16.23.32Х2
Авто зупинилося. Мене вивели з фургона і потягли до будівлі. Далі були двері, довгі коридори, ліфт униз, і знову коридори. Врешті-решт, після закриття ще одних дверей моя голова була звільнена з мішка.
Кілька разів кліпнувши очима, я озирнувся довкола. Приміщення було велетенським. Висота стін сягала не менше трьох з половиною метрів, а загальна площа була близько ста квадратів.
Приміщення виявилося лабораторією. Без вікон, адже знаходилось під землею, але повна світла. Вздовж стін розташувалися столи з комп’ютерами, офісним обладнанням, шафи та стелажі з лабораторним оснащенням. На стінах висіли великі монітори, що відтворювали різноманітні графіки, діаграми, блоки даних.
Навпроти входу, в стіні розташувалася камера з ґратами, ліжком та умивальником. А в центрі знаходилася платформа із кріслом. До якого тягнулися різноманітні дроти, шланги, затискачі. Крісло мало ремені та паски для фіксації піддослідного. Усе це нагадувало картину з фільму про безумного вченого.
- Ми на місці. Знайомся, тепер ти житимеш тут. – Мовила Орися. Позаду мене досі стояли два охоронці. А в лабораторії, окрім нас, знаходилися троє працівників у білих халатах.
- Дім, рідний дім.
- Це тобі більше не потрібно. – Підійшов чорнявий хлопець в окулярах і навушниках. Він здер з футболки круглу наліпку, і на її місце вчепив іншу. - Так краще. Привіт, мене звуть Іваном. Дівчина з мікроскопом, Марія, а отой малий за компом, Степан. Ти ж у нас тепер «23.32Х2».
«То тепер я вже не каченя, а знову хом’ячок?! Було б кумедно, якби не… та грець із ним! Пережив одне, витримаю й інше.»
- Приємно познайомитися, сподіваюсь, ми поладнаємо. – На моєму обличчі з’явилась посмішка. Я кивнув на протилежну стіну, - а ото мої нові покої?
- Диву дивуюся, ти сьогодні кмітливий, як ніколи. Хоч би не наврочити, – відповіла Орися. А тоді, підхопивши мене попід руку, повела до центру лабораторії, - а ось це – твій трон, вмощуйся зручніше.
- Отак відразу? Без жодних прелюдій? – Я поглянув на крісло, що нагадувало породження психо-трилера і фільму 18+ зі спецефектами.
- Усе жартуєш? – Дівчина провела рукою по моїй щоці, а тоді різко штовхнула у плече. Я подався назад, і гепнувся у крісло. – Хлопчики, ви можете бути вільні, далі ми самі.
Охоронці мовчки кивнули і полишили лабораторію. До мене підійшли троє лаборантів і без жодних церемоній взялися оглядати.
З положення, в якому я опинився, було зручно розглядати стелю лабораторії. Я одразу нарахував не менше восьми камер, і це лише ті, що були вмонтовані відкрито. Скільки ще було прихованих, і тих, якими обладнанні електронні ґаджети, важко уявити.
«Ніколи не було бажання ставати зіркою реаліті-шоу»
- Тиск і пульс у нормі, шкіра чиста, ознак вірусних респіраторних захворювань не виявлено. – Іван вносив до планшету дані, озвучені Марією. – Подряпини на руках, шиї і торсі затягнулися. Зріст піддослідного відповідає старим даним, маса тіла зросла на 4 кілограми 260 грамів за рахунок нарощування м’язів…У-м, тверденькі. – Дівчисько кілька разів стисло пальцями мій біцепс. – Цього можеш не писати.
- А ось тут пробувала? – Орися поставила свою долоню мені на груди, а потім ковзнула вниз до живота, - тут навіть кубики можна намацати.
- Дівчата, тримайте себе в руках. – Басовитий голос Степана розбавив дівочі голоси.
- Ревнуєш?
- Чого б це? – Звів бровою парубок. – Що він вам може запропонувати? Усе, що 23.32Х2 має, це тіло, і те не в його розпорядженні.
- А ти жорстокий. – Мовив Іван.
- Але це правда. Навіщо бавитеся з піддослідним? Залиште йому хоча б гідність.
- Він тобі теж сподобався? – Маруська наблизилася впритул до Степана і пильно глянула в його очі.
- Ти невиправна. – Хлопець відступив на крок, а тоді повернувся до одного з комп’ютерів.
- Розважаєтеся? – Владний чоловічий голос пролунав від дверей.
- Всеволоде Ростиславовичу, вітаємо. Ми не очікували на Ваш прихід. – Мовив Іван. – Щось трапилося?
- Професоре, Вас теж здолала цікавість? – Всміхнулася Орися.
Чоловік проігнорував запитання підлеглих, і підійшов до центру лабораторії.
- Давно не бачилися. Бачу, ти виглядаєш краще, ніж у нашу останню зустріч.
- Усе завдяки Вашому піклуванню, господарю. Мені ж варто так Вас називати?
- Як тобі буде зручно.
«Зручно? Зручності – це недозволена розкіш. З моїм сьогоднішнім життям, вона мені не світить.»
- Які результати? – Запитав Всеволод у Орисі.
- Дані попередніх досліджень були надіслані Вам тимчасовим повідомленням. Результати розтину Пилипа ще не готові. Після їх формування, вони будуть зашифровані і збережені на резервному диску. Тіло об’єкта буде спалене, а дані стерті. Дослідження отрути виявило 100%-у смертність людських особин, і майже 80%-у смертність для упирів. Усе залежить від кількості речовини і тривалості дії. Найпершими зазнають ураження дихальні шляхи, а далі – судини серця і мозок.
-Твій висновок?
- Він… - «Зараз знову скаже, що я бракований» - небезпечний!
«Щось новеньке. Небезпечним мене ще не називали.»
- Продовжуй.
- Найкраще було б позбутися його.
«Що? Позбутися?! Вона хоч розуміє, яку силу мають слова у світі вампірів?! Хоче мене вбити?»
- Х-м.
- Знаю, Ви цього не зробите. Навіть, не зважаючи на Кодекс Крові. Але ця таємниця може погубити всіх нас.
- Навіть так. Тобі добре відомо, скільки зусиль я витратив, аби знайти його. І ти пропонуєш… добре, від зараз це приміщення переходить в режим «С». Ви знаєте, що це означає. Окрім нас чотирьох, доступ сюди матиме лише одна особа, його інструктор, Тимур. Прибирання та обслуговування на вас. Підготуйте також решту приміщень. Я хочу вже найближчим часом побачити результат.
- Звісно. Зробимо все, що потрібно. Програма досліджень підготовлена. Після отримання результатів розтину, внесемо правки.
- Тоді, я піду. У мене ще багато справ.
- Звісно. До зустрічі, Всеволоде Ростиславовичу.
Останні місяці навчили мене стримувати емоції та язик. Тому, я мовчки спостерігав за діалогом Всеволода і Орисі. Вони говорили так, наче мене тут і не було. Для них важливі лише результати дослідів, якими б вони не були, і чого б не коштували для мене. А ще смертоносність мого паралітика.
«Здається, мене хочуть перетворити на зброю?»
- Про що задумався?
- Та так.
- Образився на мене? Звісно, образився. Але ти маєш зрозуміти, твоє існування може знищити усіх нас.
- Не я це все розпочав. Я також не просився бути піддослідним. Але, запам’ятай ось що, - я підвівся з крісла, аби нарівні дивитися в її зелені очі, - я так легко не здамся і боротимуся за своє життя з останніх сил.
- Молодець. Саме цього від тебе й чекає професор.