Розділ 19

Розділ 19

Анастасія Васнецова

Я ніколи не бачила офіс таким тихим. Не напруженим. Не стривоженим.

Саме тихим. Так буває перед грозою. Коли всі вже бачать чорні хмари, але блискавка ще не вдарила.

О дев'ятій ранку мене викликали на двадцять третій поверх. Не лише мене. Там уже були Райкери. Рей. Керівник ІТ-відділу. Юристи. І ще кілька людей із вищого керівництва. Декілька людей із охорони.

Усі виглядали однаково. Похмуро. Навіть Неш сьогодні не жартував. Коли я зайшла до конференц-зали, Алекс стояв біля панорамного вікна. Руки схрещені на грудях. Щелепа напружена. Погляд холодний. Такий вираз обличчя я бачила в нього лише кілька разів. І кожного разу після цього комусь ставало дуже погано.

— Починаємо, — коротко сказав Рей.

На екрані з'явилися таблиці. Дати. Часи. Журнали доступу. Системні ключі. Фінансові операції.

Я зрозуміла лише одне. Вони знайшли щось дуже серйозне.

— Сьогодні вночі була здійснена ще одна спроба видалення слідів із системи, — повідомив айтішник.

У кімнаті стало тихо.

— Але цього разу ми були готові та чекали.

На екрані з'явився новий документ. Потім ще один. І ще.

Рей відкрив папку з доказами.

— У нас є підтвердження, що витік здійснювався групою осіб. І це вже підтверджено.

Річард важко видихнув. Місіс Райкер зблідла.

— Хто? — спокійно запитав Томас. – Докази беззаперечні?

Рей подивився на всіх присутніх. І назвав перше ім'я.

У залі ніби вибухнула бомба.

— Ми тричі перевірили інформацію, — сухо відповів Рей. – Докази беззаперечні.

На екрані з'явилися листування. Логи входів. Перекази коштів.

Кілька хвилин ніхто нічого не говорив. Помічник голови служби безпеки. Людина, яку сам Рей колись привів до компанії. Людина, якій він довіряв майже беззастережно.

Рей сидів нерухомо. Лише жили на його щелепі напружено сіпалися.

— Він мав доступ до внутрішніх маршрутів перевірок. Саме тому вони так довго залишалися непоміченими.

У кімнаті запала важка тиша.

— А другий? — тихо запитав Алекс.

Рей мовчки відкрив останній файл. Я побачила, як зблідла місіс Райкер. По-справжньому. Так, ніби її вдарили.

— Ні... Вона навіть похитала головою. — Ні. Я ще минулого разу вам казала, що це якась помилка.

Ніхто не відповів. Бо помилки не було. На екрані висвітилися дані. Листування. Зустрічі. Передача інформації. Платежі. Ім'я людини, яку місіс Райкер знала більше двадцяти років.

Своєї подруги. Жінки, яка регулярно бувала в їхньому домі. Їздила з нею у відпустки. Сиділа за одним святковим столом.

— Господи...

Пошепки промовила вона. Річард мовчки поклав руку на плече дружини. Підтримуючи її.

Алекс відвернувся до вікна. Томас вилаявся. Неш не сказав ні слова. Тому що цього разу боляче було вже не компанії. Цього разу зрадили родину.

Рей вийшов, а слідом за ним четверо працівників з охорони. Я не знала що буде далі. Чесно, було дуже страшно.

Двері конференц-зали знову відчинилися через якихось хвилин десять. Першим зайшов Рей. Слідом — двоє співробітників служби безпеки. А між ними... Уляна Марківна. І заступник голови безпеки. І замикали цю процесію два інших співробітники безпеки.

У залі запала така тиша, що було чути навіть гул кондиціонера.

Я дивилася на жінку і не могла повірити. Та сама Уляна Марківна. Завжди усміхнена. Завжди привітна. Та, яка знала по імені половину компанії. Та, яка працювала тут довше за багатьох керівників. Та, яку сім'я Райкерів майже вважала своєю ріднею.

Особливо місіс Райкер. Вона дивилася на подругу так, ніби бачила її вперше.

— Уляно... — тихо промовила вона.

Жінка лише криво всміхнулася. І від цієї усмішки мені стало моторошно. Ні жалю. Ні страху. Ні каяття. Нічого. Мише…, невдоволення що її спіймали, та зухвалість.

Заступник голови безпеки стояв мовчки. Блідий. Напружений.

А ось Уляна Марківна виглядала напрочуд спокійною. Навіть занадто.

— То це правда? — голос місіс Райкер здригнувся.

— А яка саме частина тебе цікавить люба? — Байдуже поцікавилася жінка посміхаючись. Усілась на стілець, закидаючи ногу на ногу. Немов вона тут головна.

У кімнаті наче стало холодніше.

— Скажи, що це помилка. Ти не могла з нами так вчинити…

Уляна коротко розсміялася. Неприємно. Різко.

— Господи, Ліндо... Ти досі така наївна.

Місіс Райкер зблідла ще сильніше. Річард одразу поклав руку на плече дружини.

Томас різко підвівся.

— Слідкуй за язиком.

— А то що? – Зухвало розсміялась.

Усі завмерли. Бо такого тону від неї ніхто ніколи не чув.

— Ви хочете знати навіщо? — Уляна повільно обвела поглядом зал. — Серйозно хочете?

Ніхто не відповів.

— Тоді я скажу. - Вона раптом засміялася. — Бо я вас ненавиджу. Всіх. І скажу більше, завжди ненавиділа. Ви зухвалі багачі, з вами тільки так і треба. – Прокричала та.

Місіс Райкер заплющила очі. Наче її вдарили. Вона ніколи не робила різницю між статками. Завжди оплачувала подорожі для подруги. Часто брала її з собою. Та й оклад у тієї був набагато більшим ніж було потрібно на її посаді.

— П’ятнадцять років, Ліндо. П’ятнадцять років я дивилася на ваше життя. На ваш будинок. На ваші подорожі. На вашу ідеальну сім'ю. На ваші фотографії. Свята в колі родини. На ваші мільйони.

— Уляно... — пошепки промовила Лінда.

— Не перебивай. – Рикнула та.  Її голос став жорстким. — Ти навіть не уявляєш, як мені набридло слухати, які ви щасливі. Ой. – Сплеснула долонями та. – У мене з’явилась така розумна та гарна донечка Елізабет. – Скривилась. – Ой. Я скоро стану бабусею. Мої хлопці подарували мені гарну подорож та відпочинок. Ой, кур’єр, хлопці надіслали квіти мамі. Набридло. Набридло. Набридло. – Кричала та. – Чому саме краще все тобі? За що? Чим ти краща за мене?  Між іншим Річард спочатку сподобався мені, я купу разів пожалкувала, що вас взагалі познайомила. Ти вкрала моє ідеальне життя Ліндо. – Волала та, виплескуючи свій яд.

Я бачила, як стиснулися кулаки Алекса. Як зблід Неш.

— Коли мені запропонували співпрацю..., я навіть не вагалася.

— Продала компанію конкурентам? — Холодно запитав Алекс.

— І навіть не вагалась.

— Продати людей, які тобі довіряли? – Гаркнув Неш

— А вони мені хто, щоб я за них хвилювалась?

Томас вилаявся. Річард мовчав. І саме його мовчання лякало найбільше.

— Я все життя працювала, — продовжила Уляна. — А ви жили. Жили те життя яке заслуговувала я. Я і мій син.

— Ми працювали, тяжко. Статки та репутація так просто з неба не впали.— різко сказав Неш.

— Та невже? - Вона гірко розсміялася.

— Мій батько будував цю компанію сорок років, — спокійно відповів Алекс. -  В чому він винен перед тобою? Тим що ти колись познайомила його з мамою? Можливо тим, що ти скільки років користувалась нашою довірою і нашими такими неприємними тобі статками? Чи було мало? Тоді чому сама не прагла більшого? Не будувала власну справу?

— А я не хочу будувати  свою справу сорок років! - Уляна різко повернулася до нього. — Я хочу жити зараз! Хочу подорожувати. Купити будинок біля океану. Не рахувати гроші до зарплати. Хочу насолоджуватися життям! А не помирати в офісі заради чужого бізнесу! Чи навіть власного. – Фиркнула. – Та скільки ви там втратили. Не збіднієте. А мені дійсно треба.

У кімнаті знову стало тихо.

— І заради цього ти вирішила знищити компанію? — запитала Елізабет.

— Не перебільшуй сонечко.

— Вкрадені проекти коштували десятки мільйонів.

— І що?

Вона навіть плечима знизала. І саме це вразило мене найбільше. Байдужість. Абсолютна. Холодна. Наче йшлося не про людей. Не про друзів. Не про роки довіри. А про якийсь звичайний контракт.

— У мене є син, — сказала вона вже спокійніше. — Він хоче одружитися. Хоче власну квартиру. Власне життя. І я вирішила допомогти. А чому б і ні?

— Крадіжкою? — тихо запитав Річард.- Вирішила допомогти крадіжкою?

— Якщо це принесло результат — то так.

Уперше за всю розмову він подивився їй просто в очі. Усі присутні відчули настільки важною стала атмосфера в кімнаті.

— Ти жила в нашому домі. Святкувала з нами свята за одним столом. Мої діти називали тебе тіткою.

Уляна відвернулася. Лише на секунду. І цього вистачило, щоб зрозуміти: ці слова все-таки зачепили. Але лише на мить.

— Це бізнес. Вважай я будувала свій бізнес.

— Ні. - Голос Річарда прозвучав тихо. Дуже тихо. — Це називається зрада. Ти пішла по головам тих, хто тобі довіряв.

Уляна більше нічого не сказала. Рей зробив крок уперед.

— Решту пояснень дасте слідчим. Тепер будеш будувати свою кар’єру за гратами.

Цього разу вона не сперечалася. Лише глянула на Райкерів. На Лінду. На Річарда. На братів. І криво посміхнулася. Наче досі вважала себе правою.

Коли двері за нею зачинилися, у конференц-залі залишилася глуха тиша. Мені здалося, що цього дня сім'я Райкерів втратила значно більше, ніж просто співробітника, і навіть не проект на мільйони, а когось близького, частину своєї родини.

 

Алекс Райкер

Я думав, що мене вже важко чимось здивувати. Помилявся. Найгірше виявилося навіть не те, що вони крали інформацію. Не те, що роками сиділи поруч. Не те, що мало не поховали компанію. Найгіршим виявилося обличчя матері. Я бачив його весь вечір. Навіть зараз. Наче фотографія, яка вперто не хоче зникати з пам'яті.

Після того як Уляну та заступника Рея вивели із зали, мама ще довго сиділа нерухомо. Просто дивилася в одну точку. Мовчала.

І це лякало більше за сльози. Уляна була в нашому домі стільки років, що я вже й не пам'ятав часу без неї. Вона сиділа за нашим святковим столом. Приносила подарунки. Обіймала маму. Сміялася разом із нею.

А потім…, потім з легкістю продала нас за гроші. І навіть не пошкодувала.

Батько теж мовчав. А це взагалі була окрема категорія небезпеки. Коли Річард Райкер мовчить — значить, усе дуже погано.

Томас з Елізабет зрештою забрали батьків додому. Мама навіть не сперечалася. Лише кивнула. І це остаточно добило мене. Бо моя мама ніколи не здавалась такою зламаною. Ніколи.

Ми з Нешем залишилися в кабінеті удвох. Довго сиділи мовчки. Потім брат відкрив бар. Подивився на мене. Я подивився на нього.

— Навіть не думай.

— Уже думаю.

— Це погана ідея.

— Чудова.

— Неш...

— Алекс, сьогодні нам це потрібно. Працювати ми сьогодні вже точно не в силі.

І ми випили. Потім ще. І ще. Далі події стали трохи розмитими. Пам'ятаю, як Неш намагався довести мені, що архітектори — окрема форма божевілля.

Пам'ятаю, як я погодився. Пам'ятаю, що ми обоє лаяли Томаса за його любов до таблиць. Хоча самого Томаса поруч уже не було.

Пам'ятаю дзвінок від якоїсь дівчини. Після якого Неш різко став дуже слухняним хлопчиком і швидко зник, викликавши собі таксі. І може я вже був дуже п’яний, але мені здалось що Нешу телефонувала дівчинка…, маленька дівчинка. Така…, років трьох чотирьох.

Так…, і що це було? Звідки у брата діти?

А потім... Здається, з'явилася Настя. Я підняв голову. І довго намагався зрозуміти, чому вона стоїть не на одному місці, і чому Насть дві?

— Васнецова...

— Райкер.

— Ти справжня? – Примружився. – І звідки в тебе сестра близнючка?

Вона важко зітхнула.

Саме так зітхають люди, які вже сто разів пошкодували, що взагалі прийшли.

— Ти п'яний.

— Наклеп.

— Алекс.

— Добре. Трохи.

— Ти ледве стоїте.

— Стою ж.

— Це тимчасово.

Потім вона подивилася на ключі від машини в моїй руці. І приречено заплющила очі.

— Віддай їх сюди.

Не знаю як, далі знову провал, та через деякий час я сидів на пасажирському сидінні власного автомобіля. І це вже саме по собі було історичною подією.

Настя мовчки вела машину. Місто давно заснуло. Вулиці майже спорожніли. Лише ліхтарі ковзали по лобовому склу.

— Ти злишся?

Запитання вирвалося саме. Вона навіть не подивилася на мене.

— Так. Але не на тебе.

— Як мені пощастило, що не на мене. – Зітхнувши відкинувся у кріслі зручніше.

Кілька хвилин ми їхали мовчки.

Потім я все ж сказав:

— Мені шкода маму.

Настя міцніше стиснула кермо.

— Я знаю. Навіть не уявляю як їй. Як так можна роками бути поряд і…, і зневажати гарне ставлення до тебе. Я навіть повірити не можу, що Ульяна Марківна могла так поступити.

— Мама довіряла їй. Вважала родиною. А виявилося... Та я, чорт забирай, пам’ятаю її присутність у нашому житті майже усе своє свідоме життя….

Я не договорив. Не зміг. Просто не стримавши емоцій вдарив долонею по підлокітнику.

Настя мовчала. Лише уважно дивилась на дорогу керуючи машиною. Немов і сама недобирала слів.

Квартира зустріла нас тишею. Точніше — майже тишею. Десь у глибині просторого пентхауса тихо гудів холодильник, за панорамними вікнами шумів нічний Мангеттен, а Настя поруч зі мною ледь чутно позіхнула, намагаючись тримати очі відкритими. Так, вона теж дуже стомилась. І я почувався за це винним. Адже їй доводиться носитись зі мною замість того, щоб йти відпочивати. 

— Ми приїхали, — усміхнувся я, спостерігаючи, як вона сонно моргає.

— Угу… — пробурмотіла дівчина, навіть не намагаючись приховати втому.

Я відчинив двері ширше, пропускаючи її вперед. Настя зробила кілька кроків і… завмерла.

Ну так. Реакція була очікуваною. Квартира займала майже весь верхній поверх будівлі. Величезна вітальня з темним деревом і сірим каменем, м’яке світло вбудованих ламп, довгий диван графітового кольору, скляні стіни з видом на нічне місто, чорний рояль біля вікна, у проході виднілася кухня в мінімалістичному стилі та повна відсутність усього зайвого.

Стильно. Дорого. Холодно. Раніше мені це подобалося. Зараз чомусь уперше впало в очі, наскільки тут… порожньо.

— Ого… — тихо видихнула Настя. — Я ніби в журнал про дизайн потрапила.

Я хмикнув, знімаючи піджак. Ну як знімаючи. Той чомусь застряг на плечах і відмовлявся мене покидати без допомоги від Насті.

Вона босоніж пройшла далі вітальнею, обережно торкаючись пальцями спинки дивана.

— Красиво у тебе.

— Дякую.

— І моторошно.

— Це ще чому?

Настя знизала плечиками.

— Занадто ідеально. Як номер у готелі. Тут не вистачає… життя, чи що.

Я завмер. Дивно. Ніхто раніше такого не казав.

Усі захоплювалися видом, інтер’єром, технікою, ціною квадратного метра. Хоча Елізабет теж не подобалося у мене. А дівчат я сюди не водив. Тільки друзів, і то не часто.

А вона помітила порожнечу. І чомусь саме це зачепило сильніше за все.

— Кава? — запитав я.

Вона подивилася на мене так, ніби я запропонував їй підписати контракт із дияволом.

— Алекс…, я зараз засну стоячи та й тобі потрібно відпочити. Ти ледь на ногах тримаєшся.

— Тоді чай?

— Я зараз навіть чай повз рот пронесу. Але води все ж вип’ю.

Я усміхнувся й пішов на кухню.

— Сідай. Зараз принесу.

Коли повернувся, Настя вже сиділа на дивані, згорнувшись клубочком. Точніше…, майже лежала.

Вона трималася з останніх сил.

Розпущене волосся розсипалося по плечах, макіяж трохи розмазався від втоми, а очі закривалися буквально щосекунди.

— Тримай.

Я простягнув склянку.

Вона слухняно зробила кілька ковтків.

— Дякую…

— Ти зараз вимкнешся.

— Не вимкнусь.

І одразу позіхнула, я не витримав і розсміявся.

— Дуже переконливо.

— Я просто… — вона знову позіхнула, — трохи втомилася.

— Трохи?

— Зовсім трішки.

Через п’ять хвилин вона вже спала.

Прямо на дивані.

З ноутбуком поруч, який притягнула із собою незрозуміло навіщо.

Телефон випав із долоні на подушку. Я стояв навпроти й просто дивився. У сні вона виглядала зовсім юною. І чорт…, такою красивою.

Я повільно підійшов ближче. Обережно прибрав волосся з її обличчя. Настя щось сонно пробурмотіла й сильніше згорнулася на дивані.

Куточки губ самі собою смикнулися в усмішці.

— Ох і вперта ти мишка…

Я обережно накрив її пледом. Постояв кілька секунд. А потім важко видихнув. Ні. На дивані вона нормально не виспиться. Хоч він і великий, але в ліжку все ж зручніше.

Я підхопив її на руки. Настя сонно насупилася, уткнувшись носом мені в шию. Обережно заніс її до спальні. Намагався не впасти зі своєю ношею на руках. Бо з Нешем ми все ж трохи перестарались.

Велике ліжко, темні стіни, приглушене світло нічного міста за вікнами.

Настя навіть не прокинулася толком, коли я поклав її на постіль. Лише сонно потягнулася рукою до покривала. Та вона навіть очей не розплющила. Я хмикнув собі під ніс. Небезпечна ти жінка, Васнецова. Дуже небезпечна.

Зняв годинник на тумбу й ліг поверх покривала поруч. Настя одразу підсунулася ближче. Ніби так і мало бути. Влаштувалася головою на моєму плечі, а долоня сонно стиснула тканину моєї футболки.

І все. Заснула остаточно.

А я лежав і дивився в стелю яка поступово переставала кружляти перед очима. На вулиці шуміло місто. У телефоні вже, напевно, десяток пропущених. Вранці знову буде хаос.

Але зараз… Зараз поруч тихо спала дівчина, без якої мій дім уперше перестав здаватися порожнім.

І саме це лякало найбільше. Бо я надто чітко зрозумів одну дуже небезпечну річ. Я більше не хочу відпускати її від себе.

А ось чи захоче сама Настя бути поруч зі мною?