III Вибір без вибору

Глорі дивилася на себе у дзеркало, слухаючи, як шумить вода. Холодний потік омивав її долоні й стікав вниз у раковину, але жінка надто глибоко поринула у свої думки, не помічаючи, як сильно заледеніли пальці. Вона дивилася на себе, намагаючись зрозуміти, коли встигла так змінитися. Синці під очима майже не проходили через хронічний недосип і безсоння, яке переслідувало жінку. А ось шкіра на щоках незвично почервоніла, і очі здавалися надто тьмяними та червоними. Волосся втратило свою еластичність і блиск, виглядаючи неохайно.

Глорі запустила себе так сильно, що люди в її оточенні знову почали дивитися на неї зі співчуттям. Їй не подобалися ці погляди та тихі перешіптування, які звучали за спиною щоразу, коли Глорі виходила зі свого кабінету. Вона знала, що на роботі вже обговорювали її стан, чула, як колеги в архівному відділі жаліли її, але нічого не могла з цим зробити.

- Бідолашна, їй довелося пережити такі тяжкі роки, - ці слова досі супроводжували Глорі й нависали над нею, як важке нагадування про минуле. - Втратити дитину... будь-хто опустив би руки. Усе ж мені здавалося, що вона змогла зібратися, але зараз знову виглядає як живий мрець.

Три роки тому Глорі вже пройшла через подібне. Тоді всі навколо завмирали поруч із нею, ніби вона була скляною. Її колеги вічно крутилися поруч, ніби боялися залишати жінку наодинці. А сусіди на їхній вулиці раптом згуртувалися, щоб підтримати сім'ю, яка втратила середню дитину через ваду серця (саме такою була офіційна версія смерті для оточення). Але як тоді, так і три роки потому вся ця підвищена увага лише погіршувала самопочуття Глорі.

Даррен теж помітив це, бо стан дружини погіршився надто різко. Після смерті Фаун вона провела в закритій позі рівно два тижні, а потім вийшла з їхньої спальні, ніби нічого не сталося, і заявила, що збирається повернутися на роботу. Зараз же, через три роки, вона знову повернулася до відстороненості, постійно літаючи в хмарах і вічно перебуваючи в якомусь напруженому стані. Спочатку він списував це на наближення дати смерті Фаун, але коли вся сім'я пережила поминальні дні, кожен, безумовно, по-своєму, Глорі все ще залишалася пригніченою й небагатослівною. І тепер її зовнішній вигляд був ще одним доказом внутрішніх змін.

- Я думаю, тобі варто звернутися до лікаря, - якось сказав чоловік, навіть не підозрюючи, яка саме допомога була потрібна.

Насправді Глорі була у безвиході. Весь її світ вкотре перекинувся з ніг на голову, коли Алонзо повернувся до її життя із заявою, що Фаун могла бути живою. Глорі так багато думала про це, знову і знову піддаючи все критиці, боячись повірити до кінця. Такі думки були руйнівними, вганяючи жінку в депресію та повністю змінюючи сприйняття світу. Усе посилювалося ще й тим, що вона більше не була впевнена ні в кому. Їй треба було поділитися інформацією, яку вона дізналася від Уейда, але після його зізнань більше нікому не вірила.

Вона кілька разів намагалася зателефонувати докторові Фарді, щоб звинуватити його в брехні, але щоразу руки не слухалися, відмовляючись піддаватися імпульсивним рішенням. Хотіла заявитися до кабінету містера Гойдона, який колись займався справою Клану, щоб розповісти йому про все. Але щоразу, стоячи в ліфті, так і не наважувалася натиснути кнопку його поверху. Стільки днів вона збиралася відкритися Даррену, сказати йому про Фаун і про те, як жорстоко КейДі вчинили з їхньою родиною. Але щоразу його сліпа відданість корпорації зупиняла її. Він би не повірив, а від однієї згадки про Алонзо розлютився б. Глорі стала зрадницею, щойно відкрила рота поруч з Алонзо, не кажучи вже про таємні зустрічі й листування через другий телефон, який він їй подарував.

Відчуваючи, як німіють пальці, жінка вийняла їх із водяного потоку, піднімаючи руку до старого шраму на скроні. Він майже не турбував Глорі, але зараз вона помітила над ним першу сиву волосину, не відразу вірячи в те, що бачила. На тлі іншого темного кучерявого волосся ця світла й нежива волосинка була надто помітною. Вона ніби служила нагадуванням про те, що Глорі почала змінюватися як внутрішньо, так і зовні.

Усе, у що вона вірила так довго, зараз було піддане сумніву. А питання щодо правильності минулих рішень знову і знову виникали в голові.

Невже зараз вона розплачувалася за те, що зробила помилку в минулому? Невже її рішення були такими жахливими, що доля вирішила відігратися на ній так жорстоко? Ось про що думала жінка всі ці дні.

Врешті-решт Глорі вирвала сиву волосину одним різким рухом, швидко змиваючи її під водою і знову повертаючи погляд до власного відображення. Вона провела пальцем по обкусаних губах і під очима, не вірячи, що всього за три роки обзавелася такою кількістю мімічних зморшок.

Ніколи раніше Глорі не дозволяла собі виглядати так погано. Вона регулярно користувалася послугами косметолога, з особливою ретельністю доглядала за шкірою та волоссям, загалом намагаючись підтримувати здоровий спосіб життя. Але тепер її зовнішній вигляд був останнім, про що вона думала, бо голова була зайнята важкими думками та аналізом минулих вчинків.

Чи могла вона уникнути всього цього?

Почувши легкий стукіт у двері, Глорі здригнулася і відразу вимкнула воду.

- Сніданок уже готовий, - почула вона голос Даррена, намагаючись зібратися з силами, щоб звучати спокійно.

- Мені потрібно ще кілька хвилин.

- Ми чекаємо на тебе в їдальні.

Глорі чула його кроки, що віддалялися, знову повертаючи голову до дзеркала. Серце чомусь раптом забилося швидше, ніби її застали за чимось протизаконним, а пальці затремтіли.

Останнім часом жінка стала ще більш недовірливою і смиканою. Вона постійно озиралася, коли опинялася в людних місцях, на роботі здригалася від кожного шереху і щулилася від звичайних поглядів колег, які тепер здавалися надто уважними. Їй здавалося, ніби всі довкола знали про те, що вона вже зробила, і про те, що ще збиралася зробити. Глорі стала параноїком, і все це було наслідком тієї інформації та того завдання, яке Алонзо озвучив їй під час їхньої останньої зустрічі. І ця «справа» була призначена на сьогоднішній ранок.

Тремтячими руками Глорі вмилася, востаннє оглядаючи волосся на скронях і, після двадцяти хвилин, проведених у ванній кімнаті, нарешті вибираючись із неї. Опинившись у невеликому коридорчику, її погляд упав на велику шафу-гардероб, і уява відразу відтворила старі спогади. Їй раптом здалося, що дверцята шафи відсунулися вбік, і вона побачила Фаун, яка сиділа в самому кутку. Раніше вона часто грала там разом зі своїми братами, думаючи, що батьки не знали про це. Діти випадково залишали там іграшки чи книги, тим самим розсекречуючи своє таємне місце, і наївно вважали, що ніхто, крім них, не заглядає туди.

Глорі мимоволі посміхнулася, бо ніколи не лаяла їх за це. Їй не подобалися заворушення та їхні гучні ігри, але чомусь цей гардероб залишався недоторканним. Там вона дозволяла їм робити все, що вони хотіли. Проходячи далі у велику кухню-вітальню, Глорі не могла позбутися образу Фаун, наче він ішов поруч із нею.

Усе навколо нагадувало Глорі про Фаун. Вона ще давно прибрала всі речі, що напряму були пов’язані з дівчинкою, але тепер навіть звичайні меблі нагадували про неї. Цей клятий дім, одержаний у дар за вірну службу корпорації, зараз ніби служив нагадуванням про те, що Глорі покинула Фаун. Вона дозволила КейДі обвести себе навколо пальця і самовільно дала можливість три роки знущатися з дитини. Вона не розуміла, чому за свою відданість отримувала у відповідь таке жорстоке покарання. У минулому Глорі зрадила свою сім'ю, буквально підписала смертний вирок половині Клану. І зрештою отримала… це?

Глорі йшла вперед на голоси, що долинали з їдальні, поки не побачила своїх синів - Кайла та Ейдена. І якщо примара Фаун була незмінною, ніби застигла в одному віці, то її брати за три роки змінилися.

Кайл став ще вищим і міцнішим, остаточно втративши підліткові риси. Його волосся тепер було довшим, і він більше не вистригав його з боків, переставши наслідувати в цьому батька. Після смерті сестри й аномалій, що прокинулися в ньому, він остаточно втратив усі ознаки підліткової зовнішності, а його погляд став ще важчим і суворішим. Глорі не пам'ятала, коли востаннє бачила щиру усмішку на його обличчі або чула його сміх. Він узагалі ніби все ще уникав її, а після того, як їхні погляди на майбутнє розійшлися, хлопець зовсім замкнувся.

Ейден у свої одинадцять був таким самим активним та життєрадісним, але Глорі знала, що відсутність сестри й на ньому залишила свій відбиток. Після її смерті Глорі стала ще суворішою й надмірно опікуючою. Кайл уже тоді був досить дорослим і не потребував особливого виховання, тому весь удар на себе прийняв Ейден. Він був замучений батьківською турботою, суворістю Глорі та увагою Кайла. Раніше це розподілялося між ним і Фаун, але тепер, коли її не було поруч, Ейден був єдиною маленькою дитиною в сім'ї. За три роки він трохи підріс і був майже в тому ж віці, що й Фаун, коли вона (як усі думали) померла.

- Мамо, тобі зробити чай? - ніби відчуваючи її погляд на собі, Ейден обернувся, звертаючись із набитим ротом. - Ми вже почали їсти, бо я був надто голодним, - Ейден був милим, розтягуючи губи в дурнуватій посмішці, а потім прикриваючи рота рукою, знаючи, як жінка не любила розмов із набитим ротом.

- Я впораюся сама, - незважаючи на теплі почуття, які син викликав у її серці, голос Глорі був, як завжди, рівним. Це стало її захисною реакцією, а непроникна маска - особистою зброєю.

Глорі знала, що була надто відстороненою і недостатньо дбайливою, не такою, як інші матері. Але це ніби було закладено в її природі, і бути іншою вже просто не виходило. Вона так довго тримала дистанцію, що тепер між нею та іншими людьми утворилася прірва, подолати яку не могли навіть близькі.

Глорі відійшла до кавомашини, виконуючи всі дії машинально, зовсім не замислюючись над ними. Вона наповнила чашку, помічаючи кілька брудних тарілок у мийці й намагаючись стримати невдоволення цим фактом.

- Ти вчасно прийшла, - заговорив Даррен, щойно Глорі увійшла до їдальні. Тарілка, наповнена їжею, вже чекала на неї за столом, тому жінка мовчки сіла поруч із чоловіком, опиняючись навпроти Кайла та Ейдена. - Я якраз почав розповідати Кайлу про свого знайомого у військовому училищі. Зустрів його кілька днів тому, і він сказав, що ми маємо шанс потрапити на перший курс навіть після початку навчального року. Ще маємо час подумати над цим.

Глорі підвела очі на Кайла, помічаючи, як він реагує на таку заяву. А особливо на те «ми», яке все більше дратувало хлопця.

Звичайно ж, Даррену хотілося, щоб його діти пішли його стопами, щоб підтвердити відданість КейДі. Але після всього, що сталося, Кайл і чути нічого не хотів про навчання у військовому училищі. Замість того, щоб вступити хоч кудись, він вирішив узяти рік перепочинку після випуску зі школи. Влаштувався на роботу в автосалон на іншому кінці міста і тепер мав офіційне виправдання, чому так багато часу не перебував удома.

- Я вже все вирішив, - Кайл звучав суворо, навіть не відриваючи погляду від їжі. Він агресивно розрізав недосмажений стейк, зриваючи своє невдоволення на вже неживому шматку м'яса. - Я працюю і віддаю вам частину грошей.

- Але це несерйозно, - незважаючи на жорсткість сина, Даррен намагався звучати дружелюбно, посилаючи йому м'яку посмішку. - Робота в корпорації - це гарний вибір. Ти ж не будеш вічно мити машини і копатися в старому мотлосі? Подумай про своє майбутнє.

- Я вже все вирішив, - знову сказав Кайл, цього разу підводячи погляд і використовуючи його, щоб закінчити розмову. Він навчився таким поглядам у Глорі, тепер використовуючи їх проти батьків як заборонений прийом. - Не хочу мати нічого спільного з КейДі.

- Кайле, це неправильно, - Даррен намагався говорити спокійно та розмірено, щоб не виходити на конфлікт, але в його голосі вже можна було почути нотки протесту. Усе своє життя він був відданий КейДі, беззаперечно виконуючи їхні накази та вказівки, тому не міг зрозуміти, чому Кайл не був готовий віддати своє життя в їхні руки. - Мила, скажи йому.

Глорі стиснула губи, зловивши погляд Кайла на собі. Куточок його губ сіпнувся вгору, ніби він і так знав, що вона збиралася сказати. Але якщо ще кілька тижнів тому мати була активним гравцем на стороні Даррена, то зараз її запал спав до нуля.

Вона глянула на свої руки, а потім знову на Кайла та Ейдена, розуміючи, що затягує з відповіддю. Така поведінка викликала їхній інтерес, тому що Глорі була дивною. Вони помітили це, як і всі в її оточенні, але зараз така поведінка була не просто дивною - вона була невластивою їй. Завжди впевнена і прямолінійна, зараз жінка виглядала спантеличеною.

У цей момент обіцянки Алонзо спливли в її голові, і ідея пов'язати Кайла з КейДі більше не здавалася гарною. Навпаки, їм усім варто було якнайдалі відгородитися від них.

- Що ти зробиш, якщо він уже все вирішив? - зрештою сказала жінка, опускаючи столові прилади, так і не доторкнувшись до їжі. Натомість вона зробила кілька великих ковтків кави, наповнюючи порожній шлунок рідиною. - Дай сину спокій. Йому дев'ятнадцять років, хай вирішує сам.

Кайл точно здивувався почутому. Він на мить завмер, а його агресивність згасла, залишаючи всередині лише незвичне почуття недомовленості. Хлопець намагався зрозуміти, чи був якийсь прихований зміст у цих словах, помічаючи, що і Даррен здивований тим, що відбувається.

- Про що ти кажеш, Глорі? - не отримавши належної підтримки, батько рвався в бій поодинці. - Кайле, ти забув, хто ти є? Забув, про що ми говорили раніше? Ти ж знаєш, що у своєму стані зможеш знайти гідну роботу тільки в КейДі. Можеш навіть не мріяти про великі посади, якщо зараз відмовишся від роботи в корпорації.

- Хто сказав, що мені потрібні ці посади? Щоб працювати в автосервісі, не потрібно розкривати всім, що я кейгу. Їм вистачає того, що в мене руки ростуть із правильного місця.

- І що? Чи збираєшся все життя горбатитися там? Якоїсь миті ти захочеш завести сім'ю, і що потім?

- Що потім? - нерозумно перепитав Кайл, відкладаючи вилку вбік. Він схрестив руки на грудях, поки батько дивився на нього.

Завжди легкий і м'який Даррен у питаннях приналежності до корпорації ставав надто різким та вимогливим. Дізнавшись, що Кайл не збирається подавати документи до військового училища і взагалі не хоче пов'язувати своє життя з КейДі, чоловік був розчарований. Він таємно від сина подав заявку на вступ замість нього, але Кайл, дізнавшись про все, став ще більш категоричним і на тиждень пішов з дому на знак протесту.

Глорі здогадувалася, що смерть Фаун позначилася на ньому сильніше, ніж на інших. Його очі згасли, ніби в них більше не було життя, а ставлення до звичних речей змінилося надто сильно. Кайл переживав усе в собі, успадкувавши це від самої Глорі, але якщо вона змогла зрештою впоратися і повернутися до звичайного життя, то Кайл ніби все ще перебував у жалобі. Дивлячись на нього зараз, жінка раптом подумала про те, чи зможе Кайл повернутися до колишнього себе, якщо Фаун усе ж таки виявиться живою.

Вона прикрила очі, намагаючись позбутися страшних картинок перед очима. В них жінка бачила, як тіло Фаун, заточене в маленьку дитячу труну, опускали в землю, начебто це відбувалося ще вчора. Саме ці картини ставили під сумнів слова Алонзо. Вона не хотіла вірити, що Фаун могла успадкувати аномалію своєї матері, бо це було б ще більшим покаранням, ніж рання смерть.

- Досить, - відчуваючи, як шумить у вухах, Глорі поспішила закінчити цю суперечку, хоча будь-якого іншого дня вона могла бути тією, хто розпалює конфлікт. - У нього є цілий рік для роздумів, а в тебе, Даррене, є ще цілий рік, щоб переконати його. То давайте перенесемо цю розмову на інший день? - Вона говорила спокійно, але тихо, намагаючись зупинити напад мігрені. Її рука торкнулася старого шраму, а очі заплющилися, коли перший спазм охопив голову та шию. І це послужило для інших знаком, закликаючи зупинитися.

- Що таке? Знову головний біль? - Даррен обережно торкнувся руки дружини, піднімаючись вгору до плеча, а потім притискаючи пальці до пульсуючої скроні. - Ти пила свої ліки?

- Я тільки й роблю, що п'ю ліки, - з часткою сарказму процідила жінка. Вона смикнула головою, бо чужі дотики не допомагали їй прийти до тями, а потім розплющила очі, помічаючи по-справжньому схвильовані погляди навколо себе. - Усе нормально. Просто погано спала, - вона спробувала виправдатися, помічаючи, як бурхливо Ейден реагував на нездужання матері. Навіть Кайл виглядав стурбованим, незважаючи на давно втрачений зв'язок між ними. - Я справді в порядку, просто не хочу, щоб ви сперечалися з самого ранку.

Від цих слів Даррен скривив винну гримасу, а Кайл кивнув головою, наче був радий подібному результату подій. Він засунув у рот кілька останніх шматків м’яса, а потім піднявся на ноги, привертаючи загальну увагу.

- Я буду пізно сьогодні, - його фраза повисла в повітрі, але не була чимось особливим, бо останнім часом він навіть не завжди приходив ночувати. Ейден тут же підскочив на ноги, затримуючи погляд на батьках, а потім хапаючи тарілку і прямуючи слідом за братом.

- Ти поїдеш у майстерню чи збираєшся до магазину Лейна? Візьми мене з собою, будь ласка.

Глорі чула, як задзвенів посуд, опиняючись у мийці, а потім голоси хлопців почали віддалятися. Кайл, як завжди, поспішав залишити будинок, а Ейден, як завжди, благав брата взяти його з собою, щоб не залишатися наодинці.

- Ти виглядаєш зовсім погано сьогодні, - Глорі посміхнулася, чуючи слова Даррена. Він усе ще сидів за столом, повертаючись до сніданку, поки їй шматок у горло не ліз. - Давай подзвонимо доктору Фарді.

- Облиш це, - жінка промовила це дуже люто, боячись, що просто не зможе стриматися, якщо почує його голос. Образ лікаря з'явився перед очима, і вона згадала всі ті рази, коли бачилася з ним після смерті Фаун. Він був таким чемним і доброзичливим щоразу, коли вона возила Ейдена до нього на огляд. Усміхався, дивився їй у вічі, й брехав, поки її дочка була в його руках.

Глорі відчула, як хвиля злості накочує на неї, провокуючи нову хвилю спазмів у голові.

- Я переймаюся за тебе, - зрештою промовив Даррен, навіть не дивлячись на дружину. Вона ж у свою чергу глянула на нього, спостерігаючи за тим, як рухається його щелепа, і, на свій подив, помічаючи зміни й на його обличчі.

Воно трохи змарніло, бо Даррен втратив кілька кілограмів, які раніше надавали обличчю здорової припухлості. Тепер запалі щоки підкреслювали жорсткість вилиць, а незмінна зачіска з виголеним з боків волоссям додавала зайвих років.

- Знаю, останні пару місяців були складними, бо... поминальна служба Фаун... - він не зміг договорити, перериваючись, і це було показником того, що і в ньому все ще сидів той біль, спричинений смертю дитини. Чоловік переживав її на ногах, працюючи понаднормово майже без вихідних, ґвалтуючи своє тіло, щоб втома в кінцівках заглушала біль у серці. Це був його спосіб пережити втрату. І, бачачи його таким, Глорі почувалася винною, що приховувала можливу правду. Вона так багато разів збиралася розповісти йому, але боялася, зрештою знову переживаючи все тільки в собі.

- Вибач, мій стан впливає і на тебе, - Глорі намагалася бути м'якою, знаючи, що кожному потрібна була підтримка. Переживати горе разом було легшим і правильнішим рішенням, але природа жінки ніби чинила опір цьому. У результаті Даррен був тим, хто підтримував інших, сам переживаючи нелегкі часи. - Вибач, - її рука торкнулася його плеча, і тоді чоловік знову глянув на Глорі. Його губи розтягнулися в усмішці, і вона змогла побачити в ньому того чоловіка, якого колись покохала.

Їхній зв'язок на самому початку був пристрасним і несподіваним. Ніхто з них, насправді, не думав, до чого все могло привести. Але в результаті Глорі закохалася так сильно, що буквально зрадила себе заради нього. Вона кинула старе життя, кинула людей, які виростили її, і віддала себе в руки КейДі тільки заради того, щоб бути поруч із Дарреном. Згодом пристрасть вщухла, шалені почуття, що колись зносили голову, охололи. Але Глорі все ще була прив'язана до нього, все ще відчувала його кохання. Воно виражалося в дрібних вчинках, його турботі та вічній підтримці, і, дивлячись на нього зараз, Глорі нагадувала собі, чому зробила той вибір, який зрештою зробила. Вона зважилася на все заради цього чоловіка, а потім - заради Кайла, Фаун та Ейдена. Закон забороняв кейгу мати більше однієї дитини, але за їхню відданість КейДі дозволили Глорі виховувати трьох дітей. Вони дали їм житло, роботу та життя, повне можливостей, про які інші заражені могли лише мріяти. У них був будинок, велика родина, робота і майбутнє. Ось заради чого Глорі пожертвувала всім. І вона була б вірна КейДі до кінця свого життя, якби не дізналася, що вони позбавили її Фаун.

- Останнім часом я теж був трохи відсторонений, - Даррен продовжував говорити, викликаючи в Глорі ще більше почуттів провини та жалю. - Знаю, що надто багато часу проводжу на роботі. Залишаю тебе і хлопчиків самих, але все це я роблю тільки заради вас. Щоб ви ні в чому не мали потреби.

Глорі закивала головою просто тому, що мала зробити хоч щось. Вона стиснула губи, намагаючись не видати новий біль, але в результаті прикрила очі.

- Ти маєш пам'ятати, що я завжди поруч. І якщо є щось, що ти хочеш мені розповісти… - він замовк, а очі Глорі розплющилися. Усе в її тілі завмерло в очікуванні закінчення фрази, але Даррен не поспішав цього робити. Замість того, щоб договорити, він перехопив її руку, стискаючи у своїх долонях. 

- Ні, все добре. Я все розумію, - замість правди, Глорі знову збрехала, відчуваючи кислий присмак брехні на губах. Вона вийняла руку та піднялася на ноги, так і не доторкнувшись до тарілки з їжею. 

Їй потрібно було втекти, щоб не бачити Даррена, бо його стурбованість викликала надто сильні відчуття провини. Жінка повернулася у кухню, починаючи мити посуд тільки щоб зайняти себе чимось. 

- Ти взагалі нічого не з’їла, - чоловік теж підвівся на ноги, і Глорі чула його тихі кроки. Врешті він підійшов до дружини зі спини, спочатку акуратно опускаючи руки на її плечі, а потім притягуючи її до себе. - Залиши посуд, я сам з ним розберуся, - його голос знизився до шепоту, ніжно торкаючись слуху Глорі. - Давай проведемо цей день разом? Ми давно не залишалися самі, - його пропозиція, сказана надто млосно, зачепила слух Глорі. Але вже наступної миті вона згадала про свої плани, повертаючись до жахливої реальності. Вона хотіла залишитися з ним, але не могла відмовитися від справи, якою Алонзо нагородив її.

- Я хочу трохи розвіятися. Може, пройдуся магазинами, - Глорі була майстерною у брехні, легко повертаючи голову і відчуваючи, як губи Даррена притискаються до її скроні. - Ми зможемо побути разом трохи згодом. Упевнена, Ейден не дозволить Кайлові піти одному.

Смішок чоловіка змусив її посміхнутися, тому що Ейден увесь вільний час намагався не відходити від старшого брата. Він нав'язувався йому за будь-якої зручної нагоди, ніби самотність була нестерпною.

- Гаразд, тоді я приготую щось на обід, - буквально ще пару хвилин Даррен тримав Глорі у своїх обіймах, а потім залишив останній поцілунок на її щоці й відійшов убік. І в той момент жінці здалося, що вона втратила опору, ледве тримаючись на ногах. Вона ненавиділа брехати йому, але й сказати всієї правди не наважилася, зрештою залишаючись наодинці зі своїми важкими думками.

Глорі виїхала з дому через півгодини, з тяжким сердцем залишаючи вулицю Доун під номером шість дріб чотири і опиняючись на двосмуговій трасі, яка вела до виїзду зі спального району, до перехрестя, яке в будь-який інший будній день було одним із найжвавіших місць.

Сьогодні ж, уранці суботи, ніяких заторів на перехресті не було, і Глорі зупинилася на світлофорі в другому ряді, розглядаючи кожен із можливих поворотів. Одна дорога вела до центру міста, де зосереджувалися всі основні офісні будівлі. Другий шлях вів до об'їзної траси, яка оминала ще кілька схожих приватних спальних районів на кшталт Доун Вест і зрештою виходила на шосе М-14, а звідти - на величезний рекреаційний район. І третя дорога вела у бік диспансеру КейДі, який жінка знала надто добре.

Невеликий потік машин зрушив з місця, і Глорі також довелося натиснути на газ, слідуючи за незвичним для неї маршрутом. Вона проїхала район Рондон Вест і об'їхала невелике містечко таунхаусів, яке все ще забудовувалося новими будинками. Далі йшов район новобудов біля величезного озера, станція міських поїздів та залізничний переїзд. Вона проїхала кілька заправок, довгу лінію придорожніх мотелів і опинилася на шосе М-14. Ще якийсь час їй траплялися невеликі приватні будинки та невисокі будівлі магазинів, але зрештою єдиним, що залишилося з обох боків, були витягнуті в довжину поля, які пустували в осінньо-зимовий період, та величезні вітрогенератори з лопатями, що синхронно розсікали повітря.

Вона прямувала трасою до рекреаційної зони Каруса, яку забудовували останні роки, і вже бачила високі гори, що обіймали місто, наче велетенські руки. На її шляху було все більше дерев, вони кучкувалися, наче загнана в коло худоба, і чим далі Глорі їхала, тим більше таких скупчень бачила, поки дерева, що тіснилися одне до одного, не перетворилися на густо засаджений ліс. За вікном стояла глибока осінь, тому дерева, втративши свою головну відмінну рису у вигляді листя, здавалися одноманітними - сірими, кривими й часом занадто кострубатими. Їхні гілки перепліталися між собою, і здавалося, ніби дерева тепер були єдиним організмом, розділеним довгою сірою шестисмуговою дорогою.

Глорі залишалося проїхати ще хвилин двадцять, щоб дістатися до першого пропускного пункту перед рекреаційною зоною, але майже в останній момент її машина змінила смугу і звернула з траси на ледь помітну ґрунтову дорогу. Вона вела різко вниз, у глиб старого лісу. З двох боків оточений полями, він здавався своєрідним порталом, а його дерева, чиї сучкуваті гілки сплелися воєдино над головою, утворювали арку, майже повністю закриваючи небо й сонце навіть у ясні дні. Сьогодні ж було досить похмуро й сіро, під стать поганому настрою Глорі. Небо з самого ранку затягнуло сірими хмарами, повітря після нічного туману було надто вологим, тому ґрунтова дорога стала мокрою і злегка в'язкою.

Глорі вела машину не поспішаючи, прямуючи між деревами звивистою неоднорідною земляною дорогою, яка, здавалося, ніяк не закінчувалася і вела в нікуди. У темний час доби навряд чи хтось, навіть найупевненіший водій, захотів би їхати цим шляхом. Тут не було жодного освітлення, окрім світла фар, а дорога то різко звертала вліво, то вела вниз, а потім угору, наче спеціально заплутуючи водія.

Весь цей час жінка відчувала, як наростає хвилювання всередині грудної клітки. Цей шлях ніби став для неї особистою дорогою в пекло, і з кожною хвилиною Глорі відчувала, як у салоні стає спекотніше, незважаючи на холодну погоду за вікном. Її руки спітніли, а на спині виступив холодний піт. Глорі затамувала подих, а старі спогади промайнули перед очима, розбурхуючи внутрішні органи. Вона ніколи не думала, що знову повернеться сюди. У місце, яке викликало в ній непідробне відчуття жаху та ненависті.

Коли на горизонті промайнули великі ворота, Глорі сповільнилася, а потім зупинилася біля кількох припаркованих автомобілів, адже далі проїзду не було. Дорога, якою їхала жінка, тепер ховалася за височенною огорожею, але ворота перекривали проїзд, і шлях до них треба було подолати пішки.

Перш ніж залишити салон автомобіля, жінка прикрила очі й відкинулася на сидіння, намагаючись заспокоїти власне прискорене дихання. Вона хвилювалася надто сильно, але повинна була зібратися і взяти себе в руки, щоб якнайшвидше завершити завдання і забратися від цього місця якнайдалі. В останній момент вона витягла папку, яку їй передав Алонзо днем раніше, натягнула на нижню частину лиця маску і поклала другий телефон у кишеню свого пальта, вибираючись на вулицю.

Прохолодне повітря одразу ж огорнуло її з усіх боків, і, можливо, це відчувалося так різко, тому що до цього Глорі сиділа в теплому розпеченому повітрі автомобільного салону. Навколо пахло сирою землею і перегнилим листям, яке перетворилося на однорідне місиво під ногами після кількох тижнів майже безперервних дощів.

Жінка притиснула папку до грудей однією рукою, а другу сховала в кишеню, повільно переступаючи з ноги на ногу, прямуючи до високого паркану. Головні ворота були пофарбовані у гнітючий зелений колір, але фарба вже вицвіла і подекуди потріскалася під впливом часу та перепадів температури. Навкруги не було ніяких розпізнавальних знаків або вивісок, бо незнайомці в ці хащі не приходили, а ті, що навідувалися, і так знали справжнє призначення цього місця.

Глорі вже бачила високі будівлі, заховані в лісовій глибині від сторонніх очей, і не могла позбутися дивного почуття - чогось суміжного між хвилюванням та огидою. Вона через силу натиснула на дзвінок і зупинилася біля невеличкого екрану. У динаміку під екраном пролунав тихий шурхіт, ніби ним давним-давно не користувалися, а потім надто роботизований голос звернувся до Глорі.

- Ви до кого?

- У мене призначена зустріч із директором, - Глорі підняла папку, яку тримала в руці, щоб показати її в екран. - З вами повинні були зв’язатися щодо цього.

Вона говорила те, що було в інструкціях Алонзо, трохи переймаючись через, що частина її обличчя була під пильним наглядом камери. У той момент вона задалася питанням, чи був доступ у КейДі до цих камер?

- Звісно, проходьте.

Голос знову прохрипів у динаміках, і в той же час одна половина зелених воріт почала відчинятися. Їхній скрегіт відгукнувся у голові Глорі, і для того, щоб переступити невидиму лінію, яка відділяла ліс від приватної ділянки, їй знадобилася майже ціла хвилина.

Жінка стиснула пальці в кишені, і, тільки зробивши перший крок, відчула себе загнаною у глухий кут, бо ніби повернулася на двадцять років назад, у той час коли це місце було її прихістком. Вона зупинилася біля кута найвищої будівлі, вже чуючи голоси дітей і намагаючись зібратися з силами, щоб зробити наступний крок. Їй знадобилося ще кілька хвилин, після чого жінка все ж таки продовжила свій шлях, виглядаючи з-за рогу і опиняючись у своєрідному дворі, з усіх боків оточеному цегляними спорудами.

Ось і він - притулок для дітей кейгу.

Глорі була тут востаннє більше двадцяти років тому, але все виглядало так само, як і в той час, коли їй було чотирнадцять. Витягнута в довжину чотириповерхова будівля була найбільшою і найвищою тут. Весь перший поверх був утиканий великими дерев'яними закругленими догори вікнами, а інші вікна були маленькими і вузькими, зробленими з такого ж світлого дерева і з такими ж округленнями вгорі. Це був основний корпус притулку: перший поверх містив у собі кімнати для вихователів та іншого персоналу, вчительську, загальну вітальню та читальний зал; другий поверх належав дівчаткам - там розташовувалася їхня невелика вітальня та особисті кімнати, кожна на вісім осіб; на третьому поверсі жили хлопчики, а ось четвертий поверх був вузьким коридором і великим кабінетом директора. Він розміщався так, що з його великих вікон можна було побачити внутрішній двір і парковку за парканом.

Глорі пам'ятала, як їхня директорка частенько виходила на балкон, щоб спостерігати за дітьми, через що в їхній час четвертий поверх прозвали «шпаківнею», а директорку - «злобною сорокою».

Просто навпроти основної споруди розташовувалося відразу кілька будівель. Спочатку йшли невеликі двоповерхові будови, де зберігалися продукти та базувалася кухня. До кухні була прибудована одноповерхова їдальня, а ще далі виднілася так звана «школа». Вона була лише триповерховою і в кожному класі навчалося від десяти до дванадцяти учнів. Але найстрашнішим місцем у спогадах Глорі був підвал, який розташовувався під їдальнею, і опинитися там було найбільшим жахом вихованців. У часи, коли Глорі жила тут, майже ніхто з вихователів, вчителів і, тим паче, «злобна сорока» не були добрі до дітей. Жінка з жахом згадувала ті часи і, дивлячись на натовп дітей, що прямував з головного корпусу в бік їдальні, сподівалася, що їхнє життя тут було набагато терпиміше.

У її спогадах навесні і влітку внутрішній двір був засаджений зеленню, а круглий фонтан біля головного входу працював майже цілодобово, але зараз дерева і кущі втратили листя, а старий фонтан із сірого каменю був порожнім - тільки залишки листя забилися в кути круглого нижнього басейну.

Жінка пройшла до входу, спостерігаючи за групою дівчаток, які самі останні вийшли на вулицю, стикаючись із нею. Їхній одяг був однаковий - сірі довгі пальта з потворними комірами зі штучного хутра, коричневі сукні з убогими, застарілими воланами на подолі, теплі сірі - у колір пальта - колготки та черевики. Усе, що відрізняло дівчаток одну від одної, був колір волосся і різнокольорові стрічки, вплетені в їхні зачіски. У цьому Глорі не побачила нічого нового.

Вона досі пам'ятала, якими колючими були ці сірі колготки і ці сукні, пошиті з неприємної слизької тканини, яка не зігрівала взимку і була надто спекотною влітку. Вона ненавиділа різнокольорові стрічки і ще більше ненавиділа заплетені коси. У неї завжди було пухнасте і неслухняне волосся, тому навіть найтугіші коси ніколи не могли врятувати Глорі від кручених пасм на скронях, що частенько виводило з себе когось із дорослих. Вихователі вважали Глорі неохайною, а вчителі - безвідповідальною, ніби це було тим, із чим Глорі могла впоратися, але не хотіла цього робити.

Дівчата зупинилися на мить, швидко оглядаючи відвідувачку, а потім вітаючи її стриманими посмішками на губах. Таким же швидким кроком вони попрямували у бік їдальні, напівголосно перемовляючись між собою, поки жінка спостерігала за ними, ніби побачила себе в одній із них. Спогади у її свідомості були такими яскравими та свіжими, наче все це відбувалося з нею ще вчора. Вона не могла позбутися важкого почуття в грудях, насправді не очікуючи, що повернення в це місце буде таким складним.

Глорі глянула на дві великі арки, які вели до головного входу, повільно піднімаючись по слизьких сходах, розглядаючи двері з верхніми фрамугами та бічними скляними стулками, через які вже виднівся світлий хол. Вона зайшла всередину центральної будівлі через одну з дверей, оглядаючись на всі боки і розуміючи, що і тут усе залишалося на своїх місцях.

Прямо навпроти дверей розташовувалися спільні санвузли, праворуч дві широкі сходи вели на другий поверх, а двері ліворуч вели у вітальню та читальний зал. Поруч із нею за ще одними дверима розташовувався кабінет учителів, де вони зберігали особисті речі або могли проводити час після уроків.

У школі один учитель навчав один клас, починаючи від володіння мовою до математичних наук. Це було зроблено спеціально, щоб скоротити штат та мінімізувати контакт дітей із великою кількістю людей.

Коли Глорі була молодша, вона часто замислювалася, чи всі працівники школи також були кейгу, а якщо ні - чи були вони в курсі, з ким мали справу щодня. Звичайно, маленькі діти не несли ніякої небезпеки, але зазвичай у юнацький період виявлялися їхні особливості, пов’язані з мутаціями, і тоді звичайні на перший погляд діти могли бути непередбачуваними.

Тих, кому пощастило стати власником особливої аномалії, закривали в тому самому підвалі під їдальнею, щоб ніхто сторонній не став свідком тих “відхилень”. За час перебування тут Глорі легко могла згадати всі складні випадки, коли дітей тримали під замком довше звичайного. Наприклад, у одного з хлопчиків виросли роги, які він ніяк не міг контролювати, і все призвело до того, що їх просто відрізали, понівечивши обличчя підлітка двома величезними шрамами на лобі. А ще один випадок був складнішим, тому що одна з дівчаток ходила уві сні, впадала в дивний стан трансу і зовсім не усвідомлювала своїх дій. Вона могла вибратися з вікна серед ночі і гуляти лісом кілька днів, могла видертися на дерево серед білого дня і сидіти там годинами, бубнячи щось собі під ніс. Якось вона пробралася на кухню і розбила половину посудного набору кухарів. Її стан вихователі називали «нападами божевілля», але за фактом це була лише частина її аномалії, яку дівчинка намагалася придушити в собі занадто старанно, тим самим посилюючи своє становище. Її долю Глорі не знала, тому що в чотирнадцять років її забрали з притулку і, швидше за все, помістили в якесь більш віддалене та затишне місце, де таке «божевілля» не могло стати надбанням громадськості.

Зрештою, аномалія Глорі також була «особливою». Вона сама декілька разів потрапляла у підвал, щоб приборкати свої відхилення. І ці спогади жінка тримала в собі за десятьма замками, настільки травмуючими вони були для неї.

- Ви куди?

Почувши гучний голос, Глорі здригнулася, бо надто сильно поринула у свої спогади. Вона озирнулася, помічаючи невисокого охоронця, що вбіг у головну будову слідом за нею. Він майже задихався, склавши руки на грудях, ніби його легені могли випасти з грудної клітки і потребували підтримки. Чоловік мав надто заспаний вигляд, наче відпочивав, коли незваний гість завітав до притулку.

- Я на зустріч до директора. Я говорила це ще до того, як мені відчинили ворота, - Глорі намагалася здаватися незворушною, міцніше притискаючи папку до грудей, поки чоловік оглядав її з ніг до голови.

- Зачекайте секунду, - він махнув рукою, а потім розправив плечі, копаючись у кишені своєї великої шкіряної куртки. Швидше за все, він проворонив появу гості, бо просто не звик до незнайомих відвідувачів, а відкривання воріт не входило до його обов’язків.

У пам’яті Глорі до притулку рідко приїжджали гості з міста. Дітей ніхто не відвідував, а охочих узяти на виховання дитину кейгу за весь час можна було порахувати на пальцях однієї руки. Сюди приїжджали лише працівники школи та притулку, кухарі та директорка, яка за тих часів завідувала цим місцем. А ще кілька разів на місяць сюди приїжджали вантажівки з провізією та необхідними речами.

- Тут відвідувач. Жінка, - швидко промовив охоронець, розмовляючи з кимось телефоном. Він почухав голову, слухаючи відповідь, а потім знову ніби ненароком оглянув жінку з ніг до голови. - Каже, що у неї зустріч із директором.

Він вислухав відповідь і кивнув собі, швидко завершуючи розмову та знову киваючи в бік Глорі.

- Вибачте. Так, на вас уже чекають, - охоронець чемно вклонився, а потім вказав на сходи. - Я можу провести.

- Ні, дякую, - жінка легко вклонилася у відповідь, зовсім не розуміючи, навіщо це робить. - Я знаю дорогу.

Почувши ці слова, чоловік якось дивно глянув на неї. Але востаннє кивнув і неквапливим кроком попрямував до виходу, човгаючи ногами, ніби йому ледве вистачало сил волочити їх.

Глорі провела його поглядом, а потім знову попрямувала до сходів, оглядаючи світлу штукатурку на стінах. У приміщенні було прохолодно й сиро, бо маленькі батареї не могли прогріти такий великий простір. Глорі дивувалася, що цей запах залишався незмінним протягом багатьох років. Вона не могла сплутати його ні з чим іншим, бо він в’ївся у її пам’ять і викликав нові спогади. Про те, як її постіль на другому поверсі двоярусного ліжка завжди була холодною і вологою, і навіть після прання від неї тхнуло сирістю та їдким пральним порошком. Про те, як дерев’яні підлоги в маленьких кімнатах узимку вкривалися конденсатом, через що в найзатишніших куточках з’являлася пліснява.

Спогади накочували один за одним, поки жінка підіймалася нагору. Загальна вітальня для дівчаток на другому поверсі відокремлювалася скляними дверима, які зачинялися на ключ після відбою, але зараз вони були відчинені, і Глорі навіть могла зазирнути всередину, розуміючи, що й там мало що змінилося. Третій поверх належав хлопцям, тож жінка не була ним особливо зацікавлена ні зараз, ні раніше. Вихователі стежили за тим, щоб вихованці перебували лише на своїх поверхах, а місцями, де вони могли перетнутися, були велика вітальня на першому поверсі, їдальня або навчальні кабінети, але й там будь-який підозріло близький контакт суворо заборонявся. Звичайно, у притулку були закохані пари, які зустрічалися потай за будівлею школи або після відбою тікали з кімнат через вікна, але Глорі не належала до них. Вона взагалі мало з ким спілкувалася, особливо останні кілька років.

Четвертий поверх починався з вузького коридору, який далі розширювався, розгалужуючись на дві частини. З одного боку стояв стіл секретарки, а з іншого були двері - вхід до кабінету директора.

У часи, коли Глорі жила в притулку, секретаркою була молода та енергійна місіс Прісті. Вона була однією з небагатьох дорослих, хто справді здавався доброзичливим. Вона рідко перетиналася з вихованцями, але коли це траплялося, завжди була усміхненою і чемною. Глорі й досі пам’ятала її світле коротке волосся, яке місіс Прісті завивала на кінцях і вкладала на один бік. Вона носила круглі окуляри в тонкій світлій оправі і завжди обідала надворі, навіть у найхолодніші та найпохмуріші дні. Ця молода жінка була по-справжньому світлою й доброю, можливо тому її багато хто любив. Чого не можна було сказати про директорку - місіс Тренстор.

Зараз за столом у приймальні сиділа жінка похилого віку, яка годилася Глорі в матері. Її погляд був зосереджений на екрані комп’ютера, а вказівні пальці повільно натискали клавіші, видаючи глухий клацаючий звук. Копиця сивого волосся, зібрана в щільний вузол, височіла над маківкою, а великі довгасті окуляри ледь трималися на носі, сповзаючи майже на кінчик. Жінка поправила їх одним пальцем, тим самим, яким щойно друкувала, і лише потім повільно повернулася, ніби була штучно створеним роботом.

- Ви на зустріч? - її різкий голос розірвав тишу, і Глорі впізнала той самий роботизований голос, що лунав у динаміку.

- Так, з вами зв’язувалися кілька днів тому щодо мого візиту.

Жінка мовчки кивнула, показуючи на один із диванів біля дверей до кабінету.

- Зачекайте там, - секретарка вказала пальцем і знову повернулася до роботи.

Глорі сіла на диван, прямо навпроти столу, і тепер бачила лише кокон із сивого волосся, що виднівся з-за стійки. Він злегка гойдався з боку в бік, коли жінка рухала головою, і супроводжувався гучним сопінням.

- І що мені їй сказати? - раптом почувся голос з-за стіни. - Що ви просто відмовилися від неї чи вигадати якусь історію про вашу трагічну смерть?

Глорі затамувала подих, не відразу розуміючи, про що йдеться. Вона відкинула голову назад, намагаючись прислухатися до голосу з-за стіни, але методичне стукання пальців об клавіатуру щоразу збивало її.

- Історії про загибель в аварії чи від якоїсь смертельної болячки - найпопулярніші у наш час. Повірте, кожна друга дитина тут вірить, що її батьки просто мертві.

Почувся тягучий жіночий сміх, і всього на мить Глорі здалося, що вона вже чула його раніше. Вона не могла зрозуміти, що вплинуло на неї сильніше: слова, які почула, чи той сміх, що їх супроводжував.

- Ніхто не шукатиме вас. Вони забувають свої сім’ї вже після першого місяця, - почувся ще один вибух сміху, а Глорі стиснула пальці в кулаки, дивуючись своєму відкриттю.

Вона завжди мала так багато запитань, коли росла в притулку. Звичайно, після втечі Алонзо та Клан замінили їй сім'ю, але це не означало, що Глорі не думала про своїх кровних родичів. Їй сказали про них лише одного разу - в той день, коли привезли до притулку.

- Вони загинули в аварії, - це те, що вона чула від місіс Тренстор, чомусь повіривши в цю маячню.

Але тепер, чуючи цю розмову, жінка засумнівалася. Можливо, її сім'я так само просто не хотіла, щоб вона знала про їхнє існування? Можливо, вони були так сильно налякані її аномалією, що вирішили просто позбутися проблеми? Про це Глорі чомусь ніколи не думала, а зумівши втекти не шукала батьків, тому що ніколи не була прив'язана до них. Вона навіть не думала шукати їх могили, бо тіла кейгу спалювали в крематоріях і зберігали прах тільки в тому випадку, якщо за зберігання родичі готові були платити.

Поховання Фаун на кладовищі, як звичайну людину, було ще одним подарунком від КейДі, але тепер несподівано набуло для Глорі зловісного відтінку. Вони ховали її в труні, щоб упевнити сім’ю, що дівчинка й правда померла?

Ця інформація була такою несподіваною та приголомшливою, що надто сильно вразила Глорі. Жінка відчувала, як тремтять її руки. Ранкова мігрень накотила з новою силою, і Глорі більше не могла думати про щось конкретне. Заплющуючи очі, вона знову і знову шкодувала, що взагалі погодилася на це. Єдине, що змушувало її залишатися на місці - це думки про Фаун. Якщо життя самої Глорі від народження було важким, вона збиралася зробити все, щоб ця дитина могла бути вільною і щасливою.

- Добре, можете подумати над ім'ям. Ваша дитина досить мала, тому легко буде привчити її до нового прізвиська, якщо ви цього забажаєте. Я підготую всі документи до наступного тижня. Якщо з ім'ям будуть проблеми, просто візьмемо щось із нашого списку. А щодо історії - вам також не слід перейматися. Ми зробимо все в найкращому вигляді, - жіночий голос вивів Глорі з думок, а кожна нова фраза змушувала її обурюватися все більше.

Очевидно, це місце було пеклом не тільки для неї, а й для багатьох інших таких же наївних та невинних дітей.

Жінка відчувала, як світ раптом закружляв навколо неї, бо з кожним новим днем буквально все, в чому вона була впевнена, виявлялося брехнею. Хто, як не КейДі, курирував та фінансував подібні заклади? І вся ця брехлива система знову оголювала потворність корпорації. Вони вдавали з себе праведників, відстоюючи права людей із вірусом, повсюди твердили про рівноправність, але за фактом були головними розсадниками дискримінації та цькування. Глорі ніби прокинулася від сну, помічаючи те, що так довго було приховано від її очей. Або те, що вона щосили намагалася не помічати.

- Ви можете проходити, - раптом секретар знову звернулася до Глорі, і тоді їй довелося зібратися з силами, щоб піднятися на ноги. Ще не бачачи нову директорку, жінка вже недолюблювала її, намагаючись налаштуватися на майбутню розмову, яка мала пройти спокійно і без зайвих пригод. Вона все ще пам'ятала своє завдання і мала слідувати плану, тому їй потрібно було тримати під контролем свої емоції.

Глорі тихо постукала, а потім відчинила двері кабінету, переступаючи поріг і за мить зустрічаючи погляд холодних очей. Цей погляд змусив її зупинитися і на секунду застигнути на місці, тому що передчуття не підвели. Цей скрипучий, знущальний сміх. Ці холодні блакитні очі. Глорі знала їхню власницю досить добре, щоб тепер бути враженою ще більше.

Місіс Тренстор - стара злобна сорока - сиділа за своїм столом, дивлячись на Глорі своїми неживими очима, і жінка під цим поглядом знову відчула себе чотирнадцятирічним підлітком. Вона застигла на місці, не наважуючись зробити крок уперед, ніби прийшла до цього кабінету, бо завинила, і її викликали до директорки для чергової догани та покарання.

- Проходьте, можете сісти тут, - місіс Тренстор усміхнулася, оголюючи ряд рівних білих зубів, але для Глорі ця посмішка була схожа на оскал шаленої тварини. Вона через силу зробила кілька кроків, відчуваючи, як мурахи біжать спиною тільки від самого вигляду цієї жінки.

На перший погляд, у ній не було нічого особливого. Вона була низькоросла і досить огрядна для свого невеликого зросту. Її кінцівки були ніби набряклими, надто м'ясистими та пухкими. Яскраві короткі нігті на руках залишалися її характерною рисою навіть через стільки років, а кілька золотих каблучок ніби впивалися в шкіру, бо були надто вузькими для таких товстих пальців. Чорне коротке волосся закінчувалося на середині шиї, а стрижка в стилі подовженого боб-каре робила кругле обличчя та пухкі щоки ще більшими. Не знаючи справжньої сутності цієї жінки, її можна було б вважати миловидною через яскравий природний рум'янець і штучну ідеальну посмішку, але Глорі добре пам'ятала, на що була здатна ця маленька людина. Вона була по-справжньому жорстокою та черствою. Глорі завжди дивував той факт, що така людина, як місіс Тренстор, працювала з дітьми. Але, можливо, саме така, як вона, і могла тримати в їжакових рукавицях дітей-кейгу. Недарма вона займала цю посаду так довго. Коли директорка входила в кімнату - неважливо, чи це були навчальні класи, їдальня чи вітальня, - всі замовкали і щулилися від її погляду, боячись підняти очі. Вона завжди морщила ніс у зверхній гримасі, і цей вираз був одним із тих, якими вона користувалася, щоб пригнічувати оточуючих. Місіс Тренстор була верховним карателем у цьому пеклі й точно отримувала задоволення від того, що робила.

- Ви принесли мені якісь документи? - з легкою напівусмішкою жінка звернулася до Глорі, не розуміючи, який жах та відчуває перед нею. - Мені казали, ви принесете мої документи, - її фраза звучала неоднозначно, але Глорі розуміла, що має віддати папку, яку вручив їй Алонзо. Вона була запечатана, і Зол заборонив Глорі зазирати всередину, тому жінка й уявлення не мала, про які саме документи йшлося. Вона просто мовчки простягнула папку перед собою, спостерігаючи за тим, як коротка пухка рученька місіс Тренстор швидко вихоплює її. Вона поводилася занадто різко, одним рухом розкриваючи папку і зазираючи всередину.

- Відмінно, як ми й домовлялися, - усмішка на її обличчі набула задоволеного виразу, а очі звузилися, майже повністю ховаючись у складках між бровами та повними щоками. - Я теж уже все підготувала. Дівчинка вже готова.

Глорі повільно присіла в одне з крісел, оббитих синьою тканиною. Місіс Тренстор взагалі була схиблена на синьому кольорі, тому він оточував її з усіх боків. Вона мала синю чашку для напоїв, синю підставку під ручки, синю мишку і навіть синій чохол для телефону. За її спиною висіли якісь грамоти та нагороди, вирізки з журналів та газет, але Глорі не могла сконцентруватися на них. Величезна кількість синього навколо збивала її з пантелику, а брехлива посмішка місіс Тренстор усе ще насторожувала.

За що ця жінка отримала так багато грамот? За що її нагороджували? За моральні знущання чи за те, як вона катувала дітей у підвалах під будівлею їдальні? За те, що руйнувала дитячі мрії, нівечила сім'ї та знищувала будь-які надії на щасливе майбутнє? Глорі була впевнена, що кожен другий вихідець із цього притулку був зламаним і так само травмованим, як і вона сама. Це місце було жахливим, починаючи від сірих стін, смердючих і запліснявілих кімнат, і закінчуючи людьми, які тут працювали. Вони мали б дбати про дітей, які втратили родичів, і підтримувати їх, але натомість вбивали в їхні голови брехливі думки про те, що вони покинуті, нікчемні та нікому непотрібні. Ці люди були справжнім злом, і після стількох років Глорі ще раз переконалася в цьому.

- Люсі, скажи, щоб до нас привели Памелу. Ми чекатимемо внизу, і нехай вона одразу захопить свої речі.

Глорі сиділа мовчки, боячись поворухнутися й лише здогадуючись про те, що станеться далі, та спостерігала за тим, як директорка розмовляє телефоном. Вона ненавиділа цю жінку і ще більше ненавиділа Алонзо, який змусив її повернутися сюди і знову зустрітися з нею. Він знав усе, що Глорі пережила в цих стінах, знав, яких тортур вона зазнавала в підвалах, що з нею робили за зачиненими дверима, але все одно відправив її сюди.

Єдине, про що вона думала: чи було його прохання приїхати сюди своєрідною спробою зламати її? Чи хотів він послабити Глорі, щоб остаточно заволодіти її розумом?

- Давайте я проведу вас? - несподівано чемно промовила директорка, і Глорі аж здригнулася, швидко кліпаючи очима. Вона піднялася на ноги, щойно ця маленька жінка покинула своє крісло, наче боялася, що відстань між ними може скоротитися. Помітивши таку дивну реакцію, місіс Тренстор зупинилася, оглядаючи свою гостю з ніг до голови.

- Ви так і не представилися, - з легкою напівусмішкою продовжила вона, трохи нахиляючись уперед, але Глорі ніби застигла на місці, не в змозі не те що відповісти, а навіть зрушити. - Так, вибачте, я вас розумію, - жінка враз схилилася, прикриваючи губи рукою, ніби хотіла сховати ще одну посмішку. - У вашій роботі анонімність - понад усе. Я все розумію, - ця жінка була надто поштивою; вона легко кивнула головою, а потім вказала на двері своїми товстими й короткими пальцями. - Багато років до нас приїжджав інший посильний, тому я й запитала. Ви, мабуть, новенька у цій… комунікації? Прошу Вас.

Вона йшла попереду, пропустивши гостю лише тоді, коли відчинила двері кабінету, а далі знову рушила першою. Глорі майже не відчувала ніг і слідувала за місіс Тренстор машинально, з усіх боків оповита її отруйними парфумами. Їхній запах здавався надто їдким та агресивним - він перекривав навіть сморід багаторічної вогкості й плісняви.

Перший поверх, коли вони туди спустилися, все ще був порожнім, тому директорка зупинилася просто посеред великого холу, навпроти вхідних дверей. В оточенні високих стін і довгих вузьких вікон вона здавалася ще більш крихітною, майже беззахисною. Глорі зупинилася за кілька кроків від неї, сховавши руки в кишені пальта й відчуваючи, як вони тремтять. Їй не вдавалося заспокоїтися - вона перебувала у химерному передістеричному стані. Дихати було занадто важко через маску на обличчі та суміші важких запахів, які літали навколо. Вона не могла зрозуміти, що означала та фраза про «посильного та багаторічну комунікацію». А ще більше дивувалася тому, що після двадцяти років усе ще залишалася настільки зламаною. Здавалося, їй вдалося вилікуватися, забути травматичний досвід і приборкати свій страх. Вона ж була дорослою, самодостатньою жінкою, яку всі довкола вважали суворою та стриманою. Але зараз Глорі заледве тримала себе в руках, ніби й не було цих двадцяти років.

- Вибачте ще раз. Ми ніколи раніше не зустрічалися? - Глорі повільно повернулася, зустрівши погляд місіс Тренстор. Та виглядала зацікавленою, а знущальна посмішка ніяк не сходила з її обличчя.

Глорі раптом із жахом подумала про те, що стара сорока могла впізнати її навіть у масці, але ця думка миттєво здалася абсурдною. Через руки місіс Тренстор пройшло стільки дітей, що навряд чи вона запам'ятала хоча б когось із них.

- Я так не думаю, - жінка не впізнала власного голосу, коли все-таки зважилася на відповідь. Вона хитнула головою, а потім почала розглядати обшарпані стіни, ніби це справді могло її зацікавити. Подивитися на директорку вона більше не наважилася, але чула, як та шумно дихала, вдихаючи й видихаючи повітря, наче закипілий чайник.

- От і вона, - коли місіс Тренстор знову заговорила, Глорі довелося повернутися. Вона побачила, як один із вихователів спускається сходами, а за ним іде світловолоса дівчинка.

Вона була одягнена так само, як і інші дівчата, яких Глорі зустріла раніше: у сіре пальто і довгу сукню, а в її волосся були вплетені темно-сині стрічки, зав'язані в невеликий бант майже на самій потилиці.

- Памело, за тобою приїхали, - надто помпезно оголосила місіс Тренстор, і тоді дівчинка підняла зляканий погляд на високу постать Глорі, розглядаючи її з особливою прискіпливістю. Глорі, своєю чергою, кивнула, підзиваючи дівчинку до себе.

- Ми можемо їхати? - вона через силу повернулася до директорки, помітивши жахливу гримасу на її обличчі. Злісна сорока посміхалася так, ніби виграла величезний куш: її очі знову сховалися в складках між пухкими щоками та тонкими намальованими бровами, а губи оголили ряд рівних зубів.

- Звісно. Доброї вам дороги.

Глорі знову кивнула, а потім поклала руку на плече дівчинки, відчуваючи, як та здригається від несподіванки. Ця реакція була цілком зрозумілою для жінки - вона ніби побачила в цьому підлітку себе. Навіть після того, як їй вдалося втекти з цього місця й оселитися разом з Алонзо, ще довго будь-який фізичний контакт викликав у неї цілу лавину неоднозначних почуттів та емоцій. Минули роки, перш ніж вона майже повністю позбулася подібних реакцій, тому зараз хотіла лише підтримати відверто налякану дитину.

- Ідемо, - Глорі легко стиснула плече Памели, закликаючи йти за нею, але відразу ж відпустила його й відступила вбік.

Вона попрямувала до виходу, намагаючись якнайшвидше опинитися за межами цих гнітючих стін і сподіваючись, що ніколи більше сюди не повернеться. Здавалося б, старі спогади давним-давно залишилися в минулому - забуті й далекі - але, опинившись тут, Глорі з подивом збагнула, що її дитячі травми все ще свіжі та болючі.

Вона не поспішала, ступала впевнено та жорстко, чомусь думаючи про те, як її постать виглядає збоку. Їй здавалося, що місіс Тренстор спостерігає за нею з вікон, і Глорі хотілося виглядати незворушною. Вона підійшла до своєї машини, борючись із бажанням обернутися й востаннє поглянути на це страшне місце. Зрештою вона сіла в салон і скористалася бічним дзеркалом, щоб оглянути кам'яні стіни головної будівлі. Мурашки пробігли спиною, але тепер Глорі принаймні могла дихати. Вона відчинила вікно, вдихаючи на повні груди, і здригнулася, коли Памела сіла на заднє сидіння. Жінка взагалі забула про дівчинку, думаючи тільки про себе й цю стару місіс Тренстор.

Глорі повернулася, спостерігаючи за тим, як дівчинка акуратно вкладає свою невелику валізку на сидіння поруч із собою. У ній навряд чи могли поміститися якісь речі, і Глорі була здивована, що тій узагалі було що забирати з собою, адже сама вона колись утекла з порожніми руками.

- Що ти взяла із собою? - вона чомусь раптом зацікавилася вмістом маленької валізи, нарешті знімаючи маску і повертаючись до дівчинки, поки та розглядала свої руки.

- Там кілька моїх малюнків, зубна щітка та подарунок від дівчаток із моєї кімнати.

- Подарунок?

- Так, - Памела ледь помітно кивнула, все ще дивлячись на свої руки, але в якусь мить потяглася до валізи. Залізні застібки дзвінко клацнули, і дівчинка дістала з напівпорожньої валізки кілька яскравих стрічок, зв'язаних між собою. - Вони всі відрізали мені по шматочку, щоб подарувати на згадку.

Глорі не знайшла що відповісти, дивлячись на ці зв'язані стрічки. Її серце з якоїсь причини стислося, а коли Памела підняла на неї свої світлі очі, жінка й зовсім перестала дихати. Ця сцена була надто важкою для неї, тому вона поспішила відвернутися і кілька секунд заплющила очі, боячись, що не зможе винести всього цього. Спазми в шийних хребцях сковували рухи, а дихати ставало дедалі важче. Глорі була на межі істерики, відчуваючи, як її переповнюють емоції.

У салоні машини було тихо, лише гучні подихи Глорі час від часу порушували тишу. Вона закрила обличчя рукою, щоб абстрагуватися від усього, що бачила, намагаючись зібратися. Її завдання було майже виконаним, і їй треба було триматися, тож Глорі згадала, чому взагалі пішла на це.

Фаун.

Дитячий образ виник у голові жінки, і це стало тим, що повернуло її в реальність. Зробивши ще кілька глибоких вдихів, Глорі, ніби нічого не сталося, перевірила час і мовчки завела машину. Вона нагадувала собі, що завдання було майже виконаним, а отже, весь цей жах підходив до свого завершення. Їй лише залишалося зустрітися з Алонзо в призначеному місці і передати дитину, як і було обумовлено раніше. Глорі знову глянула на годинник, розуміючи, що до зустрічі залишалося ще надто багато часу, тому наважилася знову глянути на дівчинку.

- Ти голодна? - вона не впізнала свого голосу, прочищаючи горло, а Памела пожвавішала, ерзаючи на місці і кілька разів киваючи головою. - Добре, тоді заїдемо кудись перекусити.

Якийсь час вони їхали в повній тиші: Глорі концентрувалася на своєму самопочутті, поки дорога була нерівною та звивистою, а Памела весь цей час сиділа позаду неї. Коли автомобіль знову опинився на трасі, Глорі глянула на дівчинку через дзеркало заднього виду, вловлюючи її зацікавлений погляд. Вона оглядалася на всі боки, вивчаючи салон машини, а потім почала розглядати саму Глорі, поки жінка вела авто.

Опинившись далеко від дитячого притулку, думки Глорі тепер крутилися навколо Алонзо і Памели, яка сиділа на задньому сидінні. Він сказав, що їй потрібно передати папку і натомість забрати дитину, навіть не уточнивши, чи це буде хлопчик чи дівчинка, не кажучи вже про ім’я чи прізвище. Після цього їй слід було передати дитину Алонзо, і натомість він обіцяв допомогти витягти Фаун на волю. Глорі, правду кажучи, неясно уявляла, як саме він збирався це зробити, але він був її єдиним шансом, тому що впоратися самостійно їй би все одно не вдалося.

Глорі вкотре глянула на Памелу, коли одна з дивних ідей прийшла їй у голову. Алонзо збирався обміняти Фаун на цю дитину? Така думка була надто моторошною, але могла бути правдою, якщо згадувати про те, на що був здатний Алонзо Лютер. Від цих думок Глорі знову стало не по собі, і вона стиснула кермо сильніше, судомно намагаючись придумати інші варіанти, навіщо йому могла знадобитися ця дитина. Можливо, він знав її батьків? Можливо, хотів врятувати дитину, як колись врятував її саму? Ці варіанти були набагато м’якшими і приємнішими, адже думати, що ти причетний до порятунку дівчинки, було легше.

Занурившись у свої роздуми, Глорі неусвідомлено пропустила кілька придорожніх кафе і лише яскрава вивіска у вигляді миготливої стрілки привела її до тями. Вона з’їхала на узбіччя, зупиняючи машину біля невеликого кафе «Мерімі». Це була одноповерхова витягнута в довжину будівля, прибудована до придорожнього мотелю. Паркування було напівпорожнім, а у великих вікнах кафе виднілося лише кілька відвідувачів. Прогрес у вигляді датчиків руху все ще не дійшов до цього місця, тому Глорі почувалася трохи спокійніше.

- Я вийду, щоб взяти меню, а ти посидь тут. Замовимо щось через автокафе.

Перед тим, як вийти, Глорі вкотре перевірила час, а потім махнула рукою, дивлячись на дівчинку через плече. Вона вже була готова вийти з машини, але одне слово, сказане дівчиною, миттєво повернуло її назад.

- Мамо.

Глорі завмерла, бо почуте змусило її застигнути, а серце опустилося в п’яти від несподіваних почуттів. Ця реакція була надто різкою, тому на мить жінці здалося, що вона почула голос Фаун. Вона обернулася, зустрічаючи розгублений погляд Памели, і розчарування відбилося на обличчі жінки, адже ця дівчинка зовсім не була схожа на її дитину.

Світле зібране волосся було тьмяним і ледве досягало плечей, а Фаун була володаркою довгого, вічно сплутаного чорного волосся. Памела була високою і худорлявою, а Фаун запам’яталася Глорі маленькою і, нехай досить худою, але не настільки виснаженою. У притулку Памела точно недоїдала, тому її обличчя було надто худим, а нижня щелепа трохи випирала вперед через неправильний прикус. Її ноги були довгими і худими, через що темні черевики здавалися великими та громіздкими. Весь одяг висів мішком на її виснаженому тілі, і тільки світлі очі віддавали дивним блиском, показуючи, що вона все ще жива.

- Тепер я маю називати вас так?

Глорі проковтнула, не знаючи, що відповісти. Вона думала, що на сьогодні всі складнощі для неї були закінчені, але тепер їй слід було знайти слова, щоб порозумітися з дитиною. Адже вона не збиралася забирати її до своєї родини.

- Ні, Памело. Я не зможу стати твоєю мамою, - Глорі не впізнала свій голос, легко хитаючи головою. Вона не знала, що ще мала сказати чи зробити, бо погляд Памели був незрозумілим. Дівчинка дивилася на неї надто пильно, ніби намагалася прочитати її думки.

- У вас уже є діти?

- Так, - цього разу Глорі відповіла швидше, супроводжуючи відповідь повільним кивком, і тоді дівчинка кивнула у відповідь.

- Тоді ви приїхали, щоб забрати мене та відвезти до нової родини? - у її голосі знову пролунали нотки надії, і цього разу жінка не хотіла їх руйнувати. Їй знадобилося кілька секунд, щоб підібрати потрібні слова, а потім її рука лягла на плече Памели.

- Я відвезу тебе до свого знайомого, а він знайде тобі новий дім.

Це здавалося Глорі найправильнішою відповіддю. Вона не була надто детальною і водночас усе ще дозволяла дівчинці знайти в ній те, що вона так хотіла.

Зараз Глорі побачила її трохи іншою - наляканою і водночас натхненною, ніби вона прокинулася від довгого сну і тепер знову починала жити. Легкий рум’янець з’явився на запалих щоках через холод, а потім дівчинка несподівано посміхнулася, і від цієї усмішки серце Глорі знову впало вниз. Вона була така щира і повна емоцій, що не потрібно було жодних слів, щоб зрозуміти, наскільки щасливою Памела була в той момент. Вона стиснула пальці в кулаки, а потім різко нахилилася до Глорі, притискаючись до неї настільки, наскільки це було можливо з заднього сидіння.

Глорі ніколи не вважала себе досить тактильною і навіть зі своїми дітьми була занадто стриманою, що стосувалося обіймів або родинних поцілунків. У їхній родині Даррен був тим, хто бавив дітей, носив їх на руках і був готовий тримати їх в обіймах двадцять чотири години на добу. Можливо, така поведінка Глорі була пов'язана з тим, що вона не бачила прикладу від своїх батьків - у неї не було справжньої сім'ї, де дітей по-справжньому любили та піклувалися про них. У притулку всі прояви емоцій були зведені до мінімуму, а потрапивши в суспільство Клану час було втрачено, і Глорі більше не потребувала сімейного піклування або ласки. Зараз же всі її думки були зайняті Фаун, тому сини - старший Кайл і молодший Ейден - майже не отримували її уваги. Вона, звичайно ж, продовжувала бути їхньою матір'ю, виконуючи звичайні обов'язки дорослого, але тепер їхні взаємини здавалися ще більш відстороненими, ніж раніше.

Зараз, коли Памела обійняла її, Глорі інстинктивно підняла руку до її спини, акуратно обіймаючи дитину. Вона згадувала про свою Фаун, і моторошні картинки її похорон пробрали жінку до кісток. Від цих спогадів тіло спочатку вкрилося мурашками, а потім гострий біль у грудях змусив Глорі розплющити очі. Вона вкотре нагадала собі про те, чому вплуталася у все це, повільно відсторонюючи Памелу від себе.

- Добре, досить. Нам слід перекусити і знову вирушати в дорогу.

- Як довго нам добиратися до твого знайомого? - з більшим ентузіазмом спитала дівчинка, закидаючи голову назад, щоб подивитися на Глорі. Її поведінка тепер, поза стінами дитячого притулку, була зовсім іншою. Вона більше не здавалася наляканою, ніби довіряла Глорі і поряд з нею почувалася в безпеці.

- Більше години, і це якщо в місті не буде заторів.

- Я ніколи не була в місті, але наш учитель казав, що в одному з парків є кілька вольєрів із живими антилопами.

- Так, це правда, - Глорі кивнула, намагаючись розімкнути пальці Памели, якими дівчинка міцно трималася за жінку.

- Ми зможемо заїхати туди? Я ніколи не бачила живих антилоп.

- Не думаю, що ми встигнемо.

Памела помітно поникла і, отримавши відмову, нарешті відхилилася назад, дозволивши Глорі зітхнути з полегшенням. Не те щоб її обійми були відштовхуючими, але Глорі точно було некомфортно від цієї ситуації.

- Я повернуся за пару хвилин.

Нарешті покинувши машину, Глорі змогла нормально подихати. Вся ця ситуація тисла на неї, повертаючи головний біль та думки про невірно прийняті рішення. Повернувшись із невеликим меню до салону, вона більше не промовила ні слова. Глорі взагалі не відчувала тяги до їжі, хоч і не їла нічого з самого ранку, але тепер навіть трохи шкодувала, що вирішила зробити зупинку. Їй слід було просто відвезти дівчину в призначене місце, але чомусь інша її сторона хотіла відтягнути час розставання.

У Памели не було нічого особливого, щоб могло зачепити жінку. Вона була звичайною п'ятнадцятирічною дівчинкою, трохи нескладною і, можливо, надто високою для свого віку, але щось не давало Глорі спокою. Жінка глянула на Памелу, спостерігаючи за тим, як вона уважно вчитується в кожну позицію, ковзаючи очима по друкованих літерах. Вона здалася розгубленою, а потім до Глорі дійшов сенс цих емоцій.

Памела ніколи не була у місті. Ніколи не виходила за межі притулку і навряд чи мала можливість спробувати хоч щось із цього меню. Їдальня на території притулку не відрізнялася різноманітністю їжі: тільки жорстке, недосмажене м'ясо і парочка гарнірів, що змінюють один одного, зовсім небагато овочів, іноді щось із молочки та солодощі тільки у святкові дні. Звичайно, зараз її очі розбігалися і, швидше за все, їй хотілося спробувати все зі списку.

- Чому б нам не замовити сендвічі та якийсь солодкий десерт?

Памела швидко закивала головою, коли Глорі звернулася до неї.

- Якщо щось сподобалося ще, можеш додати.

- Я можу замовити солодку воду? - напівпошепки запитала Памела, а потім нахилилася вперед, ніби боялася, що хтось накинеться на неї за подібні питання. - І ще я хотіла б пончики.

- Легко, - це прохання було таким кумедним, що змусило Глорі посміхнутися. Вона знову завела машину та зупинилася біля віконця замовлень. Тоді Памела чомусь присіла, наче боялася бути поміченою, але водночас кивала головою, підтверджуючи кожну наступну позицію в їхньому спільному замовленні.

- Дівчата, напевно, страшенно заздрять мені, - тихенько сказала Памела, коли Глорі переїхала до наступного віконця, щоб дочекатися замовлення. Вона відкинулася назад, розстібаючи кілька великих ґудзиків свого пальта. - У них на сніданок був прісний рис. Бе, - дівчина раптом здригнулася і похитала плечима, висовуючи язик, - ненавиджу рис.

- І що ти любиш?

- Яловичину, іноді нам діставалися хороші шматочки. Соковиті і з кров'ю, - облизуючись сказала Памела. Вона прикрила очі, ніби поринула у свої спогади, а Глорі боязко зиркнула на прикрите віконце видачі.

- Ти більше не в притулку, тобі варто бути обачною, - її слова прозвучали надто суворо, ніби вона говорила зі своїми дітьми, тому Памела швидко прийшла до тями. Вона озирнулась і кивнула, розуміючи, що сказала зайве.

- Вибач, - ледь чутно прошепотіла дівчинка, осідаючи на своєму місці і опускаючи плечі. Вона осіклася і тепер виглядала більш настороженою, дивлячись на Глорі з побоюванням. Такий погляд пробрав жінку до кісток, бо її слова не здавались надто суворими чи різкими, але дівчинка відреагувала так, ніби до неї застосували фізичну силу.

- Нічого, в тебе ще буде час навчитися основним правилам. Все попереду, - наступною фразою вона спробувала виправити ситуацію, але Памела лише мовчки кивнула, дивлячись у вікно. Мовчання між ними затяглося, і тільки працівник, який виник за віконцем наче чорт із табакерки, зміг трохи розбавити напружену обстановку.

Глорі знову переставила машину на парковку, і тільки тоді Памела взялася за свою їжу, акуратно підхоплюючи руками звичайний бутерброд так, ніби він був головним багатством. Незважаючи на таку обережність, їла вона жадібно і швидко - це була звичка, вироблена у притулку. Там ніхто не церемонився, і часом старші могли відбирати їжу у молодших і слабших, тож їсти треба було спритно.

Дивлячись на Памелу, Глорі не могла не порівнювати її з собою. У кожному дитячому русі, погляді чи реакції вона бачила стару себе і намагалася прикинути, скільки часу знадобиться цій дитині, щоб змінитися і стати частиною світу, де насправді люди були ще черствішими та жорстокішими, ніж стара бабка в кріслі директорки.

Глорі в результаті до своєї їжі так і не доторкнулася, повністю втративши апетит, а от Памела була щаслива з'їсти другу порцію. У цей час Глорі написала коротке повідомлення з другого телефону: «вантаж зі мною» - ще одна інструкція Алонзо, а потім в черговий раз перевірила час.

- Нам вже час їхати, тому будеш їсти в дорозі, - вона переклала невеликий пакунок із пончиками на заднє сидіння, коли Памела почала облизувати пальці, позбавляючись залишків сендвіча.

Після невеликої перерви вони знову прямували до центру міста, щоб звідти через міст перебратися на правий берег, де розташовувався припортовий район і більшість промислової зони. Іноді Памела запитувала: «А що це? А що тут? А що там?» Зрештою, забула навіть про кілька недоїдених пончиків, відкладаючи коробку з ними вбік і майже прилипаючи до вікна, коли їхня машина заїхала в діловий район КейДі. Він здебільшого складався з офісних та комерційних будівель, але дороги на подив були напівпорожніми, що полегшувало шлях.

- Що це таке? - Якоїсь миті знову запитала Памела, тикаючи пальцем у вікно і притискаючись до нього однією щокою. Глорі зупинилася на одному з перехресть, повертаючи голову в потрібний бік.

Будівля центрального офісу КейДі буквально височіла над іншими спорудами. Витягнута у висоту, здавалося, що ще трохи - і її верхні поверхи потонуть у сірих хмарах. Навіть здалеку було видно великі статуї людиноподібних істот, які розміщувалися на даху, а деякі з них використовувалися як опори для верхніх поверхів. Вся споруда виглядала масивною, а відбиті у великих вікнах темні хмари робили її ще більш жахливою і похмурою. У сутінках будівля завжди освітлювалася яскравими вогнями, ніби була головною пам’яткою міста, але вдень виглядала майже безлико: тільки висота і потворні статуї виділяли її з ряду висотних будівель.

- Це головний офіс КейДі.

- КейДі, - тихо прошепотіла дівчинка, і з її тону Глорі не зрозуміла реакції. Вона замовкла, підібгавши губи, але все ще тримала палець біля вікна. Її очі невідривно стежили за високою будівлею, і навіть коли вони проїхали перехрестя, а головний офіс корпорації залишився позаду, Памела продовжувала дивитися на нього, ніби загіпнотизована.

У центрі головний офіс було видно майже з будь-якої точки - він був надто високим, наче величезна вежа монополіста. Тому будівля переслідувала їхню машину, куди б вони не звернули, що морально тиснуло на Глорі. Наче велике око, вона стежила за кожним пересуванням, і жінка була впевнена, що з верхніх поверхів можна побачити не тільки все місто, а й околиці. Їй здавалося, що за нею невпинно спостерігають, а висотна будівля ніби фантом слідує за ними по п’ятах.

Навіть біля центрального чотирисмугового мосту, який з’єднував правий і лівий береги, було видно будівлю КейДі. Звідси також було видно порт і ще один далекий міст, що розташовувався в лівобережному районі Блейєрда. Під мостами пропливали пароплави, зупиняючись на поромних станціях то біля лівого, то біля правого берега. А величезна статуя Духа Єдності ніби спостерігала за ними з правого берега, хоча за розмірами поступалася будівлі КейДі.

Дух Єдності був побудований ще кілька десятків років тому на знак єднання людей - тих, хто заразився, і тих, хто зміг протистояти вірусу. Він являв собою чоловічу статую, що тримає в одній руці велику чашу, а в іншій - опущений вниз меч. У свято Єдності в чаші спалахував вогонь, і ця подія транслювалася місцевими телеканалами, що вже стало своєрідною традицією.

Глорі ненавиділа цю безглузду статую, бо вона була ще одним наочним прикладом лицемірства. Люди все ще були налякані та обережні, а кейгу, хоч і були інтегровані в суспільство, все ще боялися відкрито говорити про свій статус.

Глорі похитала головою, розуміючи, що надто глибоко занурилася в думки. Вона глянула в бічне дзеркало, одразу натикаючись поглядом на високу вежу КейДі, а потім уперед, де з правого боку виднівся Дух Єдності, і знову відчула себе загнаною в кут. Їй довелося відкрити вікно, бо дихати ставало дедалі важче, а паніка, що раптово виникла, ось-ось мала захопити свідомість. 

Памела все ще мовчала, бо тепер Дух повністю заволодів її увагою. Вона розглядала його з відкритим ротом, спостерігаючи за тим, як біля підніжжя, майже біля самого берега, пропливають пасажирські пороми.

Подолавши міст, вони опинилися на правобережній стороні. Тут усі будівлі були не вище дев’яти поверхів, а будинки здавалися сірими та одноманітними. Порівняно з діловим центром, який розташовувався буквально через міст, це місце було надто непоказним і одноманітним. Тут жили працівники промислових зон і припортової інфраструктури, тоді як увесь діловий світ, розважальні та рекреаційні зони, туристичні пам’ятки, велике університетське містечко, військові училища та полігони розташовувалися ліворуч. Тут ніби навіть повітря було іншим - важким і забрудненим через близькість фабрик і сміттєпереробних заводів. А найголовніше - за їхніми спинами, глибоко в горах, розташовувалося Гірське місто. Правий берег Каруса був своєрідним буфером між «високорозвиненим Карусом і потонулим у злиднях Гірським містом». Саме такими гаслами користувалася Правляча Партія.

- Як довго нам ще їхати? - тихий голос Памели перервав роздуми Глорі. Вона перевірила час, а потім невизначено знизала плечима.

- Ще хвилин сорок.

Глорі давно не була на правій стороні міста. Їй не було потреби сюди їздити, бо все її життя було зосереджене на лівому березі. Але здавалося, що відтоді, як вона була тут востаннє, нічого не змінилося. Дев’ятиповерхові будинки з гнітючого червоного каменю викликали в неї тривогу, а вузькі провулки були темними й лякаючими навіть удень. Дерев було мало, а тепер, коли все листя опало, ця частина міста здавалася однорідною сіро-червоною масою з цегли та асфальту. Прибудовані до будинків магазинчики ще більше спотворювали картину, і лише різнокольорові вивіски додавали трохи різноманіття.

Глорі проїхала міську котельню, спостерігаючи за тим, як з її труби в темне небо підіймається стовп сірого диму, потім проїхала ще кілька кварталів, маленький парк, що вів до підніжжя Духа Єдності, і повернула на двосмугову дорогу, що вела до вантажного порту. Тут рух був щільнішим через вантажівки, які мали право пересуватися правим берегом, тоді як доступ до лівого для них був майже повністю перекритий (для цього використовували інший припортовий міст).

Зрештою вони майже дісталися головного вантажного терміналу, але перед останнім поворотом звернули до ряду житлових будинків, і тоді, побачивши знайомі споруди, Глорі затамувала подих. У цьому районі вона не була відтоді, як покинула Клан. А якщо точніше - майже двадцять років тому, коли Клан перейшов заборонені лінії, оголосив операцію проти панування КейДі та намагався захопити праву частину Каруса. Але зрештою Клан був знешкоджений, правий берег зачищений, а КейДі знову підтвердили свою силу. Вони зміцнили позиції, протистоячи «ображеним жителям Гірського міста», а потім «милосердно» пробачили сусідів за велику кількість поранених і вбитих мешканців Каруса. І все, звісно, заради миру, якого КейДі прагнули у своїх гаслах. Саме через це їхня влада була такою міцною: корпорація стала своєрідним щитом, поки Правляча Партія займалася політичними іграми.

Саме тоді Глорі перейшла на бік КейДі, передавши корпорації плани Клану. Вона втратила зв’язок із Гірським містом і людьми, які там жили. Втратила свою родину, обравши нову, і тепер могла лише думати про те, яким було б її життя, якби вона тоді залишилася з Кланом.

Її думки перервалися, коли вони під’їхали до невеликого храму, відокремленого від цегляних будинків невисоким парканом із залізних прутів. Збудований із кольорового пісковику, заввишки лише у два-три поверхи, храм різко виділявся серед навколишніх споруд. Паркування біля нього було порожнім, і сама Глорі спеціально припаркувалася з іншого боку, щоб не привертати уваги.

Дивно, що цей старий храм усе ще існував, адже корені його засновників походили з сусіднього гірського міста. Після подій двадцятирічної давнини Правляча Партія намагалася викорінити все, що колись прийшло в Карус із сусіднього міста. Вони закрили пряме пасажирське сполучення, залишивши тільки грузові ліній. Майже повністю заборонили жителям Гірського міста відвідувати Карус. Прибрали всі згадки про давній мирний союз двох міст, але цей храм все ще стояв, можливо тому, що навіть у Партії не наважувалися підняти руку на релігійні установи.

- Ходімо, ми на місці. 

Памела майже підстрибнула на місці, коли жінка звернулася до неї. Дівчинка схопила валізку і, не чекаючи допомоги, вилізла з салону. Глорі бачила, як вона переступала з ноги на ногу від хвилювання, дивуючись, як ще кілька годин тому ця дитина виглядала заляканою і пригніченою. Її віра в краще майбутнє була надто дитячою, але Глорі точно не була тією, хто хотів би її зруйнувати. Вона мовчки махнула їй рукою, оглядаючись навколо, а потім вони перебігли дорогу прямо посеред проїжджої частини. Далі разом пройшли крізь залізний паркан і попрямували до храму, йдучи прокладеною доріжкою. Великі дерев’яні двері відчинилися напрочуд тихо, хоч і здавалися старими та скрипучими. Глорі востаннє озирнулася, а потім ще раз махнула рукою, закликаючи дівчинку увійти першою. Та, у свою чергу, з побоюванням подивилася на жінку, а потім кивнула сама собі і зробила перший рішучий крок уперед.

Усередині храм здавався не таким великим і просторим - або через те, що його середня частина була заставлена вузькими лавами, або через довгі вітражні вікна, які пропускали всередину заломлене світло. Полога стеля була розписною, а центральний вівтар, розташований прямо навпроти входу біля протилежної стіни, світився від запалених свічок і кількох приглушених світильників. Уся ця обстановка і велика кількість жовтих відтінків здавалися ще більш гнітючими, ніж зовнішній вигляд храму.

Памела пройшла притвор, відокремлений від середньої частини двома арками, і чомусь зупинилася, ніби боячись зробити наступний крок. Через мить Глорі вже стояла поруч із нею, зосередивши погляд на єдиному відвідувачі, який сидів у середньому ряду праворуч. Він дивився прямо перед собою, сидячи спиною до них, але його аристократична постава і світле волосся були добре впізнавані для Глорі. Вона набрала в легені більше повітря, а потім поклала руку на плече Памели, ніби підтримуючи дівчинку.

- Можеш почекати мене тут, - прошепотіла Глорі, але дитина швидко замотала головою і рушила вперед так само впевнено, як і кілька хвилин тому. Її несподівана рішучість була дивною, але для Глорі все ще залишалося загадкою те, що відбувалося в голові дитини. Вона спостерігала, як дівчинка підходить до Алонзо і зупиняється за його спиною, але лише на мить, ніби знову вагаючись. Незважаючи на появу відвідувачів, чоловік сидів нерухомо, дивлячись перед собою так, ніби навколо нього нікого не було. Лише коли Памела зупинилася зовсім близько, він повільно повернув голову.

Глорі тепер могла бачити його профіль, але увагу знову привернула Памела, коли та відступила на кілька кроків назад, ніби обличчя чоловіка її налякало. Вона виставила валізу перед собою, обхопивши ручку двома руками, наче це була перепона між нею та Лютером. Збираючись розрядити обстановку, Глорі рушила в їхній бік, але майже одночасно з іншого боку зали вийшов ще один чоловік. Одягнений у темне вбрання, що майже повністю приховувало його тіло, він рухався так, ніби ковзав над землею. Довга мантія приховувала руки й ноги, роблячи його схожим на привида, а всі рухи були плавними та обережними.

- Ви вже тут, - звернувся служитель храму до Глорі так, наче вони були знайомі, легко кланяючись. Памела одразу обернулася, поглядом питаючи, чи може довіряти цьому чоловікові, і Глорі несвідомо кивнула.

- Як тебе звуть? - цього разу він звернувся до дівчинки, рухаючись проходом між лавами. Його мантія тягнулася по кам’яній підлозі, і він ледь чутно шурхотів при кожному кроці. Руки, сховані в довгих рукавах, обережно потягнулися до дитини, але так і не торкнулися її.

- Памела, - дівчинка відповіла невпевнено, так само тихо, як і при першій зустрічі з Глорі у дитячому притулку.

- Добре. Ходімо зі мною, дитино, - чоловік знову вклонився, а його рука вказала на ті двері, з яких він з’явився. Тоді Памела знову обернулася до Глорі, ніби вимагала дозволу.

- Успіху тобі, - жінка кивнула у відповідь і побачила м’яку прощальну посмішку на дитячому обличчі.

- Дякую вам. За все, - її тіло розслабилося і ніби піддалося, слідуючи за служителем храму, поки їхні фігури не зникли за дверима.

Після їхнього відходу в залі повисла гнітюча тиша, і Глорі не знала, що їй робити далі. Завдання, здавалося, було виконане, але вона не могла поворухнутися, відчуваючи важкий тягар у грудях. Очі все ще дивилися на зачинені двері праворуч від вівтаря, а слух марно намагався вловити, що відбувалося в тій кімнаті.

Алонзо теж мовчав, знову роздивляючись розписні стіни. Він був одягнений у темний плащ - особливий елемент його гардероба, а маска зараз була опущена вниз, і тепер Глорі розуміла, чому його зовнішність могла налякати Памелу. Обличчя чоловіка було спотворене великим шрамом, і навіть на відстані Глорі бачила грубий рубець на світлій шкірі.

- Це було простіше простого, чи не так? - коли голос Алонзо розрізав тишу, Глорі прийшла до тями, розуміючи, що, як загіпнотизована, розглядала шрам.

- Усе могло піти не за планом будь-якої миті, - вона видихнула надто важко і протяжно, а потім похитала головою, сідаючи поруч з Алонзо. - Тобі варто було посвятити мене в усі подробиці.

- Що я тобі не сказав?

- Ти знав, що Тренстор досі керує притулком? - коли чоловік не відповів, Глорі скривилася, розуміючи, що це мовчання було своєрідним «так». - Чому не сказав мені раніше? Я зовсім не була готова зустрітися з нею знову… через стільки років.

Алонзо ледь помітно посміхнувся, нахиляючи голову вниз, а за мить відкинув її назад, дивлячись на розписну стелю.

- Якби я сказав, це могло щось змінити?

Така відповідь була дивною і змусила жінку замислитися, чи справді ця інформація могла щось змінити. Вона знову глянула на старого знайомого, і його шрам привернув її увагу. Чоловік сидів, закинувши голову назад так, що маска сповзла ще нижче, оголюючи шию і довгий рубець, який тягнувся вниз. Він починався трохи вище вилиці і нерівною лінією спускався по шиї, доводячи, що навіть прискорена регенерація кейгу не могла повністю зцілити такі рани. На їхніх тілах залишалися шрами від глибоких порізів і післяопераційні рубці, і лише сліди від простих подряпин могли зникати з часом. Але травма Алонзо Лютера залишилася з ним назавжди, і для Глорі цей шрам був нагадуванням про її вибір і зраду, на яку вона свідомо пішла.

- Що було в конверті? - після хвилини мовчання знову запитала Глорі.

- Там були гроші.

- Плата за дитину?

- Правильно, - чоловік кивнув, але все ще дивився на стелю. Глорі теж підняла очі вгору. Колись вона вже була в цьому храмі, але майже не пам’ятала його деталей. Тепер це місце здавалося порожнім і забутим.

- Що буде з Памелою?

- Глорі, - Алонзо розтягнув її ім’я, прикривши очі й похитавши головою. - Ти знаєш правила - жодних імен.

Глорі посміхнулася, чуючи частину правил, якими колись користувався Уейд. Раніше він ніколи не використовував своє справжнє ім’я, воліючи залишатися Алонзо або Зол. Це було одне з кількох основних правил Гірського міста та Клану. Жодних повних імен, нічого, що могло б пов’язувати тебе зі старим життям у Карусі.

- То що буде з дівчинкою? Ти передаси її до родини?
- У мене є дещо для тебе, - він майже перебив жінку на півслові, опускаючи погляд лише для того, щоб витягти з внутрішньої кишені невеликий пакунок. Уейд простягнув його Глорі і знову підняв очі вгору, спираючись на спинку дерев’яної лави. - Це частина твоєї оплати за надану послугу.

Глорі мовчки забрала пакунок, розгортаючи папери і швидко пробігаючи очима по нотатках, написаних від руки. Частина тексту була майже нечитабельною, а друга не внесла жодної ясності. На одному з листків був цілий список операційних втручань: пересадка печінки, нирок, імплантація шкіри, змішування крові та ще кілька позицій, значення яких були для Глорі незрозумілими.

- Що це?
Чоловік на мить опустив погляд до паперів, а потім похитав головою.

- Це список усіх маніпуляцій, через які пройшла Фаун за останні кілька років.

Глорі відчула, як у неї заніміли кінчики пальців, а болісні імпульси пройшлися по всьому тілу від почутого. Вона знову опустила очі вниз, тепер вчитуючись у кожне слово, роблячи собі ще болючіше.

- Фаун усе ще хвора?
- Після того, що з нею робили, навряд чи її колись можна буде вилікувати до кінця. Вони зробили з неї піддослідного кролика, який згодом почав виходити з ладу.

Те, як Алонзо говорив про чотирнадцятирічну дівчинку, вражало Глорі. Його слова звучали як суха констатація фактів, але в її тілі кожна нова фраза віддавалася тупим болем у грудях. Вона настільки сильно реагувала, що на кілька секунд ніби випадала зі свідомості, намагаючись уявити, що пережила дитина за останні три роки. І Глорі звинувачувала себе насамперед. Вона була тією, хто здався і дозволив Фаун залишитися в руках КейДі.

- Чим я можу допомогти?
- Ти вже допомогла, - з усмішкою на губах протягнув Лютер, але Глорі не відразу зрозуміла сенс його слів. Вона примружилася, ніби могла розгледіти точнішу відповідь у його очах, а потім знову глянула на папери у своїх руках.

- Фаун готується до пересадки серця.

Ці слова розбурхали жінку. Вона ніби отримала дзвінкий ляпас, всім тілом повертаючись до Алонзо, але він усе ще здавався розслабленим і майже не зацікавленим розмовою. Його каламутні очі розглядали намальованих на стелі янголів. Їхні крила перепліталися між собою, через що здавалося, що вони утворили один організм, складений з людських кінцівок.

- Вони пересадили їй серце людини, але воно не прижилося. Людські серця такі слабкі, - з грайливою усмішкою промовив Алонзо, а Глорі притиснула руку до грудей, відчуваючи наростаючий жах. Повільно її свідомість складала два і два, але остаточна картина все ще була вкрита пеленою недовіри. Алонзо був страшною людиною, але вона не хотіла вірити, що він зрештою втягнув і її у свої схеми.

- Фаун потрібен донор-кейгу. Однієї групи крові, зі здоровим серцем і без будь-яких відхилень на кшталт проблемної аномалії.

Жінка випустила з рук листки, прикладаючи долоні до грудей і відчуваючи, як зі шлунка підіймається неприємна хвиля. Весь цей день від самого ранку був жахливим, і зараз Глорі трималася з останніх сил, щоб не зламатися.

- Нам дуже пощастило, що директорка Тренстор знайшла для нас відповідного донора.

Глорі схопилася на ноги, відвертаючись і намагаючись стримати нудотні позиви. Вона відійшла до лав ліворуч, хапаючись руками за дерев’яні спинки, щоб утриматися на ногах.

Жах повністю захопив її тіло, а розум відмовлявся приймати почуте. Вона не вірила тому, що відбувається, бо здавалося, ніби всесвіт знущається з неї. Щоразу події ставали ще гіршими, руйнуючи її психіку. Вона ніби більше не була собою. Правда тиснула з усіх боків, і минула брехня вже не здавалася такою огидною. Можливо, їй варто було залишатися в невіданні. Бо те, що відбувалося зараз, скидалося на кошмарний сон.

Глорі, відчуваючи, як горить обличчя, намагалася дихати. Руки тремтіли, а в животі зароджувалося страшне відчуття присутності чогось стороннього. Воно рвалося назовні, пульсуючи й розростаючись надто швидко, підштовхуючи її до агресії.

- У що ти мене втягнув… - її стогін пролунав надто болісно, змішуючись із хворобливими спазмами у всьому тілі. Глорі змушувала себе дихати, відчуваючи, що перебуває на межі. Вона буквально ходила по лезу, і це не обіцяло нічого доброго. Збираючи залишки самовладання, вона випрямилася, повертаючи контроль над собою. Чужорідне відчуття в животі слабшало, але агресія все ще пульсувала під шкірою.

- Ти монстр! - щойно контроль над тілом повернувся, Глорі різко обернулася і скрикнула, вкладаючи в ці слова всю огиду.

За два кроки вона подолала відстань між ними, хапаючи Алонзо за край пальта. Він одразу підвівся, але обличчя все ще не виражало емоцій. Очі були прикриті, губи складені в тонку лінію, а погляд залишався байдужим.

- Монстр? - з ноткою роздратування процідив чоловік.

Глорі одразу відступила, розуміючи, що цей ривок міг стати для неї останнім. Вона втратила контроль над емоціями, і поруч із Алонзо це було небезпечно. Але попри роздратування, він виглядав майже спокійним, ніби її реакція його навіть розважала. Він зловісно посміхнувся, а потім напружився, оголюючи інший бік своєї натури.

- Я рятую твою дитину, - крізь зуби процідив чоловік, а пальці на його руках завмерли в небезпечному положенні. - Чи ти забула, що вона твоя дитина? Я роблю те, що ти не змогла. Знову вирішую твої проблеми.

Говорячи, як розгніваний батько, Уейд виглядав жахливо, змінюючись буквально на мить. Його вигляд викликав страх, але Глорі ніби прокинулася, повертаючись у ті часи, коли могла йому протистояти.

Її плечі напружилися, пальці стиснулися в кулаки. Давня пригнічена сила кейгу розливалася тілом із шаленою швидкістю, даючи їй упевненість. Колись вона була сильнішою і сміливішою, можливо, не такою, як Алонзо, але рідко поступалася йому і часто стояла до кінця. Лютер завжди відступав першим, бо був розважливим, але зараз не виглядав так, ніби збирався відступати, якби Глорі раптом вирішила зробити крок йому назустріч. Вони, як два хижаки, дивилися один на одного, завмерши в тяжкому очікуванні, адже перший хід міг бути як виграшним, так і програшним.

- Мені повернути її? - зрештою спитав Алонзо, розправляючи плечі та випрямляючи спину. Він сховав руки в кишенях, намагаючись виглядати вищим, але Глорі все ще була напружена. - Мені сказати, щоб це дівчисько повернули тобі? Може, ти хочеш забрати її собі замість Фаун? Збираєшся забрати і її у свою родину?

Алонзо тиснув на болючі точки, граючи з емоціями жінки, як із натягнутими струнами. Одне неправильне рішення чи слово могло їх порвати, а Глорі могла з’їхати з котушок. Незважаючи на силу та впевненість у собі, Алонзо точно не хотів, щоб Глорі вийшла з себе і прямо тут явила світові свою аномалію. Він захоплювався мутаціями, вважаючи їх унікальними, але хотів знову заманити жінку на свій бік, а не протистояти їй.

- То що, мені повернути Памелу чи повернути тобі Фаун?

Глорі осіклася при одній згадці дочки, і вся її агресія зникла без сліду. Вона заплющила очі і стиснула зуби до болю в яснах, роблячи складний вибір. Хоча, за фактом, вона не мала жодного вибору. Фаун була єдиною причиною, чому Глорі була тут і чому взагалі погодилася на це. Тихі голоси в її голові ставали дедалі голоснішими, підказуючи єдине вірне рішення, і Глорі зрештою здалася під їхнім натиском.

- Я хочу почути твій вибір.

Вона розплющила очі, чуючи вимогу Алонзо. Він височів над нею, а вона, навпаки, непомітно для самої себе зіщулилася і згорбилася. Тіло ніби скам’яніло і застигло в одній скрюченій позі, поки нав’язливий голос у голові спотворював усі думки.

Одна причина, чому ти тут. Один план, яким ти йдеш.

Чужий голос казав це всередині Глорі. Тихий, але тягучий, як гаряча карамель - пекуча і нудотна. Він заглушував інші думки, накручував і вимагав підкоритися. Він терзав тіло жінки зсередини і ось-ось мав узяти гору.

- Глорі.

Вона моргнула, приходячи до тями, і тоді голос затих, забираючись назад у дальні куточки свідомості, але вже знаючи, що переміг.

- Поверни мою дитину.

Алонзо шумно видихнув і зненацька посміхнувся, ніби й сам до кінця не знав, до чого прийде Глорі. Він повільно кивнув, дивлячись у її темні очі, за якими ховалося все те, що він колись у ній любив. Всього на мить він побачив той бік, який жінка приховувала в собі довгі роки.

- Будь готова до наступних кроків. Якщо все пройде успішно, Фаун повернеться до тебе після свят.

- Я хочу забрати дітей і поїхати, - з порожнім поглядом процідила Глорі. Вона ніби зламалася, механічно промовляючи слова, не надаючи їм жодного емоційного забарвлення. Так говорив і Алонзо, і це викликало його чергову посмішку. Він зробив кілька кроків уперед, зупиняючись поряд із Глорі, яка дивилася перед собою, більше не концентруючись ні на чому конкретному.

- Я зроблю все, що обіцяв. Фаун повернеться додому, а ти нарешті звільнишся від кайданів КейДі, - чоловічий голос опустився до ледь чутного шепоту. - Тримай, це ще один подарунок за твою вірність.

Насамкінець Алонзо Лютер витяг з кишені ще один аркуш паперу, згорнутий навпіл. Він віддав його жінці, залишив легкий поцілунок на її скроні і пішов у бік виходу, чуючи, як вона починає плакати і падає на лаву. Малюнок Фаун був останнім подарунком, і це стало тим, що остаточно зламало її.

Все йшло за планом, тож Уейд лише посміхнувся, залишаючи Глорі в самому центрі храму, де ангели під стелею мовчки спостерігали за її стражданнями.