Розділ 16

Розділ 16

Анастасія Васнецова

До офісу я приїхала ще затемна.

Здавалося, що вчорашній день взагалі не закінчувався. Просто хтось натиснув паузу на кілька годин, а потім знову ввімкнув усе з того самого місця на чому ми зупинились.

У будівлі було незвично тихо.

Більшість співробітників сьогодні працювали віддалено. Частину людей взагалі тимчасово усунули від доступу до внутрішніх систем до завершення перевірок.

На двадцять третьому поверсі мене вже чекала охорона. Нові пропуски. Нові правила. Нові списки допущених. І жодної зайвої людини. Навіть секретарів не пускали. Лише дванадцять осіб.

Дванадцять людей, яким брати Райкер довіряли настільки, щоб показати новий проект.

Той самий проект, який зазвичай створювався пів року. І який тепер потрібно було придумати, прорахувати, накреслити та підготувати для інвесторів за сім днів.

Справжнє божевілля.

Коли я зайшла до конференц-зали, більшість уже були на місці.

Томас Райкер. Алекс Райкер. Неш Райкер. Елізабет Райкер. Головний архітектор компанії Майкл Грей. Керівниця відділу дизайну Софія Брукс. Головний фінансовий аналітик Девід Морріс. Інженер-конструктор Ерік Холл. Керівник відділу містобудування Джонатан Лі. Спеціаліст із інвестиційних проєктів Сара Вінтерс. І я.

І останній учасник наради... Заради якого сьогодні, схоже, зібралися всі.

Двері відчинилися. У приміщення увійшов високий чоловік років шістдесяти. Сивина на скронях. Пряма постава. Спокійний погляд людини, яка бачила набагато більше криз, ніж будь-хто з присутніх.

У залі одразу стало тихо. Навіть Алекс перестав щось друкувати в телефоні.

— Батьку, — коротко кивнув Томас.

Так. Легендарний засновник імперії Райкерів. Чоловік, який створив компанію практично з нуля. І який кілька років тому відійшов від справ, передавши управління синам. Річард Райкер.

Чесно кажучи, я очікувала побачити суворого тирана. Або старого мільярдера з роздутим его.

Натомість чоловік виглядав напрочуд спокійним. Трохи втомленим, наче його щойно витягли з дуже заслуженої пенсії.

— Отже, ви все-таки примудрилися втрапити в халепу, — спокійно промовив він.

Неш важко зітхнув.

— Ми теж раді тебе бачити.

— Не бреши. А то матері розкажу.

— Не буду. -  Здригнувся той.

По залу прокотився тихий смішок. Навіть напруга трохи відступила. Ненадовго.

Річард сів за стіл. Перед ним одразу опинилася ціла гора документів. Чоловік пробігся очима по перших сторінках. Потім повільно підняв погляд на синів.

— Наскільки все погано?

— Погано це нічого не сказати, — чесно відповів Алекс.

— Принаймні чесно.

Річард спокійно поклав папери на стіл.

— Значить, працюватимемо.

І саме з цього моменту почалося справжнє пекло.

Перші години минули майже безперервно. Архітектори сперечалися. Фінансисти рахували. Дизайнери креслили нові концепції.

Елізабет розбиралася з маркетинговою стратегією.

Я переглядала презентації, рекламні сценарії та пропозиції для інвесторів.

Паралельно в сусідній кімнаті працювали Рей та керівник ІТ-відділу.

Кожні кілька годин вони приходили зі звітами. І кожного разу обличчя братів ставали похмурішими. Винного поки що не знайшли. Але коло підозрюваних поступово звужувалося.

Часу на це не було. Тому доводилося працювати одразу на двох фронтах. Шукати зрадника. І рятувати компанію.

До обіду голова почала буквально кипіти від цифр. Я саме намагалася розібратися з черговим фінансовим прогнозом, коли поруч без зайвих слів опустилася чашка кави.

Моя улюблена. Без цукру. З корицею.

Я підняла голову. Алекс уже повертався на своє місце. Наче нічого не сталося.

— Дякую, — тихо сказала я.

Він лише кивнув. І продовжив працювати. Ніби зовсім випадково знав, яку каву я люблю.

Через годину він так само мовчки підсунув мені потрібну папку, яку я шукала.

Пізніше відсунув стілець, коли довелося швидко міняти місце біля проектора.

Ще через деякий час замовив вечерю для всієї команди.

І я з подивом виявила, що навпроти мене стоїть саме той салат і паста, які я зазвичай брала під час корпоративних обідів.

Спіймавши мій погляд, Алекс лише незворушно промовив:

— Працювати на голодний шлунок погана ідея.

І повернувся до документів. Наче нічого особливого не сталося.

Тільки от Неш задоволено либився. Томас демонстративно втупився в ноутбук старанно роблячи сурове обличчя . А Елізабет раптом почала дуже старанно приховувати усмішку.

Я відчула, як починають палати щоки. І швидко втупилася в презентацію. Робота. Треба думати про роботу. Виключно про роботу. Особливо коли поруч сидить один надто уважний генеральний директор.

Коли робочий день закінчився, на годиннику вже була майже друга ночі.

Точніше — не закінчився. Його просто тимчасово припинили. Усі виглядали виснаженими.

Особливо Річард Райкер. Людей почали поступово відправляти додому. Кожному знову викликали таксі або надавали службове авто.

Коли я вже збирала ноутбук, поруч знову з'явився Алекс.

— Машина чекає внизу.

— Таксі?

— Ні.

— Чому ні?

— Тому що я так вирішив.

Я відкрила рот. Потім закрила. Аргументів у мене чомусь не знайшлося.

— Водій свій. Довезе додому.

І знову цей його тон. Спокійний. Буденний. Наче це абсолютно нормальна річ. Наче він відправляє додому не співробітницю, а когось набагато ближчого. За кого…, турбується.

Я швидко відвела погляд.

— Добраніч, Алекс.

— До завтра, Настю.

І чомусь від цих простих слів усередині стало трохи тепліше. Попри втому. Попри хаос. Попри зрадника, якого досі не знайшли. Боротьба лише починалася.

 

 

Анастасія Васнецова

До обіду конференц-зала більше нагадувала штаб військової операції, ніж місце для створення нового проєкту.

На столах лежали десятки креслень. Монітори були заставлені тривимірними моделями.

Хтось рахував бюджети. Хтось сперечався через планування. Хтось доводив, що певне архітектурне рішення просто неможливо реалізувати за відведені строки.

Але ніхто навіть не думав здаватися. Бо всі чудово розуміли: часу немає. Або вони створять новий проект за тиждень. Або конкуренти остаточно доб'ють компанію.

— Це не спрацює, — похитав головою головний архітектор Майкл, переглядаючи ескіз. — Ми просто не вкладемося в бюджет.

— Вкладемося, якщо прибрати третій рівень озеленення, — одразу заперечила Софія.

— Тоді інвестори нас з'їдять.

— А якщо залишимо все як є, нас з'їдять фінансисти.

— Принаймні красиво з'їдять.

По залу прокотився короткий смішок. Навіть у такій ситуації люди намагалися хоч трохи розрядити атмосферу.

Річард Райкер уважно слухав усіх. Не перебивав. Не тиснув авторитетом. Лише ставив запитання. Точні. Незручні так. Але дуже правильні.

Саме через них більшість сирих ідей відпадали ще на етапі обговорення.

— Ви мислите категоріями минулого проекту, — спокійно сказав він, переглядаючи чергове креслення. — Забутьте про нього. Його більше немає.

У залі запала тиша.

— Конкуренти вже вкрали вашу роботу. Отже, ми повинні створити щось краще. Не схоже. Не оновлене. Інше.

Томас лише кивнув.

— Саме тому ми тебе і витягли з пенсії.

— А я ще думав, що ви скучили.

— Не перебільшуй.

Річард тихо хмикнув.

А потім перевів погляд на Елізабет.

— Доню, покажи мені нову маркетингову концепцію.

Я ледь помітила, як усміхнулася Елізабет. Здається, її вже давно ніхто не сприймав як невістку. Для Річарда вона була членом родини. Повноцінним. Без жодних застережень. І це було…, дуже мило.

— Ось цей варіант, — Елізабет пересунула до нього планшет.

— Мені подобається.

— Лише подобається?

— Для геніального варіанту тут бракує кави.

— Тоді це до ваших синів.

— Ні. Вони безнадійні.

— Я все чув, — навіть не піднімаючи голови, пробурмотів Неш.

— Чудово. Значить, можеш образитися офіційно.

Цього разу сміх пролунав уже голосніше. Напруга трохи відступила. Лише трохи. Бо всі пам'ятали, чому взагалі сидять тут.

Погляд Річарда несподівано зупинився на мені.

— А ви і є та сама Анастасія?

Я трохи розгубилася.

— Багато чув.

Після цих слів одразу три голови піднялися від документів. Томас. Неш. І Алекс.

Причому останній зробив це занадто швидко. Що не залишилося непоміченим. Особливо для його батька.

Річард ледь помітно примружився. А потім подивився на мене вже уважніше. Так уважно, що мені раптом стало не по собі. Наче він за кілька секунд зрозумів набагато більше, ніж я сама.

— Гарна робота зі звітами, — спокійно сказав він. — Сини згадували, що саме ви помітили кілька важливих невідповідностей.

— Просто пощастило.

— У бізнесі не буває такого везіння. А ось про те що ти уважна, тут повірю.

Після чого повернувся до креслень. Але дивне відчуття, що мене щойно дуже уважно вивчали, нікуди не зникло.

Ближче до вечора робота почала набирати обертів. На столах уже лежало три варіанти нового комплексу. Два відкинули одразу. Третій залишили. Саме навколо нього зараз точилися основні суперечки.

— Тут потрібно розширювати громадську зону.

— Ми втратимо частину паркінгу.

— Зате це зацікавить інвесторів.

— І підкине проблеми з логістикою.

У цей момент двері конференц-зали відчинилися. Усередину зайшли Рей та керівник ІТ-відділу. І атмосфера миттєво змінилася.

Робочий шум стих. Рей виглядав похмурим. Дуже похмурим. А це не обіцяло нічого хорошого.

Алекс одразу підвів голову.

— Що сталося?

Айтішник нервово поклав на стіл планшет. Рей скрипнув зубами.

— Ми знайшли дещо цікаве.

У кімнаті стало тихо.

— Говоріть.

На екрані з'явилися таблиці. Час. Адреси. Журнали входів. Системні ключі.

Я мало що в цьому розуміла, але навіть мені вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти головне.

Проблема набагато серйозніша.

— Це неможливо, — першим озвався Девід.

— На жаль, можливо, — відповів керівник ІТ.

Він відкрив наступний файл.

— Частина викрадених матеріалів завантажувалася одночасно з різних робочих станцій.

У кімнаті стало ще тихіше.

— Одночасно? — нахмурився Томас.

— Так.

— Наскільки одночасно?

— Різниця від тридцяти секунд до двох хвилин.

Алекс повільно випростався. І я вперше побачила в його очах справжню лють. Не роздратування. Не втому. Саме лють. Холодну. Небезпечну.

— Одній людині це не під силу, — тихо промовив Річард.

— Саме так, — підтвердив Рей.

Неш вилаявся собі під ніс. Я відчула, як по спині пробіг холодок. Бо всі в залі вже дійшли одного й того самого висновку. Зрадник не один. Імовірно, їх декілька.

— Скільки? — різко запитав Алекс.

— Мінімум двоє.

І знову тиша. Важка. Тиснуча.

— А можливо й більше, — добив їх керівник ІТ.

Алекс різко підвівся.

Стілець відлетів назад.

— Тобто поки ми тут рятуємо компанію, у нас під носом працює ціла група?

Ніхто не відповів. Бо відповіді не було.

Рей мовчки відкрив останній файл.

— Є ще дещо.

Погляд Алекса став небезпечним.

— Що?

Глава безпеки важко видихнув.

— Частина доступів була підтверджена службовими ключами системи безпеки.

Кілька секунд ніхто навіть не ворухнувся. Я побачила, як зблід керівник ІТ. Як насупився Томас. Як нахмурився Неш. І як повільно стиснулися кулаки Алекса.

Бо всі зрозуміли одне й те саме. Хтось із безпеки теж замішаний. А це означало лише одне. Проблема більше не обмежувалася одним відділом. Щурів у компанії виявилося значно більше, ніж вони припускали спочатку. І тепер уже ніхто в цій будівлі не міг бути поза підозрою.

У конференц-залі ще кілька секунд стояла важка тиша.

Новина про те, що хтось із безпеки може бути замішаний у витоку, явно не додала нікому гарного настрою.

Алекс повільно опустився назад у крісло.

— Продовжуйте перевірку.

— Уже працюємо, — коротко відповів Рей.

Керівник служби безпеки виглядав не менш похмурим за братів.

За весь час роботи в компанії я бачила його різним. Спокійним. Жорстким. Роздратованим. Але зараз у його погляді з'явилося щось нове.

— Усі доступи перевіряються повторно, — продовжив він. — Навіть ті, які раніше не викликали питань.

Томас кивнув.

— Добре.

Рей ненадовго замовк.

— Деякі журнали входів дивно збігаються.

— У якому сенсі? — одразу запитав Алекс.

— Поки рано робити висновки.

Відповідь прозвучала занадто обережно. Настільки обережно, що навіть Неш підняв голову від ноутбука.

— Рей.

Керівник безпеки потер щелепу.

— Спочатку хочу все перевірити.

І більше нічого не сказав. Але коли він виходив із конференц-зали разом із керівником ІТ-відділу, я випадково помітила, як його погляд на мить затримався на чоловікові, що стояв біля дверей.

Макс Веллер. Його заступник. Макс щось спокійно переглядав у планшеті. Абсолютно звичайна робоча картина.

За секунду Рей уже відвернувся. Можливо..., мені просто здалося.

Ближче до вечора до конференц-зали заглянула місіс Райкер. Як і завжди, без зайвого пафосу. Просто принесла каву, випічку і змусила всіх хоча б на десять хвилин відірватися від роботи.

— Перерва, і навіть не хочу слухати ніяких відмовок, — заявила вона, ставлячи коробки з їжею на стіл.

— Ми теж раді тебе бачити, мамо, — пробурмотів Неш.

— Брешеш. – Фиркнула та. - Я знаю як ви не любите коли вас відволікають любий. Але так треба. – Підійшла і став по заду хлопця міцно того обняла.

— Брешу. Але дуже тебе люблю. – Щасливо посміхався той.

— От і добре.

Потім вона одразу обійняла Елізабет.

— Доню, ти хоча б обідала?

— Мамо...

— Це не відповідь?

Навіть суворий Річард ледь помітно усміхнувся. Напруга в кімнаті трохи відступила. Ненадовго. Бо робота нікуди не поділася.

Разом із місіс Райкер прийшла й Уляна Марківна. Керівниця відділу кадрів. Жінка працювала в компанії, здається, ще довше, ніж дехто з присутніх жив на цьому світі.

Вона добре знала Річарда. Знала братів ще студентами. І ставилася до них із тією особливою поблажливістю, яку можуть дозволити собі лише дуже давні працівники.

— Подивитися б на того генія, який вирішив створити новий проект за тиждень, — фиркнула вона.

— Він сидить он там, — одразу показав на Алекса Неш.

Уляна лише похитала головою.

— Хлопці, ви хоча б спите?

— Потім виспимось.

— Ясно.

Її погляд ковзнув по кресленнях, моніторах і документах. Не довше, ніж у будь-якої людини, якій просто цікаво, над чим працює компанія.

Потім вона побажала всім удачі й вийшла разом із місіс Райкер. І вже за хвилину про неї забули. Бо часу на сторонні думки просто не залишалося.

А десь поверхом нижче Рей сидів над черговими звітами. І вдруге за день ловив себе на дивному відчутті. Наче якась дрібниця не складається. Яка саме — він поки не розумів. І це дратувало найбільше.

Його погляд знову зупинився на одному з журналів доступу. На прізвищі людини, якій він довіряв майже десять років. Макс Веллер. Рей важко видихнув.

       - Ні. Це маячня якась.

Макс прийшов у компанію разом із ним. Не раз прикривав спину. Рятував складні перевірки. Таких людей не підозрюють. Але чомусь звіт він відкрив уже втретє.