17.ПОВНОЦІННИЙ

Життя в лабораторії закрутилося, як атракціон. Я не очікував, що мої будні будуть настільки насиченими. Тести, аналізи, вимірювання, і знову тести. Я вже не певен, чи є бодай найменша частина тіла, яку ця четвірка лаборантів ще не вивчила і не дослідила. Що вони взагалі намагаються знайти?

Далі, тренування з Тимуром. Щоденні заняття з рукопашного бою стали тривалішими. До них додалася боротьба, а ще вправи з холодною зброєю та предметами: ножом, кастетом, молотком, викруткою або гайковим ключем, шматком дошки та ланцюгом, палицею.

Нарешті, під кінець дня, медитація, душ та сонне забуття. І мені байдуже, що ліжко знаходилося в клітці, якою була обладнана лабораторія.

- Як спалося? – Біля ґрат стояла усміхнена Орися, потягуючи лате з паперового стаканчика.

- Як завжди. – Буркнув я спросоння, потягуючись на ліжку. Чомусь зранку не було настрою.

- Чого злий?

- А чого кавою не ділишся?

- Кавою? Ти хоч знаєш, у скільки обходишся для свого господаря?

- Тобто, я – безцінний. А тому просто так ви мене не приб’єте, щоб я не накоїв?

- Не перекручуй моїх слів. Кави не дам.

- А що даси? – Я зліз із ліжка, босоніж підійшов до краю камери та оперся на ґрати. Мій погляд не відпускав її зелених очей.

- К-хм. Кхе, кхе. – Закашлялась Орися. – А бодай би тебе! Ледь не захлинулася. А тобі, бачу, подобається голяка тут розгулювати?

- Чому голяка? На мені он, штани є.

- Ага. – Дівчина зробила ще один ковток, і усміхнулася. В її очах забігали бісики. – Бачу, настрій прямо піднявся.

- Я не навмисно. Це вранішня фізіологія і тонкі штани.

- Знову бавитеся? – Від дверей почувся бас Степана. Хлопець підійшов до робочого столу, і увімкнув комп’ютер. А тоді, тримаючи в руках стакан із чаєм, теж наблизився до камери. – Привіт, Х2. Готовий до сьогоднішніх процедур? Має бути весело.

Цей хлопець мене бісив. Він був стриманим, впертим і прямолінійним. Говорив мало, але завжди те, що думав.

- А тобі, лиш би над людьми знущатися.

- Над людьми?

- Терпіти тебе не можу.

- А я тебе просто обожнюю. Якби не ти, де б я ще відкопав стільки даних для своєї практики?

- Звісно. За хвилину буду готовий. – Я відвернувся від тих двох, і пішов до вмивальника.

У цей момент двері лабораторії знову відкрилися. В приміщення увійшли Іван та Марія.

- Усім привіт.

- Доброго раночку.

- Усі на місці. – Орися відвернулася від клітки, і звернулася до своїх колег. – Сьогодні у нас особливий дослід. Степане, дані фіксуватимуться у тимчасових файлах, а звіт – шифруватиметься і відправлятиметься на віддалений сервер. Машо, за тобою аналіз даних з моніторів, будь-яких змін у метричних та фізіологічних показниках. Іване, ти відповідаєш за фіксацію та утримання піддослідного, а також введення екстреної ін’єкції. На мені – каталізатори. За кілька хвилин починаємо.

Я умився і витерся рушником. Одягнув футболку та підійшов до ґрат. Орися відкрила клітку електронним ключем.

- Проходь, вмощуйся в кріслі. Спробуй не наробити дурниць.

- Наче це залежить від мене. Ви знову якою дурнею будете мене штрикати, а я маю лежати і робити вигляд, що мені це подобається?

- Можеш не прикидатися, просто отримуй задоволення.

- Авжеж.

Я влаштувався у крісло, посеред лабораторії. Іван зафіксував мої кінцівки ремінцями, а потім – сталевими обручами. Це було вперше, досі обходились без них. Невже вони мене бояться? Що має такого статися, щоб я міг вирватися?

 Хоча я вже мав кілька ідей, ще від учора, коли мені повідомили про сьогоднішній тест. Тимур відмовив мені у вечері, сказавши, що на сьогодні мій організм має бути максимально чистим. Наче я маю здавати аналізи на алкоголь чи наркотики?! Але ці його слова не давали мені заснути майже до ранку. Мабуть тому я не виспався, і встав з ліжка без настрою.

Тепер я покірно напівлежав у кріслі, очікуючи процедур.

Маруська теж не ловила ґав. Вона під’єднала до мене купу дротиків на присосках, зміряла тиск та серцебиття. Інші дані передавали датчики, якими було обладнане крісло. Дані приладів одразу вніс у базу Степан.

- Спробуй бути гарним хлопчиком. – Сказала Орися, відкриваючи валізку. Коли дівчина повернулася до мене, в руках вона тримала пробірку із кров’ю.

Мої здогадки справдились. Усе й так затяглося. Минуло чотири місяці з дня мого переродження. Мене утримували то в дворі, то в лабораторії. Тренували, годували чиєюсь, точно не людською, кров’ю. І навіщо? Що Всеволод отримував натомість? Яким би дивним чи бракованим я не був, на мене витрачалося занадто багато ресурсів.

- Що саме я маю робити?

- Ми протестуємо твою реакцію на кілька зразків крові.

- Але я проходив такі тести неодноразово. В чому сенс?

- От і подивимося. – Пробірка в руках дівчини наблизилась до мого обличчя. Запах крові потрапив до носа, і я одразу відчув, я к у роті накопичується слина. На пальцях з’явилися пазурі, але появу різців я таки зупинив. Цей аромат мені був добре знайомим, бо цією кров’ю мене годують уже місяць.

- Чого ти хочеш?

- Контролю.

- Не проблема. – Відповів я, після чого сховав пазурі.

- Думаєш, все так просто? – Орися нагнулася, і перехилила пробірку. Її вміст потік мені до рота. Я одразу ж ковтнув. Різці видовжились, а пазурі знову з’явилися.

Вдих. Видих. Ще один вдих.

Поряд зі мною була решта крові, яку тримала Орися. І якби не ремінці та обручі, я не був певен, що досі б залишався спокійним.

Видих.

- Його очі повернулися до норми. – Марія монотонно передавала дані Степану для внесення в базу. Я ж втихомирив жагу.

- Молодець. – Похвалила Орися.

- Ні. – Заперечив я. – Я зміг справитися, бо мав час і можливість, аби вгамувати емоції. Без стримування, я б не впорався.

- Добре, що ти це розумієш. Спробуймо ще раз? – Орися не чекала відповіді, і одразу ж вилила решту крові. Я проковтнув. Стис кулаки. Зробив видих, і заспокоївся.

- Показники в межах третього стадії переродження. Сила контролю над перетворенням майже оптимальна. Пиши – достатня. – Виправилася Марія.

- Є. – Позаду почувся голос Степана.

- Друга фаза досліду. Протокол безпеки РтІЗЗДШ.

Тільки зараз я звернув увагу, що на одному зі столів лежали респіратори. Четверо лаборантів швиденько підійшли і одягли засоби захисту.

- Вирішили мене налякати? Що відбувається?

- Зараз побачиш. – Орися знову потяглась до скриньки. Звідти вона дістала ще одну пробірку. Та була заповнена лише на половину. Рука дівчини несподівано здригнулася.

«Наскільки рідкісним та цінним є даний зразок? Тільки не кажіть, що він належить напівкровним?! Всеволод вирішив порушити Кодекс Крові заради цього випробування? Чого саме він хоче досягти?»

- Серцебиття прискорилося. – Знову голос Марії, та цього разу в нім відчувалося тремтіння і звучав він трохи далі, ніж зазвичай.

- Та це я так, від хвилювання.

Орися обережно підійшла до мене і повільно зняла кришечку з пробірки. Я так само обережно зробив невеликий вдих. Ніс залоскотало, тому не втримався і чихнув. Потік повітря довкола мене забурлився. Новий, досі незнаний аромат вдарив в обличчя і проник усередину. Рот, горло і навіть груди одразу запекло, і я знову чихнув.

- А такого я не очікувала. – Орися закрила пробірку, і повернула її до скриньки. – Які відчуття?

- Наче переді мною відкрили банку зі спеціями. Я б побоявся таке пити.

- Тоді не будемо поспішати, у мене є ще два зразка. Спочатку подивимось, якими вони тобі здаватимуться на запах.

- Добре.

- Я пишу «дослід 2 призупинено до виявлення нових деталей». – Гукнув Степан.

- Додай «гостра реакція на нюхові подразники».

-Угу.

Орися дістала третю пробірку. Як і друга, та була заповнена лише на половину. Кров мала яскравіше забарвлення, схожа на рожеве вино у променях сонця. Цього разу я був більш спокійним. Розчарування завжди пригнічує запал.

Заплющивши очі, я повільно вдихнув. Солодкий і трохи пряний запах викликав асоціацію зі східною кухнею. Це мала бути страва, що зачаровувала ароматом і дарувала ніжний смак.

- Я хочу спробувати.

- Упевнений?

- Так.

Орися наблизила пробірку до моїх губ і легенько нахилила. Кілька крапель стекло мені до рота, пройшлось по смаковим рецепторам, і зникло одним ковтком.

- Ну як? – Запитала дівчина. Я розплющив очі.

- Сподівався на більше. А так, курка в гірчично-медовому соусі. Смачно, але не більше.

- Та ти! Гляньте, який гурман! Хоч уявляєш, чия це кров? І скільки ми порушили законів, аби дати її тобі?

- Можу здогадатися. Ламії?

- Звідки?

- Ви нічого мені не розповідаєте, але ж я не тупий. Людську кров я взагалі не перетравлюю. Отже, мене годують кров’ю упирів. Завдяки їй я досі живий і маю можливість ефективно тренуватись. Також розумію, що вона постачається мені з особистих запасів Всеволода. І можливо це лише тому, що упирі поза Кодексом Крові. Друга пробірка, скоріш усього наповнена кров’ю вурдалаки. До того ж, жінки.

- Маєш алергію на жінок? – Підвела брову Марія.

- Кумедно, але ні. Просто, з того, що мені вже відомо, якщо вурдалака-жінка, то у її генах, а відповідно й у крові, більше людського, ніж від вампіра, інакше, народився б чоловік. І думаю, якби цей зразок був чоловічим, я міг би його спробувати. Хоч і не факт, що після цього не сприщило б.

- А оскільки на людську кров у тебе алергія, то і даний зразок може викликати алергічну реакцію.

- Так і запиши. Кров ламії має домінантний склад самки вампіра. Отже, я можу її вживати без остраху. Максимум, що може трапитися, розлад травлення, але це за умови переїдання.

- Годі перетягувати на себе нашу ковдру. Диви, який розумник. Хочеш моїх підлеглих залишити без роботи? Побув у лабораторії місяць, і вже розбираєшся в генетиці, як вош у перцеві.

- Не бісися. Хіба я десь помилився?

- У тому й справа, що ні. А коли так, то маєш усвідомлювати, наскільки все серйозно, і так відкрито не говорити. Навіть у наших записах, зразки крові просто пронумеровані, без біологічного визначення.

- Боїтеся витоку інформації? Але чому? Хіба це не територія Всеволода?

- Усе набагато складніше.

- Поясни.

- Спочатку ми маємо завершити експеримент. Навіть із кров’ю третього зразка ти досі не досяг завершальної стадії переродження.

- А що не так?

- Твої очі досі не червоні.

- Червоні?

- Так. Для упирів, напівкровних та вампірів, повне переродження підтверджується червоним забарвленням очей під час трансформації. А у тебе максимум, який ми побачили – темно-рожевий.

- То ось чому я «дефектний»?!

- Так.

- Добре, я готовий, давайте закінчувати.

Четвертий зразок виявився наймізернішим. Пробірка була двічі меншою за попередні, але й вона виявилася майже порожньою. На дні знаходилося не більше трьох крапель.

- У тебе руки тремтять.

- Бо ними я тримаю те, що може звести з розуму кожного присутнього. Ми всі цим пов’язані.

- Тоді не зволікай.

Марія і Іван відступили ще на крок.

«А хтось мав вводити ін’єкції, в разі чого, а сам?»

Орися відкрила пробірку на витягнутій руці, і наблизила до мене. Цього разу дивувався вже я. Це був запах крові. Не більше, не менше. Насичений гемоглобіном, з металевими нотками. Чомусь мене він залишав байдужим. А от решта присутніх ледь стримувалися. Їх очі постійно змінювалися, а тіла напружилися.

- Дай спробувати.

Орися швидко перевернула пробірку, а її вміст повільно стік до мого рота. Дівчина тієї ж миті закрила пробірку, і полегшено видихнула. Всі теж заспокоїлися, і тепер дивилися на мене.

- Кров, як кров. – Констатував я, проковтнувши зразок. Але, здається у інших була своя думка.

- Показники об’єкта 23.32Х2 змінюються. Очі набувають червоного забарвлення. Різці та пазурі з’явилися миттєво. Активність мозку підвищилася.

Слухаючи голос Марії, я таки відчув, що моє тіло неначе сповнилося енергії та сили, якої я ніколи не мав. Я стис кулаки, аби сховати пазурі, а ремінці на руках затріщали. Іван насторожено глянув у мій бік. В його руці уже був заготовлений шприц.

- Процес переродження досяг завершальної форми. Об’єкт 23.32Х2 став повноцінним упирем.