Розділ 18

Розділ 18

Алекс Райкер

Наступного ранку я приїхав до офісу раніше за всіх. Спав години чотири. Можливо, п'ять. Для останніх днів це вже вважалося розкішшю.

На двадцять третьому поверсі панувала незвична тиша.

Проект поступово набував форми. Учора ми нарешті затвердили основну концепцію. Вперше за останні кілька днів з'явилося відчуття, що ми можемо встигнути.

Саме тому новини, які приніс Рей о дев'ятій ранку, вдарили особливо боляче.

— У великій переговорній. Через десять хвилин.

Більше він нічого не сказав. І мені це не сподобалося. Дуже не сподобалося.

Коли я зайшов до зали, майже всі вже були на місцях. Батько сидів на чолі столу. Поруч — мама. Томас і Неш переглядали якісь документи. Елізабет мовчки працювала з планшетом.

Голова ІТ-відділу виглядав так, ніби не спав узагалі. Рей сидів навпроти нього. І вперше за багато років знайомства я бачив, що глава служби безпеки виглядає по-справжньому виснаженим.

— Починаємо, — сказав я.

Наш ІТ – бог відкрив ноутбук. На екрані з'явилися журнали системи. Таблиці. Час. Адреси. Службові ключі доступу.

— Після останнього витоку ми встановили додатковий рівень моніторингу, про який знали лише кілька осіб, — почав він. Учора вночі система зафіксувала спробу видалення архівних логів.

У кімнаті запала тиша. Батько повільно підняв голову.

— Видалення?

— Так.

— Успішне?

— Ні.

Той відкрив наступний файл. На екрані з'явилася нова схема. Кілька маршрутів доступу. Декілька облікових записів. І одна спільна точка.

Рей нахмурився.

— Покажіть ще раз.

Айтішник мовчки збільшив фрагмент. Томас вилаявся. Неш насупився.

— Це якась помилка? — запитала мама.

— Ми перевіряли тричі. Завдяки цій спробі ми вже точно знали куди копати, і нам не довелось переривати тисячі зайвих перетинів. 

— І?

— Помилки немає.

У залі стало настільки тихо, що було чути гул кондиціонера. Я дивився на екран. І мені категорично не подобалося те, що я бачив.

Частина спроб отримання доступу проходила через службові ключі заступника керівника служби безпеки. Людини, яку Рей колись привів у компанію особисто. Людини, якій довіряв роками. Людину, яку фактично вважав своєю правою рукою.

Рей довго мовчав. Потім потер перенісся.

— Він не міг… А якщо так…, я…, не розумію навіщо?

Ніхто не відповів. Питання було лише в тому, чи справді це він.

— Його облікові дані могли вкрасти, — нарешті сказав Рей.

— Могли, — погодився айтішник.

— Або підставити.

— Також можливо.

Я дивився на цифри. І мені не подобалося, що таких збігів ставало дедалі більше. Занадто багато для випадковості. Занадто системно.

— Це ще не все, — тихо сказав наш ІТ спеціаліст.

Мені одразу не сподобався його тон.

— Що ще?

На екрані відкрився наступний файл. Новий список. Нові входи. Нові маршрути.

Цього разу ніхто не заговорював кілька секунд. Навіть батько. Особливо мама.

Тому що ім'я, яке з'явилося на моніторі, не вписувалося в загальну картину, взагалі.

Ульяна Марківна. Керівник відділу кадрів. Людина, яка працювала в компанії майже п'ятнадцять років. Людина, яку знала вся наша родина. Людина, яка була поруч ще тоді, коли ми з братами тільки починали працювати в компанії.

Мама першою порушила тишу.

— Ні. - Одне коротке слово. І в ньому було більше впевненості, ніж у будь-якому звіті. — Це неможливо.

Батько мовчки кивнув.

— Ульяна не могла цього зробити, — спокійно сказав він.

— Ми не говоримо, що могла, — відповів айтішник.

— Тоді що означають ці записи?

— Ми поки не знаємо. Це лише данні в цифрах...

І це була найгірша відповідь з усіх можливих. Тому що вона означала правду.

Ми справді не знали. Її обліковий запис кілька разів перетинався з маршрутами доступу до документів. Небагато. Лише окремі збіги. Настільки незначні, що за інших обставин на них навіть не звернули б ніякої уваги. Але зараз будь-яка дрібниця ставала важливою.

— Вона знала про перевірки? — запитав Томас.

— Як і половина керівного складу.

— Цікавилася ними?

Рей замислився. І це мені теж не сподобалося.

— Так. Декілька разів. Та не дуже тисла…, просто, запитувала…

Усі подивилися на нього.

— Але нічого незвичного.

— Упевнений?

— Абсолютно.

Проте відповів він не так швидко, як зазвичай. І я це помітив. Як і батько. Як і Неш з Томасом. Ніхто нічого не сказав.

Але в кімнаті вперше з'явилася думка, яку ще вчора всі вважали б абсурдною.

Серед тих, кому ми довіряли роками, теж є люди, про яких ми насправді нічого не знаємо?

Доказів поки не було. Лише збіги. Окремі факти.

Але саме з таких дрібниць зазвичай і починаються найбільші проблеми.

 

Анастасія Васнецова

Двері переговорної відчинилися майже через годину після того, як туди зібралися всі Райкери, керівник безпеки та начальник ІТ-відділу.

Першим вийшов Рей. Зазвичай завжди спокійний та впевнений в собі чоловік. Зараз же він виглядав так, ніби постарів років на десять.

Слідом вийшов керівник ІТ. Блідий.

Томас з Неше та батьком йшли слідом за місіс Райкер. Та виглядала незвично серйозною.

Усі проходили повз мовчки. Ніхто не жартував. Ніхто не сперечався. Навіть не дивилися одне одному в очі.

По спині пробіг неприємний холодок. Щось сталося. Я саме намагалася зрозуміти, чи варто підійти до Елізабет, коли поруч зупинився Алекс.

— Обідала?

Я кліпнула.

— Що?

— Це було питання.

— А…. Не встигла.

Він кілька секунд дивився на мене. Потім кивнув у бік ліфтів.

— Ходімо.

— Куди?

— На каву Насте, на каву.

Я здивовано підняла брови.

— Мені потрібно відволіктися. – Серйозно промовив той, вже ведучи мене в сторону ліфта.

Я нервово посміхнулась, відчуваючи як червоніють щоки.

— Добре.

Уже в ліфті зрозуміла, ми вперше кудись ішли разом. Не на нараду. Не на зустріч по роботі. Просто так. Доречи похід разом до в’язниці я не рахую.

У холі Алекс автоматично притримав переді мною двері, легко торкнувся долонею спини, показуючи напрямок. Жест був настільки природним, що я навіть не одразу його усвідомила. Лише через кілька секунд відчула, як зрадницьки потепліли щоки. Чудово. Тільки цього мені бракувало.

Кафе знаходилося через квартал від офісу. Невелике. Затишне. І, судячи з того, як адміністратор привітався з Алексом, він бував тут часто.

Нас посадили біля вікна. Я тільки відкрила меню, коли Алекс заговорив:

— До речі. – Невпевнено чомусь почав Алекс.

— М-м?

— Мій адвокат учора подзвонив.

Я підняла голову.

— Щось сталося?

— Пам'ятаєш того ідіота з клубу?

Пам'ятаю? Як таке взагалі можливо забути. Перед очима на мить промайнув той вечір. Синець. Переляк. Біль. І Алекс, який ледве не розніс половину закладу.

— Його затримали.

Я завмерла.

— Серйозно?

— Так.

— І що тепер?

— Покарання. Справедливе.

Я насупилася.

— Настю, — спокійно перебив він. — Просто забуть про це. - Його голос став трохи жорсткішим. — Більше він тебе ніколи не потурбує.

І чомусь я повірила. Без додаткових пояснень. Без подробиць. Просто повірила.

Розмова сама собою перейшла на інші теми.

— Твоя бабуся обмовилась, що твої батьки постійно в роз'їздах.

Я усміхнулася.

— Це ще м'яко сказано. – Скривилась, не бажаючи про це говорити.

— Настільки все погано?

— Нуу… Вони люблять свою роботу. – Пожала плечиками, уникаючи відповідей.  — У моїх батьків складні стосунки з поняттям "дім". Та я…, все одно їх люблю, як і вони мене.

Алекс тихо хмикнув.

— Тепер зрозуміло, звідки в тебе ця самостійність.

— А у вас звідки ця любов командувати?

— Це спадкове.

— Я навіть не сумнівалася.

У цей момент поруч з'явилася офіціантка. Молода. Симпатична. І занадто вже усміхнена.

— Добрий день, Алексе. – Промурликала та.

— Привіт, Крісті.

— Вам як завжди?

Усмішка у дівки стала ще ширшою. Хоча куди ж ширше.

— Для вас можу принести особливий десерт.

О, уявляю який саме «десерт» могла запропонувати ця… Я мовчки крутила вилку в руках, відкинувшись на спинку стільця. Зовні зовсім спокійно спостерігаючи за їх спілкуванням.

Хоча на справді мене це до біса дратувало. І найбільше дратувало те, що я не розуміла чому. Він ж мені ніхто, бос, тоді чому мені зараз здається, що мене зараз зраджують?

— Дякую, Крісті, але сьогодні без десертів.

— Шкода.

Дівчина ще кілька секунд постояла біля столу, прийнявши наш заказ. Наче чекала чогось. Потім нарешті пішла.

Я перевела погляд на Алекса.

— Постійний клієнтка?

— Кафе непогане. Мені тут подобається. – Спокійно відповів той пожимає плечима.

Алекс незворушно відпив каву. Я продовжила крутити вилку.

— Обережніше. Ти зараз когось нею проткнеш.

Він кивнув на вилку в моїй руці. Я подивилася вниз. І зрозуміла, що справді стискаю нещасну вилку так, ніби планую когось нею заколоти.

Стало незручно за свою реакцію, та дякую Алексу, той не став продовжувати цю незручну тему.

Через пів години до столика знову підійшла та сама офіціантка. І знову. І ще раз. Після четвертого підходу Алекс мовчки покликав адміністратора. І за хвилину нас уже обслуговував інший працівник.

Зізнаюсь, мені було приємно. На кілька секунд я відвела погляд у вікно. Компанія була мені дуже приємною. І я…, хотіла би з цим чоловіком чогось більшого.

До офісу ми поверталися вже мовчки. Не тому що не було про що говорити. Навпаки. Просто мовчання раптом перестало бути…, незручним.

Біля ліфта Алекс знову притримав двері. Звичним рухом пропустив мене вперед.

Після цього обіду між нами щось змінилося. Не кардинально. Не різко. Але змінилося. Наче між нами зникла якась невидима стіна. І тепер працювати поруч із Алексом Райкером стало значно…, складніше. Бо я все частіше ловила себе на тому, що думаю про нього зовсім не як про свого керівника.

Лякало те, що я прив’язуюсь до нього. Та що буде, коли побачу його з якоюсь кицею чи сонечком, які як чула  раніше неодноразово йому телефонували.

 

Алекс Райкер

До ночі офіс майже спорожнів.

Десь далеко ще горіло світло в бухгалтерії, айтішники копалися в серверах, охорона ходила поверхами, а ми з Настею знову сиділи серед паперів, ноутбуків і нескінченної кави.

Вона втомлено потерла очі.

— Я скоро почну бачити таблиці уві сні.

— Я їх уже бачу.

— І як?

— Страшно.

Вона тихо засміялася. Я дивився на неї кілька секунд. Втомлена. Розтріпана. Без звичної впевненості. І зараз вона подобалась мені навіть більше ніж раніше.

Настя помітила мій погляд і насупилася.

— Що?

— Нічого.

Я усміхнувся.

— Ти завжди така підозріла?

Та лише пожала плечиками.  Повисла тиша. Не ніякова. Просто… тиша.

За вікнами давно стемніло. Нью-Йорк світився вогнями, а офіс уперше за довгий час здавався майже порожнім.

Настя повільно закрила ноутбук.

— Знаєш…, я ніколи не думала, що робота мрії може бути такою…, страшною.

Я уважно подивився на неї. Вона говорила тихо. Без звичних жартів.

— Страшною? — Перепитав я.

— Угу. — Вона знизала плечима. — Увесь час здається, що ти недостатньо хороший. Що помилишся. Підведеш когось. Або тебе просто… зламають.

Я прекрасно її розумів.

— До цього звикають, — тихо сказав я. – А потім просто спокійніше реагуєш на якісь проблеми.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Навіть ти?

Я усміхнувся без радості.

— Особливо я.

Настя насупилася.

— Але ви ж… — зам’ялася, — ну… Алекс Райкер.

— І що?

— Тебе ж неможливо навіть уявити.., якимось розгубленим чи незнаючим що робити.

Я тихо хмикнув.

— Досить стрибати між «ви» і «ти». Просто «ти».

Якби вона тільки знала. Скільки разів я сидів уночі в порожньому кабінеті, намагаючись утримати компанію на плаву. Скільки людей чекали від мене рішень. Скільки разів не можна було помилитися. Бо за твоєю помилкою стоять чужі гроші. Чужі сім’ї. Чужа робота. Та мрія, мрія створена ще твоїми батьками і передана вам. І як страшно підвести найближчих та найдорожчих тобі людей. Брати відчували те ж саме, впевнений в цьому на сто відсотків.

— Просто, — повільно сказав я, — чим вище підіймаєшся, тим менше маєш права боятися. А особливо помилятись адже від твого рішення залежить дуже багато.

Вона довго мовчала.

А потім раптом тихо сказала:

— Це, мабуть, дуже важко.

І так. Вона мала рацію. Це важко.

Настя сиділа навпроти мене, підібравши під себе ноги прямо на офісному диванчику, крутячи в руках уже давно охоловшу каву

Втомлена. Із сонними очима. З розкуйовдженим волоссям.
І така…, справжня.

Вона тихо усміхнулася.
        — Знаєш…, якби мені хтось пару місяців тому сказав, що я сидітиму вночі в кабінеті Алекса Райкера і говоритиму про страхи…, я б розсміялася.

— Чому?

— Бо ти створював враження людини, у якої взагалі немає проблем. Такий титан в якого все під жорстким контролем.

Я відкинувся на спинку крісла. Тиша. Лише гул кондиціонера і далекий шум нічного міста за вікнами.

Настя уважно дивилася на мене. Без звичної ніяковості. Без підколів. Просто дивилася.

І від цього погляду раптом захотілося сказати більше. Значно більше, ніж варто було.

Я дивився на неї й розумів, що пропав остаточно. Бо вперше за довгий час поруч була людина, з якою не треба грати. Не треба бути ідеальним Алексом Райкером. Не треба тримати обличчя двадцять чотири години на добу. Просто можна бути собою. І це виявилося чорт забирай приємно.

Настя потерла очі й втомлено видихнула.
         — Боже…, я зараз засну прямо тут.

— Не смій.

— Чому? Диван шкода?

— Бо потім мені доведеться тебе будити. Незручно буде, якщо зранку збереться команда, а ти тут спиш. – Хмикнув.

— І? Ну втомилась людинка. – Буркнула невдоволено.

Я усміхнувся.
        — Мені вже починає подобатися, як ти на мене бурчиш.

Вона тихо фиркнула. А потім раптом замовкла.

Наші погляди зустрілися. І цього разу ніхто не відвів очі першим. Повітря між нами ніби стало густішим. Гарячішим.

Я повільно піднявся зі свого місця, сам до кінця не розуміючи, що роблю.

Настя теж ніби перестала дихати.

— Алекс…

Тихо. Майже шепотом. Я підійшов ближче і присів навпроти неї. Так близько, що відчував легкий запах її парфумів.

Вишня і щось солодке. Небезпечне поєднання. Дуже.

— Можна питання? — хрипко запитав я.

Вона нервово кивнула.

— Чому ти все ще інколи дивишся на мене так, ніби я тебе дратую?

Настя несподівано розсміялася. Тихо. Втомлено. Красиво.

— Бо ти мене й справді бісиш. – Шепотом відповіла посміхаючись.

— Чудово.

— Самовпевнений ти Алексе Райкер.

— Є таке.

— Командувати любиш.

— Робота зобов’язує.

Вона закотила очі. А потім раптом тихо додала:
         — Але ти мені все одно таким подобаєшся.

На секунду здалося, що я ослухався. Настя різко прикусила губу, ніби сама злякалася сказаного.

— Чорт…, я це вголос сказала, так?

Я повільно усміхнувся. Усередині стало тепло.

— Сказала.

Вона простогнала і закрила обличчя долонями.
         — Боже…, можна мені провалитися під землю?

Я обережно прибрав її руки від обличчя.
         — Ні.

Настя повільно підняла погляд. І в цей момент я остаточно перестав себе контролювати. Бо дивитися на неї і нічого не робити стало неможливо.

— Ти мені теж подобаєшся, Настя. Чесно. Без ігор.

Вона дивилася так, ніби намагалася зрозуміти — серйозно я чи ні.

А потім дуже тихо запитала:
        — Упевнений?

Я усміхнувся.
        — Настільки, що брати скоро перестануть наді мною сміятися і почнуть мене боятися, адже дістали своїми підколами з моєї нерішучості.

І нарешті зробив те, чого давно хотів, поцілував її. Обережно. Ніби даючи шанс відштовхнути. Але замість цього…, Настя сама трохи подалася вперед. Несміливо. Обережно. І в мене остаточно зірвало гальма. Я притягнув її ближче, відчуваючи, як вона тремтить. І чорт… здається, ніколи ще поцілунок не бив так сильно в голову.

Коли ми нарешті відірвалися одне від одного, Настя дивилася на мене абсолютно ошелешено.

Я тихо розсміявся, упершись лобом у її лоб.

Вона сонно усміхнулася. І прямо на моїх очах почала буквально вимикатися. Моргнула. Ще раз. І ледь не клюнула носом мені в плече.

Я підхопив її за талію.
— Так. Усе. Ти більше не працюєш.

— Я працюю, — пробурмотіла вона сонно.

— Ні.

— Так.

— Настя.

— М-м-м?

— Ти зараз заснеш.

Вона обурено спробувала випрямитися.
        — Неправда. Я ще не хочу додому.

І одразу позіхнула так солодко, що я мимоволі усміхнувся. Усе. Фінал. Організм дівчини офіційно здався.

Я подивився на час. Майже третя ночі. Потім на неї. На порожній офіс. На гору документів. І прийняв рішення.

— Поїхали.

Вона сонно насупилася.
        — Куди?

— Додому Настя.

Настя різко підняла голову.

Я одразу усміхнувся:
          — Спати, Васнецова. В ночі треба спати. А то ти зараз десь між поверхами впадеш, і мені потім доведеться пояснювати твоїй бабусі, чому її онука померла в обіймах нового проекту. Він, звісно, важливий для відновлення іміджу нашої компанії. Але не такою ціною.

Вона тихо розсміялася. Втомлено. І довірливо кивнула.

А всередині в мене знову небезпечно потепліло.

Бо, здається, вперше за довгий час мені хотілося про когось піклуватися.