ІІІ Дженніс і Нейтан - друзі назавжди

Дженніс крутила олівець у руці, краєм ока підглядаючи за тим, що робив Нейтан. Він сидів недалеко від неї, нахилившись над столом, поки записував формули у свій зошит. Хлопець був надто поглинений домашньою роботою, а ось Дженніс давно забула про власні завдання, думаючи про все, що завгодно, аби не про школу.

Вона рідко сідала за уроки у вечір п’ятниці, але Нейтан був тим, хто любив готувати все заздалегідь, тому їй довелося прийняти його умови та зайняти себе підготовкою до майбутнього тесту з математики.

Дженніс зітхнула, концентруючи погляд на цифрах у своїх записах, продовжуючи крутити механічний олівець між пальцями, але розумні формули не відкладалися в її голові, тому, помучившись ще якийсь час, дівчина відклала конспекти. Вона лягла на ліжко, розставляючи руки в сторони і відчуваючи, як жорсткий матрац ледь відчутно прогинається під вагою тіла. Прохолодна постільна білизна пахла порошком та кондиціонером, а кілька подушок зберігали запах свого господаря - Нейтана - притаманний йому м’ятний аромат із ледь відчутними нотками різкого парфуму, яким він почав користуватися зовсім недавно.

Тоді Дженніс знову зітхнула, повільно оглядаючи кімнату друга, яку й так добре знала.

Ліжко в його великій кімнаті стояло біля самої стіни, а навпроти розташовувався стіл і кілька довгих полиць, де зберігалися книги та музичні диски. Дженніс розглядала програвач, який подарувала Нейтану на позаминуле новорічне свято. Правду кажучи, він користувався ним лише кілька разів. Зазвичай, коли дівчинка приносила диски з новою музикою, Нейтан дозволяв їй скористатися програвачем, і вона не була впевнена, що він використовував його, коли її не було поруч.

Зараз Нейтан сидів до Дженніс спиною, надто сильно нахиляючись над столом. Він кілька разів переставляв з одного місця на інше світильник, і дівчинка бачила, як рухалася його рука, коли він писав чи перевертав сторінки власного зошита.

Наслідуючи поглядом далі по стіні, Дженніс наткнулася на мапу Каруса, яку Нейтан отримав у подарунок від свого дідуся. Кілька шкільних грамот висіли поряд з нею, а під стелею горіла дивно закручена люстра. Комод для речей стояв біля входу в кімнату, а з іншого боку розташовувалося велике вікно, яке Нейтан вважав за краще тримати зачиненим і обов’язково заштореним.

Такі його звички завжди смішили Дженніс, і навіть зараз вона не змогла стримати усмішки, згадуючи незадоволене обличчя Нейтана, яке він корчив щоразу, коли вона заходила до його кімнати і різко розсувала штори. Вона ніколи не розуміла, чому йому так подобається сидіти в напівтемряві, коли на вулиці на повну світить сонце, але згодом звикла до цієї особливості друга та інших його дивних звичок.

- Перестань так важко зітхати, ти мене відволікаєш, - чуючи незадоволене бурмотіння хлопця, Дженніс знову глянула на нього, підводячись і підкладаючи під голову одразу кілька подушок, щоб краще бачити його.

- Хто займається уроками у п’ятницю ввечері?

- Той, хто не хоче робити це в останній момент у вечір неділі, - він точно натякав на неї, тому що саме Дженніс відкладала всі завдання на останній момент.

- Зануда, - вона простогнала у відповідь, закочуючи очі, але знаючи, що ніякими вмовляннями не зможе переконати Нейтана.

Він завжди був непохитний у своїх переконаннях, і це часом було причиною їхніх сварок. Зазвичай у такі моменти друг не розумів, що зробив не так, а Дженніс ображалася не довше за пів години, після чого першою заводила розмову, і все між ними приходило в норму.

- До речі, я хотіла тебе спитати, - дівчина розглядала невеликі зірки, прикріплені до стелі, починаючи подумки рахувати їх.

- Це може зачекати? Я майже закінчив.

- Добре, - вона знову застогнала, простягаючи одне слово надто довго. Підняла руки вгору, пальцями відміряючи відстань між зірками тільки для того, щоб зайняти себе хоч чимось, а Нейтан усе ж таки обернувся, реагуючи на ще одне важке зітхання з її боку.

- Гаразд, питай, - він невдоволено похитав головою, а Дженніс відразу ж пожвавішала, підриваючись, щоб сісти. Вона поправила світле волосся, прибираючи бічні пасма за вуха і посміхаючись, тим самим сподіваючись пом’якшити поганий настрій Нейтана.

- Як плануєш святкувати свій день народження? - вона спитала не те, що турбувало її в першу чергу, але до головного питання Дженніс ще не встигла підготуватися. Тому тема дня народження була чимось на зразок прощупування ґрунту.

- Ніяк. Проведу цей день удома.

- Як же це сумно, - дівчина розчаровано зітхнула, бо плани друга звучали аж надто неприємно. - Чому б не відзначити його у кафе, як минулого року? Було весело.

- Було весело тільки тобі, - хлопця несподівано пересмикнуло тільки від однієї згадки про минулий день народження.

Тоді його плани були подібними - залишитися вдома і не привертати уваги, але Дженніс, як завжди, все переінакшила. У школі вона обклеїла його шафку яскравими стрічками, а в самий центр приліпила величезний червоний бант, через який однокласники жартували над Нейтаном до самого Новоріччя.

Його мало турбували смішки та перешіптування за спиною, але ось загальна увага, яку Дженніс привернула до нього своїм безглуздим бантом, зовсім не подобалася хлопцеві. Але це було не все. В обід вона разом зі своїми подружками в їдальні обсипала його різнобарвними конфеті, а потім змусила задути свічку на невеликому кексі, який спекла разом з Келлі. Але і це було не закінченням його мук. Після школи, змовившись із його мамою, Дженніс влаштувала Нейтану цілу вечірку. У нього не було достатньо друзів для подібних заходів, тому вона покликала всіх його однокласників, своїх однокласників, дітей із театральної студії та шкільного організаційного комітету, а ще хлопців із спортивної секції та шкільного оркестру.

Тоді в орендованому кафе було так багато людей, що Нейтан не встигав приймати вітання. Він не знав половини імен, а деяких взагалі ніби бачив уперше, але Дженніс була в захваті. Вона ще довго згадувала цей день і, здається, сподівалася зробити щось подібне цього року.

- Якщо ти знову приліпиш до шафки бант або обсипеш мене якоюсь дурнею, даю слово, Дженніс, я в житті з тобою більше не заговорю.

Нейтан говорив цілком серйозно, розуміючи, що навряд чи зможе пережити подібний день ще раз.

- Жодних бантів, - буркнула Дженніс, але потім занадто швидко всміхнулася, показуючи, що готує щось інше. Не менш зухвале і не менш дратівливе. - Чого ти так кривишся? Це ж твій день, Нейтане.

- Тому я прошу зробити все так, як хочу саме я. На свій день роби, що тобі хочеться. А на мій - жодних вечірок і ніяких кексів, Дженніс. Я серйозно, - він тицьнув у неї пальцем і довго дивився на дівчинку, очікуючи отримати погодження свого прохання. - Обіцяй.

- Нічого обіцяти я не буду, - вона ображено цокнула язиком, але через пару хвилин усе ж таки кивнула, не в силах витримати тяжкість його погляду. - Добре, я все скасую. Жодних святкувань, зануда. Не святкування, а якісь поминки. І не кажи мені потім, що ніхто тебе не привітав. Я нікому не нагадуватиму цього року.

Дженніс думала, що це засмутить Нейтана, але подібний розклад, навпаки, був для нього найкращим результатом. Жодної уваги, жодних награних привітань.

На якийсь час Дженніс замовкла, тихо бурчачи собі щось під ніс. Але Нейтан знав, що у її голові все одно дозрівали якісь плани. Вона завжди погоджувалась на його умови, наче діяла за його правилами, але щоразу знаходила в них якісь дрібні невраховані Нейтаном прогалини, через які все одно діяла у властивій їй манері.

- Насправді…

Минуло декілька хвилин, які хлопець провів у роздумах про власне свято, і за цей час Дженніс якось дивно притихла. Така обережність була їй не властива, тому несподівано викликала інтерес хлопця.

- Ще дещо хвилює мене.

Він кивнув, показуючи, що готовий відповісти на будь-яке запитання, а ось Дженніс знадобилася ще одна хвилина, щоб скласти нове питання у своїй голові й озвучити його.

- Минулого тижня ти сказав, що збираєшся піти у військову академію відразу після закінчення середньої школи. Це правда? 

Це питання насправді мучило її ще з того дня, як вона вперше почула плани Нейтана. Вона, звичайно ж, і раніше знала про його мрії стати частиною КейДі й особливо частиною відділу ОПІК, але не очікувала, що він зважиться на якісь дії так рано. Цей рік був останнім у середній школі для Нейтана, в той час як Дженніс мала вчитися ще два, тому вона не думала про те, куди піде далі, але друг, здавалося, вже продумав усе до дрібниць.

- Так, я вже говорив про це з дідусем. Він підтримав мене.

- Хіба це не зарано?

Це здавалося логічним питанням для Дженніс, але Нейтан насупився і сильніше повернувся, ніби його відповідь була очевидною.

- До військової академії приймають із шістнадцяти років. Якщо я зможу вступити в перший потік, то раніше випущусь і, за моїми підрахунками, - хлопець на секунду замовк, ніби все ще раз прораховував у думках, - уже до двадцяти трьох зможу підписати договір про співпрацю з КейДі.

- Вау…

Дженніс зніяковіла, бо її побоювання були правдою. Плани Нейтана були такими далекоглядними, що їй стало незручно, адже вона сама не знала, що робитиме через тиждень, а хлопець уже прорахував своє майбутнє.

- Тоді ми не зможемо піти в одну старшу школу?

Вона припускала, що Нейтан знову закотить очі або скривиться, адже, дізнавшись про його плани, відповідь була очевидною, але замість очікуваної реакції приятель відвів погляд. Він відклав ручку вбік і зачинив зошит, акуратно складаючи його на куток столу до інших книг.

- Я думала, ми разом підемо до школи святої Маргинії. Адже там навчалася твоя мама?

- Ти завжди можеш вступити до військової академії, - говорячи це, Нейтан усе ще не дивився на дівчину, пропускаючи останню фразу. Він підвівся на ноги, засуваючи стілець, і тільки потім знову повернувся в її бік. - Я якраз уже встигну освоїтися на той час і зможу допомогти тобі.

Дженніс хмикнула, складаючи руки на грудях, коли Нейтан сів на край ліжка, оглядаючи її обличчя.

- Ми обидва знаємо, що я не зможу вступити туди.

Це справді було очевидним фактом для кожного з них.

Нейтан жив мрією стати частиною КейДі, а Дженніс більше йшла за Нейтаном. Вона не бачила себе в рядах мисливців на монстрів і тим більше не змогла б працювати з великою купою паперів, які супроводжували діяльність слідчих відділів у корпорації. Тому коли говорила, що готова піти за Нейтаном, найчастіше це було лише бажанням підтримати друга. Їй подобалося бути поряд з ним, проводити спільні вечори й раз у раз перетинатися в шкільних коридорах. Дженніс так звикла до цього, що не могла уявити своє життя без Нейтана. Він був частиною її сім’ї, і його бажання віддалитися від неї викликало паніку.

- Тато завжди каже мені, що я надто квола для цієї роботи. А ще непосидюча і неуважна.

- Так, - Нейтан не зміг стримати посмішки, що було рідкістю для нього. Він побачив схвильоване обличчя Дженніс, тому витягнув руку, щоб штовхнути її і цим трохи розрядити обстановку. - Тобі потрібно зайнятися спортом, якщо не хочеш набрати пару зайвих кілограмів у найближчому майбутньому. Можу порадити свого тренера.

- Гей! - швидко перемикаючись, Дженніс скрикнула, спочатку потираючи місце удару, а потім пхаючи друга у відповідь. - Це взагалі може зачепити моє чутливе дівоче самолюбство, - вона грайливо приклала руку до серця, а потім до чола, вдаючи, що слова Нейтана могли зачепити її за живе. - І твій тренер божевільний. Хто у здоровому глузді триматиме дітей у спортзалі по три години чотири рази на тиждень? Це ж знущання.

- В академії буде не легше, - відразу додав Нейтан, остаточно руйнуючи всі надії Дженніс на спільне навчання. Вона не прагнула високих оцінок і точно не відчувала в собі сил на всі ці тривалі і стомлюючі тренування.

- Тоді… це кінець?

Нейтан підняв брови, не розуміючи, що означали її слова. Дженніс підібгала губи, усе ще сумніваючись у тому, що їй слід було озвучувати свої думки. Але, врешті-решт, вона була тією, хто не вміє тримати язика за зубами.

- Нашій дружбі кінець?

Нейтан усе ще не розумів, як вона дійшла такого висновку, але це змусило його задуматися. Він раптом згадав, скільки разів вона докучала йому, змушувала червоніти і соромитися їхньої близькості. Він глянув на своє закрите шторами вікно, уявляючи, що тепер воно завжди буде зачиненим, тому що не буде Дженніс, яка знову і знову намагається відчинити його. Уявив свій світ без її дурних історій про хлопчаків та їдких жартів, без гучного сміху та безладу навколо себе.

- Я не думаю, - невпевнено промовив він, озвучуючи власні думки. - Я не хочу цього.

Зізнавшись, Нейтан спостерігав за тим, як губи Дженніс спочатку здригнулися, а потім повільно розтягнулися в м’якій посмішці.

- Ти щойно зізнався, що не зможеш жити без мене?

І знову її висновки здивували Нейтана. Він на мить прикрив очі, а потім з його рота вирвався неконтрольований смішок, змушуючи і Дженніс розсміятися.

- Ти вперше за весь час зізнався, що хочеш дружити зі мною, - дівчинка підвищила голос, підскакуючи на ліжку та опускаючи руки на плечі хлопця. - Не можу повірити, що це сталося.

- Перестань, - Нейтан щосили хотів тримати себе в руках, намагаючись позбутися її дотиків. - Я ніколи не заперечував, що ми друзі.

- Щоправда? Це в який момент? У школі ти вдаєш, ніби не помічаєш мене.

На радість Нейтана, подруга прибрала свої руки, відразу схрещуючи їх на грудях.

- Я просто не хочу слухати балачки від твоїх подружок. Вони не замовкають ні на мить, а ти вічно ходиш з ними, як приклеєна. Ви й у туалет разом ходите?

- Звичайно, - уїдливо відповіла дівчинка, показуючи йому язика. - У жіночому туалеті завжди обговорюються найсоковитіші подробиці. Хіба у хлопців не так само?

- Не знаю, я волію не розмовляти з тим, хто сидить у сусідній кабінці. І взагалі… - він висунув руку вперед і скривився, розуміючи, що саме щойно сказав, - давай змінимо тему.

Хитаючи головою і морщачись, Нейтан знову змусив Дженніс розсміятися, розуміючи, що не хоче втрачати її. Вона була ковтком свіжого повітря, що змушував його хоча б на короткі проміжки вилазити зі своєї черепашки та взаємодіяти з навколишнім світом.

- Будь моєю парою.

Після недовгої паузи, заповненої її сміхом, Дженніс раптом взяла Нейтана за руку. Вона махнула головою, прибираючи волосся з обличчя, а потім глянула на нього, приковуючи всю увагу хлопця. Він відчував, як міцно стиснулися її пальці навколо його долоні, забуваючи про те, що близькість зазвичай приносила йому дискомфорт. Але зараз він сконцентрувався на обличчі Дженніс, тому що її фраза розбурхала хлопця.

- Костюмований вечір. Ходімо разом?

На секунду все в животі Нейтана перевернулося, а потім знову повернулося на місце, тому що його секундна слабкості пройшла. Усього на мить йому здалося, що ці слова мали інший сенс.

- Навіть не проси мене, - він ковтнув, хитаючи головою і намагаючись звільнити свою долоню, але дівчинка знову перехопила її, тепер хапаючись двома руками.

- Будь ласка, Нейтане. Що, якщо це буде останній рік для нас?

- Не кажи нісенітниці, - несподівана хвиля роздратування наринула на хлопця, від того його слова пролунали надто різко. Він встав на ноги, намагаючись відсторонитися і вгамувати емоції у своєму тілі. - Добийся розташування Майлі, і нехай він треться біля тебе в безглуздому костюмі вампіра або на що там у нього вистачить його необмеженої фантазії.

- Але я не хочу йти туди з Майлі, - тут же вставила Дженніс, відповзаючи до узголів’я ліжка, ніби і їй треба було відійти від Нейтана. - Я бачила, як він хихотів із Джорджією кілька днів тому. Нехай іде з нею, - її руки схрестилися на грудях, а Нейтан невдоволено хмикнув, збираючись повернутися за стіл.

- То ти просиш мене піти з тобою лише через це? Бо твій хлопчик залицяється до іншої? - він шумно відсунув стілець убік, краєм ока помічаючи, як дівчинка стрибає з ліжка, прямуючи в його бік.

- Звичайно ні, - вона збиралася доторкнутися до нього, щоб повернути до себе, але Нейтан вчасно обернувся, і рука Дженніс застигла в повітрі. Його зсунуті на переніссі брови й стислі губи говорили їй про те, що Нейтан був зачеплений. І нехай вона знову і знову намагалася підчепити його колючими жартами, але Дженніс ніколи не хотіла якось серйозно поранити Нейтана.
- Я просто хочу провести цей час із тобою. Я… - вона підібгала нижню губу, кілька секунд наважуючись озвучити власні побоювання, які не давали їй спокою останній тиждень. - Я боюся, що ти віддалишся від мене, як тільки переступиш поріг своєї академії. Я не уявляю, як проведу наступний рік без тебе. І мені було легше, коли я думала про те, що доведеться почекати лише рік, а потім ми знову будемо разом у старшій школі. Але тепер… твої плани змінилися.

Вражений такою промовою, Нейтан відступив назад, хапаючись рукою за край письмового столу. Він відвів погляд убік, відчуваючи, як сильно стукає його серце, і намагаючись зрозуміти, що з ним відбувається. У його горлі пересохло, а думки в голові раптом загубилися. Роздратування розвіялося, а всі колкі фрази вилетіли з голови. Близькість Дженніс завжди ніби виводила його з рівноваги, але зараз, здавалося, впливала на нього надто сильно.

Коли її рука опустилася вниз, не доторкнувшись до нього, Нейтан знову глянув на Дженніс. Дівчина виглядала так, ніби ось-ось могла розплакатися, і подібний розвиток подій був найжахливішим. Бо вона могла плакати годинами, а Нейтан зазвичай не знав, що йому варто робити в такі моменти.

- Ти щойно зізналася, що не зможеш жити без мене? - використовуючи її минулу фразу, хлопець спробував знизити напружену атмосферу. Він дивився на реакцію подруги, помічаючи, як повільно смикаються куточки її губ.

- Я ніколи і не заперечувала цього, - голосом, повним розчарування, простогнала Дженніс. Вона шморгнула носом, а потім засміялася, штовхаючи Нейтана в бік і змушуючи його посміхатися. - Ну ти й дурень, Нейтане Стенфорде. Тобі щастить, що я взагалі досі спілкуюся з тобою.

Це було правдою, тож хлопець похитав головою, хоча і не був готовий зізнатися в цьому вголос.

- І навіть не намагайся знайти таку саму, як я, у своїй крутій академії.

- Сподіваюся, що хоча б там за мною не тягатиметься дурне дівчисько, - він знову підчепив Дженніс, помічаючи, як широко розкривається її рот, і ледве стримуючи себе, щоб не розсміятися. Йому точно вдалося скрасити незграбний момент її визнання, оберігаючи їх обох від ще більшої незручності. Ніхто з них насправді не був готовий відкритися, принаймні Нейтан точно не був готовий до цього. Він звик тримати емоції під контролем і не збирався діяти інакше, навіть заради Дженніс. Зараз усе, про що він хотів думати - це його мрія стати частиною ОПІК.

- Я знаю, що ти сумуватимеш за мною.

- Перестань, - це переходило всі межі, і Нейтан не міг більше приховувати посмішки. Він відійшов убік, знову відсторонюючись і тікаючи від своїх почуттів. Зробивши кілька кроків, Нейтан упав на ліжко, закриваючи обличчя руками, намагаючись довести собі, що це було правильним рішенням. - Мені варто подбати про свій вступ, а тобі варто задуматися про навчання.

Помічаючи, як червоніють його щоки, Дженніс засміялася надто дзвінко й заразно, змушуючи хлопця спостерігати за цим. Вона лягла поряд із ним так, що їхні обличчя опинилися на невеликій відстані одне від одного. Нейтан лежав, звісивши ноги з ліжка, а Дженніс закинула ноги на стіну, легко чіпляючи шкарпетками миготливу гірлянду.

- Обіцяй мені.

Чуючи тихий голос Дженніс, Нейтан повернув голову, розуміючи, що їхні носи ось-ось можуть зіткнутися. Він дивився на перевернуте обличчя подруги, намагаючись сконцентруватися лише на її очах. Йому завжди подобалися її очі, які за кольором нагадували ясне небо у літні дні.

- Дивлячись, що ти попросиш, - він проковтнув, відчуваючи дивний тиск у грудях. Найчастіше Дженніс заважала і відволікала його своєю присутністю, і лише з часом він зміг звикнути до цього, але часом її близькість викликала в ньому дивні почуття. І до них Нейтан не міг звикнути навіть через чотирнадцять років дружби. Він знову проковтнув, розглядаючи, як її світле волосся контрастує на тлі яскраво-фіолетового покривала, на якому вони лежали.

- Дженніс і Нейтан - друзі назавжди, - Дженніс промовила це тихіше, одразу ж стискаючи губи й чекаючи реакції Нейтана, а він, у свою чергу, не знав, як реагувати. Її рука витяглася вперед, відстовбурчуючи мізинець, закликаючи хлопця скріпити клятву. - Обіцяй мені, - ще тихіше прошепотіла дівчинка, ніби закликаючи Нейтана збрехати. Ніхто з них не був у цьому впевнений, але бажання укласти договір оголювало взаємно щирі почуття.

- Дженніс і Нейтан, - хлопець промовив це через якийсь час, розуміючи, що пауза між ними затягнулася. - Друзі назавжди.

Чуючи це, Дженніс усміхнулася однією з тих усмішок, через яку серце Нейтана зрадливо стискалося. І він піддався їй, як і завжди, чіпляючи її палець своїм пальцем і знову вдивляючись у її яскраві очі.

- Назавжди, - ще тихіше промовила Дженніс, розпливаючись у черговій грайливій посмішці.

Нейтан відчув, як швидко б’ється його серце, а всередині формувався якийсь дивний неприємний осад. Ця розмова здавалася звичайнісінькою, але відчувадася інакше, викликаючи надто яскраві емоції. Двостороння клятва була щирою, але здавалося, ніби саме вона була початком кінця. Наче домовившись ніколи не розлучатися, вони самі того не підозрюючи почали рухатися в різні боки.

Хлопець здригнувся і підскочив з ліжка, коли в його двері постукали. Він відскочив убік, ніби вони з Дженніс займалися чимось ганебним, і ніяково відступив назад до столу.

Наче нічого й не сталося, Дженніс продовжувала лежати на ліжку, явно не поділяючи хвилювання друга. Здавалося, її думки про цю ситуацію не були такими глибокими, як думки Нейтана. Можливо, вона не надавала цій клятві так багато значення, як він.

- Увійдіть.

Двері, що відчинилися, відволікли хлопця від подібних думок. Голова місіс Норван - домогосподарки в особняку Стенфордів - акуратно зазирнула в спальню. Вона спочатку побачила Нейтана, а тільки потім, увійшовши до кімнати, помітила його гостю.

- Вирішила принести вам напої і трохи солодощів, - Камія, як завжди, говорила з ноткою суворості, ніби рішення пригостити дітей було не її особистим. Але Нейтан знав, що ніхто, крім неї, насправді не опікувався ним і Дженніс так сильно.

Щоразу, коли дівчинка гостювала в будинку Стенфордів, домогосподарка підгодовувала дітей різними смаколиками, ніби спеціально зберігала їх десь для подібних випадків.

- О, мої улюблені кексики! - Дженніс підірвалася з ліжка, як тільки почула голос Камії, а Нейтан поспішив перехопити велику тацю з рук жінки, на якій стояла велика тарілка з кексами і два кухлі з напоями.

- Перекусіть, поки вечеря готується, - на серйозному обличчі жінки ковзнула рідкісна усмішка, і Нейтан знав, що виною була Дженніс. Вона так щиро раділа частуванню і плескала в долоні, тим самим розчулюючи навіть таку сувору жінку, як місіс Норван.

Це було прихованою особливістю Дженніс. Вона завжди усміхалася, заряджала позитивом і своєю безпосередністю легко привертала до себе людей. Їй без особливих зусиль вдавалося розговорити батька Нейтана, а в її арсеналі завжди знаходився якийсь кумедний жарт для його дідуся, що змушував чоловіка щиро сміятися.

Дженніс була частиною сім’ї Стенфордів так само, як Нейтан був частиною її власної сім’ї. І іноді хлопцеві здавалося, що до неї в цьому будинку ставилися набагато краще, ніж до нього самого. Мати Нейтана обожнювала Дженніс, а Остін справлявся про її справи частіше, ніж про справи власного сина. Камія готувала до приходу дівчини її улюблені частування, знаючи, що та не любить шоколад, але обожнює фруктові начинки та морозиво. І найголовніше - Остін Стенфорд ставився до Дженніс як до внучки, дарував їй подарунки, вітав з усіма святами і був готовий допомогти їй або її сім’ї за першим запитом.

Ось наскільки Дженніс була вхожа в цю сім’ю, і Нейтан досі не розумів, які саме почуття викликав у нього подібний розклад речей. Він кидався від теплого почуття, що лунало в серці, до пекучого ревнивого відчуття в шлунку. В цілому так можна було описати їхні взаємини. Дженніс змушувала його серце прискорюватися і водночас розпалювала всередині якусь дратівливу суміш почуттів.

- Їжте на здоров’я. Вечеря буде готова хвилин через тридцять, - потираючи руки після важкого підноса, Камія повернулася до свого повчального тону, але її очі були сповнені задоволення, коли Дженніс схопила два кекси, відкушуючи по шматочку від кожного.

- Якби мама дізналася, що ви підгодовуєте мене перед вечерею, вона б заборонила нам всім користуватися телефонами цілий тиждень.

Дівчинка заговорила з повним ротом, викликаючи обурення Нейтана та осудливу посмішку Камії.

- Чому б тобі не сісти за стіл? Зараз увесь килим буде посипаний крихтами, - Нейтан відсунув для дівчинки стілець, борючись із бажанням підставити долоню їй під рот, щоб зловити крихти ще на льоту. Але Дженніс лише розсміялася, відступаючи назад і плюхаючись на ліжко.

- Світ не перекинеться, якщо я впущу пару-трійку нещасних крихт. Чи ти не зможеш заснути, знаючи, що десь тут є сліди мого ДНК?

- Фу, - Нейтан скривився, а Камія щільно стиснула губи, явно приховуючи усмішку. 

Чомусь їй завжди хотілося виглядати навмисне серйозно, ніби роль домогосподарки передбачала бездоганний послух і ділову суворість.

- Не хвилюйтеся, я все приберу, - покірно промовила жінка, але Нейтан швидко захитав головою, зовсім не задоволений таким рішенням.

- Ну ні, видайте їй щітку для чищення килима. Нехай сама прибирає за собою.

Дженніс показала другу язика і демонстративно засунула до рота залишки кексів, через що нові крихти посипалися їй на коліна та на ліжко.

- Увімкнеш робот-пилосос, чистюля, - пробурчала дівчинка з набитим ротом, і на цьому Камія вирішила залишити їх самих.

Вона попросила Нейтана повідомити її, якщо їм знадобиться щось іще, і пообіцяла покликати на вечерю, після чого швидко пішла. Дженніс у цей час схопила ще два кекси, розправляючись із ними так само швидко, як і з першими, все так само сидячи посередині ліжка. А Нейтан до кексів так і не доторкнувся, знаючи, що подруга впорається з ними поодинці. Замість їжі він зробив кілька ковтків гарячого кавового напою, змішаного з вершками. Гарячий напій підбадьорив його, а гіркий присмак залишився на язику навіть через деякий час. Нейтан спостерігав за Дженніс, сидячи за столом, знову повертаючись до тих думок, які юрмилися в голові до приходу місіс Норван.

- Будь моєю парою.

Здавалося, минуло хвилин десять, коли Дженніс знову заговорила. Вона трохи підкріпилася, встигла допити свою порцію напою до дна і, повна нових сил, знову вступила в боротьбу. Нейтан навіть не відразу зрозумів, що саме вона мала на увазі, але цього разу був не настільки вражений, як уперше. Він похитав головою і відставив порожній кухоль.

- Ні.

- Ну, Нейтане. Будь ласка, адже ти не дозволиш мені піти туди одній. Будь ласка-будь ласка.

Дженніс перейшла до своєї звичної стомлюючої схеми, якою користувалася лише у відчайдушному стані. Вона повалилася на ліжко, мотаючи руками та ногами, як маленька дитина в істериці, що хоче отримати бажане.

- Прошу тебе. Це буде така ганьба, якщо я з’явлюся там одна.

- Тоді просто не йди, - Нейтан знову похитав головою і відвернувся, не в змозі дивитися на новий потік безглуздих дівочих конвульсій. Він чув, як вона била руками й ногами по ліжку і хникала, відіграючи роль на всі сто відсотків.

- Що означає “не йди”? Ти взагалі розумієш, що кажеш? - цього разу її голос пролунав дзвінкіше, наприкінці підвищуючись.

- Світ не перекинеться, якщо ти пропустиш одну шкільну зустріч, - хлопець повернув подрузі її ж фразу, чуючи, як вона шипить за його спиною.

У наступну мить Дженніс підозріло принишкла, а коли Нейтан збирався обернутися, вона несподівано накинулася на нього. Її руки обхопили його з усіх боків, а щока притулилася до його щоки. Від такого Нейтан сторопів, застигнувши на стільці, немов іграшковий солдатик, боячись поворухнутися. Спинка стільця розділяла їхні тіла, але її руки щільно стиснулися в замок, а дихання лоскотало правий бік його обличчя.

- Ти що твориш? Зовсім збожеволіла? Відпусти.

Нейтан відчував, як міцніє її хватка, але Дженніс знову застогнала і ще міцніше вчепилася за нього, навалюючись на стілець і на самого Нейтана.

- Будь ласка, будь ласка, будь ласка, Нейтане. Обіцяю, я оберу найнудніші парні костюми у світі. Або взагалі - підеш у образі самого себе. Тільки прошу тебе, будь моєю парою. Будь ласка, востаннє.

Вона майже пищала йому у вухо, а всі нутрощі хлопця з жахом тремтіли всередині. Руки міцно вхопилися за руки Дженніс, намагаючись розірвати її дивні обійми, але після з’їдених кексів вона ніби й справді набралася сили.

- Будь ласка, Нейтане. Адже ти обіцяв. Дженніс і Нейтан - друзі назавжди. А друзі мають допомагати одне одному.

Нейтан задихався від такого натиску, боячись застосувати всю силу, щоб позбутися подруги. Незважаючи на все те невдоволення, яке назрівало всередині нього, сказати щось образливе або якось фізично протистояти Дженніс він не міг. Саме тому він так старанно уникав її близькості.

- Ну, будь ласка, Нейтане. Невже твоє серце настільки черстве, що ти дозволиш мені зганьбитися в усіх на очах?

- Це дурість, Дженніс, - він ще раз смикнув її за руки, приклавши трохи більше сили, ніж планував, і тоді дівчинка скрикнула.

Їй не мало бути боляче, але вона, мабуть, усе ще грала свою роль. Відсівши вбік, дівчинка нарешті відпустила друга, але натомість склала долоні разом, ніби ось-ось збиралася помолитися богам, у яких насправді не вірила.

- Проси що завгодно. Я виконаю будь-яке твоє бажання, тільки будь моєю парою цього року. Я ніколи більше нічого в тебе не попрошу. Чесно-чесно.

Нейтан відкрив рот, збираючись відмовити їй востаннє, але його очі ковзнули до ледь помітних червоних відмітин, які залишили його руки на її зап’ястях. І Дженніс до всього ще й зморщила таку жалібну гримасу, ніби біль був майже нестерпним.

Хлопець прикрив очі, почувши, як тихенько пропищала Дженніс, здогадуючись, що їй не вистачає зовсім трохи для досягнення своєї мети.

- Обіцяю: жодних святкувань на твій день народження. Натомість ти будеш моєю парою.

Її голос пролунав ледь чутно, і Нейтан у результаті видихнув, розплющуючи очі і дивлячись на її щенячий вираз обличчя.

У проханнях Дженніс була чудовою. Вона склала губи і звела брови разом, зображуючи настільки безглузду фізіономію, що Нейтану стало не по собі. Він відвів погляд і вагався ще мить, після чого переможено видихнув і кивнув. У цей момент Дженніс радісно завила, а потім знову кинулася до Нейтана з обіймами.

- Вибач-вибач, - швидко випалила дівчинка, відразу ж відсуваючись убік, захлинаючись від переповнюючих її емоцій.
- Це буде твоїм подарунком на Новоріччя.

- Іде, - тепер Дженніс була тією, хто погоджувався, посміхаючись від вуха до вуха і знову виставляючи мізинець, бажаючи закріпити їхню клятву ще раз.  - Нейтан і Дженніс - друзі назавжди, - гордо проскандувала дівчинка, спостерігаючи, як друг повільно чіпляє її мізинець своїм.

- Назавжди, - трохи тихіше сказав Нейтан.

Але цього разу в його голосі чомусь уже не було так багато впевненості, хоча їхнє бажання назавжди залишатися разом усе ще залишалося взаємним.