Розділ 12

Розділ 12

Анастасія Васнецова

Зранку я прокинулася навіть раніше за будильник. Нервувала. І водночас не могла дочекатися реакції колег на своє перевтілення.

Останні вихідні я провела більш ніж продуктивно. Вперше за довгий час вирішила витратити гроші не на чергові курси чи книги з маркетингу, а на себе. І ні, жодних клубів, вечірок чи авантюр. Попри всі вмовляння подруги. Досить. Вже навідпочивалась.

Натомість я влаштувала собі справжній марафон шопінгу.

Спочатку була стилістка, яка мало не схопилася за голову, побачивши мій гардероб із десятка однакових сірих костюмів. Потім кілька годин по магазинах, примірочних і дзеркал. Я навіть не підозрювала, що можу виглядати настільки інакше.

У моїй шафі з'явилися сукні. Багато суконь. Елегантні. Жіночні. Красиві. Ні чим не схожі на мій попередній стиль.

З'явилися нові туфлі, кілька блузок, стильні пальта, прикраси й навіть парфуми, які консультантка назвала «небезпечними для чоловічого населення».

Я тоді лише розсміялася. А зараз, згадуючи її слова, чомусь відчувала дивне хвилювання.

І хоч мій новоспечений залицяльник остаточно зник із радарів я не сумувала. У нього кар'єра, зустрічі, відрядження та, очевидно, відсутність часу на побачення. Про що дуже активно злилась подруга. Адже завжди казала, що ми гарна пара, ще під час нашого спільного навчання. Мені здається, що та більш розчарувалась ніж я сама.

Та й якщо бути чесною... Я сама про нього майже не згадувала.

Зате про Алекса Райкера думала постійно. Я хотіла знову побачити той погляд. Той самий. Обпалюючий. Небезпечний.

Сповнений бажання. Такий який спочатку бачила в клубі. Потім біля поліцейського відділку. І, якщо вже бути відвертою із собою, мені шалено подобалося те, як він на мене дивився. Хотілося ще.

Після душу я швидко почала збиратися.

Одягнула заздалегідь підготовлену сукню-олівець темно-вишневого кольору, яка ідеально лягала по фігурі, підкреслюючи всі потрібні вигини. Спереду вона була досить стриманою. Довжина майже до коліна. Акуратний виріз. Жодної вульгарності.

Та варто було зробити кілька кроків, як розріз збоку відкривав довгі ноги майже до мережива панчіх. Стримано. Але дуже ефектно. Саме те, що потрібно.

Волосся я уклала великими локонами, дозволивши їм вільно спадати на плечі. Легкий макіяж завершив образ.

Покрутившись перед дзеркалом, я залишилася більш ніж задоволеною результатом.

Бабуся уважно обдивилась мене обійшовши по колу, і задоволено покивавши головою побажала успіхів. Здається мені, що вона про щось здогадується. Але поки що мовчить. Та допиту бути. І мені не вкрутитись.

Та поки що, підхопивши сумочку, я попрямувала до таксі.

Щойно я переступила поріг офісу, як зрозуміла — ефект перевершив усі очікування.

Адміністратор на рецепції буквально зависла на кілька секунд.

Охоронець біля турнікетів двічі привітався.

А в ліфті один із менеджерів так старанно намагався не витріщатися, що ледь не натиснув кнопку аварійної зупинки замість потрібного поверху.

І це був лише початок.

Коли я йшла коридорами офісу, погляди буквально переслідували мене.

Чоловіки усміхалися. Деякі відверто милувалися. Дехто навіть наважувався робити компліменти.

— Анастасіє, ви сьогодні просто неймовірно виглядаєте.

— Не впізнав вас.

— Вау...

Я лише ввічливо дякувала й ішла далі.

Зате жіноча частина колективу реагувала значно цікавіше. Кілька дівчат щиро усміхалися. Дехто навіть похвалив сукню.

Але більшість... Ой, більшість була незадоволена.

Хтось кривив губи. Хтось демонстративно відводив погляд. Хтось проводжав мене таким поглядом, ніби я особисто відібрала в них премію року.

А одна особливо ображена помічниця бухгалтера навіть врізалася в шафу, настільки активно намагалася простежити за мною очима.

Я ледь не розсміялася. Так, сьогодні я безумовно стала головною темою офісних пліток. І це було приємно. Дуже приємно.

Але вже ближче до обіду стало зрозуміло — моє перевтілення перестало бути головною новиною дня.

Бо в компанії почався справжній хаос. Спочатку з'явилися якісь незнайомі люди в ділових костюмах. Потім прибули аудитори. За ними — юристи. Після цього я помітила кількох співробітників служби безпеки, які поспіхом переносили коробки з документами.

А ще через пів години офіс буквально вибухнув чутками.

Люди бігали поверхами. Телефони розривалися від дзвінків. У переговорних одна за одною зачинялися двері. Співробітники збиралися групками й пошепки обговорювали події.

Версії були одна безглуздіша за іншу. Хтось стверджував, що компанію продають. Хтось був переконаний, що прийшла податкова.

Одна особливо винахідлива дівчина взагалі заявила, що Алекс Райкер потрапив у міжнародний шпигунський скандал.

Я ледве стрималася, щоб не розсміятися. Але смішно було недовго.

Коли прийшло повідомлення про термінову нараду для всього керівного складу та замів, стало зрозуміло — справи справді серйозні. І дуже.

Постукавши, я зайшла до конференц-залу. За столом сиділи всі. Абсолютно всі. І атмосфера була такою напруженою, що її можна було різати ножем.

На столах лежали папки. Ноутбуки. Роздруківки. Фінансові звіти. Декілька людей говорили одночасно. Хтось сперечався. Хтось нервово гортав документи. А глава служби безпеки виглядав так, ніби за останню добу постарів років на десять.

Я тихенько присіла збоку. І саме тоді мало не облилася кавою завдяки Марісі...

І готова була посперечатися, що зробила вона це навмисно. Маріса, наша місцева стервочка, яка нині займала посаду помічниці бухгалтера, недолюблювала мене ще в образі сірої мишки. А побачивши сьогодні в новому стилі — так узагалі була готова спалити одним лише поглядом. Без суду й слідства.

Пані мала великі плани на кар’єрне зростання, а точніше — жадала охмурити одного з босів.

Першим у її списку був старший із братів, Томас. Але він узяв собі за дружину Елізабет. А та, доволі грізно берегла своє. І я її розумію.

От тільки Маріса здаватися не поспішала, адже була впевнена, що в неї є ще дві спроби реалізувати свої плани. І Алекс став наступною жертвою на її кар’єрній драбині. Мене ж вона вважала своєю конкуренткою. І не соромилася шкодити. Бажаючи будь-яким способом усунути суперницю.

Її навіть не бентежили місцеві плітки й глузування на її адресу. Дівчина сходити з наміченого шляху не збиралася.

І я навіть не здивуюся, якщо, не досягнувши свого з Алексом, вона без докорів сумління переключить свою увагу на Неша.

Зітхнула, подумки жаліючи хлопців. Адже їм не позаздриш. Місцеві панянки мало не кожна вважає своїм обов’язком «ощасливити» братів своєю увагою.

І… так, я ніби теж хочу привернути увагу одного з братів. От тільки я не настільки низько впала, щоб уподібнюватися деяким панянкам і мало не пропонувати себе при кожній нагоді. Я не готова переступати через свою гордість і мало не вручати своє тіло комусь у користування. Заради примарного щастя. Адже прекрасно розумію — з таким підходом максимум, що світить, так це поповнити список коханок на один раз. І нічого більше.

Але хто я така, щоб учити когось життя? Правильно, це не моя справа.

Кожен чинить так, як вважає за потрібне.

Залишившись незадоволеною провалом місії «облий конкурентку», Маріса розлютилася. В очах блиснули блискавки, а губи розтягнулися в хижій усмішці.

Ой, чує, моя дуп… кхм, м’яке місце, ця пані так просто не залишить у спокої.

І як би тихо ми не переглядалися й не шипіли одна на одну, все ж привернули до себе увагу.

Не встигла толком сісти, як мене тут же зустріли спантеличеними й нерозуміючими поглядами присутніх. І так, зміну іміджу бачили не всі. Лише мій відділ. А зараз тут були керівники та заступники всіх відділів компанії загалом.

Спершу було явне нерозуміння — якщо судити по примружених очах, якими мене обдарували, здається мене не всі впізнали — а потім із кожною секундою зіниці присутніх розширювалися: приходило усвідомлення того, хто перед ними.

І варто визнати, хоч я й зніяковіла від такої уваги, усе ж залишилася задоволена справленим ефектом.

Усі були спантеличені моїм перевтіленням. Лише Алекс лукаво усміхався, адже, якщо згадати сукню, в якій я була того злощасного  вечора в клубі, то соромитися мені не варто було. Погляд, яким окинув мене Алекс, хоч і був приємним, усе ж бентежив. Він був таким палким, що мені на якусь мить стало нестерпно жарко. Щоки мимоволі спалахнули. І я…, я першою не витримала й відвела погляд убік.

Томас, переглянувшись із Нешем, синхронно кивнули одне одному. Наче щойно, не промовивши жодного слова, дійшли якоїсь згоди.

Я мимоволі усміхнулася.

Завжди хотіла мати брата чи сестру, а краще — і те, й інше. Спостерігаючи, як брати Райкер досить часто обмінюються лише їм зрозумілими поглядами, як розуміють одне одного без слів, у мені знову прокинулося дитяче бажання мати велику родину. Таких от братів, які допоможуть і підтримають у важку хвилину.

Але батьки вирішили інакше. Та зараз було зовсім не до сімейних роздумів.

Бо атмосфера в конференц-залі ставала дедалі напруженішою.

— Я ще раз запитую, як це взагалі сталося?! — Рикнув Томас, ударивши долонею по столу так, що чашка Маріси жалібно дзенькнула.

Усі різко притихли.

Навіть Маріса перестала пропалювати мене поглядом і переключилася на начальство.

Глава служби безпеки нервово поправив краватку.

— Ми поки що з’ясовуємо джерело витоку інформації.

Залою одразу прокотився гул.

— Якого ще витоку? — Хтось тихо ахнув.

Неш роздратовано потер перенісся.

— У мережу злили проект житлового комплексу «Skyline Gardens». ПОВНІСТЮ.

У мене всередині все похололо.

Що?! Це ж їхній найбільший проект року. Той самий, над яким останні місяці працював увесь офіс.

Тиша в приміщенні стала важкою.

Алекс сидів, відкинувшись у кріслі, але погляд у нього був такий крижаний, що мені стало не по собі.

— У мережу потрапили: кошториси, рекламна стратегія, презентації та частина фінансових документів.

— Та це ж катастрофа… — пробурмотів хтось із заступників.

— Це не катастрофа, — холодно промовив Алекс. — Це диверсія.

Від його тону в мене по спині побігли мурашки.

Маріса нервово посовалась стільцем. Немов не могла знайти собі місця.

— Конкуренти вже виставили схожий проект, — продовжив Неш. — І якщо інформація підтвердиться…, ми втратимо інвесторів.

У кімнаті знову заговорили всі одночасно.

— Цього не може бути!
— Хто взагалі мав доступ?
— Треба викликати поліцію!
— Перевірити співробітників!

— Уже перевіряємо, — відрізав голова служби безпеки.

Я мовчки сиділа, намагаючись не світитися. Узагалі. Максимально. Бо зараз тут пахло не просто скандалом. А величезними проблемами.

І саме в цей момент я впіймала на собі погляд Алекса.

Знову. І… чорт. Цей чоловік мене нервував. Ні, не так. Він плавив мене поглядом. Причому абсолютно безсоромно. Сірі очі повільно пройшлись моїм волоссям. Відкритими руками. Сукнею. І затрималися на розрізі. Лише на секунду. Але мені вистачило. Щоки одразу зрадницьки спалахнули. Та щоб тебе.

Алекс ледь помітно примружився. І кутик його губ смикнувся вгору.

Гад. Він же прекрасно зрозумів мою реакцію.

Маріса теж це помітила. І мало не вдавилася власною отрутою.

— Треба ж… — протягнула вона з єхидною усмішкою. — А я спочатку навіть не впізнала Анастасію. Таке…, несподіване перевтілення.

Пробурмотіла та, начебто пошепки, але все ж так щоб нас точно почули. У голосі стільки цукру було, що в мене аж зуби звело.

— Дякую, — мило усміхнулася я.

— Авжеж, — хмикнув Неш, уже зовсім відкрито розглядаючи мене. — Настю, ти сьогодні справила фурор.

— Пів офісу в стіни врізається, — підтримав хтось.

— А бухгалтерія взагалі працювати перестала, — фиркнув айтішник.

Залою прокотився смішок. Я ніяково відвела погляд. А от Алекс… Алекс раптом перестав виглядати задоволеним. Зовсім. Навпаки. Він хмурнів із кожною секундою ще більше.

Особливо коли один із керівників філії раптом усміхнувся мені надто вже зацікавлено.

— Якщо чесно, Анастасіє, ви сьогодні виглядаєте просто приголомшливо.

— Дякую, — ввічливо відповіла я.

— Ні, серйозно, — продовжив той. — Такий контраст із попереднім стилем. Дуже ефектно.

Я вже хотіла відповісти… Але тут пролунав сухий голос Алекса

— Закінчили обговорювати зовнішність співробітників?

Ой. Усі різко притихли.

Алекс дивився на чоловіка навпроти так, ніби подумки вже закопував його під паркінгом.

Я нервово кашлянула. Неш підозріло скосився на брата. А потім раптом розплився в дуже нехорошій усмішці.

— А що таке, Алекс? — Невинно протягнув він. — Тебе щось напружує?

— Мене напружує бардак у компанії.

— М-м-м…, звісно. – Тут же швидко погодився той. Розуміючи що на разі нема чого відволікатись. Проблема то чимала.

Томас теж почав підозріло всміхатися. Я мимоволі закусила губу, намагаючись приховати свою зніяковілість.

Я підсилила напругу, внутрішній конфлікт Алекса та момент усвідомлення ревнощів, зберігаючи ваш стиль і сюжет.

 

Алекс Райкер

Алекс сидів, дивлячись на розкладені перед ним документи, але цифри вперто не складалися в цілісну картину.

Його дратувало не це. Його дратувало те, що вони досі не розуміли, як саме стався витік.

Хтось отримав доступ до внутрішніх матеріалів компанії. Хтось виніс за межі офісу інформацію, яка коштувала мільйони. Хтось поставив під удар не лише проєкт, а й репутацію всієї компанії.

І це було значно гірше за фінансові втрати.

Гроші можна заробити знову.

Репутацію — ні.

— Ми вже перевірили зовнішні підключення, — доповідав керівник ІТ-відділу. — Але поки що не можемо визначити точку витоку.

— Не можете чи не хочете? — холодно уточнив Алекс.

У приміщенні стало ще тихіше.

Чоловік помітно напружився.

— Ми працюємо над цим.

— Працюєте недостатньо швидко.

Алекс потер перенісся. Голова починала боліти.

За останні кілька годин він вислухав десятки припущень, але жодного конкретного факту.

А це означало лише одне. Проблема була значно серйознішою, ніж здавалося спочатку. Якщо інформацію винесли зсередини компанії, то винуватець міг сидіти зараз у цій самій кімнаті. Серед людей, яким вони довіряли. Серед тих, хто роками працював поруч. І саме ця думка дратувала найбільше.

Томас перегорнув черговий документ.

— Конкуренти вже почали рухатися.

— Знаю.

— Якщо вони встигнуть першими вийти на ринок...

— Я знаю, Томас.

Голос Алекса прозвучав різкіше, ніж він планував. Усі замовкли. Він важко видихнув. Нерви були натягнуті до межі.

Останні місяці команда працювала над цим проєктом майже без вихідних. Переговори. Інвестори. Погодження. Реклама. Стратегія запуску. Тисячі годин роботи.

І тепер усе це могло розсипатися через одну людину. Через чиюсь жадібність. Через чиюсь дурість. Або через добре сплановану диверсію.

Алекс перевів погляд на присутніх. Кожен виглядав напруженим. Стривоженим. Розгубленим.

І лише це трохи заспокоювало.

Бо винуватець навряд чи став би так відкрито демонструвати нервозність.

Хоча...

У його практиці траплялося всяке.

Він машинально ковзнув поглядом по кімнаті. На мить затримавшись на Анастасії. Лише на секунду. Не через сукню. Не через новий образ. Зараз це було останнє, про що він мав думати. Його більше цікавило інше.

Настя сиділа мовчки. Не втручалася в суперечки. Не намагалася привернути увагу. Лише уважно слухала.

І, на відміну від багатьох присутніх, не панікувала. Це він помітив одразу. Поки частина керівників уже почала шукати винних, вона аналізувала ситуацію. Спостерігала.Думала.

Саме тому Алекс і цінував її як співробітника. Вона не втрачала голову під тиском. На відміну від багатьох інших.

— Нам потрібно скласти список усіх, хто мав доступ до фінальної версії проєкту, — сказав він.

— Це більше сорока людей, — відповів глава служби безпеки.

— Тоді перевіряйте сорок.

— Це займе час.

— У нас немає часу.

У голосі Алекса знову з'явилася сталь.

— Поки ми сидимо тут і рахуємо години, конкуренти рахують прибуток.

У кімнаті запала важка тиша. Усі чудово розуміли, що він має рацію. Якщо вони не знайдуть джерело витоку швидко, наслідки можуть бути катастрофічними.

І справа вже давно не лише в одному проєкті.

Якщо інформацію змогли винести один раз, то зможуть і вдруге. А це означало, що під загрозою опиняється вся компанія. Усі майбутні контракти. Усі інвестори. Усі плани.

Алекс відкинувся на спинку крісла.

Вперше за весь час дозволив собі коротко озирнутися навколо.

Люди були налякані. І це було нормально. Він сам був злий настільки, що ледве стримувався. Але паніка зараз не допоможе. Потрібні факти. Докази. І винний.

Обов'язково винний. Бо якщо хтось вирішив грати проти Райкерів, то дуже скоро пошкодує про це.

— Алекс?

Голос Томаса повернув його до реальності.

— Ти взагалі нас слухаєш?

Цього разу Алекс навіть не усміхнувся.

— На відміну від вас, я слухаю кожне слово.

Неш фиркнув.

— Тоді скажи, що робимо далі?

Алекс повільно підвівся з місця. Погляд став холодним. Жорстким. Таким, який добре знали всі його підлеглі.

— Закриваємо доступ до всіх внутрішніх серверів.

— Усіх? — перепитав керівник ІТ.

— Усіх.

— Це паралізує роботу компанії.

— Краще кілька годин простою, ніж ще один витік.

Ніхто не заперечив.

— Перевіряємо кожного співробітника, який мав доступ до проєкту.

— Навіть керівництво?

— Особливо керівництво.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— І ще дещо, — додав Алекс.

Усі напружилися.

— Поки ми не знайдемо винного, ніхто не залишає компанію без погодження зі службою безпеки.

Кілька людей помітно зблідли. Томас лише коротко кивнув. Неш присвиснув. Алекс же дивився на присутніх і думав лише про одне.

Хтось із них бреше. І дуже скоро він дізнається хто.