13. ЧАС ВІДГРИЗАТИСЯ

Картяр з мене нікудишній.

А тому, як тільки мій картковий будинок з ілюзій розсипався, я почав відбудовувати його з елементів конструктора.

Немає правил, які не можна обійти! Немає кордонів, котрі не можна перетнути! Потрібна лиш сміливість. Так. Сміливості мені бракує, але ж не впертості! А це майже те саме.

З наступного дня Тимур змінив моє харчування і тренування. До звичайних вправ додалися заняття з рукопашного бою, а до медитації – контроль над вивільненням пазурів і кликів. Саме тому, кров я не отримував повною порцією одразу, а лише за кілька етапів, аби тренування мали кращий ефект. В перші дні я нагадував скаженого пекінеса, але далі – втягнувся, і жага не мала наді мною більше великого впливу. Я досі не знаю, чия то кров, але вона дозволила мені стати сильнішим. Мої навантаження збільшувалися, але відчуття були, наче ставало легше.

Сила, витримка, швидкість і гнучкість також росли.

Одного разу ще приходила Орися і взяла мазок із різців та пазурів. Виявилося, що під час укусу вампіри, напівкровні та упирі виділяють паралітик, здатний обезболювати та знерухомлювати свою жертву.

«Цікаво, навіщо він їй? Що в моїй отруті такого особливого? Скоріш за все, це якось пов’язано з моїм «дефектом», який вони так і залишили без пояснень.»

Минуло ще два місяці.

Моє тіло потроху апґрейдилось м’язами. Не такими, як у качків, ні! А простими, ледь помітними, які з’являються, немов мозолі, від тривалих навантажень. Та все ж, завдяки їм я вже не так сильно нагадував здохлика, яким був у день прибуття до «Пташиного двору».

Так, я досі був каченям із номером «7347-23», але вже не таким жовтодзьобим, поступово на мені виростало пір’я.

- Чого завис? – Голос Тимура витяг мене з роздумів.

- Вітаю, інструкторе.

- Уже розім’явся?

- Так, наставнику.

- Сьогодні буде особливе тренування.

- Як скажете, інструкторе.

У цей момент до тренувальної зали увійшов білобрисий і накачаний «Харитон».

- Каченятко, ти досі живий? А я думав, що після нашого привітання ласти склеїв. – Його єхидна посмішка розпливлася по мерзенній фізіономії.

- Індик думав, хвіртка вбила. – Відрубав я, не зводячи з нього пильного погляду.

- Досить. – Втрутився Тимур, - вправність ваших язиків мені не цікава. Пилипе, твоє завдання на сьогодні – випробувати об’єкт «7347-23».

- Добре, наставнику. – Пилип, виявляється, його звали саме так, покірно кивнув головою.

- Можете починати. – Інструктор відійшов убік, а ми з Пилипом приготувалися до сутички.

Я пам’ятав його силу та спритність з минулого разу, тому був вкрай обережним. Згадуючи усі ті прийоми, які відпрацьовував із Тимуром протягом цих майже трьох місяців мого закритого тренування. Особливо, з того моменту, коли інструктор змінив мій раціон.

Пилип ступив уперед лівою ногою, нахилив тіло і розставленою п’ятірнею наніс удар знизу. Та коли його гострі пазурі мали б розірвати мій правий бік, я несподівано ухилився.

Несподівано для Пилипа і для мене, але Тимур навіть не повів бровою.

Тіло нахилилося вліво, руки торкнулися підлоги, а права нога ударила носком по руці нападника. Закінчивши заднє сальто, я залишився в нижній позі. Пилип огризнувся, і ударив ногою.

Блок. І уже мій кулак злетів вгору, націлений у живіт суперника.

Знову блок. Цього разу від Пилипа.

Один за одним ми обмінювались ударами та випадами, але ще ніхто не зміг бодай зачепити свого супротивника.

Пилип починав злитися, адже він не очікував від мене таких умінь, а я тішився, бо теж не сподівався на такий рівень. Не думав, що за такий короткий час зможу не лише бачити, а й відбивати атаки нападника.

- Досить стримуватися. – Голос інструктора пролунав гучніше, ніж зазвичай.

- Слухаюсь, наставнику. – Відповів Пилип і вискалив ікла. – Молися, каченятко.

- Так, інструкторе. – Кивнув я, ігноруючи білобрисого. Та я ще не вмів, як решта упирів просто показати свої різці. Цей навик перетворення я ще мав опанувати. Але у мене був один прийом. Тому, прикусивши губу, в мій рот стекла крапля крові. Радувало, що хоч на власну кров алергії не було. Різці видовжились, а разом із ними на руках з’явилися кігті.

Першим знову атакував Пилип. Його права рука понеслась мені в обличчя. А моя поспішила на перехват. Я відскочив назад, але суперник не відставав. Крок уперед і новий удар, але вже з іншого боку. А за ним – ціла серія. Я, як міг блокував їх, проте його гострі пазурі все одно знаходили свою ціль. Усе більше подряпин з’являлося на моїх руках, та вони були і на руках Пилипа.

«Таким темпом мене знову порвуть на дрантя.»

Я мав щось діяти. Та на придумування плану часу не було. Суперник не давав мені продиху. Його атаки не збавлялися, а кожен мій крок відступу, одразу наздоганявся кроком його наступу. Оскільки місця в кімнаті тренувань було замало, ми наче ходили по колу.

Наш бойовий танець скроплювався нашою ж кров’ю. І рано, чи пізно це мало статися. В момент бойового азарту мені в ніздрі вдарив запах здобичі. Цей аромат крові, що нагадував соковитий стейк! Свіжий і ще гарячий.

Звісно, я не бачив своїх очей, та знав, вони змінюють забарвлення зі швидкістю, яку мені не контролювати. А з ними, відчувалися різкі зміни у тілі.

Мої ноги зробили крок, але Пилип не встиг наздогнати, а його удари видалися повільнішими і слабшими. А тоді, після чергового блоку удар наніс я.

Пилип відступив на два кроки. Його груди перетинали чотири криваві борозни. Я хижо всміхнувся і злизав кров, що залишилась на пазурах. І тоді щось знову змінилось.

Мій зір. Він став чітким та гострим. Мій нюх. Він вловлював запах ненависті і страху. Мій слух. Він чув серцебиття і пульс крові в його артеріях. Моя жага. Вона стала кривавою.

Я зірвався з місця і, не усвідомлюючи як та коли, опинився перед Пилипом. Мої кігті пронеслися в повітрі, поки знову не розірвали плоть суперника. Ні, більше не суперника. Жертви!

Свіжа порція крові бризнула довкола. Мої клики покрилися отрутою. І перш, ніж хтось в кімнаті встиг зреагувати, аби зупинити мене, різці вп’ялися в шию Пилипа.

Ковть, ковть, ковть.

Я не міг зупинитися. Я не хотів зупинятися. Мені хотілося випити все, до останньої краплі.

Сильний хват за плече відірвав мене від жертви і відправив у політ, який зупинила стіна. Глухий удар в спину збив дихання, але прояснив свідомість.

Сидячи під стіною я спостерігав як інструктор оглядає Пилипа. Здоровань тримався за шию і з острахом поглядав на мене. Його обличчя більше не було пихатим, а ставало блідим.

- Кха-кха. – Пилип закашлявся і виплюнув кров. – Мені недобре.

- Бачу. – Тимур дістав із кишені телефон. – Орися! Зайди. Так. Ні, не він. Так. Припущення Всеволода Ростиславовича підтвердились.

«Знову вони зі своїми таємницями. Бісять!»