Розділ 17

Розділ 17
Алекс Райкер

Я пережив переговори з інвесторами. Податкові перевірки. Спробу рейдерського тиску. Злив проекту на десятки мільйонів доларів.

Але, як виявилося, життя вирішило підкинути мені випробування значно страшніше.

Бабусю Анастасії Васнецової.

Було далеко за північ. У конференц-залі залишилися лише най витриваліші. На столах лежали креслення, ноутбуки, роздруківки та порожні стаканчики з-під кави.

Ми працювали майже без перерв. За тиждень потрібно було створити те, на що зазвичай ішло пів року. І зробити це краще. Значно краще. Інакше весь цей марафон просто не мав сенсу.

Настя трималася до останнього. А потім почала плутати цифри в таблицях. Після чого хвилин десять шукала телефон, який лежав просто перед нею.

Тоді я зрозумів, що на сьогодні досить.

— Додому.

— Я працюю.

— Ні. Ти дивишся на один абзац вже хвилин десять.

— Це стратегічне спостереження.

— Це перевтома.

Неш підтримав мене одразу. Настя ж образилася. Але через десять хвилин уже сиділа в машині. Дорогою вона майже не розмовляла. Лише зрідка відповідала на якісь репліки й відверто боролася зі сном.

Коли ми звернули до її двору, я помітив на лавці біля під'їзду чиюсь постать. Настя теж помітила. І раптом різко випросталася.

— Чорт.

Я перевів погляд на неї.

— Що трапилося?

Вона приречено прикрила очі.

— Мені кінець.

— Не зрозумів?

— Бачите лавку? – простогнала так немов приречена до страти.

— Бачу.

— Там сидить моя бабуся. – прошепотіла так немов нас почують.

Я знову подивився у вікно. На лавці справді сиділа літня жіночка. І судячи з того, як уважно вона дивилася в наш бік, чекала вона давно.

—Не попередила що будеш пізно?

—Угу. Ще й телефон сів. – Скривилася та.

—Давно?

Настя простогнала.

— Години три тому.

Алекс хмикнув.

— Васнецова тобі що дванадцять?

— Алексе, не добивайте.

Я ледь стримав усмішку. Ми вийшли. І в ту ж секунду бабуся піднялася з лавки. Уважно нас оглядаючи.

— Анастасіє Васнецова! – Пролунав впевнений голос розбиваючи нічну тишу.

Ой. Навіть мені стало трохи не по собі.

Настя тихо видихнула.

— Почалося...

— Я вже хотіла травмпункти обдзвонювати!

— Ба...

— Не "бакай" мені тут!

— Познайомтесь, ба це Алекс Райкер, а це моя бабуся…

— Да знаю я хто це, - махнула жіночка рукою. – Як можна не знати. А я, просто бабуся. А то ця офіційність змушує мене відчувати себе вже занадто дорослою.

— Дуже приємно познайомитись.

— Ой, та що ви. – Засміялась та.

Бабуся уважно оглянула онуку. Потім мене. Потім знову онуку. Наче звіряла показники.

— Жива?

— Жива.

— Ціла?

— Ціла.

— Точно?

— Так.

— Добре. Бо минулого разу ти теж казала, що все добре.

Я насторожився.

— Минулого разу?

Бабуся одразу розвела руками.

— Та повернулася якось додому майже з ранку із синцем на пів обличчя. Каблук зламала… Впала десь…

Настя різко закашлялася.

— Ба!

— Що "ба"? Я мало інфаркт не отримала.

А я завмер. Синець. Той самий. Я дуже добре пам'ятав той вечір. І чудово знав, що з'явився він зовсім не через каблук.

Перед очима миттєво сплив клуб. П'яний виродок. І моє втручання, яке в останню мить не дозволило ситуації закінчитися набагато гірше.

Зуби мимоволі стиснулися.

Я ж тоді доручив адвокату зайнятися справою. Але через витік інформації, новий проект і це нескінченне божевілля останніх днів просто випустив усе з голови.

Даремно. Дуже даремно.

— До речі, — продовжувала бабуся, навіть не підозрюючи, про що я зараз думаю. — Вона завжди так. Спочатку знаходить пригоди, а потім каже, що все під контролем.

— Це наклеп.

— Це статистика.

Я не втримався.

— Згоден.

— Ось бачиш? Людина тебе знає всього кілька місяців і вже все зрозуміла. Нарешті хоч хтось мене підтримав, — зітхнула бабуся.

Настя обурено схрестила руки. А я несподівано для себе розсміявся. І вперше за останні кілька днів відчув, як напруга хоч трохи відступає.

Поки бабуся продовжувала жартівливо сварити онуку, я дістав телефон. Залишивши собі нагадування.

Завтра потрібно буде зателефонувати адвокату. І дуже уважно поцікавитися, чим закінчилася справа того покидька.

Бо деякі борги краще повертати до кінця.

— Ну все, — задоволено підсумувала бабуся. — Раз жива, то вже добре.

— Ба? — пробурмотіла Настя. — Я ж казала, що все нормально.

— Не казала.

— Казала.

— Ні.

— Так.

— Не сперечайся зі старшими.

Настя безпорадно закотила очі.

Я починав підозрювати, що це їхня звична форма спілкування. Хмикнув. І…, мені подобалась ця невгамовна жіночка. Моя бабуся теж такою була. І…, приємно було спостерігати за такими теплими відносинами.

— Гаразд, — урочисто заявила бабуся. — Тепер можете провести нас до квартири.

Настя застигла.

— Бабусю, ми стоїмо біля під'їзду.

— І що?

— Тут три метри до дверей.

— Так темно же!

Я машинально озирнувся. У дворі горіли ліхтарі. Поруч повільно прогулювалася якась жінка з собакою. Із вікон квартир горіло світло…, тут точно ніхто не поспішав йти спати.

— Ба...

— Страшно я сказала. – Махнула рукою, зупинив всі суперечки.

— Тобі не страшно. – Хмикнула Настя, здається змирившись з причудами бабусі.

— Звідки ти знаєш?

— Я тебе знаю.

— А я себе краще знаю.

Я ледве стримував усмішку.

Настя вже починала червоніти.

— Бабусю, Алексу додому треба.

— Усім треба додому.

— Саме тому він зараз поїде.

— Після того як проведе двох беззахисних жінок до квартири.

— Беззахисних?!

— Не перебивай старших. Мені краще відомо.

Настя тихо застогнала. Я все-таки не втримався і розсміявся в голос.

— З задоволенням проведу дам до місця їх проживання. Щоб вже точно знати що усе добре, і дами вже дома. – Підійшов до бабусі пропонуючи їй лікоть щоб та сперлась.

— Бачиш? — Одразу пожвавилася бабуся. — Золота людина. – І як справжня леді прийняла допомогу з високо піднятою головою по крокувала до під’їзду.

— Ба ти його п'ять хвилин знаєш, а вже так нахвалюєш.

— Мені вистачило.

— Господи... – простогнала Настя плескаючи себе долонею по лобі.

Ми рушили до під'їзду.

Настя йшла поруч зі мною і виглядала так, ніби мріяла провалитися крізь землю.

— Нічого не кажіть, — прошепотіла вона.

— Мовчу.

— Ви надто голосно мовчите.

Не стримавшись знову хмикнув. Чорт, тримався як міг. Та ситуація така кумедна, що просто не можливо втримати сміху.

— Ось саме.

— Зате тепер зрозуміло, звідки в тебе такий бойовий характер.

Вона легенько штовхнула мене ліктем.

Бабуся, яка йшла поруч, раптом обернулася у бік Насті.

— Досить шепотіти. Я все одно все чую.

— Ми навіть не сумнівалися, — відповів я.

— Правильно.

Коли ліфт підняв нас на поверх, бабуся рішуче відчинила двері квартири.

Потім обернулася до мене.

— Ну що ж. Заходьте на чай.

Настя миттєво схопилася за голову.

— Ба-а-а...

— Що?

— Друга година ночі. -  Про стогнала Настя

— Уже майже третя, між іншим. – Нагадав, що час не підходящий. Спати хотілось нестерпно.

— Саме про це я й кажу! – Підхопила дівчина.

— Для кави пізно, погоджуюсь.

— От бачиш!

— А для чаю саме те.

Я тихо засміявся.

— Дуже спокуслива пропозиція, але мені справді вже час.

Настя полегшено видихнула. Даремно. Бабуся одразу наставила на мене палець.

— Але наступного разу без відмовок.

— Ба...

— Мовчи.

Потім вона знову подивилася на мене.

— Наступного разу зайдете нормально. На чай. І без цих ваших "я на хвилинку".

Я усміхнувся.

— Домовилися.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

Бабуся задоволено кивнула.

— От і добре. Я запам'ятала.

Чомусь мені здалося, що це прозвучало як офіційна фіксація домовленості без права оскарження.

— Тепер точно до побачення, — сказав я.

— До побачення, Алексе.

— Гарної ночі.

— І вам.

Я вже розвернувся до ліфта, коли почув за спиною тихий голос бабусі.

Достатньо тихий для неї. Тобто…, насправді ні. Це було гучно.

— Хороший чоловік.

— БАБУСЮ!

— Що?

— Він усе чує!

— І що в цьому поганого?

Я знову розсміявся.

А коли двері ліфта зачинилися, останнє, що я побачив, була почервоніла Настя, яка безуспішно намагалася затягнути свою бабусю до квартири.

І чомусь усмішка не сходила з мого обличчя всю дорогу додому.