Розділ 5

Глава 5

Алекс Райкер

Я втратив у заторі вже майже дві години.

Дві. Години.

У якийсь момент мені почало здаватися, що машини навколо взагалі приросли до асфальту і тепер тут будуватиметься нова цивілізація.

У голові крутилося лише одне питання: куди, чорт забирай усі ці люди прямують?!

Моя машина повільно, буквально по міліметру, просувалася у бік Верхнього Мангеттена.

А в мене через сорок хвилин важлива зустріч.

Дуже важлива. Настільки важлива, що Неш уже встиг надіслати мені: шість повідомлень, три голосових і один погрозливий стікер.

Я роздратовано вдарив долонею по керму.

— Та щоб вас усіх…

Телефон знову пискнув. Секретар. Якщо судити з кількості повідомлень — вона вже подумки оголосила мене безвісти зниклим, та розклеїла мої фото по найближчим стовпам.

Рух остаточно завмер. А офіс, між іншим, уже виднівся попереду. Ось він. Красивий. Великий. Рідний. Практично поруч. І абсолютно недоступний.

Прекрасно. Все так вчасно. Стукнув долонею по керму від злості. Кинути машину посеред дороги —не варіант. Хоча бажання було. І дуже сильне.

Я знову вилаявся й відкинувся на сидіння. Чорт. У нас дуже важлива зустріч. Ми працювали над новим проектом не один місяць. І сьогодні потрібно його гарненько представити інвесторам наші старання. Зацікавити та прорекламувати свої напрацювання. І ось… Я тут. Застряг.

Від безвиході почав розглядати перехожих. Намагаючись себе відволікти хоч чимось. А то вже хотілось власноруч йти та розбиратись в аварії попереду, що й спричинила увесь цей безлад.

Люди йшли тротуаром щільним потоком. Хтось базікав телефоном. Хтось пив каву. Хтось мчав так, ніби запізнювався рятувати світ. Звичайна ранкова метушня у шумному місці. Нічого незвичного.

І тут мою увагу зачепила знайома фігурка. Сірий костюм. Кумедний пучок на голові. Швидкий крок. Стоп. Це ж… Та ну. Це наша новенька PR-менеджерка. Точніше… помічниця.

Ідея прийшла миттєво. Якщо в нашої мишки є права, я врятований.  Я різко вискочив із машини й побіг до неї. Поки не передумав.

 Ось воно. Моє спасіння.

Та ось це спасіння хутко тікало від мене в бік станції метро. І ось знову проблема, як не намагався так і не зміг згадати як її ім’я. І поки наздоганяв дівчину, нажаль так нічого й не згадав.  Взагалі нічого, порожньо.

Як не старався. Чорт. Як її звати? Вона ж у нас уже більше місяця працює. Причому працює добре. Дуже добре. І…, пусто.

Але коли справа стосувалася проектів — тим паче такого важливого, що зайняв не мало мого часу та зусиль, якесь там ім’я мене не могло зупинити.

Прекрасний ти керівник, Алекс. Просто чудовий.

Не вигадавши нічого кращого, я схопив дівчисько за лямку сумки, щоб привернути увагу. І так, визнаю секундою пізніше, ідея була так собі.

Я в ту ж мить пошкодував про своє рішення. Тому що в наступну секунду гострий носок її туфлі врізався мені просто в гомілку.

Я ледь не завив. Оце так удар. Точний. Швидкий. Від душі.

Якби не спортзал п’ять разів на тиждень — я б зараз красиво лежав біля її ніжок.

Дівчина різко обернулася. Спочатку в її очах промайнув переляк. А потім…Упізнавання.

І ось тут мене обдарували таким холодним поглядом, ніби я не її бос, а особливо гидкий тарган.

— Ти що твориш? — прошипів я, намагаючись не гаркнути. Чорт, боляче же.

Вона кілька разів моргнула.

— Це ви що творите? — обурено видала у відповідь. — Вас не вчили, що не можна хапати чужі речі? Я подумала, що ви злодій!

Я скептично підняв брову.

— Та що у вас красти то. – Фиркнув, обурений таким її зауваженням. Я і злодій, знайшла з ким порівнювати. - Я всього лише хотів привернути вашу увагу.

Тепер уже вона подивилася на мене як на ідіота.

Причому заслужено. Добре, тут навіть не буду сперечатись.

— А покликати на ім’я ніяк не вийшло?

І що я мав сказати? А біс його знає як тебе звуть то?

Дівчина важко зітхнула й закотила очі. Все. Подумки вона мене вже придушила і прикопала.

І, можливо, зверху ще й квіточки посадила. Якісь із Червоної книги, щоб випадково не відкопали.

— Гаразд, — втомлено промовила та. — Чим можу бути корисною?

Я тут же усміхнувся.

— Тут така справа… у вас права є?

Вона повільно примружилася.

— З якою метою цікавитеся?

Довелося швидко пояснювати ситуацію. Дівчина уважно вислухала і несподівано спокійно кивнула.

— Гаразд. Допоможу. Права є. І воджу я непогано.

Вона простягнула руку долонею догори.

Я нерозуміюче витріщився на неї.

— Що?

— Ключі давайте.

— А… так.

Я обережно вклав ключі в її долоню. Намагаючись не думати кому дозволю керувати своєю крихіткою. Та вибору немає. Як би мені того не хотілось. Зустріч ніяк не перенести.

— Машина он та.

Вказав на свій новенький чорний «Лексус».

Дівчисько лише зухвало мені усміхнулася.

— Та я знаю, яка у вас машина.

Ну так. Логічно.

У компанії вже давно жартували, що я люблю свою машину більше, ніж людей.

Хоча… деякі люди самі винні.

— Не хвилюйтеся, — спокійно додала дівчина. — Доставлю цілою й неушкодженою.

Я невпевнено кивнув.

Вибору в мене все одно не було.

Віддавши ключі, спостерігав, як дівчина швидко забралася в мою машину, зручно влаштувалася, посунувши сидіння, і пристебнулася.

Ну… хоча б правил безпеки дотримується.

Уже обнадіює. Чи не так?

 

Анастасія Васнецова

Ні, ну це ж треба бути таким придурком.

Я більше місяця працюю в його компанії. Ми разом ведемо зараз проект. Постійно перетинаємося. Спілкуємось.

А цей…, цей… Навіть ім’я моє не запам’ятав. Це взагалі як так?

Я міцніше стиснула кермо його улюбленої машинки, уявляючи на його місці шию цього гада.

Ні, мені правда цікаво. Як він мене називає, якщо, наприклад, треба покликати на мозковий штурм спільного проекту до конференц зали? Покличте ту сіру мишу? Або, де моя офісна мишка, швиденько її сюди? Хоча, якщо судити з тих випадкових розмов з жінками, то телефонують цьому гаду тільки мешканці зоопарку, то зайчики, то лисички. Судячи з цього зоопарку запам’ятовувати імена це не про нього.

І так, про своє прізвисько  «сіра мишка» я вже знала.  І знаєте що? Мені було байдуже. Ну не знайшла я ще часу змінити свої сірі костюмчики на більш стильні. І якщо чесно, то не сильно й шукала. Адже працювала та захищала диплом. І якщо обирати між витратити час на оновлення гардеробу чи на сон, я спала. І ні про що не жалкую.

Сорок хвилин простояла в клятому заторі й уже майже дісталася офісу, коли задзвонив телефон вириваючи з думок.

Мелодія на босів у мене стояла окрема. Сигнал тривоги підходив якнайкраще. Ні з чим не сплутаєш. І вже точно не пропустиш.

Прийнявши дзвінок, я ввімкнула гучний зв’язок і кинула телефон на сусіднє сидіння. Все ж таки відволікатися від дороги в такому щільному заторі — не найкраща ідея. Пошкодити улюблене авто боса рівноцінно підписати собі смертельний вирок. Адже про ставлення Алекса до свого авто вже легенди ходили. Як на мене він своїх жінок так не любить як це авто.

— Так, Алекс. Слухаю вас.

— Це я вас слухаю! Де, чорт забирай, моя машина?!

Прогримів цей невдячний. Я аж рота відкрила від такої нахабності.

— Перепрошую? Ви самі залишили мене в заторі! За кілька хвилин уже буду на місці. Затор лише нещодавно зрушив з місця.

— Покваптеся. Мені потрібна моя машина.

І після цього, судячи зі звуку, він просто засунув телефон у кишеню.  Навіть не вимкнувши дзвінок. От упир.

Ні тобі дякую, що виручила, ні як ти там у тому клятому заторі вже майже годину. Ось і допомагай після цього людям. Гад. Просто гад.

Я вже потягнулася скинути виклик… Але завмерла, почувши голоси.

— Кому ти кажеш дав свою машину? — Хмикнув Неш, жартуючи над старшим братом знаючи про його відношення до улюбленої машинки.  

— На якій навіть нам їздити не дозволяєш, — підтримав Томас.

Не зважаючи на шерхіт тканини по телефону, чутно було досить добре.

— Нашій новій помічниці PR-менеджера.

— Кому?! – Заржав Неш.

— Та нашому сіренькому щурику.

Що? Я повільно скреготнула зубами. Та це взагалі нормально так жартувати над колегами. Ні, ну мишка — ще гаразд. Куди не йшло. Я б навіть сказала мило. Але щур?! Серйозно?!

Я сильніше вчепилася в кермо.

— Ну добре, містере Райкер. - Усміхнулася. Дуже недобре усміхнулася. — Сам напросився.

Я з усієї сили натиснула на клаксон. Раз. Другий. Третій. Машини почали рухатися…, уже від мене. Люди нервувати. А я — пробиратися вперед. Не турбуючись про те, що про таку манеру водіння подумають інші. Плювати. Поверну цю залізяку господарю і ніколи….,ніколи в житті не стану більш допомагати. Нехай сам викручується. Пройду повз, зроблю вигляд що не бачила. Не чула.

За кілька хвилин такого штурхання, вже заїжджала на парковку офісу, зла, бо розмова все ще тривала. Боси вальяжно стояли біля входу, красені. Та продовжували жартувати один над одним. І чомусь в усьому цьому продовжувало мелькати і моє ім’я.

Ні дати ні взяти, як любить казати моя бабуся. Алекс чекав на своє авто. А ці двоє стояли за компанію жартуючи над ним.

О-о-о. Чудово. Публіка на місці. Час починати шоу.

Я різко натиснула на газ. Машина швидко рвонула з місця розганяючись. Визнаю, машинка чудова.

І тут я помітила величезну калюжу прямо по серед паркінгу. Бінго. І як на замовлення той був майже пустий. Місця для маневру було пре достатньо.

— Ну що ж…, помиємо машинку.

Влетіла в калюжу на швидкості. Брудна вода ефектно облила машину майже до даху. Хмикнула, не зводячи погляду з ошелешених обличь моєї публіки.

Краса. Люблю якісний сервіс.

Підлетівши до входу, різко викрутила кермо й зі свистом шин ідеально припаркувалася біля бордюру.

Ідеально. Сама собою пишалася. Не даремно проводила час на автодромі. Ось і продемонструвала набуті здібності.

Схопивши сумку й телефон, я повільно випливла з машини. Троє босів дивилися на мене так, ніби щойно побачили вперше в житті. Прекрасно. Шоу вдалося. Повторити, боюся, не дозволять.

Я підійшла до чоловіків. Стала між ними. Розвернулася до машини й схрестила руки на грудях. Уважно оглянула творіння своїх рук, повертаючи голову в різні боки. Краса.

— Ну що, босе? Машину пригнала цілою й неушкодженою.

Повернулася до Алекса. З наймилішою усмішкою вклала ключі в його долоню.

— І навіть помила, все за вищим розрядом.

Нахилилася трохи ближче.

— Я ж відповідальна…, хоч і щур.

Ох… Обличчя Алекса в той момент було просто безцінним. Я вже зібралася йти, але згадала ще дещо.

— Ах так. - Обернулася. — На майбутнє порада: перш ніж обговорювати людину, яка вам допомагає, перевіряйте — чи вимкнули ви дзвінок.

За моєю спиною хтось голосно кашлянув. Здається, Томас. А я швидко пішла геть. Ні. Побігла. Бо щойно Алекс прийде до тями — він точно захоче мене придушити.

Господи. Ну чому я така запальна? Сподіваюся… Мене не звільнять.