Частина друга. Розділ перший. I Старі знайомі, що стали ворогами.

Глорі відчувала, як паморочиться голова, тож з’їхала з дороги та зупинила машину на першому паркувальному місці, що потрапило їй на очі. Головний біль заважав їхати за кермом, тому вона вирішила зробити коротку перерву, аби не потрапити в халепу на дорозі.

Сьогодні робочий день нічим не відрізнявся від вчорашнього та позавчорашнього. Як і тиждень, місяць та рік тому, вона весь день займалася паперами. Перебирала старі документи, архівувала закриті справи, перевіряла списки, маркувала папки. Робота в архівному відділі була не дуже складною, але досить монотонною і потребувала уважності. Зазвичай у Глорі не було з цим проблем, але останнім часом її все частіше охоплювала смертельна нудьга. І саме це, здається, було однією з причин частих головних болів.

Тобто не сама робота, а той вільний час, коли руки щось роблять, а мозок залишається порожнім і здатен прокручувати паралельні думки, не пов’язані з основними обов’язками.

Одноманітна робота не вимагала великих розумових здібностей, тому паралельно Глорі думала про своє: будувала плани на вечір, планувала спільний час із сім’єю на вихідні, всоте прокручувала в голові, що потрібно купити в магазині або що приготувати на вечерю. Під час роботи вона намагалася думати про щось відсторонене, але останнім часом думки ставали дедалі важчими. Тому голова боліла все частіше, робочий день, за відчуттями, тривав довше, а переключитися з одного завдання на інше ставало все складніше.

Відчуваючи новий спазм у шиї та скронях, Глорі прикрила очі й почала дихати голосніше. Їй треба було розслабитися і перезавантажитися, бо голова кипіла від думок, а тіло було напруженим. У кінчиках пальців щось пульсувало, а картинка перед очима час від часу з’їжджала вбік, ніби так і намагалася вислизнути геть.

Глорі полізла до своєї сумки, щоб знайти пігулки, але замість них натрапила на інші речі, які чомусь привернули її увагу - білу пластикову картку та заховану від чужих очей пачку цигарок. Жінка й сама не помітила, як із головного болю переключилася на власні спогади, навіяні звичайною карткою, яку вона використовувала по тридцять разів на день, щоб пересуватися в робочому офісі та за його межами.

Майже механічно вона взяла в руки пластикову смарт-карту, яку їй видали ще під час першого робочого тижня в КейДі, і зовсім несподівано провалилася у спогади минулих років.

Їй було лише двадцять шість, коли вона вперше переступила поріг головної будівлі корпорації як повноцінна працівниця архівного відділу. І сталося це після того, як жінці довелося зробити вибір, від якого залежала доля багатьох людей.

Тоді, ще до роботи в КейДі, більше ніж двадцять років тому, вона зустріла Даррена - вірного службовця корпорації, який слідував стопами кількох поколінь. Сім’я Келлоу майже з самого заснування КейДі була на їхньому боці і тому користувалася заступництвом Комітету національної безпеки (КНБ). А ось сім’я Глорі ніколи не входила до числа тих, хто був на боці КейДі, тому, пов’язуючи своє життя з Дарреном, вона опинилася між двома світами. Тоді вона була закоханою і готовою на все заради коханого, і в результаті він став її чоловіком, а члени КНБ стали тими, хто тримав їхнє життя під контролем до цього дня. Вони подарували їм можливість створити сім’ю, виховувати дітей та жити звичайним життям, але за це стара сім’я зреклася Глорі.

Жінка огидливо кинула картку назад до сумки, наче та була брудною, і відкинулася назад на водійському сидінні, не розуміючи, чому раптом поринула в такі давні спогади. Вона рідко згадувала свою стару родину, а ще менше - тих, хто був її кровними батьками. Після стількох років навіть згадати їхні обличчя було нереально.

Взагалі все, що відбувалося до потрапляння в дитячий притулок, Глорі пам’ятала неточно. Її спогади більше нагадували фотокартки, які з часом вицвіли та втратили чіткість. Так було і з батьками: їхні обличчя загубилися десь на задвірках пам’яті, і все, що Глорі пам’ятала, зводилося лише до одного дня. Ще вчора в неї була сім’я - мама і тато, а вже наступного дня директорка притулку повідомила, що ніякої сім’ї більше немає, бо батьки дівчини загинули. Багато хто потрапляв до притулку через втрату батьків, і жодних нормальних пояснень дітям не надавали, тому Глорі так і не дізналася, що саме трапилося з її батьками.

Але той день вона дійсно пам’ятала. Її забрали прямо зі шкільного двору, коли дівчина вже збиралася їхати додому, і відвезли в притулок, що знаходився за межами основних районів Каруса. Захований від очей у глибині лісу, тоді притулок здавався Глорі чимось казковим, наче магічна школа для обдарованих, яка приховує своє існування, бо в ній навчаються особливі діти.

Але магічна школа в реальності перетворилася на бридкий притулок для “особливих” дітей - дітей кейгу. І ховалися вони саме через ці особливості, які виникали через аномалії, але не повинні були проявлятися на очах “нормальних” людей.

Глорі здригнулася, чомусь згадавши директрису притулку - невисоку, пухку жінку, яка зазвичай сиділа у своєму кабінеті на четвертому поверсі і виглядала наче маленька, але надто смертоносна пташка, що мріє заклювати тебе за найменшу провину. Іноді здавалося, що ця директорка навмисно вигадувала дивні правила і обов’язки, щоб карати дітей аби за що.

Глорі хитнула головою надто різко, бо після спогадів про ту жінку приходили інші - ще більш яскраві та болючі. Довгі роки життя у притулку були наповнені болем та розпачем. Вони супроводжувалися насильством, самотністю та всепоглинаючою люттю, нерозумінням і неприйняттям.

І саме тоді, у момент яскравого підліткового бунту, Глорі отримала шанс стати частиною нової родини. Вона набралася сміливості, ризикнула і втекла з притулку, і вже там - серед вулиць незнайомого Каруса - її знайшов ВІН. Чоловік, який подарував їй нове життя, а потім одномоментно викреслив Глорі з нього.

- Що за день сьогодні? - жінка прикрила очі, намагаючись перервати коло старих спогадів. Вони неочікувано навалилися на неї, як сніг на голову, розповсюджуючись у думках, наче якась невиліковна зараза.

Минуле завжди лякало Глорі більше, ніж майбутнє. Вона стільки разів намагалася почати все спочатку, але кожна нова спроба призводила до ще гірших наслідків, а минуле збиралося у великий сніжний ком, який тягнувся в теперішнє. Смерть батьків. Притулок. Скитання по вулицях, як безхатько. Шанс на нове життя поза Карусом. А потім ще один шанс, але вже під наглядом КейДі та повернення в ненависне місто.

Зараз Глорі пройшла ще один етап, після якого життя перевернулося догори дриґом, і продовжувати його можна було тільки перегорнувши сторінку. Все знову треба було починати спочатку, але цього разу Глорі не була здатна переходити на новий етап. Вона боялася, що після нього прийде щось іще більш страшне, хоча що може бути страшніше за смерть дитини?

Глорі відкрила очі та потягнулася до сумки, щоб дістати заховану там пачку цигарок. Ще одна давня таємниця, яка тягнулася з минулого і яку слід було приховувати. Цигарки допомагали жінці розслабитися та хоча б на деякий час прибрати з голови той дурний сніжний ком. Але куріння водночас було тим, що не пасувало тій жінці, якою Глорі намагалася бути у своїй п’ятій спробі змінити життя.

Тепер вона була частиною корпорації, маленьким гвинтиком у великому трощівному механізмі. Але, незважаючи на мізерність власної ролі, повинна була бути ідеальною, щоб уся система працювала без збоїв. І, як би це дивно не звучало, її пристрасть до куріння легко руйнувала роками вибудуваний образ ідеальної Глорі.

Думаючи про це, вона навіть усміхнулася. Перед її очима з’явилася картина, де члени Комітету національної безпеки відчитують її у великій, душній кімнаті для претензійних сесій. Жінка знову прикрила очі, уявляючи великі кругові трибуни, за якими сиділи б тридцять членів КНБ, розглядаючи її справу: «Порочення образу працівника КейДі, номер чорт його знає який». Ці бовдури любили влаштовувати такі сесії за найменшу провину і, насправді, недалеко відійшли від тієї директриси з притулку, яка вигадувала проблеми та карала дітей просто так.

Вся ця система була просочена такими жалюгідними людьми, як директриса, і такими підневільними, як Глорі. Одні мали беззастережну владу, а інші повинні були підкорятися.

Жінка цього разу усміхнулася, бо насправді її думки були дурними і надто суперечливими. Незважаючи на погане минуле, якусь частину свого життя вона все ж таки була щасливою, і це стало реальністю не без допомоги корпорації. І, звісно, ніхто не збирався відчитувати її за куріння, адже кожен третій у КейДі був курцем. Але уникнути косих поглядів та розчарованих фраз їй би не вдалося. І першим у черзі стояв би Даррен.

Глорі тепер згадувала, з яким розчаруванням і легким нальотом огиди чоловік говорив про своїх колег, що бігають на перекур щогодини. Сам Даррен не курив і був одним із тих «гвинтиків», яких ставлять за приклад і від яких через роки зводить зуби.

Глорі, насправді, любила його. Її почуття були незмінними всі ці роки, але до чистих почуттів згодом додавалися всілякі домішки, недомовки, непорозуміння та незгоди. Саме через ці «домішки» вона ховала цигарки навіть від Даррена. Насамперед від Даррена, боячись, що навіть така дрібниця могла розбавити їх почуття чимось неприємним.

Глорі покрутила пачку цигарок у руці, несвідомо повертаючись до того, з чого взагалі почала. П’ять нових шансів, п’ять спроб почати все спочатку, змінити своє життя, забути про старі страхи і позбутися нарешті таємниць, які зруйнували всі попередні спроби. І ось на порозі нового початку Глорі продовжувала тягнути в нього старі таємниці.

Вона відкинула сигарети убік, а її очі зупинилися на електричному датчику руху - нещодавньому нововведенні КейДі. Тепер думки перейшли від спогадів до питань сьогодення, які також бентежили жінку та час від часу займали роздуми.

Датчики руху були вбудовані в камери зовнішнього спостереження насамперед для того, щоб відстежувати емоційні стрибки в тілах кейгу. Датчики були обладнані сканерами, які за лічені миті сканували всіх, хто потрапляв у їхнє поле, і визначали основні показники тіла. Закладені алгоритми працювали як годинник і з легкістю виявляли дивне збудження, стрибки температури або аномальну активність.

У рекламних кампаніях КейДі запевняло, що все це працює тільки на користь, але датчики стежили не лише за кейгу. Вони працювали безперервно, скануючи кожного перехожого, і Глорі чомусь не сумнівалася, що ці записи можна було знайти в базах даних корпорації. Дурні люди вірили, що дані про них стираються, як тільки датчик переключається на іншого перехожого, але розумніші здогадувалися, що всі ці схеми так не працюють.

Дивлячись на світлу камеру, прикріплену до високого ліхтарного стовпа, Глорі почувалася дрібною комашкою під збільшувальним склом. Камера повільно крутилася з одного боку в інший, бо на вулиці було замало людей, а потім і зовсім завмерла, коли вулиця спустіла.

Жінка декілька разів порухала рукою, сидячи в машині, але камера не зрушила з місця. Можливо, тому що не могла сканувати людей всередині автомобілів, або тому, що раніше вже відсканувала жінку, як тільки її машина зупинилася. Глорі чомусь уявила, як за нею слідкують працівники КейДі, сидячи в маленьких темних кімнатах і цілодобово спостерігаючи за жителями через екрани моніторів. Вона насправді не була впевнена, що все було саме так, але чомусь завжди домальовувала самостійно все, в чому не була впевнена.

Глорі вже збиралася продовжити дорогу, складаючи руки на кермо, аж раптом камера з датчиком ворухнулася, і жінка чомусь завмерла. Вона пару секунд дивилася на камеру, але швидко зрозуміла, що та спостерігає за кимось іншим. Всього одну мить камера аналізувала тих, хто потрапив у її поле, а потім знову завмерла. А от увага Глорі була прикута до перехожих надто довго.

Все в ній здригнулося і болісно запульсувало, бо в моменті здавалося, наче вона побачила знайоме обличчя. Довге чорняве волосся, невеликий зріст та гучний сміх. Всього на мить серце Глорі розквітло від подиву, а потім знову скрутилося і впало каменем десь у глибині грудної клітини.

Мати з дівчинкою, йдучи на іншому боці дороги, щось обговорювали. Дівчинка йшла, трохи підстрибуючи, з великим льодяником у руці, поки її мама йшла поруч. Дитячий сміх викликав у Глорі новий болісний спазм, але тепер боліла не тільки голова - боліло все, що мало нервові закінчення, все, що взагалі було здатне боліти. Бо всього на мить їй здалося, що тією дівчинкою була Фаун. Її Фаун. Але це було неправдою, бо Фаун померла.

Пройшло вже так багато часу, а Глорі все ще бачила Фаун всюди, наче вона після смерті обернулася привидом та слідувала за нею. Наче спеціально не відступала, не давала жодного шансу забути, пережити та піти далі. Ніякого «далі» бути не могло, бо Фаун була завжди поруч, наче ніколи не зникала.

Глорі знову потягнулася до сумки, щоб усе-таки прийняти ліки, боячись, що звичайний головний біль та дурна камера розцінять як щось загрозливе. Жінка чула, що іноді нова схема спостереження давала збої та ініціювала режим тривоги без потреби. І Глорі зовсім не хотілося, щоб прямо зараз завила сирена, а навколо неї скупчилися озброєні вояки, думаючи, що вона раптом з’їхала з розуму. Після такої зустрічі з КНБ точно було б не уникнути, а осудливих поглядів - не оминути.

Запивши пігулку залишками ранкової кави, яка чекала на неї в машині ще зранку, Глорі все ж таки завела машину. Вона знову повернулася на дорогу, дивлячись, як камера ще раз ворухнулася в її бік і знову завмерла, не помітивши нічого підозрілого.

- І на цей металобрухт ідуть мої податки?

Даррен розхвалював нові системи спостереження, якими вже обвішали майже весь Карус, а ось сама Глорі вважала це черговою безглуздою витратою податкових коштів. Вона взагалі не розуміла, чому в минулому жителі спокійно прийняли той факт, що, окрім зборів до Партії (яка була головним керуючим органом влади в місті), до їхніх витрат додалися ще й податкові збори з боку КейДі.

Люди в Карусі були так затьмарені авторитетом корпорації, що з легкістю приймали всі нововведення, навіть ті, які з самого початку виглядали дурними ініціативами. Але ж машина пропаганди, як і розпіарені датчики стеження, працювала майже без промахів. І головним у цьому було слово «майже», але, за відчуттями, це помічала тільки Глорі.

Жінка все продовжувала думати, хоча їй краще було відкинути всі роздуми, щоб доїхати додому без пригод. Але думки закручувалися, погляд чіплявся за щось дратівливе, і в голові знову виникали суперечливі тези. Вона знову і знову згадувала чорняву дівчинку і не могла не думати про те, що вдома її чекають ще двоє дітей - дев’ятнадцятирічний Кайл та одинадцятирічний Ейден. Саме вони були головною причиною, чому Глорі мала жити далі, але ще вони були нагадуванням про те, чого вона лишилася. Її сини росли, дорослішали та змінювалися на очах, у той час як Фаун назавжди залишилася одинадцятирічною. Дівочий образ у спогадах Глорі був незмінним, а біль від її втрати все ніяк не слабшав.

Вона все ближче наближалася до району Доун Вест, де проживала останні двадцять років, і чим ближче опинялася, тим повільніше вела машину. Повертатися додому в поганому настрої не хотілося, бо Даррен завжди це зчитував, наче і сам був приєднаний до систем спостереження. Зазвичай у таких випадках на Глорі чекав довгий і виснажливий допит, бо Даррен брав собі за мету розговорити її. І вона насправді ненавиділа це в ньому. Він не розумів, коли йому слід зупинитися, а розмови вважав найкращим способом побороти всі негаразди. Але Глорі була іншої думки.

Відчуваючи провину за свою неквапливість, Глорі все одно поїхала довгим шляхом. Кружляла по прилеглих до Доун Вест районах, знову і знову повертаючи в протилежний від будинку бік, розуміючи, куди саме тягнеться її внутрішнє, неконтрольоване «я». Погляд знову і знову ковзав до відкритої сумки, де виднілася пачка цигарок, а думки все сильніше закручувалися в нерозбірливий вихор. Глорі треба було зупинитися і видихнути, усамітнитися і хоча б на пару хвилин зупинити потік думок. Вона картала себе за власну слабкість, але все одно приїхала до свого таємного місця, про яке не знав ніхто з її знайомих.

Машина знову зупинилася, а Глорі ще декілька хвилин зважувала всі «за» та «проти». Вона ненавиділа себе за власні слабкості, але, перебуваючи на межі, потребувала хоча б хвилинного перепочинку. І в кінці кінців те саме невгамовне «я» взяло верх.

Жінка огляділа вузеньку вулицю, перевіряючи всі стовпи, і, хапаючи в руки цигарки та заховану в глибині сумки запальничку, вилізла з машини. Вона все ще вважала, що робить щось незаконне, але спинитися більше не могла, бо темрява рятувального провулка манила її сильніше, ніж зазвичай.

Озираючись, наче дитина, що наробила шкоди, Глорі промайнула між двома старими будинками і притиснулася до одного з них, намагаючись перевести подих. Бачили б зараз її колеги чи Даррен - вони були б розчаровані. Ці думки наздоганяли жінку кожного разу, коли вона приїжджала в цей закуток, щоб дати слабину і уподібнитися до тих людей, які знаходять розслаблення в нікотині.

Вона натрапила на цю сліпу зону випадково, ще три роки тому, коли в якомусь незрозумілому нападі відчаю купила пачку цигарок і шукала затишне місце. На той час Глорі вже випробувала майже всі відомі способи розслабитися: такі модні в їхній час медитації, заняття спортом, читання книг, в’язання чи вишивка були дурістю. Тільки темні провулки, сигарети та страх були розкритим - ось що приносило Глорі бажане розслаблення, як би дивно це не звучало. Із часом тільки таке дивне поєднання страху та звички приносило хоч якесь заспокоєння.

Глорі на мить прикрила очі, намагаючись відновити своє дихання і серцебиття. Її хвилювання було безпричинним, але чомусь у свої роки жінка все ще хвилювалася так, ніби була підлітком, який ховався за шкільним спортзалом, збираючись спробувати щось заборонене. Стоячи з заплющеними очима, жінка витягла з пачки цигарку, затискаючи її між зубами і механічно користуючись запальничкою. Вона відчула тремтіння у передчутті першої затяжки, після чого легені спочатку стиснулися від довгого вдиху, а в іншу мить на видиху розслабилися.

Одна мить - і всі думки зникли, наче голова заповнилася димом, який виштовхнув звідти все зайве. Жінка розплющила очі, насолоджуючись сигаретним маревом навколо себе і розглядаючи розмальовану цегляну стіну навпроти. Знаючи напам’ять розташування кожного напису, Глорі шукала нові, думаючи, що точно була не єдиною, хто ховався від чужих очей у цьому провулку. Тепер вона була трохи спокійнішою, спираючись на стіну і на якийсь час концентруючись лише на сигареті у своїх руках.

У її таємному укритті, як завжди, пахло пліснявою, а в самому кутку стояло кілька старих баків для сміття, якими давно ніхто не користувався. Усередині них, можливо, все ще залишалися залишки старого сміття, через що запах вогкості змішувався із запахом протухлих продуктів. До всього Глорі відчувала запах сигаретного диму, і в цій їдкій комбінації було щось особливе.

Спогади знову наздогнали її, але тепер вони майже не викликали ніяких відчуттів. Нікотин діяв на неї як знеболювальне, отруюючи всі відчуття на короткий час. Хтось намагався забутися за допомогою алкоголю чи пігулок, хтось виснажував себе роботою, як Даррен, наприклад, а вибір Глорі впав на цигарки.

Намагаючись відволіктися, жінка дістала з кишені свій телефон, перевіряючи час, і її очі натрапили на сімейну фотографію, яка була на заставці екрана. Її сини - Кайл та Ейден - стояли по центру, обіймаючи один одного, а за їхніми спинами, тримаючись за руки, стояли Даррен та Глорі. Жінка проковтнула, прикушуючи внутрішню частину щоки, а потім зробила ще одну довгу затяжку, прикриваючи очі.

Все її життя було тяжкою ношею, і, що б там не було, КейДі були причиною цього. Тепер вона думала про те, який час був найбільш травматичним - тоді, коли її катували в дитячому притулку, чи тоді, коли довелося ховати Фаун.

- Думаєш про вічне?

Почувши чужий голос, Глорі здригнулася, одразу ж викидаючи сигарету собі під ноги. Вона сховала телефон у кишеню і закашлялася, не встигнувши до кінця випустити сигаретний дим із рота. Жінка махнула рукою перед своїм обличчям і швидко обвела поглядом навколо себе, натрапляючи на високий силует. Він стояв у темряві провулка за сміттєвими баками, ніби ховався там, але раніше з якоїсь причини Глорі не помітила його. Вона зробила кілька кроків назад, коли силует рушив у її бік, а потім чоловік зняв каптур, і жінка застигла на місці, помічаючи знайомі риси обличчя. То був ВІН, безперечно, той чоловік з її минулого. Той, що дав їй четвертий шанс на нове життя і той, через кого КейДі подарували їй шанс номер п’ять.

Це, безперечно, був ВІН. Чоловік, якого Глорі боялася сильніше, ніж будь-кого, і ВІН це також знав.

Старі спогади знову спалахнули у її свідомості, граючи яскравими фарбами та нагадуючи про той день, коли Глорі зустріла цього чоловіка вперше. Тоді їй було не більше чотирнадцяти. Втомившись від побоїв і знущань, вона вкотре спробувала втекти з притулку, хитаючись вулицями Каруса і ховаючись від сторонніх очей так само, як зараз. Вона була ще більш нелюдимою, скутою і переляканою, коли в одному з таких же сирих і смердючих провулків зустріла Уейда Алонзо Лютера. Тоді він урятував її, не знаючи, чим обернеться ця зустріч для кожного з них.

Зараз нижня половина обличчя Уейда була прихована маскою, а одне тонке пасмо тьмяно білого волосся спадало на глибоко посаджені очі і майже непомітну світлу брову. Його обличчя все ще було худим і витягнутим у довжину. Щільна тканина маски обтягувала трохи викривлений ніс і вузьку щелепу, і Глорі була впевнена, що за маскою він ховає одну з їдких усмішок, якими завжди користувався.

І тоді, у чотирнадцять років, вона запам’ятала його саме таким: світловолосим, високим та небезпечним. Він випромінював якусь дивну ауру, від якої хотілося зіщулитися і забитися в найтемніший кут, але як тоді, так і зараз жінка не могла поворухнутися, повністю захоплена його світлими очима.

- Зол, - Глорі опустила погляд, промовляючи інше ім’я чоловіка і знаючи, що, швидше за все, не сміє звертатися до нього так. Вона давним-давно була вигнана з його сім’ї і втратила всі привілеї, як і право називати чоловіка ім’ям, яким його величали в Гірському місті. - Уейд, - вона виправилася, використовуючи його перше ім’я, але все ще боячись глянути на високий образ чоловіка. Він завжди вселяв у неї непідробне почуття страху, нехай згодом їй вдалося звикнути до цього і навіть майстерно приховувати.

- Давно не бачилися, Глорі, - Алонзо, або Зол, як називали його наближені, вимовив лише кілька слів, але жінка чула в них приховану агресію, що завжди було властиво Уейду. Він зазвичай вів переговори так, ніби всі сили в його тілі вичерпувалися, щойно рот відкривався. Чоловік використовував рівний тон і манірну незацікавленість як метод залякування, що завжди діяло на його співрозмовника, і реакція Глорі зараз була цьому доказом.

Вона сильніше притулилася спиною до стіни, не знаючи, чого чекати від такої несподіваної зустрічі. Їхні стосунки закінчилися рівно в той момент, коли Глорі стала частиною родини Келлоу, і бачила Уейда після цього лише один раз, коли він прийшов до їхнього нового сімейного будинку. Тоді він поводився, як завжди, спокійно та стримано, що насправді не було його справжніми емоціями. Востаннє намагався змусити Глорі повернутися у Клан кейгу в Гірському місті, який став її сім’єю після втечі із притулку. У той день Уейд довго говорив про родинні зв’язки, нехай майже всі члени клану не були кровними родичами. Він говорив про силу кейгу і про те, яку помилку Глорі зробила, перейшовши на бік КейДі. Тоді йому не вдалося її переконати і, насправді, вона думала, що бачила його востаннє, тому така несподівана поява через довгі роки не могла бути добрим знаком.

Глорі дуже добре знала цього чоловіка - злопам’ятного і мстивого Алонзо Лютера. Не раз вона була свідком тієї невичерпної сили, яка зберігалася в його тілі, і це лякало її так само сильно, як раніше. 

Стиснувши пальці, Глорі сховала руки в кишені, таки піднімаючи погляд до обличчя, прихованого за чорною маскою.

- Вибач, що перервав заспокійливу терапію, - чоловік зробив ще пару витриманих кроків, опускаючи голову вниз і цілу хвилину наступаючи ногою на недокурену сигарету, яку Глорі відкинула від переляку.

Вона так само подивилася собі під ноги, спостерігаючи за тим, як черевик розтирає по мокрому асфальту недопалок, майже не залишаючи від нього жодних цілісних слідів. Вона раптом уявила себе на місці цього недопалка - розчавленого і позбавленого життя, тому що Зол цілком реально міг зробити це з нею. Все в цьому чоловікові говорило про ту силу, яка стояла за його суворим образом. На перший погляд він міг здатися спокійним і витриманим, але Глорі знала, що за цією маскою ховається справжнісінький маніпулятор і вбивця.

Уейд Алонзо Лютер завжди вважав кейгу вищими істотами, адже вони були сильнішими і швидшими за звичайних людей. Аномалії він вважав чимось особливим, а пік мутації дорівнював мало не божественному задуму. До речі, Алонзо не вірив у богів, але вірив у силу та перевагу кейгу, вважаючи нинішню обстановку неправильною та неприродною. Він засуджував правлячу Партію, КейДі та все, що було з ними пов’язане. Ось чому Глорі потрапила в немилість і була вигнана з клану - вона видала КейДі імена майже всіх соратників Клану і, звичайно ж, ім’я його глави - Уейда Лютера.

- Пригостиш цигаркою? - Зол простягнув руку вперед, трохи нахиляючись до Глорі і перериваючи потік її спогадів.

Жінка, у свою чергу, ще сильніше втиснулася в стіну, відчуваючи наростаючу напругу всередині тіла, але з місця не зрушила, ніби її кінцівки перебували під чужим контролем.

- Гаразд тобі, Глорі, адже ми старі приятелі. Тобі не варто так перейматися.

Глорі підвела погляд до його світлих очей, схожих на обрамлене скло, навіть не в змозі уявити, що було в думках цього чоловіка. Його очі не виражали ніяких емоцій, навіть коли на обличчі з’являлася штучно дружня посмішка.

- Якщо прийшов, щоб убити мене - зроби це швидко, - Глорі проковтнула, оглядаючи верхню частину обличчя чоловіка, а він одразу похитав головою, збираючись засміятися. Звук його награного сміху відбивався від цегляних стін, діючи на жінку ще сильніше, ніж його шипляча вимова. - Хіба не за цим ти тут? - вона не втрималася, знову ковтаючи ком, що підступив до горла.

Глорі на секунду відвернулася, оцінюючи відстань, яку потрібно подолати, щоб опинитися у своїй машині, в глибині душі знаючи, що їй би все одно не вдалося зробити цього. Зол міг одним рухом руки зламати їй шию або вирвати серце, тому Глорі знову глянула на нього, побоюючись кожного найменшого руху з його боку.

- Якби я хотів убити тебе, зробив би це давним-давно, - чоловік нахилив голову вбік, піднімаючи руку до чорної маски і трохи смикаючи її вниз.

Очі Глорі ковзнули до його шраму, що перетинав край підборіддя на дві рівні половини і спускався вниз по шиї, ховаючись під високим коміром його темного пальта.

- Але ти маєш рацію, немає нічого солодшого за помсту двадцятирічної витримки.

Їхні погляди перетнулися, і Глорі знала, що вони думали про той самий день: коли вона зрадила і остаточно втратила зв’язок з Кланом, Уейд отримав свій жахливий шрам, а члени КНБ змогли перевірити, наскільки Глорі була вірна їм.

- Ти ж пам’ятаєш, як твої друзі зробили це? - Зол усміхнувся, пальцем окреслюючи лінію шраму, а потім відтягуючи комір пальта убік, демонструючи жінці, що його шрам був набагато довшим, ніж вона думала.

Глорі всього секунду спостерігала за його діями, після чого набрала у легені повітря, згадуючи час, коли могла розмовляти з цим чоловіком без загрози життю. Вона завжди побоювалася його, але поки була частиною Клану - Зол був її захистом, а не ворогом.

У результаті Глорі дістала з кишені пачку цигарок, витягаючи дві сигарети - ще одну для себе, іншу для чоловіка, який колись вважав її своєю родиною.

- Скажу тобі чесно, я сумував за тим дівчиськом, яким ти була раніше. Твоя аномалія особлива, - чоловік забрав сигарету, спостерігаючи за тим, як Глорі підпалює їх одну за одною. На секунду вогонь блиснув у відбитку її каламутних очей, і Зол зміг розгледіти в старій знайомій ту дівчину, яку знав, але так само швидко Глорі схилилася, повертаючись до образу зляканої жінки.

- Ти тут через це? Збираєшся вмовляти мене повернутися чи змусиш силою?

- Хіба я зможу? - Зол знову посміхнувся, оголюючи зуби, а Глорі дивилася на нього невідривно, чекаючи нападу кожної миті. - За ці роки ти дозволила їм затягнути себе на дно. Ти зв’язала себе по руках і ногах, поки ці дурні з КейДі смикають за ниточки.

Глорі стиснула сигарету між зубами, реагуючи на правду надто різко. Уейд знав, про що говорив, адже реакція жінки лежала на поверхні, і зараз він теж смикав за поводи на її шиї.

- Що ти знаєш? - Глорі процідила це крізь зуби, випускаючи дим через ніс і стискаючи щелепу.

- Достатньо, щоб зробити висновок, що навряд чи зможу повернути тебе. Але я хотів би спробувати. Ти як ніхто знаєш, який потяг у мене до неприступних фортець.

Жінка відвела погляд, відчуваючи, як стискаються її легені. Вона зовсім не володіла ситуацією, і це вибивало її з рівноваги, що грало на руку співрозмовнику. Він помічав кожен рух Глорі, розуміючи, що тисне на потрібні точки, збираючись досягти своєї мети за будь-яку ціну.

- Вони так довго отруюють твоє життя, Глорі. Невже ти ніколи не замислювалася над тим, щоб розірвати це замкнене коло? - Уейд притулився спиною до стіни, розміщуючись навпроти жінки, поки вона розглядала власні черевики, більше не дивлячись на чоловіка. Вона розуміла, що він збирався маніпулювати нею, але, насправді, раніше була однією з небагатьох, хто рідко вівся на його ігри. За це він любив її і через це втратив її двадцять років тому.

- Нам треба закінчити цю розмову, Уейде, - Глорі знову оглянула відстань до своєї машини, роблячи останню затяжку і відкидаючи недопалок убік. - Я не можу спілкуватися з тобою. Це небезпечно для моєї сім’ї.

Вона відштовхнулася від стіни, збираючи всі сили, щоб повернутися спиною до когось на зразок Уейда Лютера. Чекала удару, який він міг завдати, але Зол знову звернувся до неї, посилаючи слова, які подіяли сильніше, ніж можлива фізична розправа.

- Фаун жива.

Чуючи це, Глорі завмерла на місці. Їй не вистачило всього одного кроку, щоб повністю вийти з темряви. Нога вже торкнулася світлої частини асфальту, який освітлювався вуличними ліхтарями, але в цей же момент Глорі прикрила очі, а потім відступила назад, знову занурюючись у тінь.

- Що ти сказав? - жінка повільно обернулася, оглядаючи Уейда з ніг до голови.

Вона почала з його натертих до блиску черевиків, які тьмяно виблискували в темряві. Потім пройшлася поглядом угору, гадаючи, чи ховав Зол холодну зброю під своїм плащем, зрештою зупинивши погляд на його очах. Він ніби спеціально не дивився на неї, усе ще спокійно спираючись на цегляну стіну і дивлячись перед собою, ніби Глорі й досі стояла навпроти нього.

- Ти ж знаєш, що в мене є декілька знайомих у КейДі? Подвійні агенти все ще мають популярність.

Жінка проковтнула, бо колись могла стати однією з них. Обидві сторони запропонували їй зіграти в багатокрокову гру, але Глорі так і не наважилася поринути так глибоко. Тоді вона думала, що КейДі подарує безтурботне життя їй та її дітям, але вони не змогли стримати своїх обіцянок. І, щиро кажучи, Глорі не була впевнена, що Зол зміг би дати їй усе, чого вона хотіла. Вона надто пізно усвідомила, що була лише пішаком у їхніх руках, і хоч би який бік не вибрала, її фігура ніколи не змогла б виграти в жодній із партій.

- Можливо, у мене більше не так багато влади, як раніше, але я все ще можу проникнути в КейДі, навіть не переступаючи порога, - Уейд заговорив за кілька хвилин, ніби спеціально відтягуючи час, щоб Глорі змогла пережити старі спогади заново. Він зробив довгу затяжку, неквапом видихаючи дим через рот і ніс, поки жінка спостерігала за ним.

- Що ти сказав до того? - Глорі раптом відчула силу у своєму тілі, не розуміючи, як він може насміхатися з неї в такий момент. Фаун померла майже три роки тому, але всі відчуття були такими ж болючими і свіжими, ніби це сталося лише вчора.

- А, ти про це? - Зол похитав головою, явно насолоджуючись своєю перевагою і тим, що зміг зачепити увагу Глорі. - Я сказав, що твоя дочка жива.

- Як ти смієш? - жінка повернулася до нього всім тілом, а її образ підсвічувався вуличними ліхтарями, утворюючи щось на кшталт яскравого ореолу навколо силуету. Уейд на секунду затамував подих, тому що в її голосі прослизнуло щось темне і давно забуте. Те, що він так цінував у ній і те, що вона так ненавиділа - її аномалія.

- Мені просто хочеться допомогти тобі, - Зол знизав плечима, ніби не сказав нічого особливого, струшуючи попіл на те місце, де ще недавно стояла Глорі. Він намагався не зважати на те, яким поглядом жінка дивилася на нього, бо його захоплення цим виглядом могло все зіпсувати. - Звичайно, ти не віриш мені. Але я можу довести.

Глорі стиснула зуби до болю в яснах, намагаючись триматися на ногах. Уейд, як завжди, тиснув на найболючіше, використовував заборонені прийоми, але навіть після стількох років Глорі все ще велася на них. Вона спостерігала, як повільно рухалася його рука, коли він підносив сигарету до своїх губ, а його довгий шрам розтягувався при кожній новій затяжці. Тепер Глорі ненавиділа сигарети, дивлячись на те, як Лютер використовував їх, щоб розтягнути час і насолодитися її муками.

- Гаразд, не дивись на мене так. Тобі не можна виходити з себе. Ми обидва пам’ятаємо, чим це може закінчитися, - Уейд продовжував грати з нею, щоразу натискаючи все сильніше, і Глорі знову відчула себе так, ніби була лише недопалком під його черевиком. - Камер, можливо, тут і немає, але твої крики почують усі в окрузі, - він точно говорив про її аномалію, а Глорі затремтіла від розпачу і гніву, через що спазмуючий біль у голові повернувся. - Тримай. Маленький подарунок.

Жінка спостерігала за тим, як він витягнув якийсь пакунок зі своєї кишені, простягаючи його їй, і цей жест трохи розбавив напругу.

Глорі глянула вниз, намагаючись зрозуміти, що приховано в жовтому пом’ятому папері. Вона взяла згорток у руки з побоюванням, повільно розгортаючи його і відразу стискаючи губи ще сильніше.

Чорняве волосся, біла медична сорочка і темні до болю знайомі очі. Це були фотографії жахливої якості, але навіть на них Глорі змогла впізнати обличчя Фаун. Вона ніби дивилася на Глорі зі знімка, сидячи на підлозі і тримаючи в руках свій плеєр, який батьки подарували їй п’ять років тому. Вона була трохи старшою, а її обличчя, нехай і таке ж бліде, але вже менш кругле, виглядало дорослішим.

Глорі прикрила рот рукою, переглядаючи кілька фотографій одну за одною. Вони ніби були зроблені поспіхом, нечіткі і місцями змазані, але на всіх Фаун була живою.

- Це не може бути правдою, - ледь чутно прошепотіла жінка, все ще не вірячи в те, що бачила. - Я поховала її три роки тому. Я бачила, як труну опускали в землю, - її голос став трохи голоснішим, але в кінці фрази знову надломився, а Уейд переможно посміхнувся. Він чув гіркоту в її словах і насолоджувався своєю перемогою.

- Але що, якщо Фаун отримала таку ж аномалію, як у тебе? Тоді доктор Фарді міг легко обвести всіх вас навколо пальця.

Після цієї заяви думок у голові Глорі побільшало, і вона стиснула знімки в руці, намагаючись усе обміркувати.

- Хто б міг подумати: твій син успадкував крила свого батька, а твоя дочка…

- Це неможливо. Ти брешеш, - Глорі перебила його, намагаючись повернути чоловікові знімки. - Це твоя гра, зовсім не смішна та моторошна. Ти огидний і цинічний, - жінка ледве стримувала сльози, все сильніше стискаючи зуби, щоб не заплакати перед Уейдом. Він не любив сліз, і вони найчастіше розлючували його, але зараз він, на диво, залишався спокійним, дивлячись прямо на Глорі.

- Мені нема чого дурити тебе. Я завжди був із тобою відкритий. Я завжди казав тобі лише правду.

Жінка замотала головою, відступаючи назад, а потім зовсім відвертаючись. Знімки все ще лежали в її руках, і, розглядаючи їх, вона намагалася знайти хоч щось, за що могла зачепитися. Вона хотіла, щоб це було правдою, і водночас цього не хотіла.

Втрата Фаун стала для неї черговим кошмаром, і якби Уейд змусив її повірити в усе, а потім просто обдурив, Глорі могла цього не пережити. Вона не була готова ще раз втратити цю дитину.

- Відведи мене до неї. Я хочу побачити її, - вона раптом обернулася, однією рукою хапаючи чоловіка за рукав.

- Ні, я не можу цього зробити. Чарльз Фарді тримає її за чотирма дверима, - Уейд інстинктивно відсахнувся назад, відкидаючи руку жінки вбік. Він поправив пальто, а потім розправив плечі, повертаючи нотки роздратування в свій голос. - Знімки - це все, що я можу дати тобі. Поки що.

- Я не вірю, - її слова більше не звучали так твердо, як раніше. Зол точно похитнув її довіру, і чим більше Глорі дивилася на знімки, тим більше сумнівалася в усьому, що до цього знала. - Я маю подзвонити, доктору, - Глорі озвучила власні думки і вже потяглася за телефоном, коли чоловік несподівано вирвав фотографії з її руки, повертаючи жінку в реальність.

- Навіть не думай. Я дав їх тобі не для цього, - він ніби читав її думки, знаючи, кому саме вона збиралася зателефонувати. - Я спробую дати тобі більше фото чи ще щось як доказ. Але мені потрібна твоя допомога.

Ось чому він прийшов сюди. Спочатку підготував наживку, потім закинув вудку - і ось Глорі вже була на гачку, майже готова до всього, що б він не попросив. У її голові все ще були залишки розуму, але тепер вона хоча б збиралася вислухати його умови.

- Чого ти хочеш?

- Не так швидко, Глорі, - він раптом засміявся, притискаючи недокурену сигарету до цегляної стіни, а потім відкидаючи її в темряву провулка. - Всьому свій час.

Чоловік зітхнув, кілька разів нахиляючи голову в різні боки, а потім роблячи крок уперед. Тепер його фігура здавалася ще більшою, і порівняно з Глорі Уейд Лютер був досить високим. Він дивився на жінку зверху вниз, поки її погляд зосередився на темному пальті. Воно робило його плечі ще ширшими і витягувало його й до того довге тіло.

- Що, коли я знову відмовлюсь допомагати? - Глорі проковтнула грудку, переборюючи власний страх перед Уейдом. Вона все ще чекала нападу, готуючи своє тіло до того, що будь-якої миті в нього може встромитися гострий клинок або його власна аномалія. Він трохи послабив її своїм визнанням, але Глорі завжди була напоготові. - Вб’єш мене?

- Ти знову за своє? - чоловік усміхнувся, нахиляючи голову і піднімаючи руку до тонких губ, щоб приховати криву посмішку. Він провів пальцями по волоссю, прибираючи його з обличчя, а потім відсахнувся назад, витягаючи шию, ніби спеціально знову демонструючи жінці свій шрам. - Твоя мутація надто особлива, Глорі. І мене засмучує той факт, що ти сама забула про це. Впевнений, твої діти такі ж особливі.

Глорі стиснула губи, напружуючи м’язи ніг. Вона намагалася триматися на місці, намагаючись згадати, як раніше могла дивитися на Уейда без почуття страху.

- Ти перебільшуєш.

- Хіба? - Зол знову розтягнув губи в глузливій усмішці, роблячи невеликий крок убік, щоб обійти жінку, і від цієї усмішки в неї пробігли мурашки по спині. - Твій син успадкував мутацію свого батька. Крила - надто рідкісна аномалія, і це вже робить милого Кайла особливим.

Глорі здригнулася, чуючи, як звучить ім’я сина у виконанні Уейда. Він розвернувся, опиняючись за спиною Глорі, і вона відчувала, як він поправляє її волосся, прибираючи його з плечей.

- Впевнений, Ейден буде не менш талановитим. У таких-то батьків, - він говорив напівпошепки, ледь відчутно притискаючись щокою до її потилиці, змушуючи Глорі інстинктивно затримувати дихання. Вона була вражена тією кількістю інформації, яку Зол знав про неї, але ще більше - тим, що він говорив щодо дітей.

- То ти стежиш за моєю родиною? - жінка злегка повернула голову, щоб краєм ока бачити співрозмовника, все ще відчуваючи гнітючу присутність за спиною. Його висока постать височіла над нею, і це було ще одним способом, яким Зол уміло тиснув на людей. Він був вищим за звичайну середньостатистичну людину, і високий зріст робив його ще більш лякаючим для таких, як Глорі.

- Що щодо Фаун, - пропускаючи питання жінки, Зол продовжував свої міркування, видихаючи їй у вухо. - Упевнений, вона буде такою ж неймовірною, як ти свого часу. Або та частина, яку ти так вдало приховуєш.

- Перестань. Це надто жорстоко.

Різкий ривок привів жінку до тями. Уейд смикнув її за руку, повертаючи до себе обличчям, а потім одним великим кроком змусив відступити назад і знову впертися в стіну.

- Глорі, - Зол зашипів, піднімаючи руку до її обличчя, а жінка прикрила очі, відчуваючи дотик його холодних пальців. Він ледве торкався шкіри, ніби боявся доторкнутися, провів пальцем вниз по щоці, а потім, коли Глорі розплющила очі, різко схопив її за горло, змінюючись в обличчі.

Його очі стали зовсім каламутними, а білки забарвилися в кривавий колір через капіляри, що лопалися. Шкіра в куточках рота, ніби за клацанням, почала тріскатися, і коли Зол заговорив, його губи стали ширшими. Він показав їй свій змінений вигляд кейгу, але його головна аномалія все ще залишалася прихованою.

- Двадцять років перетворили тебе на боягузливу собачку, - Уейд розтягував кожне слово занадто довго, через що його голос був схожий на шипіння отруйної змії. Глорі раптом подумала, що він ось-ось дозволить своїм зубам деформуватися і вгризеться в її тіло, але натомість чоловік продовжував здавлювати шию пальцями. Жінка відчула, як стискаються її легені від нестачі кисню, а голова болісно втискається в цегляну стіну.

Яскраві спалахи старих спогадів з’являлися перед її очима. Вона бачила, як Зол піднімає людину над землею, міцно стискаючи чужу шию однією рукою, а другою розриває грудну клітку, щоб вирвати людське серце. Ці спогади довгий час були найжахливішим нічним кошмаром Глорі, і, коли здавалося, вона змогла їх позбутися, Уейд повернувся і нагадав їй про те, яким монстром був.

Повітря майже не потрапляло в організм жінки, і в переднепритомному стані Глорі ніби відчувала, як рука Уейда пробирається всередину тіла. Її серце стислося, ніби його міцно обхопили пальцями, і всі органи завмерли на межі життя та смерті.

- Як ти дозволила їм зробити із себе щось подібне? - Зол на секунду ще сильніше стиснув пальці, чуючи хрипкий стогін Глорі, а потім відступив назад, послаблюючи хватку і спльовуючи на землю. - Ти так легко повірила в їх казки. Так легко віддала їм Фаун. 

Глорі впала на коліна, хапаючись руками за шию, де все ще відчувалася хватка Уейда. Вона закашлялася, намагаючись привести подих у норму, а Уейд відійшов у темний кут, щоб отямитися. Він був надто різким і нестримним, нехай на його обличчі все ще трималася маска байдужості, але внутрішні почуття були на межі сказу. Ще хвилина - і він міг зламати шию жінці, яку ще кілька хвилин тому збирався повернути на свій бік.

Він зміг вибачити зраду навіть після того, як вона нацькувала на нього КейДі; зміг заплющити очі на її зв’язок із чоловіком із сім’ї Келлоу; зміг змиритися з тим, що в неї вже була інша сім’я, але все ще не міг пробачити їй те, що вона вбила в собі ту Глорі, яку він любив. Таку ж темну, сильну і ту, що ненавиділа КейДі. Але Глорі знищила в собі цей бік, як тільки зв’язалася з Дарреном.

- Вони дурять тебе стільки років, але ти не довіряєш саме мені? Хіба це я розіграв спектакль із Фаун? Упевнений, Фарді у нестямі від щастя, адже він так легко отримав собі ляльку для своїх дослідів.

Глорі глянула на нього, відчуваючи наростаючу агресію, і трималася буквально з останніх сил, слухаючи його думки, про те як легко вона відділила Фаун. Що було повною маячнею. 

Її голова кілька разів сіпнулася вбік, і Глорі не змогла контролювати це, а Уейд ступив назад, здивований тим, що бачив. Жінка боролася з собою, боячись випустити на свободу реального кейгу і продемонструвати йому свою мутацію, яку він так цінував у ній.

- Вона все ще там, - натхненно заявив Уейд, а Глорі обхопила себе руками, намагаючись привести подих у норму. - Ти все ще тримаєш її під замком?

Тільки вони вдвох могли зрозуміти зміст цих слів, але Глорі вдавала, що це неправда. Вона не хотіла думати про це, тому заплющила очі, намагаючись остаточно привести своє тіло і розум у норму. Її голова сіпнулася ще кілька разів, сповнена спазмуючим болем, але зрештою дихання стало рівномірним, а тіло повільно розслаблювалося.

- Ти все ще частина Клану. І ти можеш повернутися до нас, разом зі своїми дітьми, - Зол важко дихав, нервово стискаючи та розтискаючи пальці рук. Відчуваючи, як гнів затихає, він відійшов убік і обернувся, намагаючись тримати обличчя, поки Глорі піднімалася на ноги, однією рукою спираючись на стіну, а другою розтираючи шию.

- Ніякого Клану більше немає, Зол, - голос Глорі все ще не прийшов у норму, звучачи надто хрипко. - Половина мертва, друга половина у в’язниці.

- Твоїми зусиллями, - Уейд театрально вклонився їй, але тепер тримав свої емоції під контролем, ніби в його голові вже був якийсь план. І Глорі знала, що це правда. Уейд був тим, хто продумує все наперед і діє лише після того, як прорахує всі можливі варіанти. Можливо, він бував імпульсивним, але ніколи не був дурним.

- Прямо зараз я виправляю помилки минулого. Намагаюся відновити все, що ми втратили, - переключаючи гнів на милість, Уейд підійшов до Глорі, тим самим лякаючи її. - І я все ще вважаю тебе частиною сім’ї, незважаючи ні на що.

Вона, синхронно з його рухами, зробила крок назад, коли чоловік простяг їй руку. Жінка весь цей час трималася за свою шию, дивлячись на його обличчя і хитаючи головою.

- Після всього, що я зробила?

Чуючи її слова, чоловік осікся, адже він усього на кілька хвилин показав їй себе справжнього. Він горів ідеєю, яку озвучив, але Глорі більше не була тією, хто, як раніше, беззастережно підтримував його. Тепер вона боялася, щиро не хотіла мати з ним нічого спільного, і Зол згадав про ту ненависть, яку відчував до тих людей, які змінили її та зробили такою. Іншою Глорі, яку він не знав.

- Фаун жива і ти знаеш, що я кажу правду. Я можу витягти її з того місця, куди вона потрапила з твоєї вини, - це була його остання спроба, козир, який Уейд збирався використати в останній момент. - Якщо будеш на моєму боці, я зможу її звільнити, - чоловік випростався, складаючи руки за спиною, поки Глорі обмірковувала все у своїй голові. - Я зможу витягти Фаун, і тобі більше ніколи не доведеться жити в брехні, як зараз. Усе це закінчиться, повір, я зможу це зробити.

Повертаючись до образу майстерного маніпулятора, Уейд нахилив голову набік, розглядаючи спантеличене обличчя Глорі і розуміючи, що мав почати з цих слів. Тому що, чуючи його пропозицію, можливо вперше за двадцять років, її відданість КейДі по-справжньому похитнулася.