Розділ 11

Розділ 11

Алекс Райкер

Найбільше я ненавиджу, коли з мене намагаються зробити дурня і маніпулювати мною. Нав’язати свою думку та повернути моє життя так, як було б вигідно комусь, але не мені самому.

А Кітті була ще тією маніпуляторкою. Я давав їй гроші на її потреби. Брав із собою як супутницю на різні заходи, допомагав заводити потрібні знайомства. А вона натомість дарувала мені чудовий секс. У цьому вона була хороша. І мене все влаштовувало.

Ось тільки з кожною нашою зустріччю я все частіше почав чути докори у свій бік через неуважність. А знайомі ніби ненароком називали Кітті моєю нареченою.

Спочатку я не звертав уваги на такі обмовки. Мені було абсолютно байдуже. Я неодноразово нагадував Кітті, що не збираюся на ній одружуватися. А вона, в свою чергу, запевняла мене, що найближчим часом і сама не готова обтяжувати себе сімейними узами. Повторювала, що її все влаштовує.

А от зараз, почувши ім’я Рассела Кітча, я був на сто відсотків упевнений, що саме Кітті підіслала його до Анастасії. Вона знала цього мужика. Я неодноразово чув від неї це ім’я.

Кітті часто згадувала його, розповідала, як вони веселилися в клубах, коли я скасовував наші зустрічі. Мабуть, таким чином хотіла змусити мене ревнувати.

А мені було абсолютно байдуже. Мені було плювати, з ким вона проводить свій вільний час. Так само, як і сам я не зберігав вірність тимчасовій коханці. І від неї подібного ніколи не вимагав.

Ким взагалі треба бути, щоб нацькувати такого амбала на зовсім юну дівчину? А якби я не встиг і сталося б щось непоправне? Це ж кримінальна справа. Раніше я думав, що в цієї жінки є мізки. Не знав, що вони розміром із куряче яйце.

Від злості скрипнув зубами. Та я був готовий тієї ж миті зірватися з місця і скрутити цій заразі шию, щоб неповадно було так чинити. А тим часом слідчий продовжував нас розпікати за неналежну поведінку. Вихваляв «порядного чоловіка», який не став на нас заявляти, попри наш жахливий вчинок.

Анастасія була на межі — я це прекрасно бачив. Вона від злості стискала й розтискала кулачки, ніби уявляла в них чиюсь шию. І я чудово розумів усе її обурення та невдоволення. Тільки от дозволь я їй зараз висловитися щодо того, що сталося насправді, — і ми застрягнемо тут надовго. Бо поки все з’ясують, мине ціла вічність.

Я ж сам розберуся з усім набагато швидше.

Схопив дівчину за руку, не дозволяючи їй підхопитися з місця, поглядом закликаючи мовчати.

Вона ж у відповідь нагородила мене таким пекучим поглядом, що я дивуюся, як тієї ж миті не провалився крізь землю і не розсипався купкою попелу на підлогу.

Про себе ж хмикнув. А ця дівчина ще та штучка. І боюся, те, що я змусив її зараз замовкнути, мені так просто з рук не зійде.

 

 

Алекс Райкер

Щойно ми переступили поріг відділку поліції, як Анастасія тут же радісно заверещала, змушуючи рідкісних перехожих о такій ранній порі здивовано коситися в наш бік.

Хмикнув. Так, вигляд у нас ще той. У дівчини наливається синець на вилиці, і губа припухла. Обережно провів руками по своєму обличчю. За больовими відчуттями розумію, що виглядаю не краще, а то й гірше.

Вона радісно заверещала, розмахуючи руками в різні боки та кружляючи на місці.

— Ось яка ти, свобода! Яскраве сонечко, свіже повітря, як же я за вами скучила!

Хмикнувши, обмінявся веселими поглядами зі своїм адвокатом. Тейлор зацікавлено косився в бік дівчини, а от мені його погляд не подобався.

— Люба, ти радієш так, ніби нас затримали не на кілька годин, а на пів життя.

Вона фиркнула.

— Та ці кілька годин ніби пів життя в мене забрали.

Переставши кружляти, метнулася до Тейлора й повисла в того на шиї.

— Дякую. Дякую. Дякую. Ви мій рятівник. Мій герой.

Дівчина щебетала, продовжуючи притискатися до адвоката. А той усміхався й не поспішав її відсторонювати.

Я не витримав першим. Схопив цю заразу за талію і потягнув на себе, нарешті відриваючи від адвокатишки. Стримуючись, щоб тому не врізати.

Смикнув себе на думці. Якого біса я взагалі творю?

Не розумів. Та й зараз не мав бажання в цьому розбиратися. Подумати й усе усвідомити в мене ще буде час.

Примружившись, невдоволено скосився на Настю.

— А де ж мої подяки? Узагалі-то це я врятував тебе в клубі. Але мені чомусь ніхто не поспішає дякувати.

Та замість подяк мене зміряли грізним поглядом.

— А ви, — вона ткнула мене пальчиком у груди, — спочатку поясніть мені, чому не дали розповісти правду. — Примружилася. — От відчуваю, що тут не все так просто. Я помітила, як ви скривилися, почувши ім’я того мудили. — Невдоволено тупнула ніжкою, чим викликала усмішку. — От коли все дізнаюся, тоді й вирішу, чи варто вам взагалі дякувати.

Тейлор протягнув дівчині візитку.

- Ось. Тримайте. Можливо щось згадаєте з минулого вечора. Деталі знаєте важливі.

Швидко перехопив його візитку обдарувавши злим поглядом цього ловеласа. Той лише на це хмикнув. А от Настя…, ох уж ця Настя.

- Гей, ану поверніть. Це мені дали.

- Не забувай я був там також. Так що пам’ятаю усі деталі. І сам ще раз розповім їх Тейлору.

- А от і не всі

Схрестила руки на грудях ця зараза, привертаючи до своїх красот ще більше уваги. А то Тейлор і так мало туди вирячався.

- Взагалі то, цей громила сказав, що якась Кітті передавала мені привіт. І продемонстрував моє фото на своєму телефоні. Сказав йому чудово заплатили аби мене провчити не переходити дорогу кому не треба. А я взагалі не уявляю хто ця мадам. І коли я встигла їй там щось перейти?

Скрипнув зубами. От стерво. Придушу власноруч цю ненормальну.

- Не хвилюйся, я з усім розберуся.

Настя примружилась.

- І чому мені здається що вам відомо хто така ця загадкова Кітті?

Дівчина підійшла ближче, пристально дивлячись мені в очі. Да так підозріло та грізно, що ледь не відступив першим. І цим самим би підписав собі смертельний вирок.

Швиденько насупився, аби мене зараз не розкрили та не придушили прямісінько на порозі відділку поліції. І судячи з задоволеного погляду Тейлора дівчину той відманить. Та ще і моє тіло допоможе закопати. От тобі і товариш.

Швиденько згорнувши неприємну тему, викликали Насті таксі та відправили дівчину додому. А сам попрямував до клубу, забирати власне авто.

Ще треба швиденько придушити одну не в міру ненормальну дівку. Доки та ще щось не викинула. А то щось вона сильно загралась. Настав час поставити ту на місце на розірвати наші стосунки. Назавжди.  

 

Анастасія Васнецова

Робочий понеділок видався доволі дивним.

Сліди на обличчі мені якось вдалося замаскувати тональним кремом, хоча губа все ще була припухлою і боліла.

Боси — Томас із Нешем — кидали на мене співчутливі погляди, а на Алекса — осудливі. Я не розуміла, що відбувається. Але й розбиратися не хотіла. Мене не діставали допитами — і на тому спасибі. А все інше, сподіваюся, забудеться, як страшний сон.

Бабуся, звісно ж, влаштувала мені прочухана. Хапалася за серце і пила заспокійливе, примовляючи, яка ж я в неї незграбна. Як так можна себе не берегти? Адже я могла й голову свою таку безтолкову розбити. А я мовчала, винувато опустивши погляд.

Звісно, я не розповіла їй усієї правди. Сказала, що випадково зламала підбор і впала, зачепившись за кут якоїсь тумби.

А що? У бабусі тиск та й вік — хвилюватися їй протипоказано. Та й я за нас обох уже перенервувала ще того дня. А зараз просто не хотіла згадувати те, що сталося, і тим більше про це говорити.

Легше було списати все на нещасний випадок і власну незграбність, нікого не хвилюючи.

Друзям, до речі, теж наспівала схожу байку. Подруга, щоправда, скептично примружилася, точно мені не повіривши. Але, спасибі, не стала при хлопцях демонструвати свою недовіру. Відчуваю, потім допиту мені не уникнути. Ай, та й нехай.

Засіла в кабінеті, занурившись у роботу, намагаючись відволіктися від зайвих думок. Роботу ж ніхто не скасовував. А накопичилося її доволі багато. Моя начальниця все більше мені доручала справ. І це було чудово.

Після кількох годин праці на столі височіла пристойна купа готових договорів, які потребували схвалення керівництва та підпису.

Задоволена своїми успіхами, відкинулася на спинку крісла.

— Ого. Оце я молодець.

Обережно почала розминати затерплі пальці. Було близько першої дня. Усі давно пішли на обід, і мені теж слід було це зробити. От тільки спочатку треба занести договори до приймальні Алекса. А вже потім можна й сходити пообідати. Їсти, як не дивно, не хотілося, а от від кави я б точно не відмовилася.

Накинувши свій сірий піджак, який, до речі, я так і не встигла змінити на щось пристойніше. Ну знаєте, мені якось не хотілося тинятися торговим центром із «таким» обличчям. Тож знову довелося відкласти зміну іміджу на потім.

Підхопивши підготовлені договори, помчала до Роуз, особистої секретарки Алекса. В надії, що та ще не втекла на обід. Прибігла якраз вчасно — дівчина вже збиралася покидати приймальню.

— Привіт, як добре, що я тебе застала.

Захекавшись після пробіжки на шпильках, сперлася об стіну, намагаючись віддихатися.

Вона мило мені усміхнулася. Останнім часом ми з нею навіть трохи здружилися, часто почали разом ходити на обід. Ну, у ті дні, коли мені не вдавалося поцупити в Томаса Елізабет, щоб хоч трохи з нею побалакати.

Томас кидав на мене невдоволені погляди, щойно я першою цупила новоспечену подругу в нього з-під носа. А я робила вигляд, що зовсім не розумію, чому він намагається поглядом пропалити в мені пару дірок, і мило йому посміхалася. Елізабет же, навпаки, забавляла вся ця ситуація. Вона задоволено хмикала, поглядаючи на чоловіка, і знизувала плечиками.

— Ти вчасно, я вже майже втекла. У тебе щось термінове?

Заперечно хитнула головою.

— Не настільки, щоб позбавляти тебе законного обіду.

Підійшла до її столу й скинула на нього стос паперів. Та присвиснула.

— Ого. І коли ти встигла стільки всього написати?

Хмикнула.

— Ранок виявився продуктивним. Нехай шеф ознайомиться. Сподіваюся, його все влаштує, і він усе підпише. — Зітхнула. — Не хочеться знову до цього повертатися і щось переробляти.

На обід вирушили разом. І вже за якихось пів години ситі й задоволені ввалилися до приймальні, щасливо усміхаючись. От завжди знала, що ситий шлунок піднімає настрій, а зараз точно в це повірила.

Рик Алекса, що долинув до приймальні з його кабінету, змусив мимоволі підскочити. Ми з Роуз синхронно зробили крок назад.

Ми б, мабуть, так і продовжили відступати, от тільки, зробивши ще один крок, я відчула, як спиною упираюсь в якусь перешкоду, і знову здригнулася, обернувшись. У дверному прорізі стояв Неш і загороджував нам усі шляхи до відступу.

— Куди? — Усміхнувся своєю обеззброюваною усмішкою.

Ткнула пальчиком йому за спину.

— Туди.

Відповіла чомусь пошепки. Неш спантеличено втупився в нас.

— Навіщо? — Так само пошепки запитав він.

Ми з Роуз швидко перезирнулися і випалили в один голос.

— Нам треба. Дуже.

І тут із кабінету Алекса знову долинули його грізні крики. Двері розчинилися, і звідти вийшов злющий бос, притискаючи трубку до вуха і з кимось активно сперечаючись.

Ми з Роуз сіпнулися. І за лічені секунди опинилися за спиною Неша, виставляючи його бар’єром між нами та злючим Алексом.

Усередині мене все волало, що треба тікати. І терміново. Таким злючим боса я ще ніколи не бачила. Та що там, я взагалі навіть подумати не могла, що він уміє так кричати.

Знову почали з Роуз відступати, тільки цього разу потягнули Неша за собою. Той спантеличено озирнувся.

— Що? — Запитала на його німе питання. — Ми тікаємо. І вас рятуємо. А то приб’є ненароком. Шкода ж. Молодий ще. Поживіть.

Неш не витримав і пирснув зі сміху. Тим самим привернувши до себе увагу Алекса.

Дівчата не стали уточнювати, кому саме адресований той злий примружений погляд, і швидко ретирувалися у «дуже» термінових справах. У надії, що Неш хоч трохи заспокоїть братика.

Не знаю, що його так розлютило, та й лізти з розпитуваннями я б не ризикнула. Але зарубку собі залишила. Ніколи. Взагалі ніколи не злити боса.

Це ж бомба сповільненої дії. Ось що означає накопичувати все в собі. Так і рвонути недовго.

 

 

Алекс Райкер

— Візьми слухавку.

Я дивився на екран телефону так, ніби міг спопелити його поглядом.

— Візьми. Чортову. Слухавку.

Третій день. Три довбаних дні Кітті ховалася невідомо де після того, як з'ясувалося, що саме вона заплатила верзилі за той напад на Настю в клубу.

Навіть зараз від самої згадки всередині все закипало.

Якби тоді я не втрутився так швидко, усе могло закінчитися значно гірше ніж парочкою синців.

І Кітті це прекрасно розуміла. Саме тому втекла з міста. Я особисто їздив до неї додому. Порожньо.

Консьєрж повідомив, що панночка поспіхом виїхала за кілька годин до мого візиту.

Телефон був на гучному зв’язку, адже я не припиняв спроб все ж додзвонитись. І…, нарешті мені відповіли. Відчуває зараза що я вже на грані.

— Алекс?

Усміхнувся.

— Нарешті. - На тому кінці дроту повисла напружена тиша.

— Ти за мною скучив любив? Вибач що так зникла, справи. Ну сам розумієш. – Щебетала та.

— Ні. Не розумію. - Голос у мене був настільки спокійний, що самому стало моторошно.

 —   Любий ти чому такий злий? Щось трапилось? – Мурликала та в трубку, роблячи вигляд що нічого не відбулось. Усе добре, а мені там щось привиділось.

— І ти ще питаєш, що трапилось? Та зараз серйозно ламаєш комедію і віриш що я в це повірю?

—Любій…

—Досить. – Гаркнув, не стримавшись. Ти найняла свого ручного ідіота напасти на мою співробітницю.

—Любий та про що ти таке говориш? Я і когось наняла? Ти взагалі про що? Любий я тебе не розумію?!

—Кітті досить ламати комедію. Твій ручний песик у всьому зізнався. – В телефоні повисла тиша. – Нужбо, чому мовчиш? Чим ти взагалі думала коли таке творила? – Знову не втримався переходячи на крик. Я не розумів цю ненормальну. Це ж чим треба було думати, щоб таке викинути? Чи там взагалі є чим думати?

— А що я? – Заверещала ця ненормальна. - Він мав просто налякати її!

Я так стиснув телефон, що той ледь не тріснув.

— Просто налякати?

— Алекс...

— Ти хоч розумієш, наскільки тобі пощастило, що з Настею все гаразд?

— Я не хотіла...

— Замовила нападника і не хотіла?

— Це був емоційний зрив!

— Ні, Кітті. Це кримінальний злочин.

У слухавці почувся нервовий видих.

— Ти мені погрожуєш? Із за якоїсь дівки в клубі? – Верещала та. — Після всього що нас пов’язує? Алексе як ти можеш?

— А що по твоєму нас пов’язує? -  Я вже кричав не стримуючись.

— Алекс..., як ти …

— Кітті що? Нас нічого серйозного не пов’язує і ніколи не пов’язувало. Я тебе не обманював. Наші стосунки були тимчасовими і без обов’язків. І ти сама погодилась на такі умови. САМА. Які можуть бути питання? – Знову перейшов на крик. — Ти взагалі розумієш шо могло трапитись не з’явись я вчасно? Які могли бути наслідки? Той придурок був п’яний і взагалі себе не контролював.

— Ти перебільшуєш!

— Ні. Це ти недооцінюєш наслідків. Та тобі взагалі потрібна консультація психіатра. Та ізоляція від людей.

У кабінеті стало так тихо, що було чути навіть гул кондиціонера.

— Це ти винен у всьому!!! – Та почала верещати звинувачуючи в усьому мене, захльобуючись риданнями. - Я любила тебе! А ти? Ти…

— Любила? -Я засміявся. Коротко. Без жодної веселості. — Кітті, про що ти? Ти любиш лише себе і нікого іншого.

Кітті все волала.

- Ти зруйнував мені життя! Це ти в усьому винен! Ти!

— Ти руйнуєш власне життя сама. Тобі на цей раз пощастило, якщо не припиниш творити дурниць не думаючи про наслідки…, довго насолоджуватись життям на волі не доведеться.

— Алекс..., ти…, ти мені погрожуєш?

— Я повідомляю тобі реальні наслідки які несуть за собою твої вчинки. І якщо ти думаєш, що я це просто забуду, то ти мене взагалі не знала.

Я відключив дзвінок. І ще кілька секунд дивився в стіну. Чорт, а чим саме думав я, коли приймав рішення зв’язатись з цією ненормальною?

Потер руками обличчя, та зробив кілька глибоких видихів  намагаючись заспокоїтись.

І лише тоді зрозумів, що за дверима щось відбувається. Піднявшись із за столу вийшов до приймальні.

І…, завмер.

У приймальні біля столу секретаря стояв Неш. А за ним ховалися дві жінки. Моя секретарка. І…, Настя.

Обидві виглядали так, ніби побачили живого динозавра. А Неш... Неш реготав. У голос. Тримаючись за живіт.

— Що смішного?

Брат заржав ще голосніше.

— Господи..., твоє обличчя...

— Неш.

— Та не можу... – Продовжив сміятися той.

— Неш!

Він витер сльози.

— Ти б себе чув!

Я перевів погляд на дівчат. Настя миттєво сховалася за спину Неша. Секретарка теж зробила крок назад. Я примружився. А дівчата зробивши ще крок назад, швидко зникли за дверима приймальні, та прикрити ті за собою.

Неш знову захрюкав від сміху.

— Ну ти брате і дає. Я такого навіть не очікував.

— Ти про що?

— Алекс, тебе було чути на половині поверху.

— Перебільшення. – Махнув рукою, відмахуючись від цього жартівника, що продовжував триматись за стіл аби не впасти від сміху.

— Мені спочатку здалось, що ти когось убиваєш.

Я кліпнув.

— Що?

Неш уже буквально сповзав по стіні.

- Ну ти брат і даєш.

- Ну радий що повеселив тебе. – Хмикнув, влаштовуючись в кріслі секретаря закидаючи ноги на стіл. — Кітті нарешті зав’ялась.

Неш в туж мить перестав ламати комедію.

- Сподіваюсь ти відкрутиш цій ненормальній її довбешку? - Примруживши очі подивився на мене.

- Не думав же ти, що я пробачу їй таке? Такі вчинки так просто спускати не можна. Тейлор вже над цим працює. І повір, Кітті легко не відкрутиться.

Неш кивнув, погоджуючись. Адже коли я розповів братам про ситуацію, що сталася з Настею через Кітті, мене самого ледь не придушили. Причому майже буквально.

Томас мовчки вислухав усе до кінця, а це завжди було дуже поганим знаком. Коли Томас мовчав, значить, він був по-справжньому злий. І цього разу його злість була цілком виправданою.

Після того як я розповів, що саме Кітті стояла за нападом на Настю, брати дивилися на мене так, ніби я особисто допустив цю ситуацію. І, якщо бути чесним із собою, частина провини справді лежала на мені. Саме через мене ця жінка з'явилася в житті Насті. Саме через мене вона вирішила перейти всі можливі межі.

Томас був особливо розлючений. Його найбільше обурювало те, що я не помітив небезпеки раніше і дозволив Кітті так довго залишатися поруч зі мною. Він завжди вважав її нестабільною, а тепер був переконаний, що всі тривожні сигнали були очевидними ще задовго до ситуації з Настею.

Неш, як завжди, намагався розрядити атмосферу жартами, але навіть він швидко зрозумів, що цього разу нікому не смішно. Попри звичні підколи, обидва брати були справді стривожені.

І справа була в Насті.  Якби того вечора з нею щось сталося, я б ніколи собі цього не пробачив.

І так…, я дійсно за неї злякався. Хоч сам можливо до кінця не розумів свого ставлення до дівчини…, але вже точно не бажав їй зла з моєї вини.

Брати теж помітили мою зацікавленість дівчиною. Та дякую їм, не стали мене смикати та якось провокувати на якісь відповіді. До яких я ще можливо сам був не готовий. Мене просто підтримали. 

І саме тоді я вкотре зрозумів, наскільки мені пощастило з родиною.

Навіть якщо ці двоє не втрачали жодної нагоди добряче потріпати мені нерви.