V Посвята в захистники
Нейтан часто думав про ту розмову з дідусем, кожного разу відчуваючи, як тремтить щось невидиме в його шлунку. Навіть пів року по тому, коли він уже став частиною військової академії, ця дивна посвята змушувала хлопця відчувати неконтрольоване тремтіння і гордість. Вона майоріла в його думках і, можливо, була настільки значущою, тому що стала першим справжнім кроком до омріяної служби в ОПІК.
Останнім часом він мало мріяв, докладаючи всіх зусиль не до мрій, а до реальності, де уже другий місяць був кадетом академії. Весь свій вільний час він витрачав на навчання чи тренування, готуючись до піврічних іспитів та сподіваючись посісти перше місце у рейтингу кадетів-новачків. Рейтинг оновлювали кожні пів року, і перше місце тепер стало для Нейтана новою мікро метою, що вела його до головної мрій.
Але зараз, йдучи за рештою кадетів і слухаючи монотонні розповіді їхнього провідника, Нейтан раптом втратив нитку обговорення і знову думками повернувся в день свого зарахування. Він ішов нарівні з іншими першокурсниками, намагаючись тримати ритм, щоб не відставати й не вибиватися вперед. Розуміючи, що прогавив половину екскурсійної промови співробітника КейДі, хлопець намагався збагнути, про що саме йшла мова.
Сьогоднішнім супровідником був чоловік у формі - член відділу військової підтримки. Цей відділ був найчисельнішим з усіх військових підрозділів, але для Нейтана - зовсім неперспективним. Службовці військової підтримки не мали постійного місця роботи. Вони виконували завдання, найчастіше пов’язані з охороною, спостереженням чи підтримкою інших реально важливіших (на думку Нейтана) відділів. Наприклад, у зв’язці зі співробітниками ОПІК члени військової підтримки виступали як прикриття або супроводжувальна група, що стоїть осторонь і слухає накази. Співробітники нижньої ланки вирушали на блокпости, охороняли спеціалізовані підприємства корпорації або працювали разом зі звичайною поліцією. У в’язниці КейДі, куди першокурсників привезли на екскурсію, працівники військової підтримки виконували функції охоронців та наглядачів за ув’язненими.
Подібна робота для Нейтана нехай і не була безглуздою, але точно не була привабливою. Він щиро вірив, що вартий чогось більшого.
- Тут також проводять дослідження, які в майбутньому допоможуть нам зрозуміти природу вірусу, - коли супровідник знову заговорив, усі розмови в групі припинилися, і Нейтан цього разу також налаштувався слухати.
- Вибачте, сер, - один із першокурсників підняв руку, привертаючи увагу чоловіка у формі. Той обернувся лише на секунду, після чого всі знову стихли, чекаючи на його реакцію.
- Говори, - суворий голос чоловіка дав добро, і кадет із полегшенням зітхнув, набираючи в легені побільше повітря.
- Ви сказали, що тут проводять досліди над кейгу?
Знову повисла тиша. Військовий різко зупинився, змушуючи молодь гальмувати та робити крок назад. Чоловік розвернувся занадто різким рухом, що, здавалося, був закладений у нього природою. Він якось дивно стиснув губи, через що його вигнуті вуса заходили ходором, а широкі брови майже зійшлися на переніссі.
- Як багато вам розповідали про це місце? - чоловік не фокусував погляд на комусь конкретному, натомість швидко оглядав обличчя кадетів. Усі вони були трохи спантеличені, але зацікавлені. У їхніх поглядах супровідник бачив себе років двадцять чи двадцять п’ять тому, коли і сам був наївним першокурсником.
- Нам казали, що в цій в’язниці тримають злочинців із Гірського міста, звичайних кейгу, які порушили закони, та тих, хто збожеволів і чекає на Очищення.
- Гм, - чоловік торкнувся вуса рукою, підводячи очі до ясного неба.
Група перебувала біля будівлі міської спеціалізованої в’язниці. Користуючись зупинкою, Нейтан розглядав усе довкола, поки провідник щось обмірковував. В’язниця розташовувалася за містом і складалася з кількох корпусів. Головний корпус, куди прямувала група, нагадав Нейтану його середню школу, що навіть здалося кумедним. Будівля була зведена з червоної цегли у формі літери «Г», а з боків розташовувалися невисокі споруди на кшталт складів, збройових і навіть службова їдальня.
- Маєте рацію, тут тримають чих дикунів із гір і деяких кейгу, які більше не контролюють свою людську частину. Але чи знаєте ви, що людей, які приховують інформацію про нерозумних кейгу, так само можуть засудити? - військовий махнув рукою, а першокурсники невпевнено похитали головами. - Проте в цій в’язниці їх меншість, - чоловік заговорив через пару хвилин, вальяжно розставивши ноги на ширині плечей і закинувши голову назад. Він дивився поверх голів, склавши руки за спиною. - В більшості тут ми тримаємо кейгу, які можуть нашкодити людям. Нелегали з Гірського міста та люди на порозі піку мутацій.
- Тих, хто чекає на Очищення? - вигукнув хтось із натовпу, і супровідник кивнув без вагань.
- Так, деякі чекають у цих стінах дня Очищення.
- Навіщо чекати на якусь особливу дату? Чому б не Очищати їх на місці? - почувши це запитання, чоловік осікся, намагаючись поглядом знайти того, хто звернувся до нього. Він швидко пробігся очима по першокурсниках, зрештою зупинившись на обличчі Нейтана. Він оглянув високого підлітка з ніг до голови, піднявши брови, наче побачив у ньому щось незвичайне.
- Тому що це негуманно і це суперечить законам нашого міста. Мені здається, ви вже мали визубрити їх напам'ять до цього моменту. Кожен кейгу, що втратив контроль, був людиною і повинен померти своєю смертю, - військовий процитував один із додатків до закону про «Очищення».
Нейтан вважав цей припис дурістю. Бо кейгу не помирали своєю смертю - вони помирали від ін’єкцій, зроблених чужою рукою. Але філософія корпорації намагалася піднести це як природну смерть, адже всі кейгу перед Очищенням давали письмову згоду. «Я, такий-то, підписуючи цей документ, даю згоду на те, щоб бути Очищеним, аби не завдавати шкоди іншим» - так звучала в скороченні вся бюрократична писанина, яку вони підписували перед своєю «природною стратою».
- Як ви знаєте, деякі кейгу добровільно віддають себе в жертву та дозволяють науковцям вивчати свої тіла після піку мутацій. Такі особи також можуть перебувати тут, у стінах цієї в’язниці.
- То ви тримаєте тут піддослідних чи в’язнів? - Нейтан і сам не вірив, що ставить такі питання, дивлячись прямо в очі військовому.
- Мені здається, чи у вашому питанні звучить незгода з намаганнями КейДі знайти ліки та зрозуміти природу вірусу? - чоловік збирався висміяти Нейтана, але хлопець стояв на своєму.
- Ні, сер. Я лише намагаюся зрозуміти, як усе працює. Бо до того, як ми вступили до академії, усі ці подробиці були для нас закритими. Мені просто цікаво, як багато жителі Каруса насправді знають про те, що відбувається навколо. Адже незнання - це слабкість. Невже не краще говорити про все відкрито? Про те, як ризикують військові, як багато вони роблять для захисту та прогресу?
Чоловік хмикнув, через що довгий шрам на його щоці скривився, а потім сильніше стиснув руки за спиною. Він хитнув головою і зробив перший впевнений крок уперед, змушуючи кадетів розступатися. Його черевики ступали по асфальту, і Нейтан із кожним кроком відчував напругу, трохи жалкуючи про те, що був таким балакучим сьогодні.
- Упевнений: якщо тобі пощастить потрапити до КейДі, то, пропрацювавши там десять, а то й двадцять років, ти сам не дізнаєшся і десяти відсотків. Що вже казати про простих смертних? - чоловік зупинився прямо навпроти Нейтана, трохи нахилившись, щоб їхні обличчя були на одному рівні. - Ти, як військовий, повинен виконувати накази, а не патякати про те, як влаштований світ. Бо поки ти мелеш те, про що не розумієш, цей «світ» легко відкусить тобі язика.
Відчуваючи різницю у зрості, хоч і несуттєву, Нейтан витягнув шию і підняв голову, намагаючись скоротити відстань, що справді справило враження на с-військового. Той не перший рік був супровідником для таких зухвалих молодиків, які вірили, що правда - це сила. Вони були надто амбітними, думаючи, що розумніші за всіх, бо вже піднялися на перший щабель. Військовий любив «осаджувати» таких, як Нейтан, але, на жаль, розумів, що таких кадетів він бачить усе рідше.
Нейтан від почутого не знітився, бо розумів, чому цей чоловік відповів саме так. Проблема була в тому, що той займав нижчу ланку. Там, де правда не треба думати про майбутнє. Військова підтримка працювала «тут і зараз», виконуючи нагальні завдання і не замислюючись, куди їх відправлять завтра. Вони просто виконували накази, а думати в їхніх лавах було поганою звичкою.
Нейтан же був з іншого тіста. У його голові були ідеї, роздуми та плани. Він багато читав, аналізував минуле й теперішнє. І з цим військовим у них не було нічого спільного. Тому місце чоловіка було у військовій підтримці, а місце Нейтана - в ОПІК, там, де вирішувалися реальні проблеми, а ставити запитання було частиною роботи.
- Як тебе звати?
Задумавшись про своє, Нейтан трохи здав позиції, не очікуючи, що йому доведеться відповідати перед таким великим натовпом. Він волів триматися осторонь і за пару місяців навчання ні з ким не здружився, але відступати не збирався. Це не в його правилах.
- Нейтан Стенфорд, - чітко промовив хлопець, краєм ока помічаючи, як озираються кадети навколо. Звісно, вони знали його ім’я, але подіяло на них саме прізвище. Відоме прізвище головного радника Далтона Стенфорда.
- Куди збираєшся йти далі?
- ОПІК, - без вагань відповів хлопець, ще дужче розправляючи плечі. Першокурсники відреагували на його заяву новою хвилею шепоту.
- Похвально, але досить самовпевнено. Хтось із твоєї родини працює у КейДі? - супровідник дивився на Нейтана з викликом, ніби, крім розмови, вони вели якусь німу боротьбу.
Хлопець не вірив, що військовий не знав його діда, але не хотів здаватися надто зухвалим, тому просто хитнув головою.
- Так, мій дідусь - радник голови КейДі, а батько працює в ОПІК.
Чоловік стиснув губи, якось дивно зреагувавши на ці слова, чим видав себе: він чув про його діда, а можливо, і про батька. Хлопець помітив, як кадети перешіптуються, уточнюючи один в одного інформацію про нього. Той факт, що він не встиг ні з ким заприятелювати, зовсім не означав, що про нього нічого не знали. На Нейтана дивилися з цікавістю, очікуючи або повного провалу, або вражаючого успіху. І поки що він жодного разу не схибив, показуючи себе тільки з найкращого боку. Нейтан самостійно зголосився бути старостою, і його оцінки були найвищими серед першокурсників.
Витримавши невелику паузу та проковтнувши чи то образу, чи то власну гордість, супровідник знову заговорив.
- Упевнений, у перші дні в академії вам казали те, про що я збираюся ще раз нагадати, - він надто швидко перейшов на іншу тему, тому Нейтан так і не зрозумів, до чого призвели його відповіді. - КейДі було створено для захисту населення. Наше з вами завдання - всіма можливими й неможливими способами убезпечити людей від того, що може їм зашкодити. Будь то дурнуваті сусіди, вірус чи інформація, пов’язана з ним.
Нейтан напружено слухав, відчуваючи важкість цих слів. Вони проникали в його свідомість, вкорінюючись там, здавалося, на все життя.
- Але ж ви щойно казали про гуманність. А зараз це звучить так, ніби після піку мутації люди з вірусом більше не вважаються людьми, - трохи тихіше запитала одна з дівчат і відразу опустила погляд, коли чоловік глянув на неї.
- Людьми? - хмикнув супровідник. - Ось що я скажу вам, дітлахи. Серед вас немає жодного кейгу, ви знали про це? Військова академія не приймає до своїх лав заражених, тож буду з вами відвертим. КейДі захищає всіх: і тих, хто невразливий до вірусу, і тих, хто заразився. Але ви завжди повинні пам'ятати: кейгу будь-якої миті може перетворитися з людини на неконтрольовану тварину. Звісно, ви чули, наче вони не нападають на людей, але все ж таки можуть бути агресивними. Наша місія - захищати всіх, але коли мутація переходить межу, ми більше не можемо захищати цих істот, бо маємо захищатися від них.
Чоловік знову глянув на Нейтана. Хлопець кілька разів моргнув, але погляду не відвів, розглядаючи тонкий шрам, що розтинав шкіру чоловіка від скроні до щоки. Він виглядав як світла нерівна смужка колись розсіченої, а потім хаотично затягнутої шкіри.
- Отримав у подарунок в перший місяць роботи, - ніби розуміючи, що хлопець вивчає його обличчя, чоловік підняв руку, окреслюючи пальцем лінію шраму. - Здавалося б, невинний хлопець раптом «злетів з котушок» і нагородив мене ось цим. - Він ще раз демонстративно провів пальцем по щоці, і виглядав при цьому так, ніби це було його особистим надбанням. - А тепер годі прохолоджуватися!
Витримавши хвилинну паузу, чоловік різко розвернувся і попрямував до головного корпусу. Нейтан нарешті зміг видихнути, розуміючи, що весь цей час затримував подих. Він заплющив очі, чуючи, як група швидко перебирає ногами, щоб наздогнати супровідника, і дозволив собі трохи сповільнитись. Він так і не отримав прямої відповіді на своє запитання. Можливо, тому що першокурсників ще тільки перевіряли на міцність, перш ніж присвячувати в подробиці. А можливо, його питання були надто зухвалими й відкрито критикували існуючий порядок речей.
- Нейтан Стенфорд, ти сьогодні балакучий, - почувши голос за спиною, хлопець розплющив очі й обернувся.
Поруч з ним стояв інший кадет, який також не поспішав. Це був його одногрупник, але Нейтан ніколи раніше не розмовляв з ним, окрім одного разу, коли всі були змушені представлятися один одному.
- Гері Нолан. Виглядаєш так ніби бачиш мене вперше,- хлопець посміхнувся і підняв руки до свого світлого волосся, виглядаючи так, ніби він надто втомлений. - Це було досить сміливо.
- Хіба? - Нейтан не бачив у своєму вчинку нічого незвичайного й лише знизав плечима. - Я просто ставив питання, на які всі ви хотіли почути відповіді.
- Саме в цьому і сміливість, - Гері ще раз коротко засміявся, схрестивши руки на грудях, через що сіра форма натягнулася на м'язах.
Гері був одного зросту з Нейтаном, але зовні зовсім іншим: світле коротке волосся та очі, що нагадували сині очі Дженніс. Нейтан раптом згадав про неї, відчуваючи дивне поколювання в кінчиках пальців. Після вступу до академії він бував удома лише на вихідних, та й то не щонеділі. Тому вони бачилися рідко. Дженніс з головою поринула в навчання, що раніше було їй не властиво, у них ставало все менше спільних тем, а в її оточенні з'являлося все більше незнайомих йому людей. Кілька тижнів тому він сказав собі, що, можливо, настав час їхнім шляхам розійтися, але в ту ж мить перед очима постала картина того дня, коли він пообіцяв бути її другом усе життя.
- Ти такий дивний, Стенфорде. Завжди як подивлюся на тебе, ти наче плаваешь десь у хмарах, - Гері перервав його спогади. - Ходімо, бо «старий» оскаженіє, якщо ми відстанемо, - він легко ляснув одногрупника по спині й побіг наздоганяти групу, а Нейтан ще раз оглянув багатоповерхову будівлю в'язниці й теж побіг за іншими.
На їхньому шляху з'являвся один пост охорони за іншим, демонструючи, наскільки суворо охороняється це місце і якими небезпечними можуть бути ув’язнені. Співробітник КейДі час від часу сповільнював крок, щоб вставити коментар, але здебільшого вони не мали жодного сенсу для Нейтана.
За останні місяці вони вже побували на екскурсіях у будівлях патрулювання та у військовій частині, де кадетів готували прикривати спини оперативникам ОПІК. Відвідали відділ документації та архів. Тепер їх привели до в’язниці, а попереду ще були відділи забезпечення. Усе це робилося для того, щоб кадети могли обрати свою подальшу долю, адже від цього залежав напрямок навчання. Перший курс був загальнопідготовчим, а з другого починався розподіл на підрозділи - військові або цивільні. Усі співробітники мали проходити військову підготовку, проте для більшості вона не була основною частиною роботи. В академії мало хто обирав не військові напрямки, хоча установа надавала таку можливість тим, хто не витримував інтенсивних тренувань.
Нейтан, звісно, дивився тільки у бік військової служби. Він з нетерпінням чекав, коли їм дозволять взяти до рук справжню зброю, бо поки що тренування нагадували дитячий гурток рукопашного бою. Замість ножів - дерев’яні палиці, замість вогнепальної зброї - муляжі. Після занять із приватним тренером ці вправи здавалися Нейтану забавками. Він прагнув складних випробувань, але після перших двох місяців був трохи розчарований.
Їх продовжували вчити за шкільною програмою, оскільки не всі закінчили старші класи. Паралельно повільно вводили в курс справ корпорації. Темп був не таким насиченим, як очікував Нейтан, але дідусь запевнив: це лише початок. Після перших іспитів та коротких канікул на Нворіччя, усе стане набагато серйозніше. Нейтан чекав на це занадто сильно.
Він відірвався від думок про зимові свята, коли група зупинилася біля самого входу до в'язниці. Громадний пропускний пункт був дворівневим: нижній - для машин, верхній - для піших відвідувачів. Кожного кадета перевірили по другому колу (перша ретельна перевірка була на блокпосту за межами в’язниці, біля двометрового паркану). Нейтану знову довелося викладати все з кишень, а потім здати телефон та електронний годинник у спеціальний бокс - проносити їх було заборонено. До групи приставили ще кількох супровідників, видали одноразові перепустки й лише тоді пропустили всередину.
Усі ці перевірки були довгими через кількість кадетів і трохи втомлювали, бо більшість часу вони просто чекали, поки вся група пройде через металошукач, здасть особисті речі в бокси та отримає власну перепустку. Нейтан після години таких процедур уже почувався виснаженим, не розуміючи, навіщо їх взагалі привезли до в’язниці.
Він не збагнув, навіщо їх водили цими будівлями, демонструючи стіни, столи та людей, чиїх облич він навіть не запам’ятовував. Його шафка в казармі вже була заповнена безглуздими брошурами та листівками, які хлопець не викидав лише тому, що не хотів виглядати ще пихатішим в очах інших кадетів. Усі вони зберігали цю макулатуру, а іноді навіть переглядали її або обговорювали свої шанси працювати у відвіданих місцях. Нейтан лише мовчки слухав їхні захоплені розмови у спільній спальні, розрахованій на десять осіб, і чекав, коли їм дозволять побачити ОПІК. Але в графіку відвідувань цей відділ досі не фігурував.
- Питання на засипку, дітлахи! - Нейтан знову проґавив половину з того, що говорив супровідник, намагаючись вникнути в суть його слів лише тоді, коли вони зупинилися біля дверей службового ліфта.
Вони вже пройшли невелике подвір’я, наповнене автоматами з напоями та їжею, лавками й одноманітними сивіючими кущами. Минули головну залу - надто помпезну для в’язниці. Вона скидалася на вестибюль у головному офісі КейДі - така ж химерна та простора. І нарешті із зали потрапили до невеликої кімнати з ліфтами, де перебували зараз.
- Хто з вас колись бачив нерозумного кейгу наживо? - промовив військовий, змушуючи кадетів замовкнути та озиратися один на одного.
Нейтан оглянув одногрупників, помітивши лише одну підняту руку. На диво, це був Гері. Він зовсім не зніяковів під загальною увагою, а лише криво усміхнувся куточком губ, чомусь повернувшись до Нейтана.
- Негусто, - чоловік у формі хмикнув, похитавши головою. Він знову розставив ноги на ширині плечей і заклав руки за спину, ніби така стійка додавала йому впевненості. - Але зараз у вас буде така нагода. Назвемо це своєрідною посвятою.
Почувши його глухий сміх, усі пожвавішали. Нейтан теж відчув, як у передчутті серце забилося швидше. Він стиснув пальці, не розуміючи, чому вони продовжують стояти на місці, а потім підвів очі до монітора, який показував поверх на якому зупинявся той чи інший ліфт.
Мінус третій. Мінус другий. Мінус перший. Нейтан рахував про себе, не очікуючи, що будівля в'язниці має стільки підземних рівнів.
Коли службовий ліфт задзвонив, сповіщаючи про прибуття, співробітник КейДі відступив назад, навіть не перевіривши, чи є хтось у кабіні. Уся група кадетів не змогла поміститися за один раз, тому частині довелося чекати, поки супровідник повернеться за ними, залишаючись під наглядом мовчазних охоронців із блокпоста.
Поки вони чекали, Нейтан знову глянув на Гері, який розглядав свої черевики. Той переступав з ноги на ногу, а потім, ніби відчувши чужий погляд, обернувся, усміхаючись Нейтанові. Навіщось махнувши йому рукою, хлопець зробив кілька кроків назустріч.
- Ти не дуже доброзичливий, чи не так? - він нахилив голову, заглядаючи в очі співрозмовнику, поки Нейтан спостерігав за зміною цифр на екрані ліфта. - Гаразд, я теж не збираюся заводити тут друзів, - він оглянув кадетів, які чекали осторонь. - Але думаю, мені потрібна людина, яка зможе підставити плече у разі чого. Я чув, що співробітники ОПІК працюють лише в команді.
Нейтан здригнувся, а Гері знову всміхнувся, розуміючи, що нарешті привернув увагу.
- Ти збираєшся в ОПІК?
- Чому питаєш так, ніби це неможливо? - Гері здивовано підняв світлі брови. Він схрестив руки на грудях, відставивши ногу вбік і з викликом дивлячись на Нейтана. - Хіба ти хочеш опинитися в місці, подібному до цього? Чи, може, мрієш працювати в архіві й тягати коробки з місця на місце?
- Ні, - Нейтан сприйняв це як виклик і розправив плечі. Тим паче раніше він уже відкрито заявив, що збирається йти стопами батька.
- Гаразд, я просто пожартував. Охолонь, - Гері розплився в усмішці, миттєво змінюючи емоції. - Щодо тебе я впевнений, але вони, - він кивнув на інших, - вони виглядають так, ніби їх навіть думки про кейгу лякають. Не розумію, як вони опинилися в академії.
Нейтан теж перевів погляд на групу. Дівчата здавалися трохи розгубленими, тихенько перемовляючись між собою, а група хлопців влаштувалася на довгій лавці, обговорюючи щось відсторонене. Так чи інакше, кадети вже встигли познайомитись, а дехто навіть сформував власні коаліції, допомагаючи один одному на тренуваннях.
Нейтан не потребував допомоги, тому тримався осторонь, а ось його співрозмовник, навпаки, був з усіма привітним. Гері знали завдяки його балакучості та енергійності, і Нейтан не міг його не помічати. Хоча б тому, що цей хлопець завжди «дихав йому в потилицю» і в навчанні, і у фізпідготовці.
- Мені здається, у нас із тобою більше спільного, ніж ти думаєш, - Гері зробив крок, перекриваючи Нейтану огляд. - Давай триматися разом? Одинакам немає місця в ОПІК, - він знову простягнув руку, ніби попереднє рукостискання було формальністю.
«Давай триматися разом». Ця фраза відлунням прозвучала в голові Нейтана, і він опустив погляд на долоню Гері, зважуючи всі «за» і «проти».
- Ну то що, Нейтане Стенфорде? - не дочекавшись реакції, Гері вже хотів щось додати, але рука Нейтана міцно стиснула його долоню.
Це рішення могло бути корисним у майбутньому. Як кажуть: тримай друзів близько, а ворогів ще ближче. Звісно, тут ніхто не був ворогом юному Стенфорду, але ігнорувати амбітну молодь із потенціалом було нерозумно. У шкільні роки поруч не було нікого його рівня. Але в академії було повно кадетів із палаючими очима. І навіть якщо Гері жартував про наляканих однокурсників, більшість із них насправді мріяла про місце у військовій структурі КейДі.
- Думаю, один напарник мені не завадить, - Нейтан не був майстром жартів, але Гері цей коментар оцінив, міцніше стиснувши руку нового друга.
- Я в тобі не сумнівався.
- То ти обрав мене не одразу?
- Звісно, ні, - Гері посміхнувся так, ніби це було очевидним. Він сховав руки в кишені штанів і знову поверув погляд до інших кадетів. - Обирав між тобою і тим хлопцем - Діксоном, який щонайменше вдвічі більший за тебе.
Нейтан і сам подивився на Діксона, який був старший за них на два роки. Той і справді виглядав масивним: широкі плечі, міцні руки. Діксон двічі провалював вступні іспити, але на третій рік таки пробився до академії, і Нейтан не знав, чи варто цим пишатися. Адже сам він склав усе, включно з фізпідготовкою, з першого разу на найвищий бал. А сам Діксон був неперевершеним у силових вправах, але безнадійно завалював письмові тести.
- Чи не боїшся, що твій вибір був помилковим?
- Ні, звісно. Моя інтуїція мене не підводить, - Гері нахилив голову, піднімаючи руку, щоб розтерти шию і розім’яти плечі. Він завів руку за спину, а потім зненацька ляснув Нейтана по плечу. - Діксон здоровий, але в нього мозку менше, ніж м'язової маси. Він точно мітить у військову підтримку. Там треба виконувати, а не думати. З цим у здорованя проблем не буде.
Гері похитав головою, і Нейтан не зміг стримати посмішки, але швидко опанував себе. У цей момент двері ліфта відчинилися, і співробітник КейДі махнув новій групі, кличучи їх до себе. Спускаючись на нижній поверх і йдучи за чоловіком по п'ятах, Гері та Нейтан тепер трималися разом, ніби після рукостискання вони й справді стали напарниками.
Щодо в’язниці, Нейтан насправді очікував побачити зовсім інше. Наприклад, відкриті зали з клітками або довгі коридори з дверима, за якими за ними спостерігали б ув'язнені. Але поки що все побачене мало скидалося на в'язницю, принаймні в уяві юнака.
Возз'єднавшись, велика група кадетів рухалася вперед, перетинаючи один просторий хол за іншим, аж поки не опинилася перед важкими залізними дверима. Співробітник в'язниці зупинився, поклавши руку на ручку, але навмисно зволікав, щоб підігріти інтерес першокурсників.
- Ми якраз прийшли під час годування, тож якщо комусь стане зле - відро для сміття в кутку, - він знущався з новобранців, розтягуючи губи в лукавій посмішці. Але ні Нейтан, ні Гері не купилися на це, зберігаючи спокій.
Сталеві двері протяжно заскрипіли, коли чоловік доклав зусиль, щоб відчинити їх. Він усміхнувся наостанок і переступив поріг темної кімнати, ховаючись усередині й чекаючи, хто ж наважиться піти слідом. Першим на подив став Гері. Не вагаючись ні секунди, він штовхнув двері, відчиняючи їх ширше, і крокував у темряву. Нейтан пішов наступним.
Темрява була оманливою, бо в кімнаті таки було джерело світла. Воно проникало у витягнуте приміщення крізь величезне скло, яке поділяло його навпіл. Відокремлена товстим склом частина була світлою, пофарбованою в огидний сірий відтінок., а в другій частині у самому кутку Нейтан помітив постать, схожу на людину. Тоді співробітник КейДі відійшов убік, дозволяючи кадетам підійти впритул до скла, щоб розглянути того, хто сидів у глибині.
Це була світловолоса доросла жінка. Вона точно не чула і не бачила того, що відбувалося за склом, але щось таки привернуло її увагу. Жінка ніби ожила, прибираючи руки від обличчя та випрямляючи спину. Її коротке волосся ледь торкалося плечей, а бліде обличчя було вкрите синцями.
Регенерація кейгу була набагато швидшою за людську, тому Нейтан не міг збагнути, чому на її тілі так багато ушкоджень. Жінка не здавалася особливою. На ній була легка лікарняна сорочка, а взуття чомусь лежало осторонь. Вона ступала по підлозі босими ногами, принюхуючись і прислухаючись. Тому у якийсь момент Нейтану здалося, що вона таки відчула присутність натовпу. Він спостерігав за її повільними рухами, не відразу помітивши, що охорони навколо побільшало. Щонайменше п'ятеро співробітників КейДі стояли за спинами першокурсників, ніби ця тендітна жінка могла їм зашкодити.
- Вона виглядає невинно, - з побоюванням промовила одна з першокурсниць, чим викликала посмішку в супровідника.
- Ніколи не недооцінюйте тих, хто поряд із вами, особливо якщо вони здаються невинними. Ця особина здатна багато на що.
Нейтану було важко повірити цим словам: жінка за склом і справді не виглядала агресивною. Вона здавалася виснаженою, позбавленою сил, а її голова хиталася, ніби шия більше не могла її тримати.
- Останній етап мутації ось-ось завершиться, тож вона зараз на піку своєї сили, - гордо промовив чоловік, спостерігаючи за реакцією новобранців. - Вона майже остаточно втратила розум, а ті плями, які ви бачите, - це наслідки трансформації. Тканини почали відмирати.
- То чому вона ще не пройшла Очищення? - знову запитав хтось із натовпу.
- Тому що ви повинні на комусь учитися. Ця жінка дала згоду і пожертвувала своє нерозумне тіло науці.
З вуст військового це прозвучало так пишномовно, наче це була його особиста заслуга.
- А тепер, малеча, обід подано, - тихіше промовив чоловік.
Стіна з того боку скла розсунулася, і безіменні руки просунули в кімнату тушку мертвого кролика. Жінка миттєво обернулася, зосередивши всю увагу на вкритій хутром плоті. Вона схилила голову і повільно присіла.
- Вона відчуває запах мертвої тканини, - прошепотів військовий, ніби не хотів зіпсувати момент. - Як ви знаєте, вірус кейгу живляться особливими мікробіотами, що формуються саме в мертвих тканинах. Думаю, вона зараз збожеволіє від запаху.
Те, що сталося далі, було надто швидким. Жінка в лікарняній сорочці, яка досі здавалася Нейтану безпорадною, різко кинулася вперед. Вона схопила кролика і одним рухом розірвала його навпіл. Потім обернулася, ніби почувши крики за склом, і Нейтан уперше на власні очі побачив обличчя, спотворене вірусом. Шкіра навколо рота вкрилася темними плямами, куточки губ видовжилися, а очі налилися кров'ю. Жінка присіла й почала жадібно вгризатися в плоть, приділяючи особливу увагу нутрощам - справжньому делікатесу для кейгу.
Декому з кадетів від такої картини стало зле, більшість відійшла, не в силах спостерігати за цим, але Нейтан залишався на місці, мов загіпнотизований. Він бачив, як під шкірою жінки пульсують темні плями, змінюючи своє розташування щомиті. Вірус кейгу вирував у її організмі, як щось чужорідне.
- Вона має якісь особливі мутації? - почув він питання Діксона, але так і не зміг відвести погляд. Емоції переповнювали його, заважаючи думати раціонально.
- Ні, у цієї особини немає переваг. Вона не така небезпечна, як кейгу з особливими аномаліями, - відповів чоловік у формі, дедалі більше дивуючись витримці Нейтана, бо він наче приклеєний стояв поруч зі склом.
Він був одним із небагатьох, кого не знудило. Навіть Гері відвернувся, ніби якісь важкі спогади наздогнали його. Нейтан же дивився, як кров стікає по руках жінки, і лише зрідка ковтав клубок, що підступав до горла.
- Вона виглядає досить молодо. Її пік мутації настав так рано? - хтось подав слабкий голос із натовпу, озвучуючи думки Нейтана, але не відриваючи його від споглядання чужої трапези.
- Ні, вона почала змінюватися у сорок чотири. Але іноді кейгу поводяться нерозумно, навіть коли ще здатні мислити: порушують правила медичного огляду або пропускають вакцинацію. Наше любе сусідство - Гірське місто - переповнене невакцинованими кейгу. І завдання КейДі - пильнувати за такими людьми, - супровідник підійшов ближче до вікна, затуляючи собою жінку, яка надто швидко розібралася з кроликом і знову сховалася в найдальшому кутку. - Вона потрапила сюди, бо добровільно віддала своє тіло науці. Але ця в’язниця наповнена тими гірськими обірванцями, які тільки й мріють прокрастися до нашого міста. Вони проникають на наші вулиці й неконтрольовано божеволіють, - чоловік вказав рукою на кривавий слід, що залишився на підлозі. - Я скажу вам те, дещо жорстоке, але це моя особиста думка. Нікого ні до чого я не схиляю, звичайно. Кейгу в Карусі - безпечні, бо вони контрольовані. А ці дикуни з Гір - небезпечні. Ось вам моя громадянська позиція, дітлахи. Дикун із вірусом кейгу ніколи не зможе стати повноцінною частиною Каруса, тому нам краще тримати їх на прицілі від самого початку. Поки вони, - чоловік чомусь знову вказав на жінку, хоча вона не була жителькою Гірського міста, а його голос перейшов на шипіння, подібне до кобри, - не перейшли наші кордони й не почали вбивати наших жителів.
Ці слова Нейтан сприйняв з усією серйозністю, адже тепер він побачив іншу мету КейДі, зчитуючи її між рядків промови військового: протистояння Гірського міста та Каруса.
Хлопець, звісно, чув про це раніше, але ніколи не стикався з тим, щоб два міста настільки відкрито протиставляли одне одному. Навпаки, правляча Партія та корпорація прагнули стабільного союзу, проте всередині самої структури все було не так однозначно. І зараз Нейтан бачив це на прикладі старого військового.
- Моє покликання раз і назавжди - захищати жителів Каруса. До чого я закликаю і вас. Де б ви не опинилися після навчання, що б не обрали - служіть людям Каруса у першу чергу.
Нейтан кивнув сам собі, ніби чоловік звертався особисто до нього. Ця сцена назавжди закарбувалася в його пам’яті нарівні з тим днем, коли його прийняли в лави кадетів. Це й справді стало для Нейтана чимось на кшталт посвяти в ряди захисників Каруса.