу одних пазурів об інші, але я досі залишався неушкодженим.

Удар за ударом інструктор продовжував нарощувати темп сутички. І я не помітив, як під нього підлаштувалися моє дихання та серцебиття. В один із моментів протистояння на великих пальцях таки з’явилися пазурі, а згодом, я відчув, як видовжуються мої різці.

І тоді, тіло наче отримало черговий поштовх. Енергія переродження нарешті пробудилася повністю. А з нею, щось наче перемкнулося у моїй свідомості. Я більше не бачив перед собою суперника, тепер це була здобич.

Мій нюх вловив запах його тіла, слух – його серцебиття, а зір – кожну неприховану судину, якою текла кров. Із переродженням з’явилася жага.

Та слідкувати за усіма змінами мого тіла не було часу. Тимур продовжував завдавати ударів, його гострі пазурі щоразу проходили в міліметрі від вразливих точок. Доводилося ухилятися та виставляти блоки, змінювати положення, і намагатися здійснити приховані атаки. Але це була сутичка із наставником, тим, хто мене усього навчив. Кожен мій рух чи крок, він вгадував ще до того, як я його починав. Більш того, я був упевнений, якби інструктор справді захотів завдати мені шкоди, я б уже давно був скаліченим. Натомість, він лише нарощував темп, доводячи мене до межі моїх можливостей.

Коли я лівою рукою заблокував його напад зверху, права пронеслась знизу вверх. Виставлені пазурі, немов леза пройшли вдовж живота та грудей в міліметрі від інструктора, але коли вони піднялись до обличчя, кіготь на вказівному пальці несподівано для нас обох видовжився і зміг гострим кінчиком зачепити Тимурове підборіддя.

Світ довкола немов завмер. Усе зупинилося і втратило чіткі межі. Єдине, що мало значення – насичено-червона, немов сповнена сонячного світла, гранатова крапля крові. Мій погляд зосередився лише на ній. Подих перехопило. Жага все більше поглинала усе єство. Хотілося тільки її.

Я ковтнув слину, а тоді видихнув.

Лише після цього зрозумів, що Тимур припинив спаринг, і зараз уважно слідкував за моїми діями.

- Гарно впорався. Звісно, до змагання тобі ще є над чим працювати, але сьогодні – ти впорався.

«Цікаво, він про подряпину, мою витримку, чи про все одразу?»

- Звісно я про витримку, подряпину я тобі дозволив.