Розділ 10

Розділ 10

Анастасія Васнецова

Життя — несправедлива штука. Вам так не здається?

А от я це чітко усвідомила, сидячи в холодній, сирій камері у відділку поліції. Причому разом із босом. Так-так. Ви все правильно почули.

За ґратчастим вікном мирно займався світанок, співали пташки. Гармонія та порядок.

От тільки сирі й похмурі стіни зовсім не налаштовували на умиротворення. А кидатися на решітку з криками: «Випустіть мене негайно!» — я не бачила сенсу. Прекрасно розуміла, що все це буде марно. Це так не працює.

Хоча й дуже злилася. І не розуміла, за що мені все це? Кому я так встигла перейти дорогу?

Ах так. Тут я запнулася, бо точно знала кому. Перейшла я ту саму трикляту дорогу Кітті. От тільки хто така до біса ця Кітті? І коли саме я встигла їй щось там перейти? Гадки не маю. І судячи з того чим мені обернулась ця подія, яку я навіть не можу згадати, я не просто перейшла ту трикляту дорого. А потопталась по самій якій дівчині.

Ну да, мені ж не вистачало каверз на роботі, треба додати їх і у вільний час. То папери допоможуть розсипати. То кава, звичайно ж випадково пролеться саме на мене. Та це виявляться були квіточки. Просто стала уважнішою при колегах. Та запаслась змінним одягом на роботі. А ось тут все по серйозніше буде.

Нерви були на межі. Я ж місця собі не знаходила. Ходила тісним приміщенням, не знаючи, що робити й як вибиратися.

По спині повільно повз мерзотний холодок. Чорт, а вибиратися точно треба, і якнайшвидше, поки моя бабуся про все не дізналася. Бо вона не Кітті — не стане когось наймати. Сама мені голову відірве. І буде за що.

А ще більше, ніж уся ця ситуація, мене дратував бос. Який у цей момент мирно лежав на лавці й щасливий чомусь либився.

І чого він то посміхається? Чому тут радіти? Ми в буцегарні. Нас побили. А той щасливий.

Ну гаразд, якщо бути чесними, то здоровилі дісталося значно більше, ніж нам. Але все одно причин для радості, як я не намагалася, так і не знайшла.

Бос сказав не нервувати. Запевняв, що все владнає. Навіть телефонував адвокатові.

Тільки ми вже як дві години сидимо в камері, а його «адвокат» щось не поспішає нас рятувати.

На всі мої питання про нашого рятівника Алекс лише знизував плечима.

— Надворі ж ніч. Не хвилюйся ти так. До ранку точно буде.

Я округлила очі від жаху й ошелешено втупилася в чоловіка. Перспектива стирчати у відділку, у сирій смердючій камері до самого ранку мене зовсім не влаштовувала.

— І як я тільки примудрилася в таке вляпатися? — Бурмотіла собі під ніс мало не як мантру.

Та як, як? Сама винна. Хотіла допомогти босу, так би мовити, на знак подяки за мій порятунок. У результаті мене прийняли мало не за найману вбивцю, яка за допомогою ніжки від зламаних меблів нападає на «невинних» мешканців і лупцює їх до на півсмерті.

Бо саме в такій недвозначній ситуації нас і застала місцева охорона разом із правоохоронцями. І хто їх покликав на нашу вечірку — поняття не маю.

Коли від скаженої мене рятували того самого здоровила, який раніше напав на мене. І як ми взагалі до такого докотилися?

Напали на мене, а до буцегарні посадили теж мене. Оце пощастило. Оце справедливість.

За один вечір знайти стільки пригод для свого звичайного сірого життя. Це ще треба постаратися.

 

 

Анастасія Васнецова

Кількома годинами раніше.

Так, с спочатку мій бос рятував саме мене. Звуки бійки та лайки між чоловіками заполонили всю кімнату.

Із синцями на підборідді та в розірваному одязі — саме таким постав переді мною мій бос, рятуючи мене.

Від сцени, що розгорнулася в підсобці, я миттєво прийшла до тями.

Підвівшись уздовж стінки, намацала розбиту губу. Та й голова боліла. Схоже, об стіну я приклалася добряче.

Мізки потроху ставали на місце, починаючи нормально працювати. Дякую, здоровило не вибив їх мені остаточно. От тільки що робити в цій ситуації, я все одно гадки не мала.

Чоловіки зчепилися між собою, голосно лаючись і завдаючи один одному ударів.

Мій бос доволі спритно гамселив того кабана, але й той був не промах, плюс ще й розміром із мою шафу в передпокої.

І що ж треба було їсти, щоб так вирости?

Похитала головою, викидаючи недоречні думки. І тут же зрозуміла, що даремно це зробила. Картинка перед очима, яка щойно почала прояснюватися, знову поплила. Та так, що довелося хапатися за стіну, щоб утримати рівновагу.

Забившись у куток, аби не потрапити під роздачу, почала гарячково міркувати, що робити.

Бійка продовжувалась, а я все ніяк не могла зрозуміти, як допомогти босу.

Поки я намагалася сфокусувати зір, Алекс уже встиг обзавестися розбитою губою.

Але треба віддати йому належне — здоровилі дісталося не менше. Око підбите, вилиця синіє.

Та бос красень. Він точно чимось займається, раз так уміло дає відсіч супернику, який значно більший за нього.

Мимоволі піднесла руку й торкнулася своїх губ, намагаючись зрозуміти, наскільки все погано.

А радіти було нічому. На губах засохли сліди крові, вилиця припухла, ще й гуля на голові розміром із кавун.

Тут я, звісно, перебільшила, але, як кажуть, у страху очі великі, а мені себе ще й дуже шкода.

— Так. Відчуваю, ми повеселимо офіс у понеділок, — скривилася я. — І боса треба рятувати, а то хтозна, може, в цього громили ще й зброя якась захована.

Бос хоч і козел. Образив мене. Але зараз усі образи відійшли на другий план. Залишаючи тільки вдячність і захоплення.

Бурмочучи лайку, почала озиратися навколо. Шукала, чим би можна було вирубити цього громилу. Щоб його.

Помітивши в кутку ніжку від стільця, швидко кинулася по свою здобич. Не знаю, звідки вона взялася в цій комірчині, але прекрасно розуміла, що її поява, можливо, врятувала життя і мені, і босу. Від наруги та побоїв — так точно.

— О, те, що треба.

Міцніше перехопивши свою зброю, підкралась позаду, замахнулася і врізала громилі, так вдало, що  вирубивши того.

Чоловік мішком упав до наших із босом ніг, і саме в цей момент двері підсобки знову розчинилися, впускаючи охорону клубу й двох поліцейських.

І являючи їм картину:

Дівчина з дрючком у руках і чоловік із розбитими кісточками, а біля наших ніг — непритомне тіло здоровила.

От тільки тут уже задачка. Як довести, що ми невинні, а мужик сам нарвався? Бо цю картину можна трактувати зовсім інакше.

От так ми й загриміли до буцегарні — до з’ясування всіх обставин.

 

 

Анастасія Васнецова

На мою думку, світанок настав уже давно. А ми все ще підпираємо стіни смердючої камери. Усюди пліснява, а від нудотного смороду хочеться блювати.

Я намагалася дихати через раз. Заплющувала очі, сподіваючись хоч трохи вгамувати нудоту. Може, якщо я не бачитиму того, що нас оточує, мені стане легше. Надія, звісно, слабенька, але все ж була.

Головне — уявити перед очима щось хороше й приємне, і тоді стане легше. Просто мусить стати.

Хотілося кричати, вити від безсилля й досади.

Тільки я розуміла, що все марно, і стримувала себе. Прикро аж до сліз.

Утома брала своє. Від безкінечного ходіння з кута в кут я вже майже не відчувала ніг.

Обережно присіла на край лавки, яку й досі займав бос. Здається, він навіть спав.

От дивуюся, як узагалі можна заснути в такому місці?

У камері було моторошно та холодно. Обережно, щоб не потурбувати сплячого шефа, зручніше вмостилася на лавці. Підібрала ноги під себе — так було трохи тепліше.

Шумно видихнула, намагаючись відволіктися, і не помітила, як задрімала. А в якийсь момент мені навіть стало тепло й трохи..., комфортніше.

Списала все на втому й стрес. Бо звідки тут узятися теплу й комфорту? От і я про те саме. Нізвідки.

М-да, після всього пережитого й не таке привидиться.

— На вихід! — грізно гаркнули над моєю головою, змушуючи здригнутися й підскочити. І я миттєво прокинулася.

Переді мною стояв чоловік із кийком за поясом, відчиняючи ґратчасті двері камери.

Я здригнулася, відчувши, як руки, що так дбайливо притискали мене до теплого тіла, розімкнулися, відпускаючи мене.

М-мм, не зрозуміла?

Повернувши голову, ошелешено втупилася в сонного боса, який чомусь міцно притискав мене до свого теплого тіла.

На моє невисловлене запитання, що так і плескалося в очах — «що це було?» — він лише знизав плечима й не став нічого пояснювати.

Та, якщо чесно, зараз було не до суперечок із босом.

Хотілося якнайшвидше покинути це «гостинне» місце. І бажано негайно.

Ми покірно вийшли з камери й побрели довгими сірими коридорами слідом за нашим провідником, який увесь час озирався й грізно косився на нас. Наче боявся, що ми зараз почнемо буянити. Або взагалі нападемо на нього й спробуємо втекти.

Але як би сильно не кортіло забратися звідси якнайшвидше, я прекрасно розуміла, що спочатку треба в усьому розібратися, щоб не погіршити й без того дурнувату ситуацію.

Нас завели до яскраво освітленого кабінету. Усі стіни були пофарбовані в сіруватий колір. А одну зі стін прикрашало величезне дзеркало.

З меблів тут були лише великий металевий стіл, прикручений до підлоги, та кілька стільців навколо нього, два з яких займали незнайомі мені чоловіки.

А судячи з того, як пожвавішав мій шеф, він точно був із ними знайомий.

Ну, принаймні з одним — точно. Із молодим чоловіком, який підвівся зі свого місця й представився нашим адвокатом.

Я з відкритим ротом розглядала обстановку.

Мимоволі присвиснула подумки, порівнюючи все це з детективними фільмами та їхніми кімнатами для допитів. І знаходячи чимало схожого з цим приміщенням. І тут мені стало страшенно цікаво: а хто в кого вкрав ідею оформлення допитної — кіношники в поліції чи навпаки?

Похитала головою, відганяючи непотрібні зараз роздуми.

Зараз є важливіше завдання, ніж обговорення інтер’єру.

— Добрий день. Сідайте! — Махнув нам офіцер, пропонуючи вмоститися на стільцях навпроти нього й адвоката.

Ми, не змовляючись, дружно кинулися до вказаних місць і, сівши, стали чекати.

Що ж нам розповість офіцер? І в чому саме нас звинувачують?

Чоловік мовчки відкрив якусь теку, що лежала перед ним на столі, й почав уважно вчитуватися в документи.

І робив він це так повільно, ніби навмисне тягнув час.

Перегорнувши всі аркуші й уважно з ними ознайомившись, передав теку адвокатові. І той наслідував його приклад. Так само ретельно вивчаючи весь її вміст.

А я вже мало не вила від досади.

Хотілося якнайшвидше з усім покінчити, забратися звідси й забути все як страшний сон.

Нарешті, дочекавшись схвального кивка адвоката, поліцейський порушив моторошну тишу:

— Учора ввечері в клубі Output вас затримали на місці злочину. Під час нападу на пана Рассела Кітча…

Щойно в кімнаті пролунало ім’я здоровила, який напав на мене, мені здалося, ніби я почула скрегіт зубів. Повернувши голову в бік шефа й помітивши, як у того заходили скули, нахмурилась.

І що це з ним? Мені здалося чи це ім’я йому все ж знайоме?

Питання так і крутилося в моїй голові, займаючи всі думки. Хоча варто було б уважніше слухати, що говорить представник закону, а не літати у власних роздумах.

Кліпнула, повертаючись до реальності. А чоловік усе продовжував, осудливо поглядаючи в наш із шефом бік.

— Містер Кітч прийшов до тями… І на ваше щастя, — чоловік осудливо насупився ще сильніше, — відмовляється писати на вас заяву й підписав усі документи про відмову від претензій.

Я слухала й відчувала, як із кожним словом поліцейського дедалі сильніше закипаю.

Кулаки самі собою стискалися, а зубами вже скреготіла від люті.

От же ж мерзотник! Заяву він на мене писати відмовився! Благодійник знайшовся. Сам мене мало не придушив, і хто знає, що ще міг зі мною зробити, а тепер, бачте, пожалів — заяву писати не став.

Від злості я вже буквально кипіла. Якби в мене був носик, як у чайника, давно б засвистіла.

Адвокат час від часу косився в мій бік, кидаючи здивовані погляди.

І коли поліцейський мало не оди почав співати цьому…, цьому мудаку-здоровилі, я підскочила зі стільця, готова висловити все, що думаю про «хорошу людину», яка пожаліла дівчину й не стала ламати тій життя.

На фразі «помилилася, з ким не буває» я не витримала й різко підвелася.

Точніше, спробувала це зробити, бо раптом відчула жорстку хватку на своєму зап’ясті.

Ошелешено втупилася в руку, що так нахабно тримала мене на місці. Підняла погляд і хмуро подивилася на Алекса. Поглядом питаючи: «Якого біса ти твориш?»

Але той лише заперечно похитав головою. Даючи зрозуміти, що мені варто мовчати.

А я нічого не розумію. І почуття справедливості рветься назовні.

Спробувала непомітно звільнити руку, тільки всі мої спроби виявилися марними. Алекс був значно сильніший за мене, і всі мої смикання були безглуздими.

Подумки вилаялася. Зло втупившись у шефа. Обіцяючи йому добрячу прочуханку.

От просто щойно ми покинемо «гостинні» стіни цього закладу — так одразу й придушу одного нестерпного типа. Нехай тільки спробує ухилитися від моїх запитань. Точно приб’ю.

Він зараз чомусь мовчить про те, що насправді сталося в тому клубі, і змушує мене робити те саме. Позбавляючи мене можливості відновити справедливість, а не вислуховувати звинувачення в негідній поведінці — несправедливі й образливі.