Розділ 13

Розділ 13

Алекс Райкер

Конференц-зала нагадувала натягнуту до межі струну.

Ще трохи — і вона лусне.

На великому екрані змінювалися таблиці, графіки та журнали доступів. Червоні цифри миготіли перед очима, викликаючи дедалі сильніше роздратування.

У кімнаті стояв приглушений гул голосів.

Хтось переглядав документи. Хтось нервово гортав звіти. Хтось намагався знайти пояснення тому, що сталося.

А пояснення було лише одне.

Нас злили. І зробили це професійно.

Я стояв біля столу, дивлячись на присутніх.

Керівники відділів. Служба безпеки. Айтішники. Юристи. Люди, яким ми довіряли.

І зараз кожен із них міг виявитися або жертвою ситуації, або її причиною.

— Це внутрішній витік, — холодно підсумував Томас.

У кімнаті стало тихіше.

— Зовнішнього злому не було, — підтвердив керівник ІТ-відділу. — Сервери чисті. Захист не порушували.

— Тоді як інформація опинилася в конкурентів? — різко запитав Неш.

Чоловік нервово поправив окуляри.

— Ми працюємо над цим.

Я відчув, як починає сіпатися око. Працюють вони.

Конкуренти вже вийшли на ринок із майже ідентичним проєктом. Інвестори телефонують кожні пів години. Акції компанії почали просідати. А вони працюють. Чудово.

— Доступ до матеріалів мали сорок людей, — продовжив глава служби безпеки. — Повний доступ — лише керівництво та кілька співробітників профільних відділів.

Я повільно обвів поглядом присутніх. Напруга відчувалася майже фізично. Люди уникали дивитися один одному в очі. Переглядалися. Мовчали. І це мовчання подобалося мені ще менше, ніж суперечки. Бо винний зараз теж сидів десь тут. Можливо, навіть за цим столом.

— Ми перевірили журнали доступів, — продовжив айтішник. — Частину даних завантажували з внутрішнього акаунта.

— Чийого? — різко запитав я.

Він зам'явся. Поганий знак. Дуже поганий.

— Поки встановлюємо.

У кімнаті пролунало кілька приглушених лайок. Томас похмуро дивився на екран. Неш відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки на грудях.

А я відчував лише злість. Холодну. Повільну.

— Є ще дещо, — подав голос один із програмістів.

Усі повернулися до нього.

— Ми перевірили резервні сервери.

У мене з'явилося дуже погане передчуття.

— І?

Чоловік відпив води.

— Схоже, інформацію копіювали неодноразово.

У кімнаті миттєво здійнявся шум.

— Що означає неодноразово?

— Які саме файли?

— За який період?

— Ви серйозно тільки зараз це знайшли?

Айтішник зблід ще сильніше.

— За попередніми даними, підозріла активність почалася приблизно п'ять тижнів тому.

Тиша. Важка. Гнітюча. П'ять тижнів.

Я повільно стиснув кулак. П'ять довбаних тижнів. Хтось виносив інформацію з компанії. Хтось методично збирав дані. Хтось мав достатньо часу, щоб підчистити сліди. І ніхто нічого не помітив.

— Тестували систему, — похмуро сказав Рей.

— Або перевіряли, наскільки далеко можуть зайти, — додав Томас.

Я сперся долонями об стіл.

— Тобто хтось місяць гуляв по наших внутрішніх базах, а служба безпеки й ІТ-відділ дізналися про це лише після того, як конкуренти вкрали проєкт?

Ніхто не відповів. Бо відповідати було нічого. Я різко видихнув.

— Чудово.

Мій голос прозвучав настільки спокійно, що кілька людей помітно напружилися. Вони знали цей тон. І знали, що він означає.

— Від цієї хвилини всі доступи переглядаються.

У кімнаті стало тихо.

— Алекс... — почав глава ІТ.

— Усі.

— Це може зупинити роботу компанії на більший термін ніж ми розраховували раніше.

— Мене це не хвилює.

Я подивився прямо на нього.

— Бо якщо ми не знайдемо винного зараз, через кілька місяців нам уже не буде чого рятувати.

Ніхто не заперечив. Томас з Нешем кивнули погоджуючись з рішенням брата.

Тому що всі розуміли — ситуація давно перестала бути просто неприємною.

Вона стала небезпечною. Для компанії. Для контрактів. Для репутації. Для кожного з нас.

— Перевіряємо всіх співробітників, які мали доступ до документації, — продовжив Томас. — Усі фінансові операції. Усі підозрілі перекази. Усі контакти з конкурентами. І особисті підозрілі перекази також.

Кілька людей помітно зблідли. Я це побачив. І запам'ятав, усіх.

— Це стандартна процедура, — спокійно додав Неш.

— Особисті рахунки — це вже занадто, — раптом випалила Маріса.

Усі погляди повернулися до неї. Дівчина одразу напружилася. Запізно. Я вже помітив реакцію. Неш теж.

— А чому вас це так хвилює? — ліниво поцікавився він.

— Мене не хвилює.

— Тоді в чому проблема?

Маріса відкрила рот. Закрила. І нічого не відповіла. Цікаво. Дуже цікаво.

Я мовчки спостерігав за нею. За тим, як вона стискає ручку. Як нервово поправляє волосся. Як уникає дивитися нам в очі.

Можливо, це нічого не означало. А можливо — означало дуже багато.

Поруч сиділа Настя. На відміну від більшості присутніх, вона не панікувала. Не намагалася виправдовуватися. Не сперечалася. Просто уважно слухала. Переглядала документи.

І чомусь саме це зараз виглядало найбільш правильним. Поки інші нервували, вона думала. Шукала закономірності. Шукала відповіді. Які активно обговорювала зі своєю наставницею. І здавалось навіть перевірка особистих рахунків їй була абсолютно байдужою. Треба, перевіряйте.

Я мимоволі затримав на ній погляд. Лише на секунду. Потім змусив себе повернутися до справи. Не час. Зараз точно не час.

— Відтепер усі внутрішні архіви переходять під контроль служби безпеки, — продовжив Томас. — Будь-яке копіювання документів фіксується. Будь-який доступ записується.

— А якщо винний уже видалив усе необхідне? — тихо запитав хтось із юристів.

Я повільно повернув голову.

— Тоді ми знайдемо його іншим способом.

У кімнаті знову стало тихо. Бо всі чудово зрозуміли, що я маю на увазі.

Як би наш ворог не старався, а щось точно пропустив. За встановленими даними інформація копіювалась не один тиждень, а це не мало. І все прикрити вже точно не могли. І десь точно припустились помилки. І ми її точно знайдемо. Питання лише в тому, коли ми її знайдемо.

І коли знайдемо людину, яка вирішила продати компанію конкурентам… Я ще раз обвів поглядом присутніх.

Налякані обличчя. Напружені погляди. Нервові рухи.

І серед усього цього хаосу мене не полишало відчуття, що винний набагато ближче, ніж нам здається. Набагато ближче.

І ця думка подобалася мені найменше.

 

Анастасія Васнєцова

Після слів Алекса в конференц-залі запанувала така тиша, що стало чути навіть тихе гудіння кондиціонера.

Ніхто не поспішав говорити. Ніхто не рухався. Здавалося, усі одночасно намагалися осмислити масштаби проблеми.

А проблема була величезною.

Я сиділа, дивлячись на відкриті документи перед собою, але думками поверталася до одного й того ж.

П'ять тижнів. П'ять тижнів хтось методично витягував інформацію з компанії. Не поспішав. Не нервував. Не робив дурниць. Працював обережно. Професійно.

А це означало лише одне.

Той, хто це робив, був упевнений у собі. І, що ще гірше, почувався в компанії абсолютно комфортно. Знав де що шукати, а не просто ковирявся в даних щось підбираючи. Адже такі дії були б помітні і розкрились би достатньо швидко.

— Нам потрібно скласти повну карту доступів, — порушив тишу Томас. — Усі співробітники. Усі підрядники. Усі консультанти.

— Уже робимо, — коротко відповів Рей. Наш голова служби безпеки.

Його голос був напруженим. Неприємно напруженим. І я його розуміла. Служба безпеки зараз фактично опинилася під ударом. Як і ІТ-відділ. Як і керівництво. Як і вся компанія.

Мій погляд ковзнув по присутніх. Люди виглядали по-різному. Хтось був наляканий. Хтось злий. Хтось відверто розгублений. А хтось... Я знову подивилася на Марісу.

І з кожною хвилиною вона подобалася мені все менше. Дівчина нервово крутила ручку між пальцями. Постійно поправляла волосся. Раз по раз облизувала пересохлі губи. І занадто уважно прислухалася до кожного слова про перевірки. Наче чекала почути щось конкретне. Щось важливе саме для неї.

Можливо, я помилялася. Можливо. Але внутрішній голос уперто шепотів, що все не так просто.

— Анастасіє?

Я здригнулася, піднімаючи голову. Алекс дивився просто на мене. Сірі очі були холодними. Жорсткими.

Зараз він менше за все нагадував чоловіка, який кілька хвилин тому потайки розглядав мене під час наради. Переді мною сидів співвласник компанії. Небезпечний. Злий. І дуже втомлений.

— Так?

— Ви щось знайшли? – Перевів погляд з мене на Олівію мою начальницю. 

Я на секунду замислилася. А потім повільно кивнула.

— Можливо.

Усі погляди одразу перемістилися на мене. Чудово. Саме цього мені й бракувало. Ще більше уваги. Олівія кивнула мені, даючи згоду все ж озвучити те, що я помітила і їй озвучила раніше.

Я відкрила планшет і швидко знайшла потрібний файл.

— Подивіться сюди.

Вивела таблицю на великий екран. Кілька секунд усі мовчки вдивлялися в цифри.

— І що ми бачимо? — запитав Неш.

— Час.

— Час?

— Усі підозрілі дії відбувалися майже в однакові проміжки.

Томас нахилився ближче. Алекс теж. Я збільшила графік.

— Бачите? Більшість активності припадає на вечірній час. Між сьомою та десятою вечора.

— Після завершення робочого дня, — пробурмотів Рей.

— Саме так. Це якщо брати ті проміжки що вибрали наші айті спеціалісти. Я дивилась активність наших сайтів з якими працював саме наш відділ.

Я перегорнула сторінку.

— У ці дні в офісі залишалося значно менше людей. Це вихідні, і на них працювала вибіркова група людей. Не ввесь відділ.

Тепер уже напружилися всі.

— Наскільки менше? — уточнив Томас.

— В середньому від десяти до п'ятнадцяти співробітників в цілому. Не більше. І доступ до сайту мали також не всі. З нашого відділу його мали лише вісім людей. Я одна з них.

У кімнаті запала нова хвиля тиші. Тепер уже значно важча. Бо коло підозрюваних раптом почало стрімко звужуватися.

Я побачила, як Рей швидко щось записав.

Неш подався вперед. Алекс повільно випростався. І вираз його обличчя мені зовсім не сподобався. Тому що я вже бачила такий погляд. Колись давно. На початку мого стажування.  На чоловікові, який намагався обдурити Райкерів під час великої угоди.

Тоді той чоловік втратив контракт. Та репутацію. І, здається, половину клієнтів.

— Список усіх, хто залишався в офісі в цей час, — холодно наказав Алекс.

Рей кивнув.

— Буде за п'ятнадцять хвилин.

— За десять.

— Добре.

Я раптом помітила, як Маріса різко зблідла. Настільки різко, що це кинулося в очі навіть мені. Вона опустила погляд у стіл. Потім потягнулася до склянки з водою. Рука тремтіла. Ледь помітно. Але тремтіла. І, судячи з того, як примружився Неш, він теж це помітив.

Ой. Здається, хтось дуже невчасно почав нервувати.

— Вам погано, Марісо? — раптом надто вже люб'язно поцікавився Неш.

Дівчина здригнулася.

— Що? Ні.

— Точно?

— Так.

— Просто ви виглядаєте так, ніби зараз знепритомнієте.

Кілька людей незручно засовалися на місцях. Маріса ж натягнула усмішку.

— Просто втомилася.

— Ми всі втомилися, — спокійно відповів Томас.

І від його голосу мене чомусь пробрав холодок. Бо усмішки там не було. Взагалі. Жодної. Тільки крижаний спокій.

Я перевела погляд на Алекса. Він уже дивився не на документи. Не на екран. І навіть не на Рея.

Він дивився на Марісу. Уважно. Занадто уважно. Наче складав у голові пазл. І мені чомусь здалося, що один із фрагментів щойно став на своє місце.

Але чи справді вона була причетна? Чи просто знала щось важливе? Поки що відповіді не було.

Та інтуїція підказувала мені одне. Ця історія лише починається. І найближчими днями в нашій компанії стане дуже неспокійно.