Джина

Як я доїхала до дому? Я не пам’ятаю дороги, не пам’ятаю нічого, після зустрічі з його очима. Руки тремтіли, я не могла нічого з собою вдіяти. Як так сталося що саме він – приятель Стефано? Чому я ніколи його не бачила раніше? Хоча  я зовсім нікого не помічала з ним, вони завжди були з Анною вдвох.

              Зробивши ромашковий чай, я вирішила провести решту вечора на балконі. Мені потрібно було заспокоїти своє серце, розум та тремтячі руки. Прохолодне повітря освіжало обличчя, а я не могла забути ті очі, мені здається за ті короткі хвилини з ним, я потонула в них. Чому саме зараз? Я обіцяла собі що більше ніколи не кохатиму, я не можу порушити обіцянку. Через біль, приниження і зраду які я отримала в минулих стосунках, я боюся. А якщо він награється та викине мене як зламану іграшку? Я ж не зможу зібрати себе після такого.

-       Обіцяй собі не здаватися. – говорила я в голос. – Ти не можеш кохати Джина. Не існує взаємного кохання, завжди кохає один, а інший отримує вигоду.

              Хоч що я казала  в голос, але десь глибоко всередині я хотіла вірити. Що справжнє кохання існує, що кохання – не лише гарне слово з книжок. Що воно справді може бути щирим, та безкорисним. Я хотіла вірити, що саме він моє справжнє кохання.

              Мої думки розвіялись коли я помітила знайому автівку яка наближалась до мого будинку. Нажаль я не спутаю її не з ким. Що йому тут треба? Як він дізнався мою адресу?

              Водій вийшов, підпалив цигарку та невідривно дивився на мене. Я зробила так само, звісно без цигарки. Докуривши він викинув недопалок і поїхав. Що відбувається? Це що невдалий жарт? Хреновий з нього сталкер.

              Занадто багато питань, сил зовсім не залишилось. Робота виснажила мене, але ще більше копирсання в своїй голові. Вирішено йти спати, всі проблеми – завтра. Ранок мудріший за вечір.

              Робочі дні минали неймовірно швидко. Що вечора цей джип приїздив під мій дім, і робив одне й те саме, але не сьогодні.

              Стефано подзвонив і сказав, що вони заберуть мене завтра о восьмій ранку. Повертаючись з роботи я заїхала за продуктами, щоб приготувати щось смачне для Анни. Як тільки я вийшла з машини біля будинку, під’їхав джип. Чоловік був сміливіший ніж зазвичай, а я стояла, не в змозі зрушити з місця. Мені хотілось покінчити з цим, я ж не залізна.

-       Що тобі потрібно? – не витримала я.

-       Яка не вихована, невже не вчили вітатися?– який гидотний голос в нього.

-       Вчили, але я не хочу тебе вітати.

-       А ти ще та штучка. – Він підкурив, і оперся на моє авто, чим дуже вибісив мене. –  Послухай мене: ти принизила мене біля бару. Я такого не забуваю. Ти ж напевне не знаєш навіть хто я. – ненависть в його очах, дратувала мене, адже це я повинна ненавидіти його. – Ніхто не має права кидати мене.

-       Так мені байдуже хто ти. Нічого розпускати свої мерзенні руки до незнайомок, невідомо, чим це може закінчитися. І як ти зрозумів мені чхати, на те що ти собі вигадав. – Я поставила пакети, мій голос був спокійний. – Ти не можеш торкатися усіх, кого хочеш.

-       Любонько, невже ти мені погрожуєш?

-       Ні, що ти таке кажеш, лише попереджаю.

-       Давай ближче до діла. Як ти зрозуміла я від тебе не відчеплюся, що б ти не робила. В мене є пропозиція, як би ти могла загладити свою провину. Ти ж хочеш залишитися в Італії?

-       З чого ти вирішив, що я хочу слухати твої пропозиції?

-       Я впевнений, що ти не маєш вибору.

-       Нічого собі, гаразд я по слухаю тебе, але чисто з цікавості.

-       Така розмова мені подобається. Кожен місяць в нашому місті відбуваються бої між кланами міста, бийся за мене і я тобі все пробачу.

-       Чекай, хто сказав, що я вмію битися? Ти мене бачив, я звичайний бармен, які бої. І які клани міста? Ти в мафію переграв?

              Його огидний сміх наповнив провулок, мене відразу почало нудити від нього, від себе та і взагалі від усього.

-       Я знаю про тебе все, « непереможний Джин», так  тебе називали? Можливо все відбувається не так як в мафії, але дуже схоже.

              Полум’я ненависті розгоралось в середині мене, з кожним його словом, я все більше втрачала контроль. Він має очевидно гарні звʼязки раз зміг нарити таку інформацію про мене, мені це не до вподоби. Він з легкістю може керувати моїм життям зараз.

-       Якщо ти все про мене знаєш, тобі ж відомо що я можу звернути тобі шию за лічені секунди? – здається в той момент я була готова на таке. – І мені хватись сил і духу.

-       Звісно, але ти не станеш цього робити – заради своїх рідних, яких ти покинула, і чоловіка в якого ти закохалась.

-       Не питай я слідкую за тобою кожну хвилину. Я знаю про тебе все.

              Я почала розуміти, що в мене немає іншого виходу, як погодитися на цю дурість. Поліція мені нічим не допоможе. Я впевнена, що поліція навіть розбиратися не стане з ним.

-       Скільки боїв я повинна виграти?

-       Давай договоримось на три. Через два тижні відбудеться бій. Я приїду і заберу тебе, щоб ти подивилась як все відбувається. Але тренування до своїх бої ти почнеш вже від завтра.

-       Ти пропонуєш спостерігати  тебе увесь цей час поруч з собою? – Цього не вистачало.

-       Ні, мене ти бачитимеш лише на боях, але свого тренера тричі на тиждень обов’язково, він буде готувати тебе і розповідати про суперників.

-       Добре, але припини стежити за мною.

-       Без проблем. Але ти знаєш шо стоїть на кону. Не змушуй мене робити боляче твоїм рідним.

              Не дочекавшись моєї відповіді, він  сів в автівку і поїхав. А я так і залишилася стояти біля будинку з купою питань в голові.

              Майже всю ніж я готувала, думала що це допоможе мені відволіктися. З голови не йшли слова цього покидька. Я так намагалась забути минуле, не повертатися більше до нього, забути те дурне прізвисько. Але він повертає мене знов, в голові пролітали думки про втечу, але ж я не зможу тікати усе життя. Я втекла до Італії, але скільки я готувалась для цього. Я мушу продумати все до най менших деталей, щоб вийти спокійно з цієї гри, і більше не повертатися. Ніколи!

              Не помітно минула ніч. Я з нетерпінням чекала на зустріч. Хотілось відволіктись, аж ось почула сигнал авто Стефано. На вулиці мене зустрічала Анна з неймовірною посмішкою на обличчі. Як ж вона гарна. Анна не високого зросту, з великими блакитними очима, темним волоссям і засмаглою шкірою, вона виглядала наче тільки зійшла з обкладинки журналу. В неї ідеальна фігура, чудове відчуття стилю, вона повністю ідеальна.

-       Джи, як я скучила за тобою! – вона неохоче випустила мене з обіймів. – Тобі дуже личить блакитний колір. – очі блищали, а на обличчі була неймовірна посмішка.

              Я навіть не звернула увагу на те що вдягнула, на мені була блакитна шифонова сукня та босоніжки.

-       Дякую Анна, але до тебе мені ще далеко, ти як завжди наче тільки з обкладинки журналу.

-       Дівчата нам час їхати! – Стеф, казав з нетерплячкою.

              Ми швиденько склали все в авто та вирушили. Дорога була чудовою, ми слухали улюблені пісні, розмовляли, співали, здавалось що ми знайомі все життя.

              Я спостерігала за парою – вони такі закоханні. Вони разом десять років, а очі палають наче вперше зустрілись. Стефано з Анною пережили дуже багато разом. Він розповідав, що не мав грошей навіть на одну троянду, але він знаходив спосіб по радувати дружину. Анна підтримувала його у всьому: в будь якому бізнесі, ідеях і навіть в реалізації їх. Вона щоранку готує сніданок для чоловіка, а він вечерю для коханої дружини, я могла б годинами за ними спостерігати. Я їх обожнюю.

              Через годину ми були на місці. Щойно під’їхали, я побачила старий маяк – який же він гарний. Я відразу захотіла залізти на нього. Мені кортіло роздивитися кожну його цеглинку.

              Як тільки ми вийшли, я відчула як палають щоки, це він. Він тут з нами, але як? Чому я так добре його відчуваю?

-       Джи, сподіваюсь ти не будеш проти, якщо Лука відпочине разом з нами? – посмішка… на його обличчі посмішка.

-       Звісно ні. Доброго ранку, Лука. - Я не проти, хоча ненавиділа себе за те ,що відчуваю поруч з цим чоловіком.

-       Джи, вам дуже личить блакитний, підкреслює колір ваших очей. – він не соромлячись роздивлявся мене.

-       Дякую, але давайте на «ти», ми ж не на роботі.

-       Як скажеш, Джина.

              Його посмішка зведе мене з розуму. Все моє тіло відгукувалось на його голос, на його погляд. Те як він вимовляв моє ім’я, змушувало моє тіло тремтіти. Так хотілось залишитись з ним наодинці, але цього я боялась найбільше. Я не мала права нічого відчувати. «Будь ласка Джи заспокойся.» - прошепотіла я собі.

-       Лука, я дуже рада тебе бачити. – Анна наче відчула що ще трохи і я зомлію. – Як твої справи?

              Лука провів нас до нашого місця. Це просто щось неймовірне. Величезна територія біля скелі, величезний зонт під яким розташовані чотири шезлонги та столики біля кожного, а який вид… перехоплювало подих.

Першою справою я потягла Анну стрибати зі скелі.

-       Джи, я дуже боюсь висоти.

-       Не хвилюйся, я дуже добре плаваю. Я обіцяю що стрибнемо узявшись за руки, і я тебе не відпущу, поки не  піднімимось на поверхню.

-       Ти знаєш, як треба вмовляти.

              Наш сміх перебивали хвилі. Я обожнюю звуки моря. Ми розігнались й стрибнули. Як я і обіцяла, я її не відпускала до останнього.

              Ми піднялися на поверхню, почали сміятися. Анна була в захваті, від того, що вона переборола свій страх. Піднявши очі ми побачили чоловіків, які на мить забули як дихати, їх переляк було видно за милю, Анна сміялась наче навіжена і цей сміх передавався мені. Ми ніколи не забудемо їх вираз обличчя.

              Ми проводили час, наче старі друзі. Анна розповідала про Венецію, Стефано трохи дражнив Луку, а я спостерігала за ними, і вперше за довгий час почувала себе щасливою. В цей момент, наче склалася картина в ціле. Ми там де повинні бути.

              Анна вкрала чоловіка, щоб трошки по плавати разом, скориставшись можливістю я втекла до маяка. І ще втекла від Луки.

Який же він величний! Я одразу смикнула за ручку перевірити чи зачинений він, на мою радість це було не так. Піднімаючись по довгим сходам, я роздивлялась кожен камінчик, кожну ямку. Мені було цікаво, що за зачиненими дверима. Взагалі мені так неймовірно пощастило опинитися тут.

              На горі був величезний оглядовий майданчик, із неймовірним видом. Все було наче на долоні: необмежне море, небо чисте без жодної хмаринки, скелі, об які розбивались хвилі… Шкода, не видно Луку, з відси я могла б спостерігати за ним і не соромитись.

-       Скажи, ти тікаєш від мене? – його голос був дуже близько.

              Питання налякало мене. Я була глибоко у свої думки, що навіть не помітила як він опинився поруч. Я відскочила трохи від несподіванки.

-       З чого такі висновки?

-       Коли ми залишаємось на одинці, ти зникаєш. Я тебе чимось образив? – він справді переживає?

-       Ні все добре. Мабуть, тобі здалось.

-       Джи брехати не гарно. Ти схвильована поруч зі мною. Я схвильований поруч з тобою. Я все розумію. – Він підійшов ще ближче. – Я пам’ятаю, як вперше тебе побачив. Твій погляд вкрав мою хвору душу. Вже від тоді я був схвильований.

-       Сподіваюсь, це не пікап? Бо якщо так, у тебе дуже погано виходить. А на дорозі ти взагалі ледь не вбив мене.

              Я не розумію навіщо він це каже. Тоді на дорозі, ми були поруч декілька хвилин, він не міг так роздивитися мене. Хоча… Я ж Змогла на все життя запамʼятати його очі.

-       Ти можеш і далі ховати свої почуття, але я бачив твій погляд тоді в барі,  як тремтіли твої руки, як часто ти дихала, коли не зводила з мене очей. – за його впевненість, хотілось вдарити його. Хоча він повністю правий.

-       Лука, послухай я не розумію з чого ти це все взяв. Яспостерігала за тобою, бо роблю так з усіма незнайомцями – вивчаю їх.

              Яка ж це була брехня! Я не вірила що він на це поведеться. Джи ти така дурепа! Не очікувано для мене, та мабуть і для нього самого, він опинився дуже близько. Його рука торкалася моєї і я нічого не могла з цим вдіяти, а можливо просто не хотіла.

-       Кажу це, бо відчував все те саме, що й ти.– його голос став тихішим, ніжнішим. – Ноги не слухались мене, так само як і все тіло.  Серце вилітало з грудей, руки ватні, не піддавались контролю, я забув як дихати. Навіть зараз – подивись на наші руки.

              Опустивши погляд, помітила, як ми покриваємось мурахами. Дихання стало частішим, а щоки палали, полум’ям пристрасті та кохання. Він був так близько, ще трохи і я б доторкнулася до нього своїми вустами. Його очі… такі зелені, в цей момент я помітила – вони змінюють колір. Від цього він став ще привабливішим.

-       Лука… – взяла себе в руки, наповнила легені повітрям. – Я не розумію, навіщо ти все це робиш. Не знаю навіщо ти приїхав, але я не стану твоєю іграшкою. Ти не з тих, хто закохується! Ти з тих, хто розбиває серця! Ти зможеш погратися мною та викинути як непотріб. Коли я наскучу тобі. Я не така як інші! І я не поведусь на гарні слова!

              Не давши йому слова, легенько відштовхнула його і пішла. Серце билося так швидко, але я запевняла себе, що все зробила вірно. Що так я збережу себе та свій спокій.

              Він не чіпав мене увесь день, лише розхвалював мою їжу. Ми довго розмовляли всі разом. Я дізналась, як вони познайомились з Стефано, що в них дуже багато спільних проєктів. Анна розповідала смішні історії з їх відпочинку, а Лука червонів, коли мова заходила про нього.

 

              Ми відпочивали, наче старі друзі. І здавалося, що все так і має бути. Я не бачила того засранця, яким він був на оглядовій. Мені так не хотілось аби день закінчувався.

              Перед тим як їхати, я затягла усіх на маяк подивитись на захід сонця. Всі були в захваті від такої краси. Я намагалась навіть не кліпати, щоб запам’ятати кожну деталь, кожен колір незабутнього неба. Було дуже приємно розділити цю мить саме з ними. Лука стояв поруч, але навіть не намагався доторкнутися до мене. Він лише злегка посміхався, і ця посмішка розбивала мене на маленькі друзочки.

Коли ми спустились, Стефано попросив Луку відвести мене додому.

-       Скажи це обов’язково? – як завжди наморщила носа, від незручності. – Ви б могли висадити мене десь в місті, а я б там сама доїхала.

-       Пробач, але цей неймовірний захід сонця надихнув мене зробити Анні сюрприз. – Стеф взяв мене за руки. – Будь ласка, їдь з Лукою, нам буде так спокійніше.

-       Добре, але це лише через те, що я вас дуже люблю.

              Провівши час у теплих обіймах, ми прощалися. Анна не хотіла прощатись, та якщо чесно я також. Поруч з ними я відчуваю себе по-іншому. Я відчуваю себе живою. За такий короткий проміжок часу, вони стали для мене як сім’я.

              Ми вирушили в дорогу, найбільшим моїм страхом було опинитися з ним віч-на-віч. Я боялася розчинитися в цій атмосфері, в ньому. Але одночасно мрію про це. Мені було страшно, що поруч з ним, я не зможу мислити ясно. Якийсь час ми їхали в тиші, але Лука не витримав.

-       Скажи… невже я схожий на хтивого покидька? – його голос був такий заспокійливий.

-       До чого це питання?

-       Ти сказала, що не іграшка і не хочеш бути викинута. – він подивився мені в очі. – Чому вирішила, що я такий?

-       Бо останнім час лише такі мене і оточують. – я сказала з такою напругою, що стало важко дихати. – а ти навіть не дізнавшись мене почав розповідати про почуття.

-       Ти про Стіва?

-       Про кого? – я не одразу зрозуміла.

-       Про того кого ти штовхнула на виході з клубу. – Його голос змінився, став грубішим. – він і справді покидьок.

-       Звідки… Звідки ти знаєш про нього?

              Моє здивування було на обличчі. Я не розумію, невже він також стежить за мною? Паніка посилилась в середині мене.

-       Лука, звідки ти про нього знаєш? Ти за мною слідкуєш?

-       Джи, ні, я б ніколи так не вчинив с тобою.

              Він мовчав. Чого він мовчить? Я не розумію що відбувається. Паніка наростає все більше, і так і хоче вирватися на волю.

         - Коли того вечора в барі, ти пішла. – він обережно підбирав слова. – Я не міг там знаходитися і вирішив пройтися до своєї машини. Я застав той момент як ти це зробила. До речі, ти добряче його принизила. – На обличчі засяяла посмішка. Я дуже задоволена своїм вчинком, і мабуть якби це повторилось я б зробила все точнісінько так само. – Я ще тоді не втримався і хотів пристрелити того довбня.

-       Терпіти не можу, коли мене торкаються без дозволу, зовсім незнайомі мені люди, а особливо чоловіки. – страх стих, голос прийшов в норму. – До того ж корчать з себе, альфа самців.

-       До речі, тобі дуже пасує та сукня. – та він знущається з мене. – від тебе не можливо було відвести погляд.

-       Пасувала. – навіть трохи сумно стало. – Я більше ніколи не вдягну її.

-       Чому? Що з сукнею не так?

-       Після того вечора викинула. Вона зіпсована доторками мерзотника. Я не зможу цього забути і вдягти її знов означає відчути його доторки.

              Лука не казав більше нічого, він лише посміхнувся своєю чарівною посмішкою, я бачила що йому сподобалась моя відповідь.

Щоб не нароком не завести ще розмову, я вирішила увімкнути музику. Без дозволу я підключила і увімкнула. Мій улюблений плей-лист заграв, та розвіяв мої думки, суміш тяжкого року, попси, джазу, Лука був здивований моїм смаком, аж ось заграла моя улюблена пісня «Imagine Dragons - Demons». Я підспівувала, і саме в цей час Лука вирішив мене спитати:

-       Джина, звідки ти приїхала?

              Я дивилась на нього, але відповідати не хотілось зовсім, він би почав розпитувати мене, а я цього не хотіла більше за все. На моє щастя ми були не далеко від мого дому.

-       Ні – дуже тихо я сказала.

-        Що ні?

-        Ти не схожий на хтивого покидька, мабуть навіть навпаки ти дуже гарна людина.

              Навіщо ти це кажеш? Джина ти що з глузду зʼїхала?

-       Я дуже щасливий, що зміг тебе переконати. Це твій будинок?

              Нічого не відповівши, я вийшла з авто. Лука допоміг мені з речами.

-       Джина, зачекай. Я знаю що ти не зможеш довіряти мені такшвидко, але я готовий чекати, я готовий чекати доки ти зможеш прийняти мене в своє життя. І я готовий переконати тебе, що я не такий вже і негідник.

-       Дякую, солодких тобі снів Лука.

Забравши речі я навіть не чекала його відповіді, я так хотіла опинитися вдома, що просто втекла від нього. Втекла як маленька дівчинка, ховаючись від проблеми, яку не хотіла вирішувати. Ще тиждень тому, я була рада, що все налагодилось, я жила спокійно. А що тепер? Тепер я влипла з цим Стівом і ці бої. Закохалась в чоловіка, якого навіть не знаю. Навіжена геть. І що мені з цим робити?