Розділ 14

Розділ 14

Анастасія Васнецова

Після наради офіс ніби підмінили.

Ще зранку тут пахло кавою, дорогими парфумами та нескінченними плітками про моє перевтілення. Співробітники обговорювали мою нову сукню, чоловіки розсипалися в компліментах, а частина жіночого колективу мало не скреготіла зубами від невдоволення.

Тепер усе це здавалося якимось далеким і неважливим. Плітки зникли миттєво. Їх задушив страх. Коридорами компанії ширилася паніка.

Люди рухалися поверхами швидкими нервовими кроками, перегукувалися пошепки, постійно озиралися. Атмосфера нагадувала корабель, на якому щойно виявили пробоїну нижче ватерлінії.

І найгірше було те, що ніхто не знав її справжніх розмірів. Хтось гарячково копіював документи для перевірки. Хтось, навпаки, видаляв із ноутбуків усе підряд з такою швидкістю, ніби на дисках зберігалися державні таємниці.

Айтішники носилися поверхами з планшетами та папками настільки швидко, що я починала підозрювати: ще трохи — і вони відкриють для себе телепортацію.

Працівники служби безпеки з'являлися всюди. Біля ліфтів. У бухгалтерії. У відділах продажів. Навіть у кімнаті відпочинку.

Від одного їхнього вигляду люди починали нервово випрямлятися та поспішно закривати вікна на моніторах.

Я сиділа за своїм столом, переглядаючи статистику рекламних переходів, коли повз кабінет майже пробігла Сюзан із юридичного відділу.

Заплакана. Бліда. Налякана.

— Настю, ти вже здала телефон на перевірку? — пошепки запитала вона, нервово озираючись.

— Здала. А що сталося?

— Господи..., вони перевіряють усе. Навіть особисті рахунки.

Я знизала плечима.

— Компанія офіційно підключила відділ боротьби з фінансовим шахрайством. У такій ситуації це нормально.

— Нормально?! — мало не пискнула вона. — Це жахливо!

І, не чекаючи відповіді, поспішила далі. Я провела її задумливим поглядом.

Колектив остаточно розколовся. Перші панікували. Другі перетворилися на детективів.

Останні взагалі отримували задоволення від того, що відбувається. Шукали підозрюваних, будували теорії змови та обговорювали кожен погляд, кожне слово й кожен крок колег.

Особливо старалася Маріса. Ну хто б сумнівався. Пані виглядала так, ніби особисто очолювала спеціальну слідчу групу. Від паніки та невпевненості яку вона проявила в конференц залі не залишилось і сліду.

Вона гордо крокувала офісом на своїх шпильках, притискаючи планшет до грудей, і голосно ділилася власними висновками.

— Я так і думала, що в компанії завівся щур, — заявила вона біля каво машини так голосно, щоб почули всі присутні.

Я ледь не вдавилася кавою. Та невже? Знову щур? Мабуть, саме гризуни сьогодні були її улюбленою темою. Адже всім чудово було відоме моє прізвисько. І з кожним своїм словом Маріса кидала зухвалі погляди в мій бік.

Хотіла встати та закрити двері в кабінет, щоб не слухати усього цього…. Та ось сьогодні усі двері в усі кабінети повинні були бути відкриті. Чорт, як себе стримати та не прибити цю заразу?

— Дехто занадто швидко просувається кар'єрними сходами, — багатозначно продовжила вона, знову кидаючи погляд у мій бік. — Можливо і не просто так. Хто знає.

Я повільно поставила чашку на стіл. Спокійно, Настю. Спокійно. Ти вже була у в’язниці, тобі там не сподобалось. Не душити ж …, цю…, просто посеред офісу. Свідків дуже багато.  Хоча…, чесно.., бажання було напрочуд сильним.

На щастя, саме в цей момент у відділ зайшов Неш Райкер. І судячи з його обличчя, сьогодні він був останньою людиною, яку варто було дратувати.

— Марісо, — ліниво протягнув він, — а вам не здається дивним, що ви надто активно цікавитеся перевірками? Вам нема чим зайнятись? Чи у вас свої якісь інтересе в даній справі?

У відділі миттєво запала тиша. Навіть принтер перестав друкувати. Маріса натягнула усмішку.

— Що ви. Я просто хвилююся за компанію.

— Настільки хвилюєтесь, що вже втретє намагаєтеся дізнатися у служби безпеки, які саме рахунки перевіряють?

Кілька співробітників здивовано переглянулися. Маріса зблідла. Помітно.

— Це звичайна цікавість.

— Ага.

Неш посміхнувся. Небезпечно.

— Особливо для людини, яка ще годину тому кричала про порушення особистих кордонів.

Маріса стиснула губи.

— Бо це втручання в приватне життя.

— Компанія втратила інформацію на мільйони доларів, — холодно відповів Неш. — Тому зараз перевірятимуть усе.

Його голос став жорсткішим. Чесно, я ще ніколи його не бачила таким…, таким серйозним та злим. Але всі все прекрасно розуміли.

— Телефони. Рахунки. Листування. Робочі пристрої. Якщо знадобиться — навіть історію браузера.

У когось із працівників нервово скривилось обличчя.

— Чи вам є чого боятися?

Маріса різко відвернулася.

А я замислилася. Ні. Щось тут не складалося. Маріса була неприємною. Пихатою. Мстивою. Але не дурною.

Вона занадто любила себе, гроші та комфорт, щоб ризикувати реальною кримінальною справою.

Ні. Тут було інше. Пихатість та заздрість. От і все. На щось більше в неї би розуму не вистачило.

Я повернулася до звітів. Година. Друга. Третя. Цифри миготіли перед очима. Графіки. Переходи. Сервери. Рекламні кабінети. Було те, що не давало покою, і змушувало повертатись знову і знову…

 Поки не зрозуміла…

Підозріла активність, яка повторювалась за однією схемою. Раз за разом. Знову. І знову.

І ці переходи з'являлися лише після внутрішнього завантаження матеріалів на тестові сервери. Не до. Не під час. Саме після. Хтось точно знав, що тестові сервери вже працюють. Мав до тих доступ, хоча той давався в обмеженій кількості.

Я відчула, як серце пропустило удар.

Хтось чекав. Знав. Спостерігав. І діяв тільки тоді, коли потрібна інформація вже була готова.

А це означало лише одне. Людина перебувала дуже близько до процесу. Набагато ближче, ніж ми припускали спочатку. Це дуже обмежене коло людей.

Знову всіх збирали до конференц зали. Схопивши ноутбук направилась туди. Чим ближче підходила, тим сильніше відчувала напругу. Коридори буквально гули. Працівники служби безпеки заходили в кабінети. Айтішники відключали комп'ютери. Хтось сперечався. Хтось уже відверто сварився. А біля конференц-залу взагалі творився хаос, стовпотворіння з працівників майже усіх відділів.

Двері були відчинені навстіж. Усередині лунали розлючені голоси.

— Як ви могли це проґавити?! — гаркнув Алекс.

Від цього тону навіть у мене мурашки пробігли по спині. Зазвичай його голос викликав зовсім інші реакції. Зараз же хотілося непомітно сісти десь у тиші та видихнути.

— Ми перевіряли систему! — виправдовувався глава IT.

— Недостатньо добре, очевидно! — відрізав Томас.

— У нас не було причин підозрювати внутрішній витік.

— Тепер є, — крижаним голосом промовив Алекс. — І може вже досить ходити по колу? Пора починати працювати. Чи вам всім знайти компетентну заміну?

У кімнаті стало тихо. Дуже тихо. Я обережно зайшла всередину. І майже одразу впіймала його погляд. Важкий. Втомлений. Роздратований. І …, уважний. Так, ніби він автоматично знаходив мене серед десятків людей, переконатись що я на місці.

Мені раптом стало ніяково. Особливо коли помітила, як один із керівників відділу реклами, відверто задивився на мене. І, судячи з виразу обличчя Алекса, він це теж помітив.

Він напружився. Погляд потемнів.

Ох... Не буду брехати. Це було до біса приємно. Але зараз точно не час думати про такі речі. Бо компанія продовжувала розвалюватися просто на наших очах.

 

***

До вечора офіс остаточно перетворився на філію божевільні. Додому нікого ще не відпускали, перевірка тривала, і здавалось найближчими годинами ми всі точно тут застрягли.

Бухгалтерія дружно пила заспокійливе. Юристи сварилися між собою. Айтішники вже нагадували людей, які не спали кілька діб. А атмосфера ставала дедалі важчою.

І найбільше це було помітно по Марісі.

Вона вже не роздавала поради біля кавомашини і не намагалася привертати до себе увагу. Навпаки. Весь день дівчина ходила похмура, різка й роздратована.

Коли співробітники починали шепотітися за її спиною, вона різко оберталася. Коли хтось замовкав при її появі — стискала зуби так, що жовна ходили.

А шепотілися тепер багато. Занадто багато.

Після ранкової сцени на нараді та розмови з Нешем частина колективу точно вирішила, що саме вона знає більше за інших мотивів. Адже часто скаржилась, що її не цінять і мало платять.  Хоча це було неправдою. Платили тут достойно.

Я кілька разів ловила уривки чужих розмов.

— Бачила, як вона нервує?

— А може, недарма?

— Та ні, вона б не ризикнула...

— Хто знає...

Плітки розповзалися офісом швидше за будь-які офіційні новини.

І хоч я не відчувала до Маріси особливої симпатії, зараз мені навіть стало трохи шкода її.

Підозри колективу — річ неприємна.

Особливо коли доказів немає.

Ближче до вечора я випадково зіткнулася з нею біля кулера. Маріса саме наливала воду в паперовий стаканчик. Рука сіпнулася. Частина води пролилася на стільницю.

— Обережніше, — я сказала це машинально.

Та різко підняла голову. В очах на мить промайнуло щось схоже на втому. Справжню. Без звичної зверхності.

— Дякую, сама впораюся.

Вона схопила серветки й швидко пішла геть. Я задумливо дивилася їй услід. Щось у всій цій ситуації не складалося. Маріса була заздрісною. Маріса любила плітки. Маріса обожнювала інтриги. Але зараз її поведінка більше нагадувала людину, яка потрапила під каток чужих підозр, ніж того, хто дійсно щось приховує.

Втім, робити висновки було рано. Занадто рано. У компанії вистачало людей, які сьогодні нервували не менше за неї. І поки служба безпеки перевіряла співробітників, я продовжувала переглядати звіти. Тому що одне я розуміла абсолютно точно.

Один із команди брехав. І рано чи пізно цей хтось обов'язково припуститься помилки. І тоді…, цьому комусь вже точно не позаздриш.