V Я тут заради тебе
Фаун намагалася рівно дихати, але щось у грудях заважало їй робити вдихи, ніби туди потрапив якийсь сторонній предмет. Вона вдихала через ніс, роблячи довгу паузу, а потім протяжно видихала повітря через рот, відчуваючи, як у цей момент стискаються легені. Холодний стетоскоп доктора Фарді притискався до її шкіри, через що дівчинка здригалася і морщилася, але продовжувала дихати.
- Добре, тепер повернися до мене, - почувши голос лікаря за спиною, Фаун обернулася й опустила кофту, яку до того задерла майже до самої голови. Вона швидко оглянула Чарльза, поки він робив нотатки в лікарняному аркуші, а потім перевела погляд на Памелу. Сусідка сиділа на ліжку, граючи в ігри на телефоні лікаря, поки Фаун уже двадцять хвилин проходила огляд.
- Дивись на мене, - легко торкаючись руки Фаун, Чарльз намагався привернути її увагу, але дівчинка лише зітхнула. Здавалося б, усього двадцять хвилин огляду, але вони тривали для неї надто довго, і ноги вже зрадливо тремтіли, бажаючи зігнутися й скинути із себе навантаження. - Ось сюди, - лікар висунув один палець уперед, рухаючи ним з боку в бік і спостерігаючи за зоровою реакцією дівчинки. - Як часто йде кров із носа?
Фаун підібгала губи, а потім глянула на Памелу, бо та якось дивно здригнулася, ніби лікар звертався до неї.
- Учора лише один раз. Сьогодні жодного разу, але в неї часто болить голова, - коли Фаун так і не відповіла, лікар обернувся, і Памела відразу озвучила відповідь. Вона сіла на край ліжка, навіщось випростуючись, ніби тепер сиділа за шкільною партою.
- Це правда? Головний біль не проходить? - більше не дивлячись на Памелу, лікар знову повернувся до Фаун.
- Так, - її усе ж таки довелося відповісти, переступаючи з ноги на ногу. Вона почувалася втомленою і виснаженою, тому що пів дня провела під крапельницею, а другу половину дня проспала, зовсім не відчуваючи в собі сил для іншої активності. Останнім часом вона спала довше, ніж зазвичай, уночі та вдень, але втома не проходила навіть після безперервного дванадцятигодинного сну.
- Ще в неї почастішав кашель, - доповнила Памела, витягаючи шию, щоб побачити реакцію доктора Фарді, але він лише похитав головою і зробив кілька нотаток в електронному планшеті, який приніс із собою сьогодні.
- Намагайся більше відпочивати. Я призначу тобі ще кілька аналізів. Нічого страшного, - всього за мить доктор Фарді змінився в обличчі, посміхаючись Фаун однією зі своїх добродушних усмішок. Він легко торкнувся її волосся, заглядаючи в очі дівчинки. - Ти нарешті почала збирати волосся?
- Памела заплітає мене щоранку, - голос Фаун пролунав приглушено, а погляд знову впав на сусідку, яка так само сиділа на ліжку. Вона виглядала пригніченою, розглядаючи свої долоні, але при згадці свого імені знову підбадьорилася. - Гарно, правда? - уточнила Фаун, незграбно повертаючись на місці, щоб ще раз продемонструвати свою зачіску.
- Непогано, - коротко кивнув лікар, підводячись на ноги.
Тоді Памела теж схопилася з місця, простягаючи йому телефон. Вона сподівалася, що він погляне на неї, але чоловік мовчки пройшов повз, швидко забираючи свій мобільний. Він прокрутив його в руці й кинув до кишені, прямуючи до дверей.
- Памело, через пару днів тебе теж заберуть на якийсь час. Потрібно буде здати кілька аналізів.
Дівчинка вкотре спрямувала на нього свій погляд, сподіваючись отримати хоча б один погляд у відповідь, але натомість Фаун раптом підійшла вперед, хапаючи лікаря за руку до того, як він встиг вийти.
- Лікарю Фарді, хіба ви не повинні оглянути Памелу теж? - її тихе запитання змусило чоловіка зупинитися й обернутися. Його світлі брови на мить зійшлися на переніссі, а потім він неоднозначно похитав головою, викликаючи таку ж неоднозначну реакцію дівчаток.
- Ні, у цьому немає потреби.
Фаун не розуміла. Не розуміла, чому її оглядали майже щодня, чому вона все частіше проходила обстеження і була змушена знову й знову здавати аналізи, поки на Памелу ніхто не звертав уваги. З першого дня її лише кілька разів відвозили на верх на кріслі-каталці, але вона поверталася надто швидко, тоді як Фаун могла проводити години безперервно в лікарняних кабінетах.
Памела також цього не розуміла. Вона бачила, як трясся над Фаун лікар Фарді і з якою обережністю доглядали за нею інші медпрацівники, але не відчувала нічого подібного щодо себе. Іноді їй навіть здавалося, що інші люди взагалі не помічали її присутності. Можливо, це було пов’язано з тим, що Фаун провела з ними набагато більше часу. Або ж причина була іншою, поки що не відомою Памелі.
- Уже пізно, лягайте спати, - це було останнє, що сказав Чарльз перед тим, як залишити їх самих.
Він так і не глянув на Памелу, і така байдужість тиснула на неї. За останні два тижні, що вона провела в цій маленькій кімнатці, їй навряд чи вдалося дізнатися хоч щось суттєве. Фаун була хвора, що було очевидним фактом, але сама Памела точно не була хворою.
- Давай пограємо? Хто швидше порахує зірки? - Фаун впала на ліжко, щойно двері за лікарем зачинилися, а Памела все ще продовжувала стояти на ногах.
Якийсь дивний осад залишався в ній щоразу, коли вони опинялися наодинці. Живучи в притулку, Памела думала, що перебуває у в’язниці, але це місце було набагато більш обмежуючим. І все тут було таким чужим і лячним.
- Ти що, злякалася слів лікаря? - не отримавши відповіді на своє запитання, Фаун легко торкнулася руки сусідки, намагаючись змусити її сісти поруч із собою. - Не бійся. Якоїсь миті все це стане буденністю, а біль більше не буде таким... болючим.
Памела обернулася, дивлячись на Фаун зверху вниз і дивуючись її словам.
Памела знала, що таке біль і приниження. Притулок для дітей кейгу був пеклом, особливо для тих, хто любив базікати і прагнув свободи. І нехай дівчинка не була серед них і ніколи навіть не думала про те, щоб утекти чи піти проти вихователів, але їй усе одно діставалося. Від учителів, директорки та вихователів, які часто переходили межу й поводилися так, ніби служили наглядачами в колонії для злочинців. Вони були жорстокими та суворими до дітей, але їхні емоції й наміри лежали на поверхні, а зараз Памела була розгублена. Ніхто не міг пояснити їй, що відбувається, чому вона потрапила сюди і змушена жити під замком.
Стримуючи сльози, Памела відвернулася, і той факт, що її сусідка так легко приймала свою долю, лякав дівчинку. Вона не вірила, що навіть через довгі роки змогла б прийняти це ув’язнення, але Фаун виглядала так, ніби сприймала все як належне. Ці стіни і справді стали для неї рідними, біль став буденністю, а неоднозначний лікар Фарді - сім’єю.
Памела не довіряла лікареві, підсвідомо відчуваючи щось темне, що походило від нього. Вона не могла описати ці почуття, але щоразу, коли чоловік опинявся поруч, Памелі хотілося стиснутися і втекти якнайдалі.
- То що, давай зіграємо? - жалібно простогнала Фаун, і цього разу Памела відреагувала, повільно киваючи головою.
Вона розклала свій спальний мішок, відкидаючи розкидані м’які іграшки в інший кут, і вимкнула світло. Фаун порахувала до десяти перед тим, як почати підрахунок зірок на стелі, а Памела знову задумалася про своє, давно запам’ятавши їхню кількість. Той факт, що Фаун ніяк не могла запам’ятати точне число, як ніщо інше вказував на проблеми, і Памела думала про це теж.
Вона згадувала кожен день, проведений у цих стінах, починаючи з того моменту, як уперше побачила Чарльза в лікарняній палаті. Вона зовсім не була схожа на цю кімнату. Там також було трохи вільного місця, лише одне лікарняне ліжко, пара стільців, невелика шафа та довгі, але вузькі вікна.
Памела прикрила очі, думаючи, що ще вона пам’ятала до цього моменту. Її спогади були зім’ятими й ніби прихованими в підсвідомості, проявляючись лише короткими уривками. Вона пам’ятала той день, коли її забрали з притулку. Памела навіть пам’ятала жінку, яка приїхала по неї. Її суворий образ дівчинка пам’ятала добре, можливо тому, що тоді все ще не розуміла, що відбувається, і намагалася запам’ятати все до найдрібніших подробиць.
Пам’ятала найсмачніші смаколики, якими її пригостили, та довгу поїздку містом. Пам’ятала чоловіка зі шрамом на половину обличчя і служителя храму, якому передали Памелу без жодного слова. Останнє, що дівчинка пам’ятала з того дня, - як чоловік у рясі пропонував їй випити заспокійливої настоянки, а потім… Памела прокинулася в лікарняній палаті. А ще трохи пізніше її привели до Фаун, і ось уже більше двох тижнів вона перебувала тут.
Розплющивши очі, дівчинка знову глянула на зірки, прислухаючись до важкого дихання Фаун.
- Тридцять п’ять, - порушуючи тишу, промовила Памела, і Фаун розчаровано зітхнула, бо не встигла зробити це першою.
Весь цей час вона дивилася на стелю, всипану зірками, намагаючись перерахувати їх, але щоразу збивалася і починала підрахунок спочатку. Її голова сьогодні зовсім не працювала, і навіть такий, здавалося б, простий підрахунок стельових зірочок був надто складним завданням для неї.
- Я виграла, - Памела знову подала голос, намагаючись перевірити реакцію сусідки та слухаючи невдоволене сопіння.
- Так нечесно. Ти, мабуть, знову шахраювала, - промимрила Фаун, приховуючи своє розчарування, накривши обличчя подушкою. Памела завжди вигравала в їхніх іграх, але Фаун наївно сподівалася здобути гору хоча б один раз.
- Просто зізнайся, що не вмієш рахувати. Хоча у твоєму віці соромно не вміти цього.
- Я вмію рахувати, - Фаун схрестила руки на грудях, не знаючи, як пояснити, що цифри просто не затримувалися в її голові. Вона навряд чи могла згадати, що їла вчора на сніданок.
- Гаразд, не ображайся. Я просто рахую швидше за тебе, - Памела підвелася з підлоги, щоб глянути на Фаун, яка лежала на ліжку. Але натомість застала дівчинку, що ховалася під ковдрою та двома маленькими подушками.
- Напевно, ти порахувала їх ще раніше, перш ніж ми почали грати. Ці дві ще вчора горіли, - дівчинка прибрала подушку вбік і вказала рукою на стелю, де декілька зірочок і справді більше не горіли в темряві.
- Ти живеш тут довше за мене. Дивно, що ти все ніяк не запам'ятаєш точне число.
На цих словах Фаун повернула голову, щоб подивитися на свою сусідку, а та тут же прикусила язика, розуміючи, що фраза була надто грубою. Її поганий настрій не мав впливати на Фаун, але Памела не стрималася, тепер шкодуючи про раніше сказані слова.
- Вибач. Я не це мала на увазі.
- Ти маєш рацію, - рівним голосом відповіла Фаун, так само підводячись у ліжку. Тепер вона була вищою, дивлячись на сусідку зверху вниз. Вона не ображалася на правду, але все одно відчувала дивний осад від цих слів.
- Гаразд тобі, я сказала дурницю. Краще ображайся на те, що я знову виграла, - Памела махнула рукою, а потім потягнулася вперед, щоб легко вдарити дівчинку по нозі. - У мені живе дух суперництва, бо інакше в притулку не прожити, - вона поспішила порозумітися, намагаючись відвернути Фаун від поганих думок і спогадів. Памела чомусь думала, що час, проведений тут, надто сильно позначився на її стані. Вона все ще не знала про неї всієї правди, але деякі розповіді вказували на те, що лікування тут було болісним і неприємним. - У притулку ти або робитимеш усе швидше за інших, або доведеться ходити голодним і спати на нижньому ліжку в запліснявілому кутку.
Ці слова змусили Фаун посміхнутися, вона знала про свою нову сусідку не надто багато, але уява все одно малювала картини її минулого.
- Що щодо тебе? У тебе було двоє братів, хіба ви не билися за увагу батьків, іграшки чи солодощі?
Фаун замислилася, намагаючись згадати подібні історії. У її голові все змішалося, і минуле здавалося розмитим і неточним, а спогади були намішані в купу, що складалися з реальності та снів.
- Ні, я такого не пам'ятаю.
- Та гаразд. Мені завжди здавалося, що в сім'ї має бути улюблена дитина.
Фаун знову спробувала напружити пам'ять, провалюючись у власні думки та уривки старих спогадів. Вона уявила примарні образи братів, намагаючись відтворити у свідомості їхні обличчя.
- Кайл був старшим, тож батьки не балували його, - вона промовила це тихо і повільно, ніби все ще сумнівалася у власних словах. - Усі свої солодощі він завжди віддавав нам з Ейденом, - вона пам'ятала його п'ятнадцятирічним хлопцем, трохи худорлявим, але широкоплечим. Зараз вона намагалася уявити його дорослим і вищим, але все таким же задумливим і мовчазним. - А Ейден просто був дрібним і прилипливим. Але ніхто з нас не був особливим. Точніше, - Фаун запнулася, не вірячи в те, що збиралася сказати, - точніше, кожен із нас був особливим у чомусь. Ми були класною командою.
Памела підібгала губи, спостерігаючи за тим, як Фаун сумує. Вона рідко питала її про сім'ю, та й узагалі останнім часом Фаун усе більше спала чи літала в хмарах, ніби перебувала у трансі. Але навіть за цими короткими уривками ставало зрозуміло, що у Фаун був особливий зв'язок із братами.
- Я впевнена, що вони сумують, - Памела сама не зрозуміла, чому вирішила сказати саме це, але в якусь мить їй здалося, що Фаун хотіла почути щось подібне. Навіть у коротких згадках було чути тугу за минулим життям. І, насправді, той факт, що у Фаун колись була сім'я, викликав ще більше запитань у голові Памели.
Зрештою вона знову торкнулася рукою ноги сусідки, але цього разу це був не дружній поштовх, а легке заспокійливе погладжування.
- Не думаю, - з іще більшою тугою вимовила дівчинка. - Вони не приходили сюди жодного разу з того часу, як… - вона раптом замовкла, підтискаючи губи, бо не могла знайти у своїй пам'яті той момент, коли брати перестали ходити до неї.
- Хочеш розповісти про це? - голос Памели так само пролунав тихо.
Щось яскраве блиснуло просто перед очима Фаун, і вона скривилася, здригнулася та вся стиснулася.
- Ні! - її голос раптом підвищився, а руки накрили голову, ніби вона боронилася від невидимого монстра. - Це було… так давно… Я зовсім нічого не пам’ятаю.
- Гаразд-гаразд, - Памела знову потягнулася до дівчинки, акуратно торкаючись її тіла, через що Фаун здригнулася. Але вже за мить схопила сусідку за руку, надто міцно стискаючи її долоню. - Тобі треба відпочити. Давай лягати спати?
Фаун глянула на Памелу, відчуваючи наростаючий головний біль. Останнім часом її все частіше наздоганяли моторошні мігрені та короткочасні непритомності, але розмови допомагали відволіктися, нехай і не завжди були приємними.
- Можливо, ти маєш рацію, - невпевнено продовжила дівчинка, а в її уяві знову з'явилися образи Кайла та Ейдена, що стояли поруч один з одним. Після того як до Фаун підселили сусідку, брати все рідше снилися їй. Можливо, тому їхні обличчя тепер були розпливчастими, бо вона починала забувати їх під дією часу та великої кількості ліків.
- Фаун!
Коли Памела скрикнула, дівчинка навпроти неї прийшла до тями, кілька разів киваючи головою і тільки в той момент розуміючи, що з носа тече кров.
- Який жах.
Памела метушилася, спочатку вмикаючи світло, потім хапаючи серветки і буквально стрибаючи на ліжко поруч із Фаун. Вона затиснула їй ніс і закинула голову назад, діючи ніби за інструкцією, поки свідомість Фаун працювала все повільніше. У неї майже не було жодної реакції, тоді як сусідка реагувала на все миттєво і занадто різко для загальмованого сприйняття Фаун.
- Ти занадто багато думаєш останнім часом, - Памела постаралася пожартувати, щоб розрядити ситуацію, сідаючи назад на підлогу тільки в той момент, коли кровотеча зупинилася. - Тобі треба більше відпочивати та менше базікати.
- Ні, - реакція Фаун цього разу була набагато швидшою. Вона витягнула руку вперед, іншою все ще притискаючи серветку до носа. - Мені подобається говорити з тобою. Поки тебе не було, я спілкувалася лише з лікарем і… із собою.
Памела скривилася, і в якісь моменти Фаун здавалося, що Памела жаліє її навіть сильніше, ніж себе. Її минуле життя було непростим, але дівчина продовжувала піклуватися й переживати про інших сильніше, ніж про себе.
Незважаючи на свої недавні слова про швидкість і кмітливість, вона віддавала частину своєї їжі Фаун, тому що вважала її занадто худою. Відмовлялася змінюватися і спати на підлозі по черзі, носила тільки те, що приніс для неї доктор Фарді, і не брала речі, що були в шафі Фаун. І, по суті, Памела була такою ж, як Кайл раніше - вона поводилася як старша дитина, нехай їхня різниця у віці була всього один рік.
- Давай лягати спати? - коли Фаун знову замовкла, поринаючи у власні роздуми, Памела штовхнула її рукою, привертаючи увагу. - Хочеш, я почитаю тобі?
- Краще розкажи що-небудь цікаве, - Фаун любила слухати історії про життя в притулку, тому що в скарбничці дівчинки був цілий стос захопливих історій про нічні втечі, таємні посиденьки і кумедні моменти на уроках.
- Ти ще не втомилася? - зі сміхом запитала Памела, спостерігаючи за тим, як Фаун закутується в ковдру, і тільки потім забираючись до свого спального мішка.
- Ні, розкажи щось.
- Гаразд, - дівчинка закинула руки за голову, дивлячись у стелю, обклеєну зірочками, що світилися в темряві. - Одного разу ми з дівчатами пробралися на дах після відбою і розглядали зоряне небо майже до самого ранку, - роблячи паузи між реченнями, Памела несвідомо поверталася до тих подій, про які говорила. - Нас майже застукали вихователі, але ми встигли прошмигнути до кімнати і сховатися під ковдрами до того, як вони увійшли. Пам'ятаю, як ледве стримувала сміх, накрившись із головою, - вона раптом засміялася, вдаючись до спогадів, паралельно слухаючи тихий сміх Фаун. Він був щирим, але надто гортанним і хрипким, втім, як і її голос, що змінювався з кожним днем. Не помітити поганого стану сусідки було неможливо: вона худла і ставала дедалі блідішою, а обличчя за кольором нагадувало осінній ґрунт, усипаний сірим листям, що вицвіло на сонці.
- Іноді ми з Кайлом теж забиралися на дах нашого будинку і дивилися на зірки, - долинув голос з-під ковдри.
Памела ніколи не бачила Кайла, але намагалася уявити його у своїй голові. Вона взагалі намагалася уявляти все, про що розповідала Фаун, бо її світ відрізнявся від того, в якому жила Памела. У неї була сім'я, батьки та брати. Був власний будинок і навіть власна спальня, що все ще здавалося чимось неймовірним для Памели. Одна згадка про велике м'яке ліжко викликала в дівчинки захват, але, правду кажучи, навіть ця жорстка підлога і спальний мішок здавалися для неї зручнішими, ніж старе двоярусне ліжко в притулку.
Тут ніхто не знущався з неї, її годували тричі на день, іноді навіть давали солодощі або свіжі фрукти, що в стінах притулку було чимось на зразок делікатесу. Але доктор Фарді і вся ця гнітюча обстановка викликали в Памели непідробне почуття страху. Усе було таким дивним, незрозумілим та таємничим. І найнезрозумілішим для дівчинки був саме лікар. Він здавався добродушним та відкритим, щоразу приносив їм нові іграшки, книги чи касети для плеєра. Він навіть дозволяв Памелі грати в ігри на своєму телефоні, але все одно було в ньому щось таке, чого дівчинка не могла описати. Щось невидиме оку, але відчутне тілом. При його появі в кімнаті ніби зникало все свіже повітря, дихати ставало складніше, а кожен його рух викликав у дівчинки бажання відсунутися вбік і зайняти оборонну позицію.
- Ти спиш? - згодом тихенько запитала Фаун, і Памела навіщось похитала головою, адже ніхто цього все одно не помітив.
- Ні, - згодом усе ж таки відповіла дівчинка.
- Тоді про що ти думаєш?
- Про різне.
- Чи можна думати про різні речі одночасно? Як тільки починаю про щось думати, одразу ж болить голова.
- Тоді просто лягай спати, - тихо посміявшись, порадила Памела. Вона підняла руку, пробираючись під ковдру Фаун, щоб торкнутися її. - Просто відпочивай.
- Почекай, - Памела якраз намацала лікоть Фаун, коли та запротестувала і повернулася на бік, присуваючись до краю свого ліжка. - Розкажи, про що ти думаєш?
Памела глибоко зітхнула, намагаючись зібрати думки докупи. Її голова і справді була забита останнім часом. Їй подобалася Фаун, але довіритися їй Памела все ще не могла. Вона не могла довіряти лікареві чи іншому медичному персоналу, а власне майбутнє тепер здавалося ще більш розмитим і незрозумілим, ніж під час перебування в дитячому притулку. Памела не знала, що робити, не знала, що на неї чекає далі. Їй обіцяли нове життя і нову родину, але в результаті закрили в маленькій камері з самотньою хворою дівчинкою. Памела думала про жахливі речі, часом надто абсурдні, але лякаючі до тремтіння в колінах.
- Не думаю, що в мене є якісь симптоми, - зрештою зізналася Памела, закладаючи руки за голову. - Я маю на увазі, ти тут тому, що у тебе були симптоми. Але я не впевнена, що я тут із тієї ж причини.
- Чому ти так думаєш? - задумливо запитала Фаун, опускаючи голову вниз, а Памела намагалася розглянути її обличчя майже в повній темряві. Зірки на стелі освітлювали невелику кімнату тьмяним світлом, тому все, що вона могла бачити - лише обриси її голови, загорнутої в ковдру.
- Тому що я не хвора, Фаун. Я не маю жодних ознак. Насправді я взагалі вперше чую, що в когось нашого віку можливі ознаки піку мутації. І всі навколо нас такі мовчазні. Ніхто нічого не пояснює ні тобі, ні мені. Хіба це не здається тобі дивним? - Памела закусила нижню губу, не знаючи, чи варто їй озвучувати решту запитань.
- Не знаю, - чесно зізналася Фаун, розтягуючи слова надто сильно, ніби говорила з останніх сил. - Але я довіряю лікарю. Він єдиний, хто піклується про мене. Адже я ще жива.
- Це дивно, Фаун, - знову вставила дівчинка, щойно дочекалася закінчення фрази. - У притулку нам казали, що пік мутації настає поступово. Але три роки - це величезний термін. Він колись обіцяв тобі, що ти зможеш вийти звідси?
- Ні, - тихо промимрила Фаун, знову занурюючись у свої роздуми. Вона обняла себе за плечі, розмірковуючи над словами дівчинки, бо вони підривали авторитет лікаря Фарді. Фаун вірила йому, але зараз Памела ніби спеціально ставила запитання, які змушували її сумніватися. - Я впевнена, лікар Фарді допомагає мені. Можливо, він знає про тебе те, чого ти сама не знаєш. Можливо, твоя вакцинація пройшла невдало, - вона заговорила швидше, ледве розуміючи, що взагалі каже. Лікар був єдиною константою в її світі, і Фаун не готова була втратити останню людину, яка в неї залишилася.
- Я вакцинувалася ще пів року тому, - з таким самим натиском вставила Памела, а Фаун прикрила очі, намагаючись пропустити ці слова повз вуха.
- Можливо, ти тут, щоб допомогти мені одужати, - раптом випалила Фаун, а в її голові замаячила фраза лікаря про «особливий подарунок». Це раптом здалося їй гарним поясненням, чому Памелу раптом підселили до неї. Фаун мала підбадьоритися з появою сусідки і піти на поправку. Лікар бачив, як самотньо їй було, і він знайшов вихід. Ці думки заспокоїли Фаун, залишаючи Чарльза в білому світлі, але озвучити їх вона чомусь не наважилася.
Памела теж мовчала, не чекаючи почути такого. Це було одним із її припущень, але повна картина все ще не складалася, ніби не вистачало останнього шматочка пазла. Тому, думаючи про подібне, Памела щоразу відкидала від себе цю думку.
- Можливо, ти маєш рацію. Я тут заради тебе.
Повисла невелика пауза, поки Фаун обмірковувала цю фразу, а Памела прокручувала її у своїй голові знову і знову, намагаючись то підтвердити, то знову відкинути.
- Я скоро одужаю, і ми удвох почнемо нове життя, - ніби ні в чому не бувало прошепотіла Фаун.
Памела прикрила очі, чуючи її голос, а потім здригнулася, коли дівчинка намацала її плече в темряві. Вони взялися за руки, але Памела все ще відчувала дивну пульсацію в кінцівках, тому що власними здогадами розбурхала свої почуття.
- Я рада, що ти тут, - ще тихіше прошепотіла Фаун, стискаючи руку сусідки сильніше, і Памела знову кивнула в темряві, знаючи, що її не побачать. Вона стиснула зуби до болю в яснах, а потім видихнула і спробувала розслабитися, стискаючи руку Фаун у відповідь.
- Я теж, - не зовсім щиро промовила дівчинка.
***
Памела дивилася перед собою, намагаючись розгледіти хоч щось крізь тканину, що покривала верхню частину крісла, в якому вона сиділа. Її руки щільно фіксувалися до підлокітників м'якою магнітною стрічкою, а ноги стояли на підставці, поки медперсонал штовхав лікарняний візок уперед.
Памела вже не вперше пересувалася на подібному кріслі-каталці, але все ще не могла звикнути до невеликого купола над головою і тканини, що покривала його та закривала огляд. Пацієнтка лише могла чути, як медсестра перемовлялася з охоронцями, як відчинялися й зачинялися двері та як дзвенів ліфт, прибуваючи на поверх.
Дорога здавалася нескінченною, поки коляска котилася вперед, а Памела мучила себе гнітючими думками. Останні три дні дівчинка провела в роздумах, уважно спостерігаючи за тим, як поводився персонал під час перебування в їхній палаті. Вона намагалася зрозуміти, як вони заходять і виходять, зрештою усвідомивши, що в їхній кімнаті стояли камери, тому що, щойно медичний персонал підходив до дверей, вони відкривалися або за допомогою білої ключ-карти, або автоматично. Але якщо до них наближалася Памела, вони залишалися зачиненими.
Зробивши це відкриття, їй стало ще важче, бо відчуття чужого контролю посилилося. Їй здавалося, що люди по той бік камер спостерігають за нею щохвилини, наче вона була кошеням у закритій банці. Через це вона не могла позбутися відчуття вічної присутності когось третього і ще більше дивувалася тому, що Фаун за цей час не думала про подібне. Минулої ночі вони спорудили невелику халабуду під столом, пробувши там майже до самого сніданку. Памела боялася, що їх могли підслуховувати, тому дівчатка розмовляли напівпошепки, обговорюючи все, що знали про це місце. Але зрештою нічого нового Памела так і не дізналася. Фаун плуталася у своїх словах і спогадах та беззаперечно довіряла лікареві Фарді. Її сліпа віра здавалася нездоровою, а спроби Памели схилити дівчинку на бік здорового глузду призводили Фаун до роздратування. Вона ніби була пов'язана з ним якоюсь невидимою силою, яка змушувала заперечувати всі очевидні недоліки містера Фарді.
- Ми на місці, - Памела швидко хитнула головою, коли медсестра звернулася до неї, за мить відсуваючи тканину вбік.
Яскраве світло засліпило дівчинку, і вона смикнула рукою, інстинктивно намагаючись прикрити обличчя, але м'які стрічки у відповідь сильніше стиснули руки, утримуючи їх в одному положенні.
- Зараз ми тебе звільнимо, - м'яким голосом продовжила медсестра, обминаючи крісло-каталку і збираючись допомогти дівчинці встати. - Як ти почуваєшся? Голова не паморочиться?
- Ні, - Памела заперечно похитала головою і, щойно її руки виявилися вільними, піднесла одну долоню до обличчя, прикриваючись від яскравого сонця.
Воно світило у вікно, потрапляючи до невеликої маніпуляційної кімнатки.
- Вибач, зараз я прикрию штори, - медсестра посміхнулася, на мить нахиляючись до дівчинки, а потім швидким кроком попрямувала до вікна.
У цей час Памела могла озирнутися, помічаючи цілий стіл, заставлений порожніми пробірками, паперами та ліками. З одного боку знаходилося невисоке ліжко, оснащене такими ж м'якими магнітними стрічками, як і крісло, а з іншого стояли стіл і дві скляні шафи. Саме там, за столом, дівчинка побачила ще одну медсестру. Вона обернулася, спостерігаючи спочатку за своєю колегою, а потім кидаючи швидкий погляд на пацієнтку, яка все ще сиділа в кріслі.
- І чого ти вічно носишся з ними? - прошепотіла жінка.
Вона начебто й намагалася говорити тихіше, але Памела все одно почула її.
- Це всього лише дитина, Тейт, - відразу відповіла друга медсестра, намагаючись зашторити вікно так, щоб сонячні промені не потрапляли на крісло.
- Так, лише дитина. Ніби ти нічого не знаєш, - знову зауважила перша, цього разу кажучи так, ніби Памели не було поруч.
Вона на деякий час опустила очі вниз, перебираючи пробірки та клеячи на них різнокольорові стікери, а потім скануючи штрих-коди на стікерах і друкуючи щось у планшеті.
- Лягай на ліжко, - зрештою скомандувала жінка, навіть не дивлячись на дівчинку.
У цей час більш доброзичливо налаштована медсестра повернулася до крісла, легко махаючи рукою і вказуючи на ліжко.
- Не бійся. Ми візьмемо лише трохи твоєї крові. Обіцяю, це буде не боляче.
- Навіщо це? - одразу запитала Памела, не поспішаючи підніматися на ноги.
Ніхто раніше з медперсоналу не розмовляв із нею так люб'язно, тож дівчинка вирішила використати свій шанс, сподіваючись дізнатися хоч щось.
- Просто лягай і не говори, - відразу відрізала Тейт, шумно відштовхуючись від столу.
Вона підняла руки, щоб заправити темне пасмо волосся назад у напівпрозору шапочку, яку носили майже всі медичні працівники. Але чомусь на іншій медсестрі такої шапочки не було.
- Хіба я хвора? - знову запитала Памела, відчуваючи в собі трохи більше впевненості, ніж зазвичай.
І нехай Тейт не була налаштована доброзичливо, але вона говорила хоч щось, змушуючи дівчинку продовжувати свої спроби.
- Ні, у цьому твоя перевага.
- Тейт, - якщо до цього моменту друга медсестра здавалася м'якою та доброю, то тепер в одну мить змінилася в обличчі, змінюючи тон свого голосу.
Вона обернулася, посилаючи жінці суворий погляд, і цього вистачило, щоб та замовкла. Вона лише закотила очі і, підтягнувши до себе невеликий пересувний столик, почала перекладати туди порожні пробірки.
- Що це означає? - Памела зачепилася за ці слова, не розуміючи їхнього сенсу. - Навіщо все це, якщо я не хвора?
Вона схопилася руками за підлокітники, коли друга медсестра наблизилася до неї, тепер виглядаючи рішучіше.
- Ти все не так зрозуміла. Нам треба дещо перевірити. Тому ми візьмемо трохи крові на аналіз.
У це дівчинці зовсім не вірилося, враховуючи ту кількість пробірок, що стояли на столі. Їх було щонайменше десять чи навіть п'ятнадцять, а Тейт знову і знову клеїла стікери, сканувала штрих-код і відкладала пробірку на столик.
- Тобі нема про що переживати, гаразд? Давай, я допоможу тобі перелягти на ліжко.
Памела швидко оглянула обличчя медсестри: її світлі, нерівно вищипані брови, хаотично розкидане по обличчю ластовиння і ледь помітний шрам над губою. Він був схожий на нещодавно загоєний прокол, наштовхуючи на думки, що колись там була сережка.
Памела опустила погляд трохи нижче, помічаючи перепустку, що стирчала з-під білого халата, схожу на ту, що носив із собою доктор Фарді. Вона висіла на довгій блакитній стрічці й намагалася вискочити назовні, коли жінка нахилилася.
Медісон Айман - так її звали.
Розуміючи, куди дивиться дівчинка, Медісон одразу опустила голову, швидко поправляючи білий халат і заштовхуючи перепустку нижче, щоб приховати своє ім'я.
- Давай, малятко, нам не хочеться витрачати надто багато часу. Чим швидше ти піддасися, тим швидше зможеш повернутися до своєї палати.
Памела стиснула губи, бо не хотіла повертатися. Вперше за довгі дні вона бачила сонце та небо за вікном. Тонкі гілки дерев часом прослизали повз, погойдуючись на вітрі, і Памела хотіла відкрити вікно, щоб вдихнути свіже повітря.
Її думки змінювалися одна одною, а голова опрацьовувала варіанти подальших подій.
Медісон усміхнулася, намагаючись привернути увагу дівчинки, а потім знову вказала рукою на ліжко, нагадуючи про своє прохання. Але Памела думала про своє.
Вона спробувала підвестися, вдаючи, що ноги не тримають її. Тоді ж Медісон простягнула їй руку, пропонуючи допомогу, і це був шанс Памели.
Вона думала всього кілька секунд, спираючись на запропоновану руку, щоб підвестися, а потім різко потягла блакитну стрічку на себе. Картка відразу вискочила з-під халата й опинилася в руках дівчинки, а Медісон від несподіванки завалилася вперед.
Вона переступила з ноги на ногу, а Памела відразу відштовхнула її, зриваючи картку і кидаючись до дверей.
І тільки-но вона відчинила двері, над її головою задзвеніла тривога, бо Тейт натиснула сигнальну кнопку, але це все одно не зупинило дівчинку.
Вона ніколи не була тією, хто діяв необачно, але зараз її природа кричала про те, що їй слід бігти. Всі ці таємниці та недомовки надто сильно вплинули на неї, змушуючи діяти необдумано та спонтанно. Її ідея була наївною, але не спробувати Памела не могла.
Вона штовхнула двері, міцно стискаючи перепустку в руці, і опинилася в довгому залитому світлом коридорі. Сонце заповнювало його, просочуючись через високі вузькі вікна, а червоне світло від сигнальних ламп під стелею відбивалося у вікнах. Гучна сирена била по вухах, завиваючи, немов поранений звір у лісовій хащі, а потім задзвеніли залізні двері.
Памела розгубилася, заставши в коридорі групу людей. Вони одразу відступили назад від несподіванки та гучних звуків, а дівчинка рвонула в інший бік. Але й тут їй довелося зупинитися, бо залізні двері відчинилися, і парочка охоронців забігла до коридору, реагуючи на натиск тривожної кнопки.
Все відбувалося так швидко і сумбурно, що Памела розгубилася. Вона була оточена з усіх боків, і єдиним виходом було вікно. Сонячні промені ніби кликали її вперед - заскочити на підвіконня і зістрибнути, до оманливого світла в кінці тунелю. І Памела пішла за цим покликом, кидаючи перепустку і навіть не думаючи про те, що буде з її тілом після стрибка. Головне - не стояти на місці. Якщо вона зважилася на втечу, їй слід було діяти.
Памела за два кроки подолала відстань між стіною та вікнами, чуючи гучні голоси за спиною. Вона заскочила на підвіконня і вже повернулася боком, збираючись стрибати, якраз у той момент, коли один із охоронців схопив її за щиколотку. Дівчинка одразу впала вперед, руками упираючись у вікно і розуміючи, що її спроба була приречена. Вона дивилася на світ за вікном, якого була насильно позбавлена, а потім відчула, як перший розряд струму пробирає до кісток.
Її тіло сповзло вниз, голова вдарилася об підвіконня, а тіло затремтіло від паралізуючого розряду. Все навколо закружляло, втрачаючи чіткі орієнтири, і Памела впала на спину, відчуваючи, як струм пронизує її наскрізь. Один з охоронців підхопив її за руку, повертаючи обличчям вниз, і його голос відбивався у вухах дівчинки, повторюючись знову і знову, як заїжджена платівка.
- Як це сталося? Ви що, забули всі інструкції?
Памела відчувала чоловіче коліно, що болісно давило на хребет. Воно тиснуло на дитяче тіло своєю вагою, а дівчинка відчувала, як навколо її рук знову стискаються магнітні стрічки. Вони голосно клацнули і намертво зафіксували руки за спиною, позбавляючи будь-якої можливості поворухнутися. Удар струмом вивів Памелу з рівноваги, перемішавши всі думки та порушивши всі плани. Вона розуміла, якою дурною була, вирішивши, що зможе втекти, але не зробити цього також не могла. Але тепер дороги назад не було - її тіло було знерухомлене і притиснуте до холодної підлоги.
- Вона просто вискочила. Я не очікувала, що вона зважиться на це, - голос Медісон звучав винно, а її ноги в білих капцях з'явилися перед обличчям дівчинки. Вона відчувала на собі чужі руки, а потім - як тонка голка проколює її вену.
- Дурепа, не чекала вона. Ти що, працюєш тут перший день?
- Досить, - охоронець продовжував голосити, а потім пролунав гучний голос Тейт, що перервав загальний гомін. - Покладіть її на ліжко. Нам треба покінчити з усім цим, поки діє заспокійливе.
Памела відчувала, як її піднімають над землею, а все перед очима знову попливло і помутніло, перетворюючись на різнокольорове місиво.
- Огидне дівчисько. Я неодноразово говорила, що їх треба присипляти перед тим, як виводити з камер. Але чомусь ми все ще няньчимося з ними, - голос Тейт літав навколо Памели, то посилюючись, то згасаючи. Її неприязнь після того, що сталося, стала надто явною, а голос більше не переходив на шепіт, використовуючи всю силу та чіткість. - Рано чи пізно хтось із них відгризе нам голову, і тоді всі одразу забудуть про праведність. Не вірю, що навчалася в медичному стільки років, щоб у результаті підтирати дупу малолітнім кейгу.
Памела то засинала, то приходила до тями, але неприємні уривки відкладалися в її голові, а Тейт більше не стримувалася. Її руки знову і знову вводили голку, наповнюючи одну пробірку за іншою, наче Памела була донором крові. Вона відчувала, як сили залишають її, а голоси згасають, залишаючи після себе шлейф болю та розчарування.
Чи все могло закінчитися інакше?
Памела втратила зір і слух, але її тіло ніби все ще ширяло в повітрі, поки безладні думки крутилися в голові. Вона не відчувала кінцівок, але іноді відчувала, як чужі руки торкалися її тіла - грудної клітини, обличчя, ніг та рук. Вона ніби повернулася назад у притулок, де такі дотики вважалися нормою. Памелу нудило від минулого і сьогодення, а металевий присмак на губах лише погіршував ситуацію.
Вона, мов замкнена в клітці, металася з кута в кут, але залишалася нерухомою та безпорадною. Нічого у її житті не змінилося, і тепер, здавалося, нічого не могло змінитися. Памела не вірила у своє майбутнє, та й несподіваний порив до іншого життя було розтоптано. Все в ній ніби завмерло, прийняло свою долю і згасло без можливості відновлення. Єдиний шанс було втрачено, як і останні сили, тож зрештою світло в тунелі згасло, і Памела вирішила здатися.
Вона прийшла до тями через якийсь час, намагаючись розплющити очі і жмурячись від яскравого світла. Усього на мить здалося, що її спроба була вдалою. Вона змогла вистрибнути з вікна і тепер лежала на твердій землі, з усіх боків оповита сонячним світлом. Але, повертаючись у реальність, Памела розуміла, що землею був жорсткий матрац, а стельова лампа заміняла сонце. Її повернули до палати під нагляд, де, здається, доля Памели була вирішена наперед.
Кілька разів моргнувши, звикаючи до світла, дівчинка повернула голову, помічаючи постать своєї сусідки в самому центрі кімнати. Вона сиділа на килимі-ромашці і зовсім не виглядала на свій вік. Маленька, схудла і болісно бліда Фаун навряд чи дотягувала до десятирічки. Згорблена, з довгим розпатланим волоссям, вона виглядала як безпритульна дитина, що блукає вулицями. Навіть у притулку діти виглядали краще, ніж Фаун.
Памела відчувала, як у неї болить серце від цього виду. Вона раптом замислилася, чи проходила Фаун щось подібне. Можливо, колись вона так само намагалася втекти, була зупинена і тому тепер не хотіла нічого чути про втечу. Можливо, цей спогад було заблоковано в її голові, як і багато інших травмуючих спогадів, пов'язаних з цим місцем. Це було б логічним поясненням, чому Фаун залишалася такою спокійною та податливою.
Лежачи на ліжку, Памела відчувала, як течуть сльози її щоками, і, правду кажучи, вона не знала, що саме було їх причиною - власна безвихідь або Фаун, яка в чотирнадцять років виглядала наче живий труп. Її ноги почали набрякати, а ночами вона все частіше прокидалася від задушливих нападів, і Памела чомусь думала тільки про це - про те, що Фаун справді могла померти.
- Ти прийшла до тями? - коли Памела шморгнула носом, Фаун повернула голову, підтягуючи коліна до грудей. Її худорляві руки відпустили іграшкового слона, тепер охоплюючи ноги. - Я хвилювалася за тебе.
Памела кивнула, відчуваючи, як до неї повертається можливість рухати кінцівками. Вона спробувала сісти, на що Фаун дуже різко підскочила на ноги, але тут же сіла назад через запаморочення.
- Не поспішай. Я в порядку, - це було неправдою, але щось усередині Памели ніби справді померло. Можливо, то була надія. - Як давно я тут?
- Близько години, - Фаун спочатку глянула на невеликий настільний годинник, а потім знову повернулася до сусідки, розтягуючи губи в м’якій посмішці. - Я страшенно сумувала без тебе. Не уявляю, що ти робиш тут одна, коли мене забирають, - її голос звучав глухо і хрипко, а смішок був більше схожий на черговий напад кашлю. - До мене ненадовго приходив доктор Фарді, але я все одно сумувала за тобою.
Памела нарешті змогла спертися на руки і підвестися, пропускаючи слова дівчинки. Вона пройшлася рукою по обличчю, а потім скривилася, бо імпульс болю пронизав праву руку. Великий пластир приховував наслідки лікувальних маніпуляцій, змушуючи ще раз згадати про все, що сталося.
- Було боляче? - так само морщачись, знову запитала Фаун. Не в силах підвестися на ноги, вона проповзла до ліжка, спираючись на нього.
- Трохи, - Памела знову збрехала, відчуваючи огиду і сором. Вона прикрила очі, стримуючи сльози, але в результаті була неспроможна приховати своїх емоцій. Вони накотили на неї так, що Памела не могла більше говорити, а Фаун дивилася на неї як заворожена.
Вона виглядала як того дня, коли вперше опинилася в цій палаті. Така ж злякана та понівечена, на порозі істерики. Але зараз Фаун діяла інакше: повільно сіла на ліжко і обережно торкнулася руки Памели. Дівчинка відразу здригнулася і несвідомо відсунулася вбік, але Фаун це не зупинило. Навпаки: вона підсіла ще ближче, знову торкаючись руки, а потім узагалі притиснулася до дівчинки всім тілом.
Їхнє недовге знайомство раптом стало таким особливим і значущим, що Фаун не могла сидіти осторонь. Памела стала для неї не просто сусідкою. Вона замінила примарні, несправжні образи братів, стала її підтримкою та турботою, і Фаун відчувала особливий зв’язок між ними. Наче якісь невидимі ниточки пов’язували їх.
- Я хочу повернутися назад, - прошепотіла Памела в якийсь момент, перериваючи їхні обійми, і тоді Фаун відсунулася. Вона не розуміла, чому Памела говорила таке, бо думала, що сусідка теж відчувала їхній зв’язок. - Я хочу повернутися до притулку. Там було жахливо, але тут… тут все набагато гірше.
Фаун похитала головою, не вірячи в те, що вона почула. Памела хотіла повернутись? Чи справді хотіла залишити її і повернутися? Відчуваючи розчарування, вона ще більше відсіла назад, дивлячись на те, як Памела витирає сльози. Її тіло здригалося від ридань, а світлий пластир просочився кров’ю, відволікаючи увагу.
- Але тут дбають про нас.
Памела видала якийсь дивний гортанний звук, почувши слова Фаун. На її думку, вона була хвора не тільки тілом, а й головою. Лікарі щось зробили з нею, щось таке, через що її сприйняття було неправильним та спотвореним. Це викликало нову хвилю сліз у Памели. Її долоні приховали обличчя, а тіло знову затремтіло від ридань.
Дивлячись на таку реакцію, Фаун і справді нічого не розуміла. Запалена свідомість навряд чи могла обробляти отриману інформацію, а тіло було надто слабким і м’яким, як розчавлений у руках пластилін. Фаун переймалася за стан своєї сусідки, але сил на вираження власних емоцій майже не залишилося. Вона почувалася як вичавлений пакетик соку, розчавлений ногою і викинутий в урну, без жодної краплі всередині.
- Мені шкода, Памело. Хоч би що трапилося, мені так шкода, - вона знову нахилилася вперед, захоплюючи руку дівчинки, щоб зробити хоч щось. - Я хотіла б тобі допомогти. Але я не знаю чим. Що я можу зробити для тебе?
Памела прибрала другу руку від обличчя, востаннє витираючи сльози. Вона кілька разів шморгнула носом, а потім глянула в темні очі Фаун, вкриті каламутною пеленою. Їй хотілося зрозуміти, про що вона думає. Що коїться у її голові, які думки виникають у хвилини мовчання. Чи думає вона про своє майбутнє, чи вже просто змирилася і здалася.
- Про що ти мрієш? - раптом спитала Памела, озвучуючи лише малу частинку своїх власних думок.
- Про що? - Фаун перепитала, ніби не могла зрозуміти зміст цього питання, а потім задумалася, згадуючи значення слів. - Я хочу побачити Кайла та Ейдена, - їхні імена раптом пролунали незнайомо, але десь на задвірках пам’яті все ще зберігалися їхні образи. - Кайл обіцяв завжди захищати мене. Якось він сказав, що готовий віддати своє життя заради мене, - ця обіцянка раптом спливла в пам’яті дівчинки, дивуючи її саму. - Він завжди був таким самовпевненим. І ще, - Фаун раптом замовкла, прикушуючи нижню губу і спираючись на холодну стіну. Вона глянула на свої малюнки, зосереджуючи погляд на образі Кайла. - Я хочу бути кращою, ніж він.
- Це як? - Памела якось дивно скривилася, а Фаун раптом засміялася сталевим, неприродним сміхом, що пробрав до кісток сильніше, ніж розряд струму.
- Його завжди ставили мені за приклад. Він був старший, розумніший, сильніший і кращий у всьому. Я хотіла б хоч раз бути кращою в чомусь. Байдуже в чому, аби батьки сказали це: «Кайл, тобі варто взяти приклад із Фаун».
Памела неусвідомлено відкрила рота, чуючи подібне. Розповіді Фаун про її сім’ю завжди викликали в неї дивне почуття гіркоти та болю, тому що нічого подібного не було у її житті. А власна мрія раптом здалася такою дурною і несуттєвою у порівнянні з тим, чого хотіла Фаун.
- А ти? Про що ти мрієш? - Фаун розплющила очі, посилаючи стомлений погляд до Памели, що майже прилипла до узголів’я ліжка. Вона стиснула губи, відчуваючи сором і не знаючи, як озвучити власну мрію.
- Я не вмію плавати, - через якийсь час сором’язливо промовила Памела, нахиляючи голову набік. Вона вдихнула на повні груди перед тим, як відповісти, і відпустила руку Фаун. - І я хотіла стати балериною, коли була молодша. І ще в мене ніколи не було велосипеда, - додала Памела, розглядаючи просочений кров’ю пластир. - Я хотіла б навчитися плавати і їздити на велосипеді.
- У мене був велосипед, - з усмішкою на губах прошепотіла Фаун. Вона знову закотила очі, ніби поринаючи у спогади, які несподівано навалилися на неї. - У дитинстві в мене був чотириколісний велосипед, він дістався мені від Кайла, як і все в нашій родині. Але потім мені купили інший велосипед. Такий блакитний з невеликим плетеним кошиком спереду, - Фаун говорила, посміхаючись, а при кожному вдиху щось дивно свистіло у неї в горлі. - Це був перший лише мій подарунок. Одного разу я каталася на ньому нашою вулицею, доїхала до самого перехрестя, а потім звідки не візьмись вилетів собака, - вона запнулася, закидаючи голову назад і зі свистом видихаючи повітря. - Я так злякалася, що покинула велосипед і втекла додому. Тоді Кайлу довелося йти за велосипедом разом зі мною, а Ейден, як завжди, причепився до нас. А потім ми вдвох отримали від мами, бо сусідка поскаржилася їй, що наша гоп-компанія налякала її собаку.
Памела не могла не помічати, як Фаун реагувала на згадку про свою матір. Щоразу вона уникала називати її «мама», ніби це слово було негативним.
- Якою вона була? Твоя… мама?
Фаун різко розплющила очі, коли привид минулого наздогнав її. Їй хотілося б забути все, що було з ним пов'язано, але як на зло саме ці спогади глибоко засіли в голові.
- Вона була брехливою, - відповідь була різкою і рішучою, приковуючи увагу Памели. Дівчинка забула про свої сльози, повністю концентруючись на розповіді Фаун. - Вона жорстока та зла. Я тут через неї. Вона лишила мене тут.
Памела ніколи не бачила Фаун такою, навіть у ті моменти, коли вона відстоювала гідність лікаря Фарді. Її пальці стиснулися в кулаки, а погляд, спрямований на дитячі малюнки, був сповнений розчарування та ненависті.
Памела і мріяти не могла про матір, але в її голові залишився образ тієї жінки, яку вона одного разу так назвала. Памела добре пам'ятала її: темне кучеряве волосся і миловидне, але строге обличчя. І чомусь Памела уявляла саме цю жінку, коли Фаун говорила про свою матір.
Зрештою, вона мотнула головою, а потім притиснула руку до грудей, відчуваючи щось дивне. Задерла футболку, намагаючись зрозуміти, що викликає такий дискомфорт, і побачила кілька червоних плям навколо грудей.
- О, це сліди від рентгену серця. Мені теж робили таке нещодавно, - Фаун похитала головою, а Памела задумалася, розуміючи, що, крім аналізів, їй провели ще й рентген. - Я проходжу рентген раз на якийсь час, бо моє серце, мабуть, не в порядку. Лікар Фарді якось сказав, що в усіх органів у моєму тілі рано чи пізно закінчиться термін придатності, - вона засміялася, знову закидаючи голову назад. - Мабуть, настав його час. Мого серця, - дівчинка поклала руку на груди, а Памела відкрила рота, ніби за клацанням пальців згадуючи все, що вона чула до цього.
Фаун замовкла, а Памела відчувала, як усередині неї спалахує вогонь заперечення. Фраза за фразою виринали в її голові. Усі припущення і нестикування. Все це складалося в голові, як пазли, і якщо ще тиждень тому чогось не вистачало, то зараз картина була набагато яснішою - Фаун була особливою. Памела не розуміла чому, але тепер вона достеменно знала про це. Все навколо кричало про цей факт, а Памела була тією, хто мав допомогти їй одужати.
Жах від усвідомлення всього паралізував дівчинку, знову позбавляючи її можливості говорити. Вона намагалася заперечувати це, намагалася придумати інше виправдання всьому, що відбувалося, але все зводилося до одного-єдиного варіанта. Вона відчувала це й раніше, але боялася визнавати, а тепер мала докази на руках. Фаун була хвора, а Памела була здоровою. Це була її перевага.
- А давай потанцюємо? - схвильований голос Фаун раптом висмикнув Памелу з жаху.
Вона швидко замиготіла очима, намагаючись оговтатися, але не встигла й слова сказати, як Фаун піднялася на ноги. Відштовхуючись від ліжка, дівчинка раптом стала занадто спритною, ніби ідея влаштувати танці додала їй сил. Волочачи ноги по підлозі, вона дісталася столу, витягла контейнер зі старими касетами і почала копирсатися в них.
Памелі в цей час стало важко дихати, а сльози застилали очі, поки тремтіння пробирало її. Руки дрижали, а губи щільно стиснулися, стримуючи крик, який у результаті застряг поперек горла, як дрібна рибна кісточка.
- Ось, чудовий варіант, - Фаун дістала з полиці магнітофон, відмотуючи касету на самий початок, а потім додаючи звуку. Вона обернулася, тримаючись обома руками за стіл і починаючи легко хитати плечима з боку в бік. Її тіло рухалося в такт музики, а очі прикрилися. - Раніше я мріяла стати популярною співачкою, - хрипко зізналася дівчинка, відштовхуючись руками від столу і виходячи в центр кімнати. - Ми з Ейденом влаштовували концерти у вітальні вечорами. А коли ніхто не бачив, я застрибувала на ліжко, брала гребінець і співала пісні, уявляючи себе на сцені.
Памела знову заплакала від безсилля, тому що в голові Фаун було стільки очікувань та яскравих спогадів. А що було в неї? Нічого. Тільки жахливі спогади про грубі слова, брудні чужі руки, смердючі простирадла і холодні стіни притулку. Навіть її мрії були дрібними та непоказними.
Вона спостерігала, як Фаун ледве тупає до неї, смикано рухаючи руками, ніби зображуючи зламаного робота. Втім, зовні вона теж була схожа на нього. Бліда і на межі виснаження.
- Давай, хіба це не було твоєю мрією? - Фаун глянула на заплакану Памелу, простягаючи до неї руку, щоб витягнути до себе. Дівчинка подумала, що танці будуть гарною ідеєю, аби розвеселити сусідку, але Памела вже була в розпачі. Її світ звалився, і тепер вона хотіла забути про все, що дізналася. Невідання було болючим, але не таким безвихідним і задушливим.
- Вставай, будь ласка. Давай трохи розслабимось? - Фаун майже благала, і Памела просто здалася, підводячись на ноги на порозі нервового зриву.
Якась пелена впала їй на очі, сльози застилали огляд, а серце в грудях стукало як шалене. Все ще її серце.
Вона не розуміла, що робить, все крутилося навколо неї, а тиха музика ніби додавала всій ситуації ще більшого трагізму. Фаун переступала з ноги на ногу, а Памела стояла поряд із нею, як укопана, боячись поворухнутися. А потім щось перемкнулося в ній, музика стала спокійнішою, і її руки мимоволі захиталися в такт. Вгору і вниз. Памела була ніби в тумані, не розуміючи того, що відбувається. Можливо, ліки в її організмі все ще якось діяли на неї, але емоційний порив раптом атрофувався, а сльози самі по собі скочувалися по щоках, не викликаючи нічого в грудній клітці.
Розуміючи, що Памела нарешті почала рухатися, Фаун відступила до ліжка, задихаючись і намагаючись оговтатися. Вона дивилася, як дівчинка рухає руками вгору і вниз, ніби зображуючи медузу, що дрейфує в океані. Її руки згиналися в ліктях і зап'ястях, показуючи птаха в польоті, і тоді Фаун подумала, що через своє довге світле волосся Памела була схожа на царівну-лебідь. Її рухи були м'якими і пластичними, ніби вона займалася танцями все своє життя або це було в неї в крові.
Вона провела руками біля свого обличчя, схиляючи голову вниз і дивлячись на Фаун блискучими від сліз очима. Потім руки піднялися вгору над головою, і дівчинка встала на навшпиньки, повертаючись навколо своєї осі, і Фаун уявила її балериною, що танцює на величезній порожній сцені, оточеній софітами та захопленими глядачами. Памела обернулася, знову дивлячись через плече на сусідку, а потім раптом усміхнулася, легко перекидаючи волосся на інший бік. Від цієї картини Фаун чомусь затамувала подих, не в змозі відірвати погляду. Образ Памели був прекрасним навіть у цьому безформному одязі. Її світле волосся трохи переливалося, а блакитні очі, хоч і перебували в тіні, все одно виглядали яскравими і захопливими. Тоді вона була схожа на янгола - така ж світла та прекрасна.
Усе в очах Фаун раптом висвітлилося яскравим спалахом, а образ Памели ніби справді зійшов з небес, осяяний ясним світлом. Кімната навколо закружляла, а танцююча дівчинка була схожа на балерину, що крутиться в центрі старої скриньки. Музика на мить стала голоснішою, але потім за одну хвилину зникла, а в роті з'явився незвичний металевий смак.
Фаун, ніби в уповільненій зйомці, бачила, як Памела округлила очі і впала до її ніг, махаючи руками. Вона притискала їх до обличчя Фаун, і її долоні забарвилися в червоний колір. Сонячні зайчики застрибали навколо Фаун, ніби хтось запустив сонячне світло в кімнату, а її голова стала такою важкою, що ледве трималася на шиї. Картинка в очах нахилилася набік, і образ Памели теж покосився. Відлунням до неї долинав її зляканий голос, що кликав Фаун на ім'я. А потім до них додалися інші голоси, і картинка повернулася у звичну горизонталь.
- Ходімо, Памело. Нам треба йти, - це перше, що Фаун почула, коли медсестра посадила її на стілець і ввела першу болючу ін'єкцію.
Охоронці метушилися в їхній невеликій кімнаті, і здавалося, що від такої кількості людей вона стала зовсім крихітною. Один із охоронців узяв Памелу за лікоть, потягнувши до виходу, але Фаун не могла цього дозволити. Тіло не слухалося її, кров із носа не зупинялася, але єдиним, що бачила дівчинка, були закривавлені руки Памели. Вона чула її благання дозволити їй залишитися поряд із Фаун, але охоронці були непохитні.
Фаун із жахом відкрила рота, збираючись зупинити це божевілля, але серце в її грудях стислося так сильно, що вона змогла лише простогнати. Вона зігнулася навпіл, відчуваючи блювотні позиви через смак крові в роті. Навколо неї було вже щонайменше троє лікарів, а тіло впало на підлогу в конвульсіях.
- Памело... - крізь біль Фаун все ще бачила її образ, що борсався в руках охоронців.
- Я буду поруч, Фаун, - вона почула її голос, що брязкав у гулі інших голосів. - Чуєш? Я буду з тобою.
Ця обіцянка не викликала довіри, але Фаун вірила. Вперше за довгий час вона вірила ще комусь, крім лікаря. Вона бачила пухнасті капці Памели, що волочилися по підлозі, і її тіло, що зникало у дверях на руках в охоронців. Всього на мить довжиною в кілька секунд їхні погляди востаннє перетнулися, і тоді Фаун відчула, як розірвалася нитка, що їх пов'язувала.
Фаун глянула на стелю, відчуваючи, як руки медсестер тиснуть на її грудну клітку під час реанімаційних конвульсій. Відчувала, як голка знову увійшла в її вену на руці, знову позбавляючи дівчинку слуху. Бачила, як перед очима миготять світлі шапочки медпрацівників, їхні обличчя так само миготіли перед її очима, але зір сконцентрувався на зірках. Вони кружляли над Фаун і горіли яскравим світлом, наче справжні зірки в нічному небі.
- Я буду поруч, - вона чула голос Памели, а потім він змінився на більш глибокий, низький. - Ми пройдемо через це разом, - примарний образ Кайла повернувся до неї, і вмить зірки зникли, а Фаун поглинула всеохопна темрява.