4. ПТАШИНИЙ ДВІР

Як виявилось згодом, та розмова була лише анотацією до багатотомної видання. Тієї ночі моє життя і світ довкола змінилися назавжди.

Наступного дня Всеволод випровадив мене із лікарні. І я просто зник. Зник для своїх рідних та знайомих. Разом із відеозаписами з нічного клубу, реєстром виклику швидкої, медичними даними. Наче й не було тієї ночі. І я немов розчинився.

Більше мене не існувало у світі людей.

Відтепер я став частиною легенд, сам перетворився у міф, чи жахастик.

Біля виходу з території лікарні на мене чекав чорний позашляховик з тонованими вікнами, котрий відвіз до однієї з промзон міста. Звісно, як тільки я опинився в авто, двоє здорованів накинули мені на голову мішок, тому я не міг знати, куди саме мене доставляють.

Зі мною не було ні Всеволода, ні Орисі. Жодних пояснень теж надавати не квапились. Тому впродовж усього шляху я не знав, що на мене чекає далі. Серце зрадливо калатало у грудях, і єдине, що мене тішило, це сам факт того, що воно б’ється.

Коли позашляховик зупинився і мене, нарешті, випустили, я опинився на просторому заасфальтованому подвір’ї, огородженому бетонним парканом висотою близько трьох метрів та широкими металевими ворітьми сірого кольору.

Літерою «Г» розташувались білі двоповерхові будівлі з просторими вікнами, що зовні нагадували заводські майстерні або цехи, одноповерхові прибудови та гаражі.

Територія була великою. Якби далекобійники вирішили влаштувати вечірку, місця вистачило б і їм, і їхнім знайомим, звісно, разом із фурами. І коли б я не знав, хто господар цієї території, був би вкрай здивованим, що тут досі відсутній черговий житловий комплекс чи торгово-розважальний центр.

- Привіт, незнайомцю. – Голос пролунав настільки близько, що я відчув на своєму лівому вусі теплий подих того, хто говорив.

- Бодай би тобі… - вигукнув я, підстрибнувши від несподіванки.

- Про… бач, – крізь нестримний сміх ледь вимовив худорлявий підліток у спортивних штанях та сірій футболці, - не думав, що ти таке сцикло.

- А я не думав, що до мене підкрадатиметься якесь прищаве одоробало!

- Та як ти… та я… - почав був викрикувати хлопчина.

- Іларію, вгамуйся. – Цей грубий позбавлений емоцій голос пролунав, наче з якогось бойовика, і, сто відсотків, міг належати лише такому типу героїв-качків, який зараз стояв поряд із нами. Чувак був значно старшим за нас обох, на голову вищий мене, спортивний, у сірій формі та чорних берцах. Якби його довелось описувати одним словом, я б сказав: «спецпризначенець».

- Вгамуйся? Тимуре, ти це чув? Він назвав мене прищавим. Та я йому всі кінцівки переламаю. – Продовжував репетувати Іларій, нервово сіпаючись, наче силуючись прорвати якусь невидиму перепону та накинутись з кулаками.

- Годі. – Тимур виставив ліву руку, і цього виявилось достатньо, аби увесь запал юнака згас.

- Пробач – не знаю, свідомо, чи ні, але саме це слово вилетіло з мого рота, коли мозок шалено намагався оцінити усю картину, що розгорнулася довкола.

Не лише Тимура та Іларія, ні! Хоч з моменту моєї появи у цьому місці спливло не більше кількох секунд, і я ще не мав достатньо часу, щоб усе оглянути, та мій периферійний зір вловив багато чого, що мозок «оцінив» як потенційну небезпеку. Моє перше враження про «зону гаражів» зникло так само швидко, як гарячковість Іларія. Тепер мозок подавав сигнал тривоги зі словами «режимний об’єкт», а тіло застигло в ступорі, намагаючись безрезультатно відшукати протокол дій на такий випадок.

- Отже? – Той же рівномірний беземоційний голос тепер був спрямований до мене.

- Я – … – в момент, коли мало б прозвучати моє ім’я, раптово прийшло усвідомлення, що мене-Якова більше не існує! Тепер я без імені, роду і, наразі, з невідомим мені призначенням (принаймні, я сподівався, що воно таки є). – упир.

- То ти каченя? – Знову пролунало юнацьке, майже дитяче, запитання.

Цей малий тепер уже починав дратувати. Але його питання викликало спогад про розмову з Всеволодом.

«А ти, як качка – можеш літати, можеш плавати, а можеш стати вечерею».

Саме ці слова він сказав мені того вечора.

- Вітаю у «пташиному дворі». – Не очікуючи відповіді, мовив здоровань. – Я – Тимур. З цього моменту твій інструктор. Ти маєш виконувати всі накази та дотримуватись режиму. Заперечення не приймаються. Якщо маєш питання, мені вони не цікаві, але можеш запитати в Іларіона, він ще те базікало. А тепер, подивимось, чого ти вартий, марш за мною.

- Так. – Приречено відповів я. А що? Імені нема, питань нема, заперечень теж нема. А поплакати можна буде і потім. Якщо ще житиму.

Тимур широким кроком попрямував у глиб території. Я поспішив за своїм інструктором. На мій подив, Іларій теж не відставав від нас, кидаючи на мене зацікавлені погляди. Мабуть, сподівався, що почну його розпитувати, та наразі я не був до цього готовим.

Утрьох ми підійшли до спортивних майданчиків з різноманітними спорудами та тренажерами. Там займалось кілька осіб, але побачивши нас, усі зупинились. Сто відсотків, щоб поспостерігати за шоу «новачка».

- Тест перший: відтискання від землі. – Мовив Тимур. – Упор «лежачи» прийняв. Почали.

Я покірно прийняв вихідне положення.

Тут слід зазначити, що з лікарні я вийшов у зелених спортивних штанах, сіро-жовтій футболці, білих шкарпетках та сірих кросівках. Якщо ще згадати про сірі боксери під штанами, то це й усі речі, якими я наразі володів.

Отож, приступити до тесту мені нічого не заважало. Колір спортивок виділявся серед решти одягу, і зараз я починав розуміти цей відкритий натяк на мій теперішній статус.

Зізнаюсь, до свого «переродження» я не був спортсменом. Так, раз-колись, міг забігти в тренажерку чи на спортмайданчик, але це скоріш була випадковість, аніж закономірність. І зараз я сподівався на диво «вампіризму». Але уже з перших хвилин стало зрозуміло: дива не сталося.

І з моїх двадцяти відтискань, здається, сміялись не лише всі присутні на майданчику, а й той чорний пацюк, що причаївся в тіні паркану.

Присягаюсь, він точно там був і ржав, як кінь на пасовиську, тільки скромніше, у лапку.

Після цього були десяток підтягувань, сорок присідань, стрибки, біг по периметру території, канат, рукохід, брусся та прес. Я з острахом поглядав на штангу та гирі, але вищі сили в особі Тимура визнали мене недостойним таких благородних знарядь.

То й добре.

- Годі. Тест закінчено. Можеш відпочити. – Констатував інструктор, і не мовивши більше ні слова, залишив мене спітнілого, присоромленого і розчарованого з дупою на піску.

- Е-х. – зітхнув Іларіон, і всівся праворуч.

- Можеш кепкувати, мені байдуже. – Відрубав я, не підводячи погляду від прилиплих до кросівок піщинок.

- Якщо ти вже опустив руки, то мені тебе навіть не шкода. Це лише початок. І цей тест, ніяким чином не визначає твого місця у цьому світі. Його визначаєш ти! Попереду буде ще сотні різних, значно важчих тестів і тисячі випробувань. Але тільки якщо ти не опустиш рук. Інакше, цей тест може стати останнім у твоєму житті. Вибір за тобою, каченя.

Іларій більше не говорив, як і я. Поряд відновилися тренування. Чоловіки та жінки займалися своїми справами, про щось гомоніли, жартували. Та мені було байдуже. Я наче знаходився десь між світів: тим, який був звичним для мене, але якого більше не існує та незвіданим, що лякав мене до чортиків, а я не розумів як бути його частиною.

Буря емоцій та думок переповнювали моє нутро, яким би спокійним я не здавався ззовні. В голові лунали слова Всеволода про те, що я лише їжа для таких, як він, лише черговий експеримент професора. І слова Іларія, який спочатку обізвав сциклом, а потім сказав, що все залежить лише від мого рішення. Не розуміючи, як впоратись із цим шквалом думок та емоцій, я згадав про «поплакати потім» і вже майже був до цього готовим, та – не судилося.

- Новенький. – Черговий невідомий голос змусив підвести погляд до його власника. І коли я це зробив, мені аж закортіло придушити усіх тих кінематографів та літераторів, які створили в моїй уяві неповторний, ідеальний образ вампірів, або ж навпаки – відразливий, неживий, блідий з кривими пазурами та в чорних плащах. Ага, так і є. І ще вивіска на шиї теліпається «бійтесь, я – вампір!».

От тільки в нас, українців є вислів: «нема сала, кабан здох!» - це коли великі сподівання накрилися мідним господарським начинням овальної форми.

Так от, переді мною стояв звичайнісінький тридцятилітній хлопака з пивним животом, неголеним підборіддям, в круглих окулярах. Від решти осіб, яких мені вже довелося зустріти, він відрізнявся, окрім округлої статури, відсутністю спортивного одягу. На нім були світло коричневі шорти, розмальована сорочка у «гавайських» краєвидах, а на ногах – чорні шкіряні шльопанці. Типовий айтішник з думками про літню відпустку.

- Ходімо зі мною. – Мовив незнайомець своїми пухкими губами і, розвернувшись, попрямував до одного з будинків.

- Це Аристарх. – Прошепотів мені Іларій, коли я підвівся, і стріпував зі штанів пісок.

- Гаразд. Стоп! Що? Аристарх? – Намагаючись не кричати, прошепотів я у відповідь, - дай вгадаю, оті, що позаду, це Тодос, Параскевія, Меланія, Зосим і Харитон, так? Хто вам понавигадував таких імен? Не відповідай. Я вже боюсь уявити, яке дістанеться мені.

На моє здивування Іларіон не відповів, проте, було помітно, як він ледь стримувався, аби не скласти компанію тому пацюкові, якого я бачив під огорожею раніше.

А він точно там був!

«Гаразд. Усе добре. Я спокійний. І мені час іти.»

Не знаю, чи спрацювала така установка, та більш-менш обтрусивши пісок, я побіг услід за Аристархом.