Розділ 9

Розділ 9

Анастасія Васнецова

Стів із Шоном зустріли нас біля виходу з мого будинку.

Шон, схопивши Джил за руку, потягнув її в бік таксі, яке чекало на нас.

А ось Стів, навпаки, обійняв мене за талію й відвів трохи вбік, подалі від цікавих поглядів сусідів, які так активно намагалися роздивитися все, що відбувається біля під’їзду, зі своїх балкончиків. Чим добряче псували всю романтику.

— Привіт.

Прошепотівши привітання, хлопець прибрав руку з-за спини, демонструючи моєму погляду букетик червоних троянд.

Я аж розгубилася. Не очікувала від нього такого романтичного вчинку.

Усе ж ми, дівчата, любимо красиві жести, а квіти якраз є одним із них.

— Ох… Який гарний. Дякую.

Стів давно мені подобався. І зараз, милуючись його милою усмішкою, я все ж не стрималася й поцілувала його в щоку.

А що? Для початку зійде. Не роздаровувати ж свої більш серйозні поцілунки направо й наліво. Нехай старається. Нам поспішати нікуди.

Стів — красивий, статний хлопець. І, треба визнати, цілеспрямований. Закінчив навчання з відзнакою. Та й роботу отримав саме ту, про яку мріяв.

Хлопець навіть запасних варіантів не продумував на випадок провалу. Бо вважав, що такими діями накликає невдачу. Поставив мету — значить іди до неї. Ну, а якщо не вийшло, значить погано старався. Ось упевнено й крокував до наміченого плану, змушуючи собою захоплюватися. А запасні варіанти придумали невдахи, заздалегідь готуючись до провалу. Невдахою себе Стів не вважав.

І я, як і більшість дівчат із нашого курсу, була з ним згодна.

Хлопець крутий. І знає собі ціну.

У таксі на нас чекали друзі, грайливо притискаючись одне до одного й щось активно обговорюючи.

Я помахала букетиком, демонструючи Джил подарунок від мого, як я тепер розумію, «залицяльника». Та грайливо підморгнула, жестами показуючи клас. Схвалюючи вчинок хлопця.

До клубу ми дісталися доволі швидко й без пригод. Що радувало. А далі — випивка, запальна музика зробили свою справу. Я розслабилася й відривалася на повну, отримуючи задоволення.

Клуб Output — це саме те, чого мені так не вистачало останні кілька тижнів. Відрив у хорошій компанії — що може бути кращим для зняття напруги?

Так я думала доти, поки за лічені секунди якийсь п’яний чоловік силоміць не поцупив мене просто з-під носа друзів, які веселилися, а я не опинилася затиснутою в тісній комірчині верзилою, який своїм немаленьким тілом перегороджував мені шлях до відступу.

Від страху я дихала через раз, не розуміючи, що відбувається. У паніці намагаючись збагнути, що робити й як урятуватися.

І поки я намагалася зібрати думки докупи, чоловік, скалячись, повільно почав наступати.

Проковтнувши в’язку слину, я відступила назад. Ось тільки далеко відійти не вийшло. Доволі швидко мої лопатки торкнулися прохолодної стіни, яка перегородила мені шлях до втечі.

Ну все. Мені кінець. Оце так зняла напругу. А як же все добре починалося.

 

 

Алекс Райкер

— Любий, ти не сумував без мене? — Проспівала Кітті, хапаючи мене за руку й притискаючись усім тілом.

Я здивовано подивився на неї, не розуміючи, чому мав сумувати, якщо вона постійно терлася поруч зі мною? І озвучив їй своє запитання.

Та невдоволено скривилася.

— Ти так витріщався на ту дівку, що навіть не помітив, як я ненадовго відійшла? Ти мене ображаєш своєю неуважністю. — Схрестила руки на грудях, невдоволено втупившись у мене.

А я машинально перевів погляд на місце, де кілька хвилин тому спостерігав за Анастасією. Ось тільки дівчини там уже не було. Як і біля столика з компанією друзів її теж не спостерігалося. І, судячи зі схвильованих обличь її приятелів, які зараз озиралися навколо, ніби когось шукали, вони теж помітили зникнення.

Куди ж вона поділася? На душі чомусь стало тривожно. Відійти до дамської кімнати вона не могла, бо точно попередила б свою подругу. Або, як дівчата люблять, вони б поскакали туди разом.

А судячи з того, що дівчина вже забралася з ногами на стілець і роздивляється натовп у пошуках когось, її подруга вже точно кудись влипла. І її треба терміново знайти.

Відчепившись від Кітті, яка вже добряче почала мене дратувати, я попрямував у бік підсобних приміщень.

Бо на моє прохання підказати місце, де можна сховатися від сторонніх очей у цьому місці, бармен, кинувши на мене й Кітті розуміючий погляд, указав саме туди. А я на той момент просто хотів усамітнитися, щоб подзвонити. І наодинці вже точно.

— Анастасіє! Це Джил. Де тебе носить?! Передзвони, будь ласка. Я хвилююся.

Проходячи повз компанії, я почув розмову друзів і переконався, що дівчина справді кудись влипла. Треба швидше її знайти.

 

 

Анастасія Васнецова

Ну чому я? Господи, чому саме я влипла в такі неприємності? Як так? За що?

Незнайомець продовжив наступати, не зводячи з мене свого гарячкового, липкого погляду. У мене очі мало не вилізли з орбіт від страху.

Інстинкт самозбереження волав на весь голос: «Рятуйся». Ось тільки розумом я розуміла — до виходу мені не дістатися. Його так невдало для мене перекривав собою цей верзила.

— Ну що, красуне, пограємося?

Я нервово гикнула. Ну все, Анастасіє, влипла ти по саму маківку. Здається, вже до ранку є всі шанси поповнити колонку кримінальних новин Нью-Йорка.

Врізати цьому…, й спробувати втекти?

Я здригнулася. Нічого в мене не вийде. Комплекція не та. Та й на високих підборах далеко не втечеш. Кричати й кликати на допомогу теж марно. Навряд чи через гуркіт музики хтось почує мої потуги.

— А може, не треба… — Пропищала, благально дивлячись на чоловіка.

— Вибач, лялечко. Але ні. Сама винна. Я лише передаю тобі привіт від Кітті.

Випалив той і…, облизнувся. Фууу.

— Що? Я не знаю ніякої Кітті.

Той знову хмикнув.

— А це вже не мої проблеми. — Діставши телефон, продемонстрував на тому моє фото. — Було сказано провчити дівчисько з фото. І добре за це заплатили. — Він розвів руками. — Тож вибач. Нічого особистого. Просто робота.

Оскалившись, чоловік зробив ще кілька кроків, наближаючись упритул.

— А-а-а! — заверещала я на весь голос, рвонувшись убік. Ось тільки мій номер не спрацював.

Верзила грубо затиснув мені долонею рота й навалився всім тілом, вдавлюючи в стіну. Тим самим вибиваючи все повітря з легень.

— Ти чого ореш, сучко? А ну тихо.

Нахилившись, лизнув мене в шию, а вільною рукою обійняв за талію, притискаючи ближче до себе. Хоча, здавалося б, куди вже ближче.

Я здригнулася всім тілом, відчувши стегном випуклість у його штанах.

А той, помітивши мою реакцію, зухвало посміхнувся.

Намагаючись відсунути паніку й страх на задній план, я почала вириватися. Ну вже ні. Без бою я цьому козлу не здамся.

З останніх сил почала брикатися з крихітною надією все ж вирватися на свободу. Якимось дивом мені вдалося добряче вдарити громилу підбором по нозі.

Ось тільки це нічим мені не допомогло. І призвело до ще більших неприємностей. Бугай страшенно розлютився.

— Сука!

Вилаявшись, він міцно схопив своєю лапою мене за горло й стиснув, позбавляючи можливості кричати й навіть дихати. А вільною рукою з розмаху вдарив по обличчю.

Від удару голова сіпнулася назад, добряче вдарившись потилицею. У якийсь момент, коли перед очима все затягнули чорні кола, мені здалося, що я ось-ось знепритомнію. Краплі чогось теплого й липкого стікали з губ на шию. Напевно, це була кров. Я навіть не могла поворухнутися, щоб перевірити.

Але, попри те, що тіло обм’якло, позбавляючи мене можливості чинити опір, я все чула й відчувала.

Тільки чи хотіла я знати й бачити все те, що цей покидьок збирався зі мною зробити, поки я тут безвольно валяюся біля його ніг?

У якийсь момент, коли я вже почала прощатися з життям, а верзила підходив усе ближче, сталося те, чого я вже й не чекала. Здається, мене прийшли рятувати.

Двері з гуркотом відчинилися вдаряючись об стіну.

— Швидко прибрав лапи від дівчини!

Закричав якийсь чоловік. Ось тільки до болю знайомим голосом.

Доклавши зусиль, я прочинила очі щоб впевнитись, що мені не привиділось і мене все ж прийшли рятувати. І…, да. Позаду мого мучителя стояв розлючений Алекс Райкер…, власною персоною.

Я кілька разів кліпнула.

— Нічого собі мене приклало. Ще й таке привидиться.