Джина

Перші промені сонця впали на моє обличчя, хотілось відвернутися, сховатися під ковдру, та втекти ще на годинку від реальності. Але щось свербіло в середині, наче щось давно забуте стукало в двері моєї свідомості. Щось доволі знайоме, просилось звільнити його.

              Останній раз я тренувалась рік тому, перед останнім боєм. З того дня, я жодного разу не доторкнулась до форми. Але чомусь, я була впевнена, що мені треба хоча б тренуватися, аби не втратити навички. Узявши телефон я вирішила знайти боксерський клуб поруч з будинком, нав’язлива думка повернутися в спорт все не залишала мене. До речі, в минулому я майстер спорту з боксу,  «непереможний Джин» – так мене називали.

              Смішне прізвисько для дівчини, правда? Але насправді мені було байдуже, іноді мене це навіть веселило. Тоді мене всі боялися – а тепер я боюсь сама себе. Суперники кидали виклики, скидаючись на те, що мені щастить в перемозі над іншими. Наївні.

              Знайшовши підходящий клуб, вдягнула форму, схопила воду і вийшла, мені дуже кортіло познайомитись з тренерами, а можливо навіть вибрати одного з них для своїх зайнять.

              Клуб був великий, просторий, просякнути запахом поту, шкірою і амбіціями. Не встигла я ступити декілька кроків як мене помітив чоловік у спортивній формі – високий, з міцною поставою, він одразу рушив до мене.

-       Доброго дня, мене звати Семі. – він протягнув мені руку, хоче перевірити силу. – Можливо вам потрібна допомога? Ви обрали тренера?

              Звісно допомога мені була не потрібна я знала що роблю, але цікаво було подивитись, що він мені запропонує. Я не дуже люблю нав’язливих людей, але це його робота.

-       Я Джина. – я протягнула руку у відповідь. – Але називайте мене Джи. Була б дуже вдячна за допомогу. – прикидатися зовсім не гарно.

-       Ви колись боксували?

-       Так, але це було дуже давно, і я тільки спробувала, далі так і не наважилася займатися.

-       Тоді почнемо з невеликої розминки.

              Семі поганяв мене трохи, а я увесь час прикидалась, що нічого не розумію. Навмисно робила не вірні рухи, плутала вправи, та просила допомоги. Відчувала себе максимально не зручно.

-       Що ж м’язи готові до тренування, спробуємо на груші чи хочете відразу на лапах?

-       Давайте на лапах, дуже хотіла спробувати.

              Семі повів мене на ринг, допоміг вдягнути рукавиці, розповів як потрібно працювати, як правильно повертатись при нанесені удару. Мені подобалось як він це робить, все було чітко та зрозуміло, нічого зайвого як я полюбляю. Спершу я намагалась прикидатись, але руки пам’ятають і коли я вже адаптувалась та розслабилась, руки почали боксувати професійно.

-       Чекайте Джи, мені здається ви були не зовсім відверті зі мною.– Трохи з образою він промовив.

-       Що саме ви маєте на увазі? – посмішка вже сяяла на моєму обличчі.

-       Я ж бачу точність ударів та ваші рухи, силу та швидкість. Ви професійний боксер, чи не так?

-       Пробачте мені, але я хотіла найкращого тренера, тому прийшлось піти на таку хитрість. Мені справді не зручно, що я вас надурила.

-       Дякую звісно, але навіщо вам тренер? Ви й самі чудово могли б навчати. Я впевнений ви знаєте все не гірше за мене.

-       Сама я не зможу контролювати та вдосконалювати свою майстерність. А ви знаєте немає нічого досконалого.

-       Добре, тоді пропоную зараз трошки по займатись, а на наступний раз я підготую програму тренувань для вас, як вам така пропозиція?

-       Я з великим задоволенням.

              Тренування пройшло чудово, Семі побачив усі мої сильні та слабкі сторони, я дуже задоволена, навіть не помітила як промайнуло три години.

              Після довгої перерви і першого тренування, я тільки хотіла спокою. Після тренування тіло гуло від втоми, я була така голодна, що ладна з’їсти мабуть й слона, але ідея готувати здавалася знущанням. Улюблена піца – єдине про що я могла думати.

              Коли я під’їхала до закладу, мені здалося, що авто яке стоїть біля нього дуже знайома, великий чорний джип. Не придавши значимості сіла на улюблене місце на терасі, я ніколи не обирала, завжди замовляю Папероні.

              Коли офіціант пішов, щось привернуло мою увагу в закладі, обернувшись я не вірила своїм очам.

Він.

Той тип з бару.

              Його мерзенні очі я ніколи не забуду, він сидів і спостерігав за мною, а його посмішка змушувала мене відчувати дискомфорт, але не можна було подавати виду. Такі покидьки, тільки но побачать слабину, постійно будуть відчувати себе вищими. Вирішивши, що по їсти я не зможу в закладі, своє замовлення я забрала з собою, перш ніж піти я подивилась йому в очі – і дала зрозуміти: я пам’ятаю. І я зневажаю тебе.

              Авто мчить по трасі, я не можу знизити швидкість, колись це зіграє злий жарт зі мною. Я так хочу втекти як можна далі від нього. Не зрозумівши як так вийшло, як я доїхала, опинилась біля улюбленого пляжу, того самого який увесь час рятував мене.

              Наче сама доля звеліла мені заспокоїтись саме тут, звісно бажання їсти вже не було, взявши холодний американо я пішла до свого місця.

Чомусь сьогодні море, навіювало мені спогади. Можливо таким чином воно відволікало мене. Образи людей з мого минулого переслідували, я згадувала їх обличчя, голоси, наше спільне життя. Чомусь згадалась мама… її голос – наче шепіт хвиль. На обличчі з’явилась тінь посмішки. Я скучила. Як давно її немає зі мною. Згадала останні наші дні разом, як вона тримала мене за руки, і взяла з мене обіцянку. Обіцянку заспокоїтися і  жити краще. Вона благала покинути спорт, благала аби я здійснила свою давню мрію. Мрію, яка веде мене увесь час, але я так і не наважуюсь. Здавалось, наче в цей момент вона сидить поруч, і каже все це, але це не можливо. Вона живе лишень в моїх спогадах, та в моєму зраненому серці.

              ЇЇ образ змінив образ чоловіка. Я не розумію чому я так добре його запам’ятала. Його очі кольору лісу, такі зелені з сірим відтінком, і маленькими крапочками коричневого. Кудряве темно русе волосся, великі пухкі губи, кремезний чоловік в костюмі, як же він йому пасує.

Не усвідомлюючи своїх дій, я сиділа посміхалась, що ще більше мене лякало. Сама того не розуміючи сказала в голос:

-       Джи не кажи, що ти закохалась…- шепочу сама до себе.

              І тоді я почала розуміти, мені страшно, але страшно зараз не за нього, а за себе. Більше всього я боюсь розчинитися в ньому. Забути все про що я мріяла, і розчинитися в коханні до нього.

              Думки зводили з розуми, я просиділа занадто довго, на дворі почало темнішати, а дорога була не зовсім близька. Час повертатися додому.

              З ранку як завжди зібравшись відправилась на роботу, день обіцяв бути важким, вихідні дуже насичені, велика кількість людей відпочиває в нас, а це означає, що часу на відпочинок не буде. Цілий день я робила величезну кількість алкогольних напоїв, руки вже самі на автоматі працювали. Іноді я дивуюсь, як в мене вистачає сил. Я спостерігала за гостями закладу, і мені було так любо спостерігати за закоханими, які не відходять один від одного. Дивитися на те як люди люб’язні з офіціантами, звісно не всі, але більшість. В кожному закладі, у працівників є постійні гості, які приходять не за напоями, а за спілкуванням. Такі є і в мене.

-       Стефано – я підбігла до стойки, де сидів він. – Я так рада тебе бачити, як твої справи? Де Анна? Давно її не бачила. – Я обожнюю його. А його дружину готова боготворити, що разу як бачу. – З нею все добре?

-       Джи, люба! – він перехилився через стіл та легенько обійняв мене. – Я так тобі радий. В мене все добре але дужу сумую за Анною, вона поїхала до Венеції в справах на тиждень, а я і дня не можу без неї.

-       Я теж за нею скучила, чому не поїхав з нею? Мені здається ти любиш Венецію. А Венецію з дружиною, так тим більше.

-  Ти як завжди спостережлива, я обожнюю Венецію. Але я обіцяв допомогти своєму другу, тому вимушений був залишитися, а не то він зведе мене з розуму, до речі його я і чекаю.

              - Ти дуже хороший друг, мені б таких.

              - Джи, а як ти дивишся на те, щоб коли Анна приїде усі разом поїхати десь відпочити? Ми з Анною, і ти якщо хочеш можеш взяти с собою свого хлопця, як тобі така ідея?

-       На справді я з радістю. – Трохи засмутившись відповідала я. – Але буду сама, тому що нікого в мене немає. – трохи розпачу почула в своїх же словах.

-       Цього не може бути, така гарна дівчина, розумна, талановита і самотня. Чоловіки що сліпі?

-       Можливо. Вибач мені трошки треба по працювати, тому я залишу тебе. Не сумуй тут без мене.

              Я швидко втекла, не хотілось далі продовжувати цю тему, мене дуже дратувало, що всі намагаються мене сватати. Не питавши мене, чи потрібні мені взагалі відносини. Робочий день закінчився, я була така виснажена, що здавалося звалюся з ніг просто тут. Коли основна частина відвідувачів залишили заклад, прийшов час збиратись додому. Коли я повернулась до бару, помітила що Стефано ще тут.

-       Ти досі чекаєш на свого друга? – я підійшла і сіла поруч. – Я гадала ти вже пішов.

-       Нажаль його офіс знаходиться на іншому боці міста, і він не в змозі так швидко приїхати. – Стефано повернувся до мене. – Не приділиш мені трохи часу поки я його чекаю?

-        З великим задоволенням. Коли приїздить твоя дружина? - я сіла поруч з ним.

-       Анна повернеться через 3 дні, як раз в твій останній робочий день. Може тоді у вівторок зустрінемось?

-       Я згодна, приготую щось смачненьке для неї. – я посміхалась сама собі. – Я вже давно обіцяла їй.

-       Знаєш, ти перша людина за довгі роки, яка змогла заполонити серце моєї дружини. – Він казав ці слова, з таким задоволенням. – Вона така відкрита, щира і незвична з тобою. Іноді мені здається, що ти не просто так з’явилась в нашому житті. Ти робиш нас кращими.

-       Вмієш ти загнати в краску. – Ми розсміялися з ним. – Хоча знаєш… З того дня, як я приїхала сюди, ви стали для мене дуже близькими. З вами я відчуваю себе потрібною.

-       Ти розбиваєш мені серце Джи. – Стефано поклав руку мені на плече, і десь подивився за мене.

-       А ось і мій друг.

              До того як побачити його, я відчула цей прилив теплоти. Наче мене огорнули в теплу ковдру. Серце почало битися сильніше, дихати важко, здавалось що пропускаю момент коли потрібно набрати повітря в легені. Ще до того як я його по бачила, я вже пропала. В почуттях до цього незнайомця. Я повернулась та застигла. Він зайшов в бар. Високий, неймовірно гарний, спокійний і впевнений. І в середині мене все стиснулось. Серце билось так швидко, що я чула його в своїх вухах.

Це був він.

Той красень, який ледь не лишив мене життя. Чоловік який змусив метеликів в моєму животі літати. Чоловік без якого я вже майже впевнена не зможу жити. Красень, імʼя якого я навіть ще не знаю. І як так вийшло, що він друг Стефано? Всесвіте ти просто знущаєшся з мене.