Розділ 15

Розділ 15

Алекс Райкер

Ближче до опівночі офіс почав потроху порожніти.

Перевірки тривали вже багато годин поспіль. Служба безпеки закінчувала працювати з тими співробітниками, до яких наразі не виникло додаткових запитань. Людей відпускали додому групами.

Компанія навіть організувала розвезення. Комусь викликали таксі. Когось відправляли службовими автомобілями.

Після такого дня садити виснажених людей за кермо ніхто не ризикнув. Настя теж потрапила до списку тих, кого відпустили першими.

Я мовчки переглянув її документи й поставив підпис.

— Вам викликати таксі? — запитала секретарка.

— Ні, — відрізав я. — Нехай відвезе Джек.

Наш водій працював із сім'єю вже понад десять років. Надійний. Перевірений. Принаймні це краще, ніж відправляти її посеред ночі з випадковим водієм. Менше приводів для хвилювань.

Настя навіть сперечатися не стала. Виглядала вона не краще за інших. Втомлена. Бліда. Із почервонілими від монітора очима.

Як і весь персонал компанії.

Коли двері ліфта зачинилися за останньою групою співробітників, на поверсі нарешті стало тихо. Майже. Тому що у великій переговорній досі горіло світло. І ми нікуди не збиралися.

Я зайшов усередину. Томас стояв біля екрана, переглядаючи звіти. Неш розвалився у кріслі з чашкою вже холодної кави. Усі виглядали так, ніби нас кілька разів переїхала вантажівка.

— Ну? — запитав я.

Томас важко видихнув.

— Все погано.

— Конкретніше.

— Інвестори погодилися дати нам один шанс.

Я мовчки дивився на брата.

— Один тиждень, Алекс.

У кімнаті повисла тиша.

— Сім днів, — продовжив Томас. — За цей час ми повинні представити новий проект.

— Не доопрацьований старий, — похмуро додав Неш. — Новий.

Я повільно потер обличчя долонями. Чудово. Просто чудово.

— На попередній ми витратили шість місяців.

— Я в курсі.

— Працювали сорок людей.

— Я теж у курсі.

Томас кинув на стіл нову папку.

— А зараз у нас буде максимум десять.

Я відкрив документи. Десять прізвищ. Лише ті, кому ми довіряли беззастережно. Десять людей замість сорока. І тиждень замість пів року. Навіть звучало як поганий жарт.

— Це неможливо, — пробурмотів Неш.

— Знаю.

— Ми фізично не встигнемо.

— Знаю.

— Нам доведеться переробити всю концепцію. Переписати фінансову модель. Переробити маркетинг. Архітектуру.

Неш важко видихнув.

— Я просто хотів переконатися, що ти усвідомлюєш масштаб катастрофи.

Я криво посміхнувся.

— Повір. Усвідомлюю.

Томас кілька секунд мовчав.

Потім потер перенісся.

— Є ще одна проблема.

Мені вже навіть стало цікаво, що може бути гірше.

— Яка?

Брат переглянувся з Нешем.

І мені одразу не сподобався цей погляд.

Дуже не сподобався.

— Нам потрібен батько.

Я застиг.

Неш застогнав.

— От і я про те саме.

У кімнаті запала важка тиша. Тому що всі троє чудово розуміли, про що йдеться.

Кілька років тому батько офіційно відійшов від справ. Передав компанію нам. Сам же вирішив насолоджуватися життям і втручався лише у виняткових випадках. І якщо вже ми дійшли до думки повертати його назад... Значить ситуація справді погана.

— Він нас уб'є, — пробурмотів Неш.

— Ні, — похмуро поправив Томас. — Нас уб'є мама.

І ось тут я був змушений погодитися.

Тому що місіс Райкер дуже чітко пояснила нам свою позицію ще тоді, коли батько пішов на відпочинок.

Дослівно:

«Якщо хоч один із вас посміє знову втягнути цього чоловіка в роботу — я особисто вас придушу».

Тоді ми сміялися. Зараз було не смішно. Зовсім.

— Але він нам потрібен, — зрештою сказав Томас.

Я мовчки подивився на список проблем, розкладений перед нами. Новий проект. Сім днів. Десять людей. Інвестори на межі. Зрадник усередині компанії. І конкуренти, які вже дихають нам у потилицю.

Чорт забирай. Схоже, настав час дзвонити батькові. І молитися, щоб мама про це не дізналася хоча б перші п'ять хвилин.

Кілька хвилин у переговорній панувала тиша.

Кожен із нас втупився у власні документи, намагаючись зрозуміти, як утиснути пів року роботи в один тиждень.

Завдання виглядало відверто божевільним.

Неш першим відкинувся на спинку крісла.

— До речі.

Я навіть не підняв голови.

— Мені вже не подобається початок.

— А мені подобається, — одразу пожвавився Томас.

Чудово. Тепер уже мені не подобалося все.

— Що?

— Настя.

Я повільно підняв погляд.

— Що Настя?

— Хороша робота сьогодні.

— Так.

— Швидко зорієнтувалася. Помітила те, що пропустили інші.

— Так.

Неш пирхнув.

— Розмовляти ти сьогодні явно не налаштований.

— А ви налаштовані лізти не у свої справи.

Брати переглянулися.

Занадто вже задоволено переглянулися.

— Ніхто нікуди не лізе, — незворушно відповів Томас. — Просто констатуємо факт.

— Який саме?

— Ти дивишся на неї частіше, ніж на фінансові звіти.

— А це вже серйозне звинувачення, — підтримав Неш.

Я закотив очі.

— Вам обом нічим зайнятися?

— Взагалі-то є чим, — погодився Томас. — Але це не заважає мені бачити очевидне.

— Те саме, — кивнув Неш.

Я кілька секунд дивився на цих двох ідіотів. Потім зітхнув.

— Вона розумна.

Обидва одразу замовкли.

Навіть здивувалися.

— І працює добре, — продовжив я. — На відміну від половини присутніх сьогодні на нараді.

— Ого, — пробурмотів Неш. — Він навіть не заперечує.

— Ви поводитеся як діти.

— Ні, — посміхнувся Томас. — Просто вперше за багато років бачимо, що якась жінка привернула твою увагу довше ніж на один вечір.

— Томас.

— Що?

— Замовкни.

— Бачиш? — задоволено звернувся він до Неша. — Я влучив.

— У саме яблучко.

Я потер перенісся.

— Господи, вам обом за тридцять.

— Саме тому ми добре бачимо такі речі.

— Та й не хвилюйся ти так, — додав Неш уже спокійніше. — Ніхто тебе до вівтаря не тягне.

— Дякую, який щедрий подарунок.

— Завжди будь ласка.

На диво, на цьому вони відчепилися. Мабуть, зрозуміли, що сьогодні для підколів не найкращий день. А може, просто отримали все, що хотіли.

Томас повернувся до документів. Неш відкрив ноутбук. Я теж опустив погляд на креслення нового проєкту.

Але вже за кілька секунд почув тихий голос молодшого брата:

— До речі, вона справді молодець.

— Згоден, — кивнув Томас.

Я нічого не відповів. Тому що тут сперечатися було ні з чим. Вона дійсно молодець. Взявши список людей які будуть долучені до нового проекту, впевнено вписав туди Настю. На що брати лише кивнули, погоджуючись з моїм рішенням.

 

Анастасія Васнецова

Коли службовий автомобіль нарешті зупинився біля мого будинку, я мало не застогнала від полегшення.

На годиннику була вже майже перша ночі.

День видався таким довгим, що здавалося, ніби минуло щонайменше дві доби.

Попрощавшись із водієм, я піднялася сходами до квартири й тихо відчинила двері, намагаючись нікого не розбудити.

Даремно. Світло на кухні горіло. Я лише зітхнула. Бабуся чекала.

Моя люба, вперта й абсолютно неможлива бабуся сиділа за столом у своєму халаті з ромашками й пила чай.

Перед нею стояла ще одна чашка. Для мене.

— Нарешті, — суворо повідомила вона, побачивши мене на порозі. — Я вже думала телефонувати в поліцію.

— Бабусю...

— Або в лікарню.

— Все добре.

— Або в Білий дім.

Я кліпнула.

— До Білого дому навіщо?

— Не знаю. Але звучить солідно.

Я розсміялася. Вперше за весь цей божевільний день. І одразу відчула, як напруга потроху відступає.

Бабуся уважно подивилася на мене.

— Так. Посмішка є. Значить, не все втрачено. Іди сюди.

Я сіла навпроти неї й одразу потягнулася до чашки. Гарячий чай виявився саме тим, що було потрібно.

— Щось серйозне сталося? — вже тихіше запитала вона.

І я зрозуміла, що відмахнутися не вийде.

— На роботі проблеми.

— Великі?

— Дуже.

Бабуся поставила чашку на стіл.

Я коротко розповіла про витік інформації, перевірки, службу безпеки, інвесторів і хаос, який цілий день панував у компанії. Чим довше говорила, тим більше втоми чула у власному голосі. Коли закінчила, бабуся кілька секунд мовчала.

— Ну...

— Ну?

— Якщо вас ще не посадили до в'язниці, значить не все так погано.

Я ледь не вдавилася чаєм.

— Дуже оптимістично.

— А що? Завжди треба шукати позитив.

— І де ж він тут?

— Усі живі. З роботи не звільнили. Компанія не розвалилась. Уже непоганий початок. Чине так?

Я похитала головою.

— У нас тиждень, щоб створити новий проект замість украденого.

Бабуся присвиснула.

— Оце так.

— Саме.

— А скільки часу робили попередній?

— Пів року.

— А тепер тиждень?

— Так.

— Молодці.

Я втупилася в неї.

— Що?

— Люблю оптимістів.

— Бабусю!

— Ну а що? Якби мені сказали таке в молодості, я б одразу втекла у відпустку.

Я мимоволі посміхнулася.

— Не смійся. Я серйозно.

— Чомусь не віриться.

— А дарма.

Вона хитро примружилася.

— До речі.

Я одразу насторожилася. Оцей тон я знала.

— Що?

— А чого це тебе додому службова машина привезла?

Я застогнала.

— Почалося.

— Нічого не почалося. Я просто питаю.

— Усіх розвозили.

— Усіх?

— Так.

— І тебе теж?

— Так.

Бабуся підозріло примружилася.

— Ага.

— Бабусю.

— Мовчу-мовчу.

Звісно, не повірила ні слову. Я знала цей погляд. Вона вже встигла вигадати собі цілий роман на три томи.

— Головне, не накручуй себе, — раптом сказала вона вже серйозніше. — Чуєш?

Я мовчки кивнула.

— Такі проблеми вирішуються. Не за день. Не за два. Але вирішуються.

— Сподіваюся.

— А навіть якщо важко буде — впораєтесь.

— Звідки така впевненість?

Бабуся тепло усміхнулася.

— Бо я бачила тебе після університету. Пам'ятаєш?

Я застогнала.

— Не нагадуй.

— От-от. Тоді ти теж думала, що життя закінчилося.

— А воно не закінчилося.

— Саме. Тому й зараз не закінчиться.

Я дивилася на неї й відчувала, як клубок напруги всередині потроху розпускається.

Проблеми нікуди не поділися. Завтра вони чекатимуть на мене в офісі. Разом із перевірками, нервами й шаленими дедлайнами.

Але зараз... Зараз була тиха кухня. Гарячий чай. І моя бабуся, яка якимось дивом завжди знаходила потрібні слова. Навіть коли сама їх вигадувала на ходу.

— Все буде добре, Настусю.

— Сподіваюся.

— Буде.

— Ти ж не ворожка.

— Зате я твоя бабуся. Я старша. І мені видніше. Навіть не сперечайся.

І чомусь саме цей аргумент прозвучав найпереконливіше.