13
Навантаження на дівчат виявилося колосальним: навчання, організація свят, постійний пошук клієнтів. Часу катастрофічно бракувало. Мії все ж довелося поговорити з батьками, і завдяки підтримці сестри зробити це було значно легше. На сімейній раді вирішили всіляко допомагати нерозумній доньці, адже освіта зайвою не буває. Ну а щодо її власної справи — куди ж діватися? Допомогли й тут.
Спершу подруги шукали замовників суто через інтернет. Згодом за фінансової підтримки Міїних батьків вони змогли орендувати невеличкий офіс. Щоправда, прибирати й доводити приміщення до ладу дівчатам довелося самотужки. Проте спільними зусиллями вони подолали й це. На стінах розвісили світлини з найвдаліших заходів, які водночас прикрашали інтер’єр та слугували живою рекламою, а згодом завели для таких фотографій ціле портфоліо.
Потихеньку їхні послуги почали мати попит. Задоволені клієнти охоче рекомендували дівчат своїм друзям та знайомим — сарафанне радіо інколи працювало набагато краще за будь-який піар. Асортимент програм поступово розширювався: дні народження, весілля, ювілеї, урочисті зустрічі молодих мам із немовлятами з пологового будинку чи оригінальні сюрпризи для колег по роботі. Подруги буквально днювали й ночували у своєму новому офісі. Вони без упину вигадували сценарії, замовляли святковий декор, вели переговори, прикрашали зали та проводили заходи.
Трохи згодом дівчата взяли в команду ще двох студенток. Проте справжнім святом для їхнього непосидючого колективу став прихід хлопця. Високий, худорлявий і трохи мовчазний, з виразними карими очима та густим каштановим волоссям, Артем виявився справжньою знахідкою. Усе ж таки тягати важку атрибутику та коробки з реквізитом доводилося доволі часто. А коли новий колега притяг до офісу старенький, але міцний диванчик, Мія ледь не стрибала від радості. Тепер вона мала змогу прилягти й трохи відпочити протягом дня. Живіт дівчини потроху ріс, тож останнім часом вона здебільшого зосередилася на паперовій роботі.
Нарешті Мія отримала змогу втілити в життя свої заповітні мрії про організацію романтичних освідчень. Ідеї сипалися з неї як із рогу достатку. Вона ретельно продумувала кожен нюанс, програвала в голові найменші деталі, намагаючись пропустити крізь власне серце всі емоції, які переживають люди в такий відповідальний момент. Справа дівчат потроху ставала на ноги, попереду було ще безліч планів та проєктів. Наталя все так же скептично ставилася до їхнього захоплення. Коли подруги ділилися з нею своїми досягненнями — а Мія й надалі винаймала з Наталею ту саму квартиру, — вона лише відмахувалася, стверджуючи, що все це ненадійно. Проте коли дівчата засиджувалися в офісі до пізньої ночі, Наталя сердито телефонувала з докорами, що вони зовсім не дбають про майбутнє маля.
Коли настав час з’явитися на світ маленькому Сашкові — а Мія одразу вирішила, як назве свого синочка, — стояв теплий жовтневий день. Бабине літо щедро балувало лагідною погодою. Хлопчик народився точнісінько у визначений природою термін. Він сповістив світ про свою появу так, як це зазвичай роблять новонароджені — гучним, невдоволеним криком.
Перші тижні після виписки Мія з немовлям провела вдома, під пильним наглядом батьків, які спеціально приїхали на допомогу, та суворої й відповідальної Наталі. Невдовзі іспити, заліки та улюблена робота знову поглинули дівчину з головою. Вона була безмежно вдячна близьким за підтримку в цей непростий період. Утім, у квартирі, де зараз через купу людей було тісно, наче в рукавичці, їй катастрофічно бракувало можливості побути наодинці з собою. Інколи, зачинившись у ванній кімнаті, Мія тихо плакала, згадуючи винуватця всіх цих бурхливих життєвих подій, а інколи — відчувала до нього лише тиху вдячність за сина.