9

Коли дівчата приїхали до дачного селища, місцева компанія вже встигла і відсвяткувати, і відпочити, і знову взятися за розваги разом із довгоочікуваними гостями. Мії з Олею кортіло якнайшвидше вирушити назад до санаторію, проте вони все одно забарилися. Спершу чимало часу пішло на те, щоб вивантажити речі та допомогти стомленій Наталі. Потім довелося довго перепрошувати Ріту та хлопців, пояснюючи, чому їм негайно потрібно поїхати. Наостанок дівчата ще довго запевняли подругу, що скоро повернуться, і просили не ображатися. Мія щиро сподівалася, що назад вони приїдуть уже разом із Сашком.

Проте дорогоцінні хвилини невблаганно спливали, та й сама дорога забирала час. Тож коли вони з Олею врешті повернулися до санаторію, хлопців уже й слід простиг.

Ялинка посеред двору все ще красувалася в яскравому новорічному вбранні, але навколо панувала тиша. Велика зала, де ще кілька годин тому вирували веселощі, хоч і залишалася святково оздобленою, тепер виглядала гнітюче порожньою. Столи розставили на свої звичні місця, скрізь було чисто й прибрано. Тепер це приміщення більше нагадувало звичайну їдальню.

Зазирнувши до спорожнілої зали, подруги поспішили до стійки реєстрації. Однак нічна зміна вже пішла, і на чергування заступили інші працівники. На всі благання допомогти відшукати хлопця дівчата отримували суху й категоричну відмову. Навіть коли їм дивом вдалося розтопити кригу суворої адміністраторки й та, порушуючи посадові інструкції, перевірила журнал реєстрації клієнтів, з'ясувати номер телефону Сашка так і не вдалося. Мія не знала його прізвища, а оскільки номери бронював хтось із його друзів, місія остаточно стала нездійсненною.

— Не засмучуйся ти так, — бачачи відчай подруги, спробувала підбадьорити її Оля. — Якщо судилося, ви обов'язково зустрінетеся знову. А якщо ні, то, може, воно й на краще. Ми ж про них узагалі нічого не знаємо.

Мія важко зітхнула. Що їй залишалося робити? Вона могла лише безсило погодитися з подругою. Тепер їй лишалися тільки спогади про цю дивовижну новорічну пригоду. Дівчата вирішили повертатися до Ріти — адже Наталю все одно згодом доведеться забирати додому.

 

Сашко тим часом уже прибув до містечка, де мешкала Мія. Він повільно кружляв тутешніми вуличками, заглядаючи в кожен двір, де тільки могла стояти знайома автівка. Його друзі за цей час устигли і остаточно протверезіти, і добре виспатися просто в салоні.

— Ну що ти взагалі про неї знаєш? — допитувався Валерій, сидячи на пасажирському сидінні поруч із Сашком, який наполегливо продовжував намотувати кола. — Може, згадаєш бодай якісь подробиці?

— Знаю лише те, що вона живе й навчається в цьому місті, — процідив у відповідь Сашко, пильно вдивляючись у нечисленних перехожих.

— А прізвище? — подав голос Сергій із заднього сидіння, позіхаючи на всю горлянку.

— Не знаю.

— Де саме навчається?

— Не знаю.

Сергій із Валерієм красномовно перезирнулися.

— А де живе? — сонно промурмотів Пончик, зручніше вмощуючись на плечі Сергія.

— Якби я знав, то не кружляв би тут без діла! — огризнувся Сашко, міцніше стиснувши кермо.

Він подумки картав себе за те, що не розпитав дівчину про речі, які зараз так полегшили б пошуки. Хлопець був свято переконаний, що вона нікуди не зникне й попереду ще купа часу. Думав, що встигне і номер телефону записати, і дізнатися домашню адресу. А вийшло зовсім інакше. Розтанула його Снігуронька, навіть короткої записки не лишивши на згадку.

Скільки вони не їздили порожніми вулицями, усе було марно — знайти дівчат так і не вдалося. Наближався вечір, і компанії вже час було повертатися додому. Проте Сашко твердо знав: він обов'язково ще не раз повернеться до цього міста.

 

Сашко ще кілька разів приїздив із друзями до містечка, де мешкала Мія, плекаючи надію таки зустріти дівчину. Проте всі ці спроби завершувалися нічим. Невдовзі новорічні свята добігли кінця, а через навчання та роботу вириватися сюди ставало дедалі важче. Зрештою Сашко з головою поринув у насичений життєвий графік. Постійна зайнятість допомагала бодай ненадовго відволіктися й не думати про неї кожної хвилини.

Та варто було йому заплющити очі, як у нічних сновидіннях знову з'являвся образ його Снігуроньки. Вона танула й вислизала щоразу, щойно він намагався наблизитися. Друзі, бажаючи допомогти, раз у раз знайомили його з іншими дівчатами. Проте, прокидаючись уранці поруч із черговою красунею, Сашко підсвідомо шукав у її обличчі ті риси, які за одну ніч стали для нього найріднішими у світі. Він прагнув знову побачити глибокі сині очі та лагідну усмішку, що так безжально його зачарували. Не знаходячи цього у своїх нових пасіях, хлопець поспішав розірвати будь-який зв'язок.

Так і не зав'язавши ні з ким серйозних стосунків, він почав жити в очікуванні наступного Нового року. Сашко щиро вірив: Мія обов’язково з’явиться в тому самому новорічному залі лісового санаторію, і тоді вони нарешті зустрінуться, щоб більше ніколи не розлучатися.