Розділ другий I Одинак у сімейному колі
Нейтан гортав «Керівництво з вірусу кейгу» авторства Франціса Літте, сидячи у шкільній бібліотеці. Це була одна з найактуальніших книг, яка описувала наслідки дії вірусу на організм людини. Хлопець знав її майже напам’ять, перечитуючи книгу останні кілька років і щоразу відкриваючи для себе щось цікаве. За останнє десятиріччя мало що нового вдалося з’ясувати про дію вірусу, тому навіть зараз книга п’ятдесятирічної давнини залишалася актуальною. Вона описувала нагальні проблеми, порушувала важливі питання, але, як і багато інших книг із цієї серії, не відповідала на головні з них: звідки з’явився вірус і чи можна подолати його остаточно?
Нейтан прикрив книгу, коли повз нього пройшла парочка хлопців, чомусь злякавшись їхньої появи. Він підтягнув до себе шкільний зошит, прикриваючи книгу, а потім, коли хлопці зникли за книжковими шафами, озирнувся на всі боки. Нейтан часто приходив у шкільну бібліотеку, але бував тут із різних причин - найчастіше це відбувалося, коли він шукав відповіді на свої запитання, не отримавши їх від родичів чи вчителів, або ж коли гаяв час в очікуванні приїзду дорослих, які забирали його зі школи. Сьогодні був саме такий день. Мати запізнювалася, надіславши коротке повідомлення з проханням почекати ще якийсь час, тому Нейтан сидів у бібліотеці, обклавшись книгами.
Він найчастіше займав віддалені столи подалі від людних проходів та популярних секцій, щоб інші школярі чи працівники бібліотеки не відволікали його. Книги, пов’язані з вірусом, не мали великої популярності. Хіба що це були книги із серії любовних романів, які оповідали про заборонене кохання між звичайною людиною та кейгу. На подив Нейтана, якщо щось подібне з’являлося на прилавках книгарень, то з ймовірністю дев’яносто відсотків ставало популярним.
Незважаючи на неоднозначне ставлення до людей із вірусом, заборонене кохання завжди було чимось небезпечним та інтригуючим, але Нейтан не любив подібного. Він віддавав перевагу сухим фактам, а не чужим фантазіям про щось небезпечне й хвилююче. Кейгу цікавили його лише з наукового погляду. Йому, безумовно, подобалися таємниці й загадки, пов’язані з вірусом і тим, звідки він узявся. Але Нейтан був тим, хто хотів викорінити вірус, а не підтримувати романтизацію небезпечних для життя зв’язків.
Коли голоси навколо нього знову стихли, хлопець відсунув зошит убік і повернувся до книги Франціса Літте, намагаючись знайти рядок, на якому зупинився.
«Вірус кейгу постійно мутує і розвивається, саме тому несе небезпеку. Немає жодних точних даних, чому вірус захоплює організм однієї людини і може ніяк не вплинути на іншу. Усе, що у нас є, - це сам факт того, що вірус змінює тіло людини, найчастіше потрапляючи в організм при народженні. Він передається від матері-кейгу до дитини, в окремих випадках - від батька і ще рідше може проявитися у дитини, чиї батьки повністю здорові… зазвичай вірус проявляє себе до року… виявити вірус у новонароджених не завжди можливо, але мутації можуть розкритися протягом першого року життя».
Нейтан перевернув кілька сторінок уперед, не збираючись дочитувати цей розділ.
- Вірус здатний змінити ДНК. Вірус руйнує імунну систему… змінює зовнішній вигляд… деформація кісток… переміщення внутрішніх органів… зайві кінцівки… деформовані органи… особливі мутації, - Нейтан читав уривки речень, водячи пальцем по сторінках, намагаючись знайти те, що могло зачепити його. - Не відрізняються від людей… не несуть небезпеки, - хлопець хмикнув, думаючи про останні зачитані речення трохи довше.
Люди, заражені вірусом кейгу, не несли жодної небезпеки звичайним людям лише тоді, коли могли тримати себе під контролем. І як би КейДі та правляча Партія не намагалися переконати всіх довкола, що кейгу не були небезпечними, Нейтан цьому не вірив. Іноді в таких людей траплялися неконтрольовані емоційні сплески, які за гіршого розкладу могли призвести до тимчасової втрати контролю.
Хитаючи головою, Нейтан знову почав читати про себе, бігаючи очима по сторінках книги.
«…Вірус кейгу живиться особливими некробіотами, які містяться лише в мертвій плоті, тому кейгу мають вживати м’ясо, щоб підтримувати баланс некробіоти в організмі… вірус та некробіота працюють у симбіозі, підживлюючи одна одну, але, крім того, таке поєднання призводить до того, що кейгу рано чи пізно підходять до піку. Некробіота підживлює вірус, той розвивається в організмі, поширюючи аномалії, які згодом призводять до мутаційного перевантаження - піку мутацій. Саме тоді мозок кейгу починає втрачати контроль над тілом… процес піку в кожного кейгу проходить індивідуально. Може тривати місяцями й навіть роками, зводячи кейгу з розуму поступово…»
Нейтан перевів подих, пропускаючи кілька рядків і знову поринаючи у читання.
«…Нерозумні кейгу - ті кейгу, що пройшли пік мутації та остаточно втратили людяність… Відсоток нападів нерозумних кейгу на людей зовсім малий. Вони полюють за некробіотами, тому нападають та вбивають досить рідко, бо некробіота розвивається саме в омертвілих тканинах. Живі організми не цікаві нерозумним кейгу, як і щойно вбиті, адже некробіоти там досить мало… Зазвичай такі види намагаються уникати прямої зустрічі з людьми, але схильні збиратися у зграї собі подібних. Втративши змогу говорити, вони спілкуються в групах подібно до тварин, використовуючи невербальні знаки або імпульсне спілкування. У таких групах може існувати своя ієрархія, подібна до тієї, що існує у вовчих зграях або левових прайдах.
До такої поведінки схильні й звичайні кейгу. У деяких вивчених особин (прим. автора: всі відкриття були зроблені з повної згоди піддослідних) було виявлено схильність до вибору лідера та прямування за ним…
Усе це дає змогу зробити припущення, що у вільному середовищі, без наявності звичайних людей, кейгу легко могли б формувати своєрідні групи або общини, подібні до зграйних тварин…»
Відчуваючи дивну вібрацію в животі, Нейтан прикрив очі. Ці рядки завжди викликали в нього подібну реакцію. Те, що кейгу мали так багато спільного з дикими тваринами, як ніщо інше вказувало на їхню небезпечність. Хлопець не розумів, чому КейДі прагнули прирівняти кейгу до людей, коли вони мали стільки спільного з хижаками. Корпорація ніби спеціально стирала всі червоні лінії, щосили прагнучи перебороти давні страхи жителів.
Правляча Партія, яка керувала містом, також сприяла цьому. Вони розвішували гасла, організовували мирні акції на підтримку кейгу, але головним рушієм у боротьбі за рівноправ’я все одно залишалися КейДі. І Нейтан ніяк не міг зрозуміти чому. Чому всі навкруги так хотіли олюднити тих, хто за своєю природою не був людиною на всі сто відсотків.
Нейтан не входив до переліку ярих противників кейгу, та розумів, як, мабуть, важко жити з думкою, що рано чи пізно ти перетворишся на нерозумну істоту. Але й про повну рівність він ніколи не думав.
Карус був переповнений кейгу та мав якось жити з цим. Але замість поблажок і лояльності Нейтан вважав за потрібне запровадити в місті та його найближчих округах жорсткий контроль. У цьому він був певен - усі в місті повинні думати про безпеку в першу чергу.
Зробивши коротку перерву, щоб обдумати все і ще раз упевнитися у своїх принципах, хлопець повернувся до читання, цього разу читаючи рядки пошепки.
- …через кілька етапів настає пік мутації, - він нарешті знайшов те, що шукав, збираючись перечитати уривок із книги, який і так знав напам’ять. Нейтан глибоко зітхнув, а потім нахилився над відкритою книгою, ніби читав щось заборонене. - Найчастіше пік мутації настає не раніше тридцяти п’яти років за умови щорічної вакцинації, яка зупиняє мутацію вірусу, та стабіного попадання некробіоти в організм. Найраніший задокументований випадок, коли пік наздогнав людину з вірусом, - тридцять чотири роки.
Нейтан відкинувся назад і прикрив очі, уявляючи все, що щойно прочитав. Знаючи, що його чекає далі на сторінках книги, він ще раз зітхнув, а потім із дивним тремтінням у руках перевернув аркуш жорсткого паперу. Його очі вп’ялися в малюнок, на якому Франціс Літте зобразив обличчя нерозумного кейгу. Це видовище викликало у Нейтана непідробне захоплення. Він не боявся того, що бачив, і навіть гортаючи книгу вперше, подібні картини не лякали його. Навпаки, це притягувало Нейтана, а в його грудях розросталося дивне, несподівано темне й тяжке почуття. Він мріяв зустріти нерозумного кейгу наживо, подивитися в його порожні темні очі й спотворене мутаціями обличчя, а потім Очистити нещасного, закінчивши його страждання.
- І все це завдяки симбіозу вірусу та некробіоти, - тихо додав хлопець сам собі під ніс. - Дивна суміш. І звідки все це взялося?
Нейтан погортав кілька сторінок назад, потім уперед, хоча знав, що не зможе знайти відповіді на це запитання. Ні в цій книзі, ні в будь-якій іншій. Ніхто не давав точних даних, звідки саме взявся вірус і чи саме в Карусі він виник. Нейтан навіть не знав, чи були кейгу за межами їхнього округу. Він узагалі мало що знав про життя десь поза Карусом, бо для нього, як і для багатьох жителів, це не було нагальним питанням. Усе, що насправді турбувало Нейтана, відбувалося тут і зараз, тому йому не було діла до того, як живе світ поза Карусом.
А й навіщо? Карус був таким великим, майже неосяжним, і тут було легко знайти все, що тільки можна побажати. Власні виробничі фабрики, добувні свердловини, університети, оздоровчі центри, дитячі табори, власні центри новітніх розробок. Карус виготовляв майже все самотужки для потреб своїх жителів, а те, чого не міг зробити, постачалося через річковий порт або залізницею, що пролягала під горами. У місті були свої свята, фестивалі, спортивні змагання, свої зірки та відомі діячі. Власні друкарні, власне телебачення, власні месенджери та соціальні мережі. Карус був таким великим, що його жителі за все життя могли не відвідати всі далекі куточки міста.
Нейтан хмикнув, коли йому на думку спали слова дідуся Далтона Стенфорда: «Ніхто не тікає з Каруса, навпаки, всі тікають до нас».
Нейтан чув цю фразу не лише від свого дідуся, а й від батька, від учителів та від ведучих на телеекрані. Про це говорили в правлячій Партії, цим хизувалися в КейДі, і саме тому, через те, що Карус був прихистком для стількох людей, Нейтан думав про їхню безпеку. Він стиснув кулаки, відчуваючи, як швидко тече кров у його жилах лише від однієї думки про те, що колись зможе служити людям і стояти на варті їхньої безпеки. Це було мрією хлопця змалку і стало його головною метою кілька років тому.
Він знову глянув униз, розглядаючи ледь помітні контури людського обличчя на малюнку: глибокі очні западини, довгастий ніс і викривлений рот. Губи нерозумного кейгу на малюнку були надто широкими, а куточки з обох боків неприродно задерті вгору. По підборіддю стікала чи то кров, чи то слиз, а в роті в кілька рядів стирчали гострі зуби, що нагадували акулячу пащу - величезну й зубасту.
Тихий дзвінок телефону відволік хлопця, змусивши його на якийсь час відвести погляд від страшного малюнка. Він узяв телефон до рук, перевіряючи непрочитане повідомлення від матері, яка обіцяла заїхати за ним уже за п’ятнадцять хвилин. На сьогодні його читання було закінчено, і Нейтан засмутився, бо книги Франціса Літте не видавалися додому, а нові примірники у продаж не надходили. Можливо, ця книга зберігалася в бібліотеці його діда - Далтона Стенфорда, але Нейтан чомусь ніколи не наважувався запитати про це.
Його стосунки з дідусем, як і з іншими членами сім’ї - батьком Остіном і матір’ю Мінді, - були далекими від близьких. Вони майже не спілкувалися між собою й перетиналися у великому сімейному особняку Стенфордів лише зрідка - під час сніданків чи вечерь. У такі моменти недовгих сімейних зустрічей Нейтан волів мовчати й не ставити зайвих запитань.
Здавши книги, хлопець пішов до автобусної зупинки, неквапом переступаючи з ноги на ногу, але все ще бачачи картинки з книги перед очима. Він як завжди йшов у помірному темпі, тримаючи одну руку на лямці свого портфеля, а другу - сховавши до кишені штанів чи куртки. Його подруга дитинства Дженніс Моріс завжди висміювала Нейтана за таку повільну ходу, але згодом це стало невід’ємною частиною його образу.
Опинившись біля зупинки, він не помітив машини матері, що не було дивним, адже вона завжди запізнювалася й уміла прикрасити час свого запізнення. Отже, він просто стояв на місці, переступаючи з ноги на ногу й спостерігаючи за тим, як рухаються гілки дерев. Деякі з них сягали третього й навіть четвертого поверху, постукуючи у вікна класів чи шкільних коридорів. Нейтан стояв неподалік шкільної зупинки, чекаючи на приїзд матері, поки інші діти перемовлялися між собою, очікуючи шкільного автобуса. Стоячи осторонь, хлопець намагався зосередити увагу на тому, як дерева стукали у вікна під час кожного нового пориву вітру. Він розглядав зелене листя і якийсь час спостерігав за маленькими птахами, що гралися в гілках. Вони, подібно до його однокласників, щебетали без упину, стрибаючи з однієї гілки на іншу, як школярі застрибували на свої парти під час захопливих розмов.
Хлопець зітхнув, перевіряючи час і розуміючи, що його муки триватимуть ще якихось десять хвилин, бо мати, як завжди, спізнювалася. Часом вона взагалі забувала, що мала забрати його після додаткових занять, і тоді Нейтану доводилося дзвонити водієві Далтона або добиратися додому самостійно. Він жив надто далеко від школи, тому шлях додому громадським транспортом займав майже дві години, включаючи кілька пересадок і двадцятихвилинну пішу ходу від кінцевої зупинки до приватного особняка, де жила його родина. Іноді хтось із батьків Дженніс забирав його, але сьогодні її заняття закінчилися раніше, тому все, що залишалося Нейтану, - це чекати й сподіватися, що мати врешті-решт приїде.
- Мій дядько бачив божевільного кейгу на власні очі, - Нейтан схопився за цю фразу, сказану однією з дівчаток. Вони стояли всього за кілька кроків від нього, утворивши невеликий гурток. - Він був присутній на затриманні кейгу кілька тижнів тому і сказав мені, що це було страшне видовище. Він просто раптово збожеволів. Кажуть, це був аномальний емоційний сплеск або якось так це називається.
Інші дівчатка відреагували надто галасливо й емоційно: хтось зітхнув, хтось у страху прикрив рота, а одна з них і зовсім голосно застогнала, ніби побачила кейгу на власні очі.
- Не можу повірити, що вони просто так живуть поряд, - продовжила дівчинка. Вона була найвищою з цієї компанії, тому щоразу нахилялася вперед, коли починала говорити. - Ми навіть не знаємо, хто сидить за сусідньою партою. Може, це ти чи ти - кейгу, - її палець вказав спочатку на одну подружку, а потім на іншу, викликаючи ще один сплеск дівочих емоцій і різкі заперечення: «Я не кейгу, клянусь».
Нейтан закотив очі, бо її думки були наївними, але частка правди все ж була в цих словах. Ніхто і справді не міг відрізнити звичайну людину від зараженої, якщо вона перебувала у стані спокою. Мутації лише з часом могли деформувати тіло чи внутрішні органи, але зовні вони не відрізнялися. Обов’язкова вакцинація була своєрідним способом стримування мутацій, сповільнюючи розвиток аномалій.
Нейтан здригнувся, а дівчатка поруч із ним закричали, коли неподалік засигналила машина. Хлопець повернув голову й зітхнув, бо його мати махала йому, сидячи у своєму темно-синьому автомобілі. Вона зняла окуляри, хоча день не був достатньо сонячним, а потім ще раз махнула рукою, кличучи сина до себе. Нейтан наостанок обвів балакучих дівчат швидким поглядом, розуміючи, що на кілька хвилин зміг привернути їхню увагу, але вже за мить вони знову балакали про своє, а хлопець неквапливо попрямував до машини, розглядаючи матір.
Мінді Стенфорд була досить ефектною й навряд чи виглядала на свої тридцять шість років. Вона була фарбованою білявкою з м’якими рисами обличчя та подовженим носом.
Поки жінка фарбувала губи, використовуючи дзеркало, Нейтан закинув портфель на заднє сидіння й, не роздумуючи, сів за спиною матері, навіть не вітаючи її, але й вона не поспішала говорити з ним.
- Знову літаєш у хмарах? - якоїсь миті сказала жінка, гортаючи стрічку новин у своєму телефоні.
- Ти спізнилася, а я просто замислився.
- Я ж попередила тебе, - жінка глянула на наручний годинник, обрамлений золотом і тонкою лінією дорогоцінного каміння. - Пробач, ти ж знаєш, як я можу занадто захопитися, коли ходжу магазинами.
- Я міг просто зателефонувати Куперу, - Нейтан згадав дідусевого водія й знову глянув на дівчаток, які зі сміхом залазили в шкільний автобус.
- Ну так, щоб потім твій дідусь знову дорікав мені тим, що я не можу забрати власного сина? Мені ж не складно, - вона махнула головою, але тут же підняла руку до свого пухнастого волосся, поправляючи начіс на маківці. - Ти голодний? - жінка знову дивилася у свій телефон, а її запитання прозвучало занадто формально, змушуючи Нейтана так само формально знизати плечима й хитнути головою. - Як завжди мовчазний та незадоволений. Я ж вибачилася, - вона пропустила його відповідь, тому заговорила трохи голосніше, тепер дивлячись на сина через плече.
- Я просто втомився. Давай поїдемо додому, - не дивлячись на неї, Нейтан відкинувся на сидіння, прикриваючи очі й намагаючись розслабитися. Він чув, як мати шумно зітхнула й ще якийсь час ерзала на сидінні водія, після чого завела машину, і вони нарешті рушили з місця.
Майже всю дорогу вони мовчали, і в цьому не було нічого дивного чи незвичайного. Місіс Стенфорд давно перестала щиро цікавитися справами Нейтана. Її хвилював його зовнішній вигляд, здоровий колір обличчя й охайний одяг, а те, що діялося в його голові, мало цікавило жінку.
- Він достатньо дорослий для того, щоб мама копалася в його думках, - так вона казала, коли дідусь Нейтана звинувачував невістку в байдужості. - Хіба його можна розговорити? Він може мовчати цілодобово, якщо його не чіпати.
У такі моменти старший Стенфорд закочував очі й називав свою невістку безвідповідальною та черствою, але Нейтан, правду кажучи, вже мало потребував підтримки. Таке ставлення стало для нього звичним, тому зайва увага виводила його з рівноваги й швидше діяла на нерви, ніж позитивно впливала на самопочуття хлопця. Він звик бути одинаком, і якби не товариство Дженніс, можливо, ніколи б не зміг самостійно обзавестися друзями. Та він і не потребував цього, до речі.
Нейтан зазвичай думав про Дженніс, коли йому ставало надто самотньо. Це траплялося не так часто, але її образ у його голові завжди приводив його до тями й розбурхував нутрощі. Вона здавалася йому холодним ковтком води в спеку або поривом прохолодного повітря в задушливий день. Вона була ураганом, який вривався в його життя й на деякий час перетворював спокійне хлоп’яче існування на щось галасливе та хвилююче. Дівчина переставляла його речі, клала їх не на ті місця, звідки брала, рухала штори й запускала в його кімнату надто яскраве сонячне проміння. Усе це виводило Нейтана із зони комфорту, але йому таки подобалося це коротке божевілля, яке Дженніс привносила в його життя.
- Ти не проти, якщо Келлі забере тебе в п’ятницю разом із Дженніс?
Мінді ніби прочитала думки Нейтана, згадуючи місіс Моріс - маму Дженніс. Зазвичай вона не питала сина про такі речі, але зараз говорила так, ніби все залежало від його рішення.
- Ні, - коротко відповів Нейтан, а місіс Стенфорд променисто посміхнулася, швидко оглянула сина й повернулася до керма. - Твій батько знову буде на зміні, а я збираюся поїхати на кілька днів до Гроуенду.
Нейтан кивнув, аби не просто мовчати, знаючи, що Гроуенд - один із найвіддаленіших районів Каруса - був прикриттям для матері. Вона їздила туди надто часто останнім часом, вигадуючи дивні історії про подруг дитинства, але навряд чи хтось у сім’ї мав уявлення, що вона робила там насправді.
- Добре, тоді так і зробимо, - жінка махнула рукою, а Нейтан глянув на її короткі нігті, як завжди пофарбовані яскравим лаком.
У його матері були красиві довгі пальці, і вона часто говорила, що лише піаністки можуть похвалитися такими гарними пальцями. Зараз жінка дедалі рідше згадувала своє гучне минуле відомої піаністки, концерти та виступи, бо після народження Нейтана перестала займатися музикою, але раніше це було тим, чим Мінді пишалася. Тепер нічого більше не пов’язувало її з цим минулим, і навіть старе забуте фортепіано, яке колись стояло у вітальні їхнього будинку, давно переїхало до дальньої гостьової кімнати.
Коли вони під’їхали до будинку, за вікном уже стемніло, і старий особняк Стенфордів підсвічувався вуличними ліхтарями з різних боків. У вікнах на першому поверсі горіло світло, як і в кабінеті старшого зі Стенфордів. Остін - батько Нейтана - швидше за все, ще не повернувся зі зміни, а ось Далтон Стенфорд, його дідусь, був удома. Він віддав відділу ОПІК двадцять дев’ять років, а тепер входив до комітету безпеки як радник голови КейДі. Тому міг працювати поза головного офіса, але займався робочими справами в своєму кабінеті зранку і до пізнього вечора.
Опинившись у будинку, Мінді та Нейтан розійшлися в різні боки. Мати поспішила сховатися у своїй спальні, не бажаючи траплятися на очі Далтону, а Нейтан попрямував до кухні.
Його мати давно перестала готувати й намагалася їсти поза домом, тому в кухні на хлопця чекала місіс Норван, яку Стенфорди найняли як помічницю по дому ще років п’ять тому. Це була жінка у віці, досить стриманої, навіть суворої зовнішності, більше схожа на вчительку, ніж на домоправительку. Вона була небагатослівною, але дуже старанною й працьовитою, виконуючи все, що від неї вимагалося.
- Доброго вечора, Нейтане, - Камія привітала хлопця ще до того, як він увійшов до кухні, ніби могла розрізнити людину за кроками. Вона не обернулася, коли парубок зрушив убік дерев’яні розсувні двері, і нічого більше не сказала, коли він ледве чутно привітав її.
- Я вечеряю один? - це було перше, що Нейтан запитав, коли жінка почала виставляти столові прилади.
- Ваш батько ще не повернувся, а ваша мати… - Камія зробила значну паузу, спостерігаючи за тим, як Нейтан сідає за стіл, - схоже, вона не приєднається до вас сьогодні.
«Чи не дивно». Нейтан сказав це самому собі, киваючи у відповідь. Йому навіть подобалося їсти на самоті, бо ніхто не стукав столовими приладами об тарілки, не відволікав безглуздими розмовами й не змушував його говорити.
Буваючи в будинку сім’ї Моріс і сидячи за їхнім круглим столом в оточенні Дженніс, її батька Філча, матері та молодшої сестри, він почувався незручніше, ніж зараз, коли перебував наодинці із собою. Можливо, ця самотність не одразу стала приємною, але згодом Нейтан зміг знайти в ній позитивні моменти, тепер приймаючи це як належне.
- Я теж вечерятиму.
Почувши віддалений голос дідуся, Нейтан витягнув шию. Кухня відділялася від довгої їдальні стіною й з’єднувалася з нею наскрізною аркою, тому хлопець побачив, як Далтон увійшов спочатку в одну кімнату, скориставшись галасливими розсувними дверима, а потім опинився в їдальні.
- Ти також вже тут, молодий чоловік, - надто здивовано промовив дідусь, поправляючи свій довгий халат, а потім зробив крок убік, коли Камія заметушилася біля столу, змінюючи тарілки Нейтана й готуючи місце для ще однієї людини. - Не помітив, коли ви приїхали. Твоя мати вже втекла?
- Вона у своїй спальні, - швидко відповіла Камія, ніби містер Стенфорд звертався до неї. Вона поставила на стіл тарілку, попередньо розстеливши вишиту шовком серветку, а потім принесла високий келих із масивним дном для віскі, бо Далтон любив трохи випити за вечерею.
Коли всі приготування були закінчені, чоловік зайняв своє місце навпроти онука, акуратно поклавши поряд згорнуту газету. Він розстелив серветку собі на коліна, наповнив келих напоєм, узяв до рук вилку й лише тоді глянув молодого чоловіка, як його любив називати Далтон.
- Як пройшов твій день у школі? Семестр тільки розпочався, а ти вже весь у турботах.
Нейтан так рідко чув це запитання, що спочатку навіть розгубився, намагаючись придумати відповідь. Насправді він рідко губився перед кимось, але дідусь був для нього авторитетом, і часто саме його слова були вагомими, а думка - важливою.
- Усе як завжди.
- Як завжди добре чи як завжди погано? - Далтон нахилив голову, і його довгі, злегка закручені на кінцях вуса здригнулися, приховуючи легку усмішку.
- Стабільно добре, - надто різко відповів Нейтан. Він чомусь боявся поворухнутися, спостерігаючи за тим, як дідусь накладає картоплю з великої глибокої тарілки, яку Камія використовувала лише тоді, коли за столом сидів Далтон. В інших випадках вона подавала їжу в звичайних тарілках із білого фаянсу, але сьогодні використала дорогий порцеляновий сервіз із блакитним розписом.
- Чого застиг? Ти не голодний?
Нейтан проковтнув, бо насправді був дуже голодний. Під час обідньої перерви він не пішов до їдальні й жодної іншої їжі з собою не мав. Після уроків почалися додаткові заняття, а після школи він теж нічого не їв, кілька годин чекаючи на приїзд Мінді. Зараз же відчув, як тягне в животі, але чомусь не міг підняти руки й наповнити свою тарілку, весь час спостерігаючи за дідусем.
- Давай, тобі треба добре харчуватися, - Нейтан опустив погляд, коли Далтон раптом узяв онукову тарілку й почав накладати йому картоплю. Він додав ще трохи салату та найбільший шматок яловичого стейка, повернувши наповнену тарілку. - Приймайся за їжу, - чоловік показав вилкою на хлопця, а потім узявся до своєї страви, поглядаючи на газету, що лежала поряд.
Нейтан зміг узяти вилку до руки лише після того, як Далтон сказав це. Він ніби чекав дозволу почати трапезу, але все ще почувався недостатньо комфортно.
- Що нового у школі?
Хлопець мало не подавився, коли дідусь знову заговорив. Він підняв очі до обличчя Далтона, спостерігаючи, як той рухає щелепою, а потім прикладає серветку до вусів.
Далтон Стенфорд був сивий і зморшкуватий, виглядав трохи старшим за свій вік. Водночас у його тілі ще зберігалася сила минулих років, нагадуючи, що свого часу чоловік був одним із найкращих в ОПІК. У нього була майже ідеальна постава, а голова завжди трохи піднята вгору, ніби він дивився на всіх довкола згори. Тінь від широких брів і навислих повік падала на світлі очі, роблячи їх темнішими й меншими. Сиві вуса майже повністю приховували тонкі губи, а рідкісна борода вкривала підборіддя та верхню частину шиї. Його волосся було таким самим сивим, але на диво густим, а широкі бакенбарди згладжували жорсткі риси обличчя. Він нагадував Нейтану чоловіка, який зійшов з картинок старовинних книг, де люди були надто галантними та стриманими. Зображені в довгих халатах, одягнених поверх костюма, і вічно з газетою в руках. Далтон був саме таким, галантним, стриманим і все ще по старовинному цікавився газетами, ніби ера електронних новин була йому незнайома.
Коли Нейтан не відповів, дідусь примружився, і його очі остаточно зникли в тіні, а обличчя вкрилося ще більшою кількістю зморшок.
- Нейтане?
- Нічого нового. Я готуюся до випускних іспитів. Цей рік останній у середній школі.
- Я пам’ятаю, - чоловік похитав головою, роблячи паузу, щоб прожувати ще одну картоплину. - І що далі? Старша школа святої Маргинії чи Гранд Майєн?
Нейтан знову проковтнув, лише на мить опустивши погляд, але потім раптом розправив плечі, збираючись відповісти якомога рішучіше.
- Я вирішив вступати до військової академії КейДі наступного року.
Нейтан не раз говорив про таку можливість, але ніколи не заявляв про це настільки серйозно. Усі чоловіки в його сім’ї були частиною КейДі, а його дідусь і батько служили в ОПІК, тож він не збирався відходити від сімейної справи.
- Серйозно? - Далтон здавався щиро здивованим, але Нейтан не міг зрозуміти чому. Адже раніше вони вже говорили про те, що після закінчення школи він піде до академії, а потім влаштується стажером у відділ ОПІК. - Чи не рано? Тобі лише п’ятнадцять.
Ось що його бентежило? Нейтан повільно похитав головою, бо вже все продумав. Він мав детальний план - що і коли слід зробити, щоб досягти мети й стати частиною ОПІК.
- Але вже за кілька місяців мені буде шістнадцять. Я збираюся вступити зараз, щоб до двадцяти закінчити академію. Після навчання потраплю на стажування до ОПІК і, за моїми підрахунками, до двадцяти шести років підпишу контракт в одному з відділів.
Далтон відкинувся на спинку стільця, приклавши руку до підборіддя й уважно розглядаючи обличчя онука. Увесь час, поки чоловік мовчав, Нейтан невідривно стежив за ним, намагаючись зрозуміти, про що той думає. Йому раптом здалося, що Далтон ось-ось розсміється й скаже, що онук надто самовпевнений, як це зробив Остін, почувши про плани сина. Хлопець навіть приготувався відстоювати свою позицію, але чоловік несподівано кивнув, повільно опускаючи руки на стіл по обидва боки від тарілки.
- Я вступив до академії в сімнадцять, попри те, що відбір відкривають із шістнадцяти. А ти вирішив піти в перший же рік? Похвально, - він хитав головою й говорив спокійно, ніби продовжував щось обмірковувати. - Що сказала мати? Вона знає про твої наміри?
Це було не те, що Нейтан очікував почути, тому йому знадобилася секунда, щоб обміркувати відповідь.
- Ми не говоримо з нею про подібні речі.
Це була правда. Колись він казав Мінді про свої плани, але вона не сприйняла їх серйозно. Жінка люто ненавиділа все, що було пов’язане з ОПІК або КейДі, але й не була здивована, коли Нейтан вирішив піти стопами батька та діда. Мінді давно зрозуміла, що не має жодного права голосу поряд з авторитарним Далтоном Стенфордом. Тож із часом просто пристосувалася й воліла мовчати - тим більше, що Нейтан мав такий самий складний і непоступливий характер, як і його дідусь.
Почувши відповідь онука, Далтон хмикнув, ще раз переконуючись у тому, що його невістка була зовсім не підходящою для їхньої родини й не відповідала його особистим уявленням про добрих матерів.
- Щоб вступити до академії в такому віці, одного бажання замало. Багато хто робить це не з першої спроби, - після недовгої паузи продовжив чоловік. - Чув, ти почав займатися з тренером цього літа? Готуєшся до іспиту з фізпідготовки?
- Так, батько знайшов його через своїх знайомих. Він - колишній тренер академії. І ще я відвідую позакласні заняття, готуюся до вступних іспитів.
- Непогано, - Далтон був здивований тим, наскільки захопленим був його онук. Він мало вникав у його виховання і вважав за краще не втручатися, але зараз зацікавленість Нейтаном несподівано зросла. Він оглянув хлопця, а потім знову замислився, зважуючи всі «за» і «проти».
- Думаю, я зможу влаштувати тобі зустріч з одним із екзаменаторів, щоб ви обговорили всі деталі, - Далтон повільно відхилився назад, неквапливо пережовуючи їжу й ледь похитуючи головою. - Навчання у військовій академії буде складним, тож ти маєш бути впевнений. Назад дороги не буде.
- Я впевнений, - це було правдою, бо Нейтан не сумнівався жодної хвилини. Він задер голову, подібно до того, як це робив дідусь, і цей жест розсмішив Далтона. Чоловік усміхнувся, а потім ще раз кивнув, переключаючи увагу на газету, що лежала поруч.
- Чи чув про новий законопроєкт? - Далтон підняв газету, розгортаючи її, і це був перший раз, коли він заговорив з Нейтаном про подібні речі. Хлопець не бачив обличчя дідуся й мав трохи часу, щоб обміркувати відповідь, але зрештою промовчав, чекаючи уточнення. - Партія збирається легалізувати шлюби між звичайними людьми та зараженими. Багато хто готовий піти на це.
Дідусь опустив газету так, що Нейтан бачив лише його темні очі, не розуміючи, що той думає з цього приводу. А Далтон, своєю чергою, намагався вловити реакцію онука.
- Не думаю, що це хороша ідея, - його відповідь була повільною й обережною, насамперед тому, що Нейтан ніколи раніше не замислювався над подібними речами. Він знав, що Партія за підтримки КейДі щосили намагалася прирівняти кейгу до звичайних людей, але в усіх цих спробах було надто багато «але» і «якщо».
Ми приховуємо особистості людей із вірусом. Про це знає лише мерія та спеціалізований відділ КейДі з контролю населення.
Але що, якщо кейгу з піком мутації є вашим сусідом чи колегою? Як люди можуть захиститися від цього?
Ми дозволяємо людям із вірусом кейгу створювати сім’ї та народжувати дітей. Тільки не більше однієї дитини кейгу на одну родину.
Але вірус передається від батьків до дитини, а отже, його поширення неминуче?
Ми вводимо обов’язкові медичні перевірки для всього населення - як для звичайних людей, так і для кейгу, - щоб відстежувати мутації.
Але що робити з можливими аномальними емоційними стрибками? Ніхто не може передбачити їхню появу.
У Нейтана завжди було стільки питань до всіх цих правил і законів, але ніколи раніше він не наважувався поставити їх комусь. У школі в нього не було приятелів, здатних замислюватися над цим, а Дженніс горою стояла за повну рівноправність, хоча ніколи не могла пояснити Нейтану чому.
“Просто тому, що ми всі - люди”, - твердо заявляла Дженніс і відмовлялася слухати всі «але» Нейтана.
- Працюючи в КейДі, ти чутимеш багато позицій із цього приводу, але тобі потрібно сформувати власну думку до того, як на неї почне хтось впливати. У КейДі теж працюють кейгу, і часом вони будуть ближче до тебе, ніж ти думаєш.
Нейтан перестав думати про Дженніс, повністю поринаючи в те, що сказав йому дідусь. Він знову задумався, а потім трохи нахилився вперед, не вірячи в те, що хоче запитати.
- Невже в ОПІК теж працюють кейгу?
Далтон лукаво посміхнувся й нічого не відповів, але його усмішка сказала все за себе. Він знову закрив обличчя газетою, а Нейтан опустив очі до своєї тарілки, обмірковуючи почуте.
- Ти ж знаешь про особливі мутації? То чому б нам не використовувати кейгу та їх особливості на користь жителів та міста?
Нейтан кивнув, хоча дідусь не дивився на нього, вдаючи, що надто зацікавлений газетою.
- Хочеш знати мої думки?
Хлопець здригнувся й швидко захитав головою, не вірячи своєму щастю. День, який до цього здавався йому звичайним, за кілька хвилин набрав обертів. Дідусь ніколи раніше не говорив із ним на такі теми, але ніби після зізнання Нейтана про його плани вирішив, що онук готовий до серйозніших розмов.
- Вірус буде небезпечним доти, доки ми не знайдемо вакцину, яка дійсно працює. Те, що ми використовуємо зараз, лише уповільнює процес, але не робить із кейгу повноцінних людей. Якась частина в них завжди буде монстром, який хоче відкусити тобі голову. Просто пам’ятай про це, - зрештою сказав Далтон, знову перериваючи потік безладних думок у голові онука. - А поки подумай над тим, яка допомога тобі потрібна для вступу. Я зроблю все, що в моїх силах.
Нейтан підвів погляд, коли дідусь опустив газету й підморгнув йому.
- Батькові ти теж допомагав?
Він не знав, як реагувати на це, бо був упевнений, що й сам зміг би досягти бажаного.
- Звичайно, коли він застряг в оперативному відділі й був на побігеньках у головного слідчого. Тож мені довелося втрутитися, і його перевели до в’язниці, а згодом взяли на стажування в ОПІК, - Далтон, мабуть, вважав це особистою заслугою, говорячи про цю ситуацію з більшим самолюбуванням, ніж зазвичай. - Тільки не говори про це своєму батькові. Він буває надто чутливим.
Тепер дідусь глузував із власного сина, а Нейтан знову замислився, чи правильно він чинить, збираючись прийняти допомогу.
- Пообіцяй, що не допомагатимеш мені за моєю спиною, - раптом попросив він, дивуючи чоловіка своєю прямолінійністю. - Якщо в мене будуть проблеми, я прийду до тебе, але не хочу, щоб ти допомагав без мого відома.
Далтон підняв брову від подиву, а потім знову лукаво усміхнувся, киваючи.
- Домовилися, молодий чоловік.
На словах він прийняв умови онука, але чомусь Нейтан не був упевнений, що дідусь зробить саме так, як його просять.