ІІ Молодий чоловік і балакуча Дженніс

Нейтан відірвав погляд від книги, яку читав, почувши, як тихо хихикає Дженніс. Вона лежала на своєму ліжку, закинувши ноги на високе узголів’я, поки хлопець сидів у кріслі в іншому кутку дитячої спальні.

- Ти серйозно? - Дженніс знову подала голос, притискаючи телефон до вуха однією рукою, а іншою розправляючи своє довге світле волосся. - Я бачила його на перерві сьогодні і, здається, він навіть кілька разів глянув на мене, - дівчинка на кілька секунд замовкла, слухаючи відповідь, а потім знову розреготалася, викликаючи у Нейтана протяжний стогін. Почувши таку реакцію, вона пересунулася на край ліжка, звісивши голову і дивлячись на хлопця. Тепер її волосся торкалося підлоги, а посмішка на обличчі закликала Нейтана пом’якшитися. - Гаразд, Жослін, я передзвоню тобі пізніше. Нейтан у мене в гостях, і він, здається, зараз лусне від інтересу. Потрібно розповісти йому все, - дівчинка знову замовкла, а Нейтан невдоволено похитав головою, бо йому не було цікаво. - Гаразд, я не буду йому розповідати все. Але ця історія з Майлі… мені потрібно поділитися ще з кимось. Я передзвоню тобі пізніше. Бі-біп, подружко.

Це таємне прощання, яке Дженніс використовувала разом зі своїми подругами, викликало у Нейтана дивне відчуття сорому. Він не був частиною їхньої компанії, але навіть перебуваючи на відстані, йому все одно було соромно.

- Це все ще звучить жахливо, - почав він, коли Дженніс відклала телефон убік. Вона мовчала якийсь час, усе дивлячись на нього і бовтаючи ногами в повітрі.

- Бі-біп? - дівчинка посміхнулася і пропищала цю фразу, зачіпаючи Нейтана за живе. Він буквально відчував, як вона грала на його нервах, спотворюючи голос і кривлячи задоволену гримасу.

- Поводитеся, ніби вам по вісім років. Дитячий садок.

- Це ти про що? - усе ще усміхаючись, Дженніс раптом підскочила, підповзаючи до краю ліжка і тепер дивлячись на Нейтана надто уважно.

- Про все, що я слухав останні пів години.

- Це не ми маленькі, а ти зануда, - кинула Дженніс, запускаючи пальці у своє волосся, щоб зібрати його у хвіст. Вона на мить відвернулася, щоб узяти резинку зі столика, а потім знову витріщилася на друга. - Тобі теж часом треба бути простішим. Ти вічно такий злісний, ніби в житті не їв нічого солодкого.

Подібне порівняння здалося Нейтану ще більшою дурістю, ніж те, що він чув раніше.

- Ну, вибач, що я не готовий шпигувати за хлопчиками і вигадувати секретну мову.

Незважаючи на незадоволене обличчя хлопця, Дженніс раптом розсміялася, знову падаючи на ліжко і розставляючи руки та ноги.

- Я ж і кажу, що ти зануда. І ми не шпигуємо за хлопчиками. Ми просто… намагаємося частіше траплятися їм на очі.

- Навіщо?

- У сенсі навіщо? - якщо до цього вона була спокійна, то зараз підскочила надто затято, дивлячись на друга так, ніби він був не в собі. - Це очевидно.

Нейтан підняв одну брову, спостерігаючи за тим, як Дженніс здивовано відкриває рот. Мабуть, те, що було очевидним для неї, було невідомим для Нейтана.

- Ну, дивись, я подобаюся Майлі, - Дженніс сіла на ліжку, підбираючи коліна під себе, а потім прикладаючи руку до серця. - Я знаю про це з минулого осіннього балу, коли він сказав про це Томасу Гріну. Але Майлі нерішучий і трохи сором’язливий, тож мені не залишається іншого вибору… - Дженніс замовкла, ніби не домовивши фразу, очікуючи, що Нейтан закінчить її самостійно.

- Ти переслідуєш його в надії, що він передумає?

- Ну ні. Я намагаюся завжди бути неподалік. Знаєш, як би ненароком пройти повз або опинитися в тому самому місці одночасно.

Нейтан похитав головою, досі не розуміючи, який висновок він мав зробити.

- Ти намагаєшся набридати йому?

- Ну ні. Я намагаюся зробити так, щоб він думав, що доля знову і знову зводить нас разом.

- Доля? - це звучало абсурдно навіть для Дженніс, але її впевнений кивок головою спантеличив Нейтана. Він замовк, ще раз обмірковуючи те, що почув, а потім раптом усміхнувся, не маючи сил стримати свою реакцію.

- Чому ти смієшся? - одразу обурилася Дженніс. Вона раптом схопила першу подушку, що трапилася під руку, і кинула її в Нейтана, ніби незадоволена його поведінкою. - Це дієвий метод. Ти показуєш хлопцю, що ви призначені один для одного, і він нарешті зізнається тобі.

- Це така нісенітниця, Дженніс, що мені навіть не хочеться це слухати. Тобі чотирнадцять, і краще б ти думала про навчання, а не про Майлі Фірсонта. Він дурний і виглядає як недорозвинений хробак.

Дженніс одразу розкрила рота, хапаючи чергову подушку і кидаючи її слідом за першою.

- Не смій так говорити. Майлі добрий і кумедний. І він випік для мене лимонні кекси під час літнього ярмарку.

- Це точно доля. Ти ж обожнюєш лимони, - Нейтан продовжував доводити дівчину, перехоплюючи третю подушку до того, як вона прилетіла до його голови.

- Немає різниці, з чим були ці безглузді кекси. Головне - увага. Ти, до речі, за весь час нашої дружби жодної шоколадки не подарував мені.

- Тому що ти не любиш шоколад, - відразу вставив Нейтан у своє виправдання, спостерігаючи за тим, як дівчинка кусає губи. Вона склала руки на грудях, дуючись більше через те, що Нейтан мав рацію. - Ну, і точно я не призначений тобі долею. Тож навіщо мені витрачатися на шоколадки?

- Ну ти і жук гидкий, - крізь сміх заперечила Дженніс. Вона не ображалася, тому що це було частиною їхньої багаторічної дружби і давно сприймалося як належне. Нейтан був тим, хто вічно чимось незадоволений, а Дженніс - тією, хто згладжував кути і переводив усе в жарти.

- Це дієвий спосіб, - знову заявила дівчинка, намагаючись звучати рішуче. Вона склала долоні разом, ніби збиралася помолитися за свої майбутні стосунки.

- Ти крутишся біля мене день у день, але мені якось не хочеться зізнаватися тобі, - цього разу Нейтан вирішив пожартувати, хоча подібні слова далися йому непросто.

- Тому що ти не бачиш нічого, крім своїх книг та свого тренера. Іноді мені здається, що це він тепер твій найкращий друг, а не я, - Дженніс відповіла з ноткою невдоволення, знову складаючи руки на грудях, поки Нейтан оглядав її забруднену футболку. - Скільки разів я пропонувала тобі кудись сходити з моїми друзями? Але ти знову і знову відмовляєшся. Іноді мені здається, що ти вважаєш нас усіх надто дурними.

- Зауваж, це сказав не я, - хлопець поспішив відвести погляд, але потім знову повернувся до брудних плям на футболці. - Чому ти завжди така неакуратна? - ці плями не давали йому спокою, але Дженніс лише закотила очі.

- Їм уже більше тижня. Я впустила пончик, коли Моллі намагалася відібрати його, - знаючи, як це діє на Нейтана, Дженніс підвелася на ноги, відкрила дверцята своєї шафи й сховалася за ними, щоб переодягнутися. Вона лазила по полицях у пошуках нової футболки, зрештою витягла потрібну, а брудну закинула назад на полицю.
- Ти така грязнуля, - зрештою сказав Нейтан, закриваючись книгою, щоб не бентежити дівчинку.
- А ти не підглядай, - її сміх долинув до його слуху, і хлопець не зміг не посміхнутися.

Дженніс була однією з небагатьох, хто завжди змушував його посміхатися. Вона часто поводилася надто безглуздо й спонтанно, завжди вибирала яскравий одяг і майже безупинно посміхалася, заражаючи всіх навколо усмішкою, навіть такого несміяна, як Нейтан.

- Думаєш, Майлі не зізнається мені? - згодом запитала Дженніс, і тоді Нейтан опустив книгу трохи нижче. Вона вже прикрила дверцята шафи й тепер стояла навпроти витягнутого у висоту дзеркала, обліпленого наклейками та фотографіями. Дівчинка крутилася на місці, то розпускаючи, то знову забираючи волосся у хвіст, оглядаючи своє відображення. - Я чула, як він зізнався Томасу. Це не могло просто почутися мені.

Вона крутилася на місці, як заводна дзиґа, остаточно відволікаючи друга від книги, яку він намагався прочитати.

- Я думаю, він зробить це, - у якийсь момент промовив хлопець, і його слова привернули увагу Дженніс. Вона спочатку завмерла на місці, оглядаючи себе з ніг до голови, а потім обернулася, посилаючи засмучений погляд у його бік. - Але я досі вважаю його поганим варіантом. Хіба в тебе немає інших залицяльників?

У свої чотирнадцять Дженніс виглядала трохи старшою, хоч і була все ще по-дитячому наївною. Але вона була гарною. Її обличчя вже позбулося дитячої припухлості в щоках, а світло-русяве волосся підкреслювало ніжний тон шкіри. Іноді влітку в неї з’являлося ледь помітне ластовиння, а волосся на сонці вигорало й ставало ще світлішим. Вона мала великі сині очі, що нагадували Нейтану рівну гладь океану, і широку яскраву усмішку.

Дивлячись на неї, Нейтан не дивувався, що Дженніс подобалася хлопцям. Вона привертала увагу, щойно з’являлася у полі зору, бо була доброзичливою, балакучою та харизматичною. Енергія ніби завжди била ключем усередині неї, через що Дженніс брала активну участь у житті школи й відвідувала майже всі можливі гуртки, починаючи з театрального і закінчуючи шкільною студією танців. Їй подобалося брати участь в організації шкільних заходів, і це було тим, у чому вона справді була добра. Активність та легкість у спілкуванні дозволяли Дженніс знаходити спільну мову майже з кожним зустрічним.

- Що? Знову знайшов якісь плями? - Нейтан смикнув головою й відвів погляд убік, коли Дженніс невдоволено оглянула себе. - Ти завжди все помічаєш. Не здивована, що ти ще ніколи ні з ким не зустрічався. Хто ж захоче зустрічатися з такою скалкою? - з усмішкою на губах Дженніс повернулася до дзеркала, а Нейтан проковтнув, повільно повертаючи погляд до її образу. Ці слова були черговим жартом, подібним до багатьох інших, які Дженніс посилала йому, але вони зачепили Нейтана.

Він знав Дженніс від самого народження і довгий час думав, що їхня дружба була вимушеною. З дитинства їм доводилося гуляти разом, бо їхні родини були близькі. Вони проводили разом свята, значні події на кшталт днів народжень і навіть кілька разів планували спільні поїздки до заміського будинку Стенфордів. І в якийсь момент Нейтан став для Дженніс членом сім’ї, як старший брат, який завжди був поруч. Вони ходили в одну школу, залишалися один у одного з ночівлею або ж проводили вечори разом, поки Нейтан чекав на приїзд своїх батьків. Усе це зблизило їх, але якщо Дженніс ставилася до нього як до брата, то Нейтан не міг зрозуміти, які почуття вона викликала в ньому. Ця дівчина була його єдиним по-справжньому близьким другом, якому Нейтан довіряв. Але було ще щось, щось незрозуміле. Якесь почуття, яке хлопець не міг описати словами. Воно виникало в його грудях щоразу, коли Дженніс опинялася поряд, і його очі ледве могли відірватися від неї.

- Будеш моєю парою на костюмованому балу? Торік ти зміг відвернутися від мене, але цього разу я так просто не здамся, - коли Дженніс знову обернулася, Нейтан усе ще дивився на неї, віддаючись дитячим спогадам. - Ми можемо знову одягтися в парні костюми, - її очі раптом загорілися грайливими вогниками, а хлопець з жахом згадав позаминулий рік, коли він пішов на дружню авантюру.

- Навіть не проси мене. Я більше не витанцьовуватиму в костюмах Боббі й Бетті.

Як тільки він заговорив про це, Дженніс відразу засміялася, закидаючи голову назад. Вона в пару стрибків подолала відстань між дзеркалом та ліжком, підбираючи розкидані на підлозі подушки й стрибаючи з ними на ліжко.

- Чому? Це було так кумедно. Я впевнена, мама все ще зберігає відео нашого парного танцю, - дівчинка раптом стала на повний зріст, починаючи танцювати танець робота. Вона по черзі згинала то одну, то іншу руку, сіпаючись, наче в неї був напад епілепсії. - Давай, Нейтане, це буде весело. Роботи Боббі й Бетті. Я пам’ятаю, тобі сподобалася ця комп’ютерна гра. І не кажи, що такого не було.

- Ні, Дженніс, я більше не куплюся. Це було невесело, - хлопець знову й знову тряс головою, поки Дженніс тремтіла на ліжку. - Нехай Майлі запрошує тебе і танцює з тобою в костюмі дощового хробака.

- Ну ти й злюка, - дівчинка скрикнула, а потім почала стрибати на ліжку, продовжуючи зображати зламаного робота. - Давай, тобі треба трохи розтруситися.

- Не цього разу, - Нейтан заплющив очі, збираючись заперечно похитати головою, але так і не встиг цього зробити, бо подушка наздогнала його швидше. Він на мить здивувався, широко розплющуючи очі й дивуючись, що не встиг її перехопити. А Дженніс у цей час уже на всю заливалася сміхом, стрибаючи на ліжку з новою подушкою в руках.

- Давай, Нейтане. Я викликаю тебе на поєдинок, - вона кинула в нього ще одну маленьку подушку, і Нейтан роздумував лише кілька секунд, після чого кинувся в бій. У той момент він мало думав про те, як це виглядало збоку, просто піддаючись хвилинному імпульсу. Дженніс була тією, хто зароджував у ньому легкість, нагадуючи, що вони все ще були підлітками.

Їхнє протистояння було нерівним, тому що Дженніс не щадила Нейтана, а ось він щоразу стримував себе й силу свого удару. Хлопець ухилявся від подушок, що летіли на нього, але сам майже не атакував, боячись збити подругу з ніг. Вони стрибали по кімнаті, перекидали м’які іграшки з рук у руки й веселилися, забуваючи про те, що в сусідній кімнаті сиділи батьки Дженніс. Нейтан зміг розслабитися, почуваючись як ніколи вільним, але це тривало недовго. Як тільки двері в спальню Дженніс прочинилися, він встав як укопаний, пропускаючи подушку, що полетіла в нього, і хапаючись за край письмового столу, щоб не впасти.

- Чого ви так розбушувалися? - у дверях з’явилася голова містера Моріса. Він виглядав, як завжди, доброзичливо й усмішливо, знову нагадуючи Нейтану, від кого Дженніс успадкувала свою яскраву усмішку. - Вас чути на весь будинок.

- Вибачте, містере Морісе, - одразу ж вигукнув Нейтан, повертаючись до того зібраного стану, в якому він звик перебувати. А ось Дженніс невдоволено простогнала, зістрибуючи з ліжка та махаючи батькові рукою.

- Ти все зіпсував, тату. Я майже виграла, - вона грайливо замахнулася, ніби збиралася кинути подушку в бік батька.

- І на що ви грали? - підлаштовуючись під її завзятий тон, Філч ширше відчинив двері, переступаючи поріг дитячої. Він сперся на одвірок, схрещуючи руки на грудях, поки Дженніс намагалася віддихатися.

- Я майже вмовила його стати моєю парою на костюмованому балу.

Нейтан відразу смикнувся в її бік, але під поглядом батька зупинився.

- Це не так, - тихо промовив він, але Дженніс замахала рукою, щоб перебити його.

- Я була близька, - заявила вона, пропускаючи слова друга повз вуха. - Тепер тобі, - Дженніс вказала на батька, - доведеться вмовляти його самостійно. Це плата за порушення меж моєї спальні.

Містер Моріс відразу підняв руки вгору, ніби збирався здатися в полон, а Дженніс гордовито підвела голову, продовжуючи грати свою роль.

- Ти сьогодні така ділова, Джен. Приношу свої вибачення за порушення ваших кордонів, - чоловік одразу зробив крок назад, дивлячись то на доньку, то на Нейтана, поки сам хлопець стояв, не рухаючись з місця. Він теж намагався віддихатися, але поводився зовсім не так зухвало, як його подруга.

- З вас вибачальний пончик для мене і мого опонента, - так само по-діловому сказала дівчинка. Вона схрестила руки на грудях, як робив це її батько хвилиною раніше, а потім витягла одну руку вперед, показуючи, що готова отримати свою нагороду просто зараз.

Нейтан завжди дивувався стосункам усередині сім’ї Морісів. Вони зовсім не були схожими на те, що діялося в сім’ї Нейтана. Тут кожен жартував один над одним, іноді граючи в гру «хто кого дотепніше підчепить». І якщо місіс Моріс найчастіше здавалася на першому етапі, то Дженніс та її батько билися до переможного. І це було тим, що Нейтан не міг прийняти. Він би в житті не наважився провернути щось подібне зі своїм батьком або, що гірше, з дідусем. Їхні стосунки ніби були зовсім в іншій площині, де майже не було місця жартам і дурницям.

Вони були відкритими й променистими, а їхнє суспільство було комфортним і теплим, наче яскраве весняне сонце, що зігріває тіло. А суспільство Стенфордів було болісним і виснажливим, як літня спека, що випалює все на своєму шляху й змушує ховатися в тіні.

Нейтану подобалося проводити час із Дженніс, її семирічною сестрою Моллі та батьками, але він навряд чи міг жити в такій атмосфері постійно. Звичне для нього місце існування було наповнене тишею і байдужістю, а зайва увага від родини Морісів найчастіше ставила хлопця в безвихідь.

- Тоді вам слід збиратися. Твій батько скоро звільниться, а я підкину тебе до головного офісу, - трохи серйозніше сказав містер Моріс, звертаючись до Нейтана. - Даю вам п’ять хвилин і більше ніяких боїв, інакше сюди збіжаться всі сусіди.

Він залишив двері прочиненими, ніби не довіряв дітям, а Дженніс невдоволено скривилася, повертаючись до Нейтана.

- Ми продовжимо нашу розмову з приводу костюмів наступного разу, - її посмішка була надто підступною, і хлопець розумів, що Дженніс не готова здатися так просто. Він міг передбачити, що вона збиралася ходити за ним хвостиком, несподівано з’являтися біля шкільних кабінетів і ловити його в їдальні лише для того, щоб поставити одне питання. Її навички вмовляння були разючими.

Коли вони вийшли з кімнати, Келлі крутилася на кухні, а Моллі дивилася мультики, закутавшись у плед. Побачивши Нейтана, дівчинка ніяково відвела погляд і накрилася пледом з головою, як завжди соромлячись його уваги. Дженніс це здавалося забавним, а Келлі і Філч тихо посміювалися щоразу, коли Моллі ховалася від Нейтана. Він же, своєю чергою, почувався трохи дивно, бо дівчинка могла сидіти в кутку їхньої вітальні, ховаючись за кріслом і невідривно спостерігаючи за ним, як маленький звірятко. Або ж схопитися на ноги і втекти в спальню, ніби ошпарена.

- Ви вже їдете? Я не встигла приготувати вечерю. Ми відпустимо Нейтана голодного? - Келлі стала в проході, перегороджуючи шлях чоловікові. Вона витирала руки рушником, спостерігаючи за тим, як він накидає легку куртку і взувається. - А ти куди зібралася, молода леді? На тебе чекають посуд і домашня робота, - зауваживши, що Дженніс тягнеться за своїм верхнім одягом, місіс Моріс переключилася на неї.

- Я куплю їм щось дорогою. А посуд... помиємо, коли повернемося, - Філч заступився за доньку до того, як вона встигла зняти свою кофту і повісити її назад у шафу. - Нейтану буде веселіше, якщо Джен поїде з нами.

- Ти завжди її балуєш, - руки Келлі опустилися вниз, упираючись у боки, і нехай у її голосі відчувалася нотка суворості, Нейтан знав, що вона не була розгнівана. Жінка підняла тонкі темні брови вгору, чекаючи на відповідь, але тут же здалася, коли чоловік потягнувся, щоб залишити легкий поцілунок на її щоці.

- Хто, якщо не я, - грайливо зауважив він, підморгуючи спочатку Дженніс, а потім і Нейтану.

На тлі містера Моріса з його високою фігурою та спортивною статурою (що було очевидно, адже він був частиною відділу ОПІК) Келлі виглядала надто худою та мініатюрною. Але, незважаючи на зовнішню крихкість, у ній було більше батьківського стрижня. Саме вона зазвичай повчала доньок, можливо тому, що проводила з ними більше часу. А Філч, внаслідок своєї вічної зайнятості, був м’якшим і податливішим, ні в чому не відмовляючи дітям.

- Тоді для кого я готую вечерю? - знову виступила жінка, але в її голосі чулися лише залишки невдоволення. - І що скаже Нейтан, що місіс Моріс нагодувала його вуличною їжею?

- Не хвилюйся, ми спробуємо все, що ти приготуєш, - так само м’яко продовжив Філч, опускаючи руку на плече своєї дружини, що остаточно послабило її натиск. - А Нейтан скаже, що його нагодував безвідповідальний містер Моріс.

- Не хвилюйтеся, навряд чи хтось питатиме мене про це, - слова Нейтана раптом зруйнували затишну обстановку в квартирі, і всі, включаючи Моллі, що ховалася під пледом, подивилися на нього. Він зрозумів, як неоднозначно звучала його фраза, помічаючи жалісливий погляд Келлі. Йому треба було сказати ще щось, поки вона не змусила його залишитися на вечерю. - Я маю на увазі, що батько рідко вечеряє, а мама вже поїхала, тож ми не зустрінемося сьогодні.

Незважаючи на роз’яснення, погляд місіс Моріс не змінився. Вона легко хитнула головою, а потім глянула на чоловіка, поправляючи комір його куртки.

- Купи їм щось смачне і не смій економити. Дженніс, - після звернення до чоловіка вона вказала пальцем на дівчинку, привертаючи її увагу, - ніяких пончиків перед вечерею.

Місіс Моріс дуже добре знала свою дочку або ж просто знала про їхню домовленість з батьком. Вона востаннє оглянула Нейтана, посміхаючись йому добродушною усмішкою, а потім повернулася на кухню, закликаючи Моллі допомогти їй.

Врешті-решт вони вийшли з багатоквартирного будинку в повній тиші і через кілька хвилин сіли в робочу машину містера Моріса. Дженніс, скривджена словами матері, дулася якийсь час, поки Нейтан, сидячи поруч із нею на задньому сидінні, розглядав вечірні вулиці міста. Він знав вулиці цього району як свої п’ять пальців, але чомусь щоразу, проїжджаючи повз нього, оглядався так, ніби був зацікавленим туристом, який уперше в житті потрапив у Карус. Можливо, це ставалося тому, що кожен район міста був своєрідним і не схожим на інший.

Торнтом - район, у якому проживала сім’я Морісів, - був квітучим і доволі сучасним, знаходячись майже в центрі міста, всього в тридцяти хвилинах від ділового району КейДі. Тут житлові будівлі були високими, побудованими всі в одному стилі у світло-бежевих і коричневих тонах, із невеликими, але частими вікнами та зручними прибудинковими парковками. Майже всі будівлі були обліплені зеленню, а деякі торці будинків обвивалися довгими ліаноподібними рослинами, які в теплу пору року були яскраво-зеленими, а ближче до осені та взимку набували блідо-коричневого відтінку відповідно до кольорової гами всього району.

Нейтану подобався Торнтом зовні, але для того, хто виріс у тиші й віддаленні, він здавався надто галасливим і вируючим, у годину пік перетворюючись на киплячий життям мурашник.

Наситившись видами вечірнього Торнтому, хлопець зітхнув, піднімаючи руку вгору, щоб розстебнути верхній ґудзик своєї світлої сорочки. Він усе ще був одягнений у шкільну форму, адже мати Дженніс забрала їх обох відразу після занять, а тепер її батько віз їх до будівлі центрального офісу КейДі.

- Давайте заїдемо на заправку? Нейтане, ти не проти? - за хвилин десять запитав Філч, звертаючись до Нейтана, і хлопцю довелося кивнути у відповідь, не відриваючи погляду від висотних будівель. - Купимо там щось, і я завезу тебе до офісу.

Нейтан знову кивнув, і тоді Філч перевів погляд до Дженніс, зупиняючи машину на перехресті.

- Усміхнися, Джен. Я на якийсь час позбавив тебе домашніх доручень.

- Чому посуд завжди мию я? - дівчинка ніби чекала того моменту, коли з нею заговорять, відразу вриваючись у розмову. Вона насупила брови і схрестила руки на грудях, кидаючи швидкий погляд на Нейтана, який був зовсім не зацікавлений у цій розмові.

- Тому що ми мали домовленість. Дорослі готують, малеча миє посуд.

Дженніс точно не подобалися ці умови, тому вона шумно видихнула і теж відвернулася, всім виглядом показуючи своє невдоволення.

- Що, якщо ми купимо вам по хот-догу і я покажу вам наш офіс? - Філч не міг залишити все як є, піддаючись на маніпуляцію доньки. Вона часто робила щось подібне, аби досягти свого, і якщо з Келлі цей номер не проходив, то м’якість батька завжди грала їй на руку. - Дженніс ніколи не була у нас в офісі. А що про тебе, Нейтане, ти був на роботі у батька?

- Ні, - це питання привернуло увагу хлопця, змушуючи його повернути голову.

Містер Моріс вів машину неквапом, повертаючи з однієї вулиці на іншу, і тепер Нейтан спостерігав за чоловіком. Він дивився на його профіль: темне волосся з невеликими залисинами ближче до скронь, довгий, згорблений майже біля самої перенісся ніс і густа борода, яка здавалася Нейтану чимось на кшталт візитної картки Філча. Як і його широка посмішка, яку він відправив Нейтану, бачачи його погляд.

- Бажаєте побувати в офісі четвертого відділу? - він глянув на хлопчика в дзеркало заднього виду, але Дженніс скрикнула швидше, ніж Нейтан встиг відповісти. Він здригнувся від різкого руху Дженніс і тепер дивився на неї, вкотре переконуючись, що донька ні краплі не була схожа на свого батька зовні. Дженніс була світловолосою і круглолицею, так само як Моллі. Це було незвично, що у темноволосих батьків з різницею майже в сім років народилися двоє світловолосих дівчаток, зовні схожих одна на одну і водночас не схожих ні на батька, ні на матір.

- Я хочу, - Дженніс підстрибнула на місці, витягаючи руку, ніби перебувала в школі і збиралася відповісти на запитання швидше за інших. - Я теж ніколи не була у тому крилі. Під час шкільних екскурсій нас водили тільки по головному холу та у великий переговорний зал. А ще в зал Слави, де була ціла купа всіляких статуй. То була така нудьга. Але у вашому відділі, мабуть, крутезно. Всілякі там пістолети і мечі та інші круті штуки для захисту.

Філч посміхнувся, легко хитаючи головою, і Нейтан глянув на нього, а потім знову перевів погляд на Дженніс. Яскрава усмішка була єдиною схожою рисою, яка поєднувала їх. Але, знаючи сім'ю Моріс досить довго, Нейтан був упевнений, що Філч був її батьком. Їхні характери були схожими, нехай і з деякими відмінностями та розбіжностями, але вони ніби випромінювали ідентичну енергетику.

- Це моя улюблена пісня! - раптом скрикнула Дженніс, голосно ляскаючи в долоні, і цього разу Нейтан знову здригнувся, хоча давно мав звикнути до подібних дій з боку дівчинки. Вона частенько могла просто так підстрибнути на місці або поплескати в долоні, привертаючи загальну увагу. І якщо для неї в цьому не було нічого незвичайного, Нейтан вважав подібну поведінку щонайменше дивною. Дженніс часто була дивною в його очах.

- Ти говориш так про кожну другу пісню, - обурився Філч, але, незважаючи на свої слова, простяг руку до панелі приладів, роблячи музику голосніше.

- Давай, Нейтане, вона ж тобі теж подобається, - Дженніс зачепила його ліктем, починаючи ерзати на місці ще сильніше. Її руки піднялися вгору, зображуючи хвилі, а голова захиталася з боку в бік, через що світле волосся впало на очі.

- Це не так, - голос Нейтана прозвучав тихо, а його тіло відкинулося назад, щоб надати дівчинці більше місця для дивних танців. Вона раптом витягнула руки вперед, махаючи ними просто перед обличчям Нейтана, а Філч посміявся, помічаючи реакцію хлопця.

- Гаразд тобі, Нейтане, пісня і справді не така погана, - сказав він жартома, знизуючи плечима, але хлопець продовжував смирно сидіти на місці, повертаючись до вікна. Він відчував себе спокійно, але все одно більше не міг повернутися до того стану, в якому був раніше. Начебто тільки в оточенні Дженніс, коли їх не бачив ніхто інший, Нейтан міг по-справжньому відчути себе вільним.

Якоїсь миті Дженніс заспівала, махала руками і хоч трохи розбурхувала повітря в салоні автомобіля. Надворі було занадто тепло, і ця осінь здавалася Нейтанові як ніколи задушливою, тому, сидячи в машині, за весь день нагрітій під сонячним промінням, він був позбавлений прохолоди і свіжого повітря.

- Це те, що ми хочемо, - заспівала Дженніс, знову штовхаючи Нейтана в лікоть. - Це те, що ми шукали, - вона підвищувала голос щоразу, коли не потрапляла в такт, ніби це могло зробити її спів кращим, але це було не так. На жаль, у Дженніс не було ні голосу, ні слуху.

- Це те, що ми хочемо, - Нейтан краєм ока глянув на містера Моріса, коли і він тихенько заспівав собі під ніс, постукуючи пальцями. - Це те, що ми шукали.

Нейтан прикрив очі й сильніше втиснувся спиною в заднє сидіння, намагаючись відключитися від реальності, але Дженніс знову і знову повторювала приспів пісні, ніби заїдену платівку, а Філч допомагав їй у цьому. І нехай дочка не була схожа на свого батька зовні, Дженніс була схожа на містера Моріса в інших речах. Вона була такою ж упертою, веселою і досить розкутою, щоб легко знаходити спільну мову з незнайомими людьми. Вона була яскравою та життєрадісною, і Нейтан знав, що здавався непоказним на її тлі.

У нього майже не було друзів у школі - лише кілька знайомих і приятелів, які так само, як і він, відвідували підготовчі курси, а ось Дженніс завжди була оточена величезною кількістю людей, ніби була якимось магнітом, що притягує до себе. Можливо, її довге світле волосся було причиною цього, або її дзвінкий сміх, або той факт, що вона була готова допомагати всім навколо. Нейтан не знав, чому Дженніс була саме такою, і ніколи не розумів, чому вона трималася поруч із ним, адже вони не були схожі один на одного.

- Нейтане, ти такий зануда, - коли пісня закінчилася, Дженніс поплескала сама собі, відправляючи батькові вдячну усмішку за його підтримку. - Тобі треба перестати кривитися, а то через пару років отримаєш десяток зморшок на вісімнадцятиліття, - вона нахилилася вперед, пальцями торкаючись його волосся, а Нейтан відхилився назад, майже втискаючись у дверцята.

- Перестань, - усе, що він зміг зробити, це тихо попросити її, на що дівчинка дзвінко засміялася, знаходячи його реакцію кумедною. Їй подобалося ставити його в незручне становище і, звичайно, подобалося виводити його з рівноваги, як зараз, наприклад. - Я просто втомився.

- Так-так, ці вічні відмовки, - Дженніс махнула рукою, переключаючи свою увагу на батька.

Вона поклала руки на спинку сидіння водія, тим самим змушуючи Філча на секунду обернутися. Її недавня образа минула як за клацанням пальців, і тепер Дженніс балакала майже без упину. Деколи Нейтану здавалося, що вона говорила навіть у ті моменти, коли залишалася наодинці сама з собою. Сьогодні ж дівчинка розповідала батькові про те, як пройшов її день і як сильно вона чекала на ці вихідні, щоб відпочити. Часом зітхала надто важко і хмурилася щоразу при згадці школи чи домашньої роботи, через що Нейтан не міг не стежити за нею. Усі емоції завжди читалися на обличчі Дженніс: якщо вона раділа - широко посміхалася і сміялася через слово, якщо сумувала - могла плакати годинами безперервно, якщо злилася - смішно стискала кулаки і била в повітрі невидимих ворогів. Така емоційність була властива Дженніс, і в цьому була їхня головна відмінність.

Дорога до головної будівлі КейДі зайняла ще якийсь час. Як і планували, вони заїхали на заправку, накупили цілий пакет смаколиків і знову забралися в машину. Дженніс продовжувала розмовляти навіть із набитим ротом, а Нейтан відчував, що починає втомлюватися від надто активної подруги. Це не було її проблемою - просто він не звик перебувати в такому божевільному потоці тривалий час.

Зупинившись на відкритій парковці перед головним офісом КейДі, вони втрьох покинули машину, слідуючи за Філчем по п’ятах, ніби він був їхнім гідом. Крокуючи за ним, Нейтан розглядав широку спину містера Моріса, його темно-синю форму - відмінну від форми працівників інших відділів, - і навіщось намагався йти з ним нога в ногу. Він прислухався до його телефонної розмови, намагаючись приховати несподівану тривогу, адже з кожним кроком вони були все ближче до головного офісу КейДі, і хлопець не міг заспокоїти себе.

Робота в КейДі була його мрією.

Він і раніше бував біля центральної будівлі: вперше - під час шкільної екскурсії, дозволивши школярам оглянути багатоповерхову будівлю, з усіх боків оточену кам'яним парканом. Їм дали невеликі брошури на згадку і, правду кажучи, Нейтан зберігав її з особливим трепетом. Під час цієї ж екскурсії вони побували у військовій академії і навіть пройшли до зали Слави, де зберігалися дані про найкращих співробітників, які працювали на благо мирних жителів. Ще того дня, кілька років тому, Нейтан дав собі слово, що колись і його фотографія потрапить до зали Слави. Це стало чимось на кшталт мрії чи мети, якої він прагнув, нехай іншим це здавалося надто дурною ідеєю. 

- Келлоу! Даррен! - Нейтан підвів очі, розуміючи, що Філч махає комусь рукою. 

Вони зупинилися неподалік першого пропускного пункта (праворуч пропускали машині, ліворуч знаходився піший прохід), коли містер Моріс зустрів знайомого, і Нейтан мимоволі зітхнув, адже їм довелося зупинитися. Філч ще рах махнув незнайомому чоловікові рукою, і одним кивком голови попросив дітей почекати біля блокпоста. 

- Це його напарник, - сказала Дженніс, посміхаючись чоловікові. Вона бачила його лише кілька разів, але батько часто згадував Даррена, нехай і не був тим, хто любив балакати про роботу у вільний час. - А це його син - Кайл. Ви, здається, одного віку. 

- Звідки ти все це знаешь? - чуючи її слова, Нейтан знову глянув на подругу, спостерігаючи за тим, як вона крутилася на місці, бо була з того типу людей, які не могли встояти спокійно і хвилини. Дівчинка співала пісню про себе, розглядаючи містера Келлоу та його сина, не в змозі дочекатися, коли її батько повернеться до них.

Філч спілкувався зі своїм колегою і тільки тому, що Дженніс раптом зацікавилася ним, Нейтан також звернув увагу на незнайомого чоловіка. Його волосся було коротко поголено з боків, а на потилиці здавалося набагато довшим. Він був одягнений у таку ж темно-синю форму, як і містер Моріс, так само як співробітник спеціального відділу. Коли Філч засміявся, Дженніс переключилася на нього, поглядом оглядаючи широкі плечі та високу постать батька, і Нейтан також розглядав Філча тепер. Його напарник був трохи вищим, але точно поступався містеру Моріс у вазі та м'язовій масі. Дженніс нахилила голову, і Нейтан подумав, що дівчинка боролася з бажанням підкрастись до батька, щоб підслухати його розмову. Вона завжди була надто цікавою і часом це ставало проблемою. Потім вона раптом усміхнулася і швидко замахала рукою, дивуючи Нейтана, але він майже відразу зрозумів, що змусило її зробити таке. Син містера Келлоу Кайл дивився на неї. Він стояв поруч із батьком, трохи згорбившись, ніби за його плечима висів важкий рюкзак. Коричневе волосся спадало на лоб і очі, а його одяг був мішкуватим і здавався більше того розміру, який був потрібен. Кайл здався Нейтану не примітним, але Дженніс чомусь усміхалася надто широко та доброзичливо, ніби це він був її найкращим другом. 

- Припини, він навіть не дивиться на тебе, - ледь чутно пробурчав Нейтан, краєм ока спостерігаючи за Кайлом. Він навіть не ворухнувся і ніяк не відреагував на знаки уваги з боку Дженніса. Тому Нейтан вважав її поведінку дурною. 

- Ну і що, це ж норми пристойності, - поважно заявила Дженніс, задираючи підборіддя. - Тобі теж варто було б привітатися, рука не відвалилася б. Нейтан хмикнув, а Дженніс важко зітхнула, знову починаючи крутитися на місці, якраз у той момент, коли Філч нарешті попрощався зі своїм напарником, потискуючи його руку на прощання і прямуючи у бік дітей. 

- Вибачайте, дітлахи, - він ляснув у долоні, розтираючи руки і нахиляючись, щоб його обличчя опинилося на рівні Дженніс. Вона відразу підстрибнула на місці, відчуваючи хвилювання, через майбутню подію. - Хто готовий іти на екскурсію до головного офісу КейДі?

- Я! - Дженніс знову підстрибнула, високо задираючи праву руку так само, як робила це у школі, коли знала правильну відповідь. - Нейтане, ти що, заснув? - Дженніс штовхнула хлопчика, що стояв поруч, вириваючи його з думок і тут же піднімаючи на сміх.

Нейтан невдоволено потер плече, явно відчуваючи дискомфорт через таку активну дівчинку поруч. Він уже звик до подібних витівок Дженніс, бо знав її все життя, і чотирнадцяти років вистачило йому, щоб пристосуватися до спілкування з нею.

- Твій батько зустріне нас в офісі, - Філч повернувся до Нейтана, посміхаючись хлопчикові й простягаючи руку, щоб розпатлати його чорне волосся, що точно не сподобалося Нейтану. Містер Моріс усе ще ставився до нього і Дженніс як до маленьких дітей, але Нейтан уже давно не вважав себе дитиною, нехай і був старшим за Дженніс всього на рік. Тому подібна поведінка лише дратувала його.

- Ходімо, Нейт, - Дженніс схопила його за руку проти волі, але хлопчик стримався, прямуючи слідом за Філчем, який був їхнім провідником цього вечора.

Нейтан давно чекав того моменту, коли батько дозволить йому хоча б одним оком поглянути на його роботу, тому зараз трохи хвилювався, хай і не був таким емоційним, як Дженніс. Вона, у свою чергу, згоряла від нетерпіння, роблячи дуже багато маленьких кроків, поки Нейтан ішов повільно й розмірено, відстаючи від дівчинки, але все ще тримаючи її за руку.

- Як думаєш, ми зможемо побачити божевільних кейгу? - Дженніс наблизилася до вуха друга, коли Філч зупинився біля посту охорони, щоб показати свою перепустку, а потім домовитися про перепустки для дітей. Це точно було проти всіх правил - пропускати незнайомих, але містер Моріс, як і його донька, міг домовитися будь з ким.

- Навряд, - Нейтан неохоче відповів, і насправді це було властиво йому.

У їхній компанії, що складалася з Нейтана і Дженніс, саме дівчинка була тією, яка говорила весь час, поки Нейтан вислуховував її. Він завжди дивувався тому потоку інформації, який могла виплескувати подруга за раз, але її імпульсивність і балакучість повністю врівноважували його спокій і стриманість. Можливо, тому їхня дружба була такою міцною.

Наслідуючи Філча, вони пройшли пост охорони, потім довгу галявину, симетрично засаджену деревами та кущами, і тільки потім піднялися сходами, що вели до головного входу в центральний офіс КейДі. Будівля центрального офісу була справді величезною, розділеною на кілька корпусів, а також включала кілька підземних поверхів і військових майданчиків. Вона була оточена кам’яною огорожею з усіх боків, і пройти до центрального входу можна було лише після перевірки. Дорога до головної будівлі була викладена каменем, а зелені газони з обох боків виглядали ідеальними. Дерева росли так, ніби їх висадили спеціально, зберігаючи однакову відстань між саджанцями, які згодом перетворилися на високі хвойні дерева. Людей навколо було не так багато, але поки вони перетинали довгу кам’яну дорогу, Нейтан нарахував щонайменше дев’ять військових машин із фірмовими знаками, що заїжджали на територію.

- Тут нещодавно закінчили реставрацію кам’яних сходів, тож вам пощастило, - сказав Філч, обертаючись, щоб подивитися на дітей, які йшли за ним. Він трохи сповільнився, чекаючи їх біля тих самих кам’яних сходів, дозволяючи Нейтану і Дженніс розглянути фасад будівлі.

По обидва боки від сходів розміщувалися дві великі кам’яні статуї, які реставрували вперше з того часу, як вони були встановлені. Нейтан не розумів, яка тварина послужила прототипом для скульптора - чи то лев, чи великий вовк із відкритою пащею, але в будь-якому разі скульптури виглядали жахливо. Далі високі колони тримали навісну стелю зі старою ліпниною, а величезні двері відчинялися за допомогою мудрих механізмів самостійно, щойно людина підходила до них. Хол на першому поверсі виглядав так само велично, як фасад. Високі стелі були прикрашені кольоровими малюнками й обрамлені гіпсовою ліпниною з усіх боків. Довгі люстри, що звисали вниз, робили стіни ще вищими, а безліч сходів, що вели в різні корпуси, плутали й дивували своїми вигинами.

- Ти бачив, Нейтане, яка величезна? - хлопець почув тихий шепіт Дженніс, не відразу розуміючи, що могло викликати таку реакцію, але коли він простежив за її поглядом, ледве зміг придушити в собі ті ж емоції. Прямо в центрі великого холу розташовувалася гігантська скульптура.

Нейтан зробив кілька кроків уперед, закидаючи голову, щоб оглянути статую. Спочатку він зупинив свій погляд на першому образі скорботної людини, що опустилася на коліна. На її руках лежала друга людина, закинувши голову назад, але все ще міцно стискаючи в руці меч. Ці образи викликали непідробне почуття захоплення та співпереживання, бо скульптура здавалася надто справжньою, ніби живі люди були приховані під білою фарбою.

Наступне, що привернуло увагу хлопця, - це витягнуті у висоту вітражні вікна, кожне з яких містило нову картину. В одному два мечі були з’єднані разом хрест-навхрест, а яскраве полум’я виднілося на фоні - це було фірмовим знаком військового відділу КейДі. В іншому - ті найхимерніші тварини, яких Нейтан розглядав при вході, вступали в боротьбу з людиною, яка використовувала меч як зброю для захисту. Вітражні вікна грали яскравими фарбами і переливалися на сонці, через що світло, що потрапляло з вулиці до холу, набувало різних відтінків - від яскраво-червоного до темно-зеленого. У цьому світлі центральна скульптура здавалася ще більш гнітючою.

- Хочу такі вікна у свою спальню, - Нейтан здригнувся, коли Дженніс трохи сильніше стиснула його руку, швидше за все не контролюючи власну силу. Вона відкрила рот, ніби загіпнотизована яскравими кольорами, що грали на стелях рожевими відтінками через захід сонця на вулиці.

- Нам сюди, - Філч вказав рукою на один із постів охорони, побачивши, що діти застигли на місці. Він усміхнувся, наче згадав власні спогади з дитинства, коли сам уперше потрапив до головної будівлі КейДі під час все тих же шкільних екскурсій.

На новому пості охорони Нейтана і Дженніс попросили пройти крізь металодетектор, а їхні речі тим часом пройшли перевірку сканером, що було вражаючим для Нейтана. Він здогадувався, що, увійшовши до будівлі КейДі, будь-хто піддається перевірці, але не думав, що все настільки серйозно і масштабно. Щодо них, хлопець чув, як охорона дзвонила в перший пропускний пункт, щоб підтвердити, що діти і справді були допущені в ліве крило, де розташовувалися відділи ОПІК.

- Ходімо, дітлахи, у нас не так багато часу. Вам не можна перебувати тут надто довго.

Після перевірки містер Моріс нарешті зрушив з місця, а Нейтану довелося тягнути Дженніс за собою, бо вона була надто вражена тим, що бачила довкола. Вона йшла з відкритим ротом, розглядаючи все на своєму шляху, і Нейтану було трохи соромно. У якийсь момент він відпустив її руку, опускаючи погляд і вдаючи, що не знає її.

Він часто робив так у школі або в компанії їхніх знайомих, коли Дженніс поводилася безглуздо чи зухвало, через що інші дивилися на них. Нейтан ненавидів загальну увагу, прикуту до нього, а ось Дженніс була тією, кого не турбувало подібне. Вона не боялася чужої думки і завжди була відкрита до світу, чим Нейтан точно не міг похвалитися. У цьому вони теж доповнювали одне одного.

Філч зупинився знову вже в іншій кімнаті, порівняно з головним холом зовсім крихітній. Тут розташовувалися ліфти і декілька дверей з правого та лівого боків від них, а довгі, на всю стіну, вікна прямо навпроти ліфтів виходили на двір. Містер Моріс викликав одразу кілька ліфтів і перекинувся парою слів з іншими співробітниками, які дивилися на дітей з посмішками на губах, бо ті були надто вражені.

- Зараз ми знаходимося в корпусі управління безпеки.

Як тільки Нейтан почув про це, він одразу звернув увагу на містера Моріса, який почав свою мінілекцію для новеньких. Хлопець зайшов у ліфт слідом за їхнім гідом, повертаючи голову й знову із захопленням розглядаючи форму містера Моріса. Його черевики здавалися важкими й міцно зашнурованими, темні штани трималися широким шкіряним поясом із фірмовою бляшкою КейДі, а на куртці були нашивки у вигляді двох мечів і вогню. Нейтан відчував непідробну заздрість, у голові уявляючи себе в подібному образі. Його погляд знову ковзнув униз, туди, де висіла кобура для пістолета, а поряд залишалося місце для футляра з мечем, які зараз були відсутні. Нейтан заплющив очі, згадуючи, яким мечем користувався його батько, і намагаючись уявити, який меч був у містера Моріса. Тільки відділ ОПІК користувався такою зброєю, і це однозначно додавало їм ваги в очах Нейтана.

- Не можу розповісти вам багато чого, але ви повинні знати, що четвертий відділ ОПІК - найкращий, - Філч стиснув кулак, розтинаючи ним повітря, і захоплення Нейтана зросло. - Звичайно ж, бо це мій відділ.

- А скільки всього відділів? - запитала Дженніс, про існування якої Нейтан забув на кілька хвилин.

- Поки що п’ятнадцять, але це тимчасово. Кожного року ми зростаємо, як і наше місто. А отже, щороку потрібно більше людей, тому що створюються нові групи та відділи.

Нейтан дивився на містера Моріса так, ніби весь світ схилявся перед цим чоловіком, і бажання стати частиною ОПІК тільки зростало у свідомості хлопчика. Напевно, саме в цей день він ще раз переконався в тому, якою має бути його подальша дорога, а ось Дженніс тепер літала у своїх думках, точно не думаючи про такі серйозні речі. Вона не будувала грандіозних планів на майбутнє, але, бачачи, з яким запалом Нейтан говорив про КейДі, наївно мріяла йти за другом. Вона точно не розуміла всієї серйозності й тим більше не усвідомлювала, на яку небезпеку наражають себе співробітники ОПІК щодня. У рожевих окулярах їй здавалося це цікавим заняттям - вистежувати й займатися затриманням диких кейгу, проводити обходи, вести особисті справи кожного кейгу в місті. У цьому Дженніс усе ще була незрілою.

- Нам сюди, - коли двері ліфта відчинилися, Філч витяг руку вперед, дозволяючи хлопцям першими переступити поріг четвертого поверху.

Вони опинилися в черговому коридорі, але ситуація тут уже не була такою захопливою, як у холі. Стіни були пофарбовані в один сіро-зелений відтінок, і тільки квіти у вазонах розбавляли блідий коридор яскравим кольором. Вони пройшли повз кілька дверей, і саме тоді, коли Філч потягнувся до круглої ручки, двері відчинилися, а на порозі офісного кабінету з’явилася молода дівчина. Вона відступила назад, ніби не чекаючи зустріти одразу три пари очей, але швидко пожвавішала, упізнавши Філча.

- Містере Морісе, - вона прокашлялася й посміхнулася, оглядаючи високу постать чоловіка, а потім дітей, що стояли за його спиною. Вони виглядали з-за нього з обох боків, розглядаючи дівчину з непідробним інтересом. 

- Проводите екскурсію юним співробітникам КейДі? - її слова здалися чоловікові смішними, і він стримано розсміявся, роблячи крок убік, щоб пропустити дітей усередину.
- Так, але сподіваюся, моя донька знайде собі спокійнішу роботу, - він заговорив трохи тихіше, щоб ніхто не почув цього, а дівчина прикрила губи, приховуючи грайливу посмішку.

Поки Філч розмовляв із співробітницею архівного відділу, Нейтан і Дженніс оглядали просторий офіс, що належав четвертому відділу. Біля самих дверей було кілька високих шаф для зберігання верхнього одягу та офісних документів. Робочі місця співробітників стояли вроздріб, і зараз в офісі було лише двоє людей - містер Стенфорд, батько Нейтана, і Чак Волтер, який був його напарником.

Побачивши дітей, вони обернулися, і Остін Стенфорд підвівся на ноги, залишаючи папери, які вивчав до цього. Нейтан оглянув батька, хитаючи головою, бо вони бачилися сьогодні вперше, незважаючи на пізній час. Він, як завжди, виглядав стомленим - це відбивалося в його сірих очах і опущених куточках губ. Його робоча форма була м’ятою, а меч, захований у футляр, усе ще стояв біля робочого столу.

- Містере Стенфорд, - Дженніс заговорила першою, оживаючи при зустрічі знайомого обличчя. Вона помахала рукою його напарникові, який усе ще спостерігав за ними, а потім знову глянула в очі Остіна. Дженніс підняла вгору великий пакет із їжею, який вони захопили із собою з машини. - Ми купили всяких смаколиків.
- Звучить чудово, - Остін усміхнувся, розправляючи плечі й кілька разів махаючи руками, щоб розім’яти спину. Незважаючи на м’яку посмішку, він усе ще виглядав чи то втомленим, чи засмученим, що тільки підкреслювалося зморшками на лобі й під очима. Чоловік скривився, хитаючи головою з боку в бік, ніби просидів увесь день за комп’ютером і тепер йому потрібен був якийсь час, щоб привести тіло в тонус. - Як ся маєш, Джен?

Дівчинка склала великий і вказівний палець разом, показуючи йому «окей», що стало її фірмовим знаком останнім часом, який вона використовувала за будь-якої зручної нагоди.
- Усе стабільно добре.
- Що може бути краще? - Остін коротко засміявся, востаннє витягаючи руки вгору, а потім нахиляючись уперед, щоб глянути на Нейтана. - Що щодо вас, молодий чоловіче?

Нейтан закотив очі, бо батько завжди звертався до нього так, і це звернення перейшло до нього від його батька, який любив користуватися подібною фразою при розмові з єдиним онуком.
- Вибач, що не забрав тебе сам, трохи замотався, - тихіше промовив Остін.
- У нормі, - хлопчик кивнув, уникаючи погляду старшого Стенфорда, намагаючись ретельно розглянути просторий кабінет четвертого відділу. Він був тут уперше і не хотів упускати й секунди, наче замість звичайного офісу перебував у залі популярного музею. Тим більше, подібна ситуація траплялася не вперше, і хлопець майже звик до того, що всі ставилися до нього так, ніби Нейтан був тягарем.

- Як вас пропустили? Не віриться, що таку малечу пропустили так легко. Нас вони перевіряють щоразу, ніби ми не працюємо тут останні десять років, - розуміючи, що Нейтан не зацікавлений розмовою, Остін знову звернувся до Дженніс, яка завжди була рада спілкуванню. Вона відразу підхопила тему, попутно знайомлячись із напарником містера Стенфорда. Нейтан у цей час зробив кілька кроків убік, розглядаючи стіну, заповнену грамотами та нагородами, виданими співробітникам четвертого відділу. Він читав прізвища і не міг позбутися нав’язливого бажання підставити туди своє ім’я.

Нагорода за найкращу проведену операцію… Нейтан Стенфорд.
Нагорода за найкращу оперативну роботу… Нейтан Стенфорд.
Перше місце за кількістю завершених справ… Нейтан Стенфорд.

Переглядаючи всі нагороди, Нейтан приділяв більше уваги тим, які були присуджені його батькові, заздрячи й бажаючи стати кращим, ніж він. Хлопець заплющив очі, а потім здригнувся, відчуваючи важку руку, яка лягла на його плече. Він ступив назад, підводячи голову, щоб зустріти глузливий погляд містера Моріса.

- Піддався мріям? - чоловік ніби зміг прочитати думки Нейтана, і вони здавалися йому смішними, що трохи зачепило хлопця. Він швидко похитав головою, заперечуючи, але містер Моріс знав, що мав рацію, тому розсміявся, притискаючи Нейтана до себе проти його волі. - У тебе все ще попереду, - Філч знову поплескав волосся хлопчика, чуючи, як той невдоволено крекче, не в змозі позбутися його рук. - Упевнений, не пройде й десяти років, як на цій стіні з’явиться і твоє ім’я.

Останню фразу Філч промовив із серйозністю, і це знову змусило Нейтана дивитися на містера Моріса так, ніби він був центром всесвіту. Він часто говорив Нейтанові подібні речі та підтримував його, чого хлопчик майже не чув від свого батька. Філч підморгнув і нарешті відпустив юнака, дозволяючи привести зачіску до ладу. Він ніколи не робив зі своїм волоссям нічого особливого, але містер Моріс чомусь любив піднімати чуб угору, оголюючи лоб Нейтана.

- Уявляю, як Нейтан розмахуватиме своїм мечем ліворуч і праворуч, - почувши гучні слова Дженніс, Нейтан обернувся, дивуючись тому, що побачив.

Його подруга стояла прямо перед ним, тримаючи в руках меч Остіна, і Нейтан стиснув губи від заздрощів, бо вона зробила це першою. Він одразу поспішив підійти ближче, спостерігаючи за тим, як дівчинка повільно дістає важкий меч із футляра. Для неї це було подібно до гри, але хлопчик дивився на це ніби загіпнотизований, знову малюючи собі картину майбутнього.

Нейтан Стенфорд із мечем у руках бореться проти цілого клану збожеволілих кейгу.

Він згадав вітражні вікна, де зображалися співробітники ОПІК у боротьбі проти монстрів.

- То твій син збирається піти твоїми стопами? - коли напарник Остіна, Чак, заговорив, туман фантазій розвіявся навколо Нейтана, і йому довелося махнути головою, щоб повернутися в реальність. Він глянув на Чака - невисокого, але міцної статури чоловіка, що сидів за своїм столом.

Остін згадував Чака у своїх розмовах, і Нейтан кілька разів бачив його, але тільки зараз так ретельно розглядав обличчя. Чак Волтер був нічим не примітним співробітником КейДі. Його успіхи були рівними, і у свої сорок два він міг пишатися тим, що був частиною ОПІК, але Нейтан вірив, що сам міг досягти подібних успіхів набагато швидше.

- Я збираюся вступити до військової академії одразу після закінчення середньої школи. Вже наступного року, - слова Нейтана були, як завжди, обдуманими й звучали рівно, але вони зачепили слух кожного, хто був у кімнаті, змушуючи їх спостерігати за ним. - До військової академії можна вступити з шістнадцяти років, тож я подам заяву, як тільки мені виповниться шістнадцять. Після закінчення академії я збираюся влаштуватися на стажування в КейДі і вже в двадцять три стати частиною ОПІК.

- Ти дивися, - Чак засміявся, розставляючи руки вбік, а Нейтан насупився, невдоволений тим, що його слова здалися чоловікові смішними. Він говорив із повною серйозністю, озвучуючи давно продуманий план і знаючи, що всі його слова рано чи пізно стануть дійсністю. Тому він не розумів, чому хтось міг потішатися з його слів. - Він схожий на твого старого, Остін, - Чак махнув рукою, відкидаючись на спинку стільця, і тоді Нейтан глянув на батька, який спирався на край вільного столу, посміхаючись лише куточками губ.

- Так, це передається всім у нашій сім’ї - зарозумілість і зайва впевненість у собі.

Нейтан не розумів, яку позицію зайняв Остін, тому подібна фраза викликала в ньому подвійні почуття.

- Упевнений, усе буде так, як він сказав.

Бажаючи почути ці слова від батька, Нейтан почув їх від містера Моріса. Це змусило хлопчика обернутися, знову переймаючись теплими почуттями до знайомого чоловіка. Він височів над Дженніс, поклавши долоню на її плече, підтримуючи дівчинку. Дивлячись на це, Нейтан у глибині душі хотів, щоб його батько теж робив так, але Остін був зовсім іншим - далеким від прояву батьківського піклування. Містер Стенфорд був досить відстороненим, і його участь у житті сина зводилася лише до стандартних питань і подібних одноманітних відповідей.

- Я теж збираюся вступити до військової академії, - Дженніс сказала це бездумно, тим самим розряджаючи обстановку, і цього разу Остін не стримав сміху, але Дженніс зовсім не реагувала на це. Вона підняла погляд до батька, який теж засміявся, а Нейтан заздрісно стиснув губи, бо навіть сміючись із доньки, містер Моріс був готовий підтримати будь-який її вибір. Але нічого подібного від своїх родичів Нейтан не міг очікувати. Можливо, тільки від дідуся.

Ще через пів години він уже сидів у батьковій машині, спостерігаючи за тим, як Остін затягує ремінь безпеки і заводить автомобіль. Усю дорогу до будинку вони їхали в повній тиші, і Нейтан не міг позбутися спогадів про Дженніс, яка лише годину тому сиділа поруч із ним, співаючи безглузді пісеньки собі під ніс.

Нейтан глянув на батька, уявляючи замість нього містера Моріса, який також співав пісні та барабанив пальцями. Остін Стенфорд ніколи не поводився так невимушено, і Нейтан, правду кажучи, ніколи й не сподівався на це. Усі в його сім’ї були стриманими й небагатослівними: в одних ситуаціях надто правильними, а в інших - надто егоцентричними, навіть до членів власної родини.