Розділ 21

Розділ 21

Анастасія Васнецова

День презентації настав занадто швидко.

Здавалося, лише вчора ми сиділи в конференц-залі до другої ночі, сперечалися через креслення, лаяли бюджети та намагалися створити неможливе.

А сьогодні результат нашої роботи мали побачити інвестори.

Від цього дня залежало занадто багато. Не лише майбутнє проекту. Майбутнє всієї компанії. Репутація це все.

О дев'ятій ранку приїхали інвестори. Троє чоловіків. Дорогі костюми. Дорогі годинники. Спокійні обличчя людей, які звикли розпоряджатися мільйонами. І які не пробачають помилок.

У конференц-залу вони зайшли разом із братами Райкерами, Річардом Райкером та керівниками проекту.

Двері зачинилися. І почалося найболючіше. Очікування.

Спочатку всі думали, що презентація триватиме годину. Максимум дві.

Потім минула третя. Четверта. П'ята. І ніхто не виходив. Лише секретарка кілька разів заносила каву. Потім холодні напої. Потім знову каву. І знову напої.

На обід ніхто навіть не переривався.

У якийсь момент почали нервувати вже всі. Я, Елізабет, та Софія окупували кабінет Елізабет.

Ніхто особливо не працював. Усі лише робили вигляд. Насправді кожна прислухалася до звуків у коридорі.

— Якщо вони сидять там п'ять годин, це добре чи погано? — вкотре спитала Софія.

— Не знаю.

— Мене лякає твоя відповідь.

— Мене теж.

Елізабет стояла біля вікна з чашкою чаю. І хоча зовні виглядала спокійною, я вже навчилася бачити, коли вона хвилюється.

Коридорами тим часом гуляли зовсім інші розмови. Усі обговорювали скандал. Уляну Марківну та нашого заступника начальника безпеки.

Новини розлетілися компанією зі швидкістю світла. Працівники шоковано перешіптувалися біля кавомашин. У ліфтах. У курилках. У їдальні. Усюди.

Ніхто не міг повірити. Особливо щодо Уляни Марківни.

Вона пропрацювала тут стільки років, що багатьом здавалася частиною компанії.

Люди звикли бачити її в коридорах. На корпоративних заходах. Вона знала всіх. І її знали всі. Вважали її приємною та доброю, завжди готовою прийти на допомогу. А тут таке.

Тому новина стала справжнім ударом.

Навіть зараз співробітники продовжували обговорювати подробиці. Кожен мав власну теорію. Власну версію. Власну думку.

І лише одне було спільним для всіх. Ніхто такого не очікував. Близько четвертої години дня в кабінеті Елізабет запала майже похоронна тиша. Навіть Софія перестала нервово ходити кімнатою.

Я навпаки, вже не могла сидіти на місці.

— Якщо вони ще трохи там просидять, я збожеволію.

— Ставай у чергу, — пробурмотіла Елізабет.

Ми нервово засміялися. Саме в цей момент у коридорі почувся якийсь рух. Голоси. Кроки. Двері кабінету миттєво відчинилися. На порозі стояв Неш.

І посмішка на його обличчі сказала все раніше, ніж він відкрив рот.

— Ну що? — першою схопилася Софія.

— Не тягни!

— Неш!

Він спеціально витримав паузу. Гад. Справжній гад. А потім широко посміхнувся.

— Вітаю. Ми затвердили проект.

Кілька секунд стояла тиша. Наче мозок відмовлявся сприймати почуте.

А потім кімната буквально вибухнула. Софія заверещала. Я відчула, як із грудей виривається полегшений сміх. Елізабет взагалі прикрила очі долонею. Ніби лише зараз дозволила собі видихнути.

— Серйозно? — перепитала вона.

— Одноголосно.

— Без зауважень?

— Із дрібними правками, куди ж без них.

— Іди я тебе зараз обійму. – Елізабет махнула рукою.

— Йду люба. Йду.

І Неш мужньо пережив напад жіночої радості не тільки від Елізабет, а й усього присутнього в кабінеті жіночого складу.

Через кілька хвилин із конференц-зали почали виходити інші учасники зустрічі.

Виглядали вони так, ніби щойно відпрацювали зміну в шахті. Втомлені. Виснажені. Але задоволені. Особливо Річард Райкер.

Вперше за останній тиждень на його обличчі з'явилася справжня усмішка.

Алекс ішов останнім. Наші погляди зустрілися.

Я побачила в його очах те саме полегшення, яке зараз відчувала і сама.

Ми впоралися. Попереду ще чекали суди. Розслідування. Відновлення репутації компанії. Але найважчий бій був виграний.

І вперше за цей напружений тиждень здавалося, що майбутнє знову існує.

 

 

Алекс Райкер

— Ні. Ні. Навіть не вмовляйте.

Я похмуро подивився на братів, які стояли біля моєї машини.

— Алекс, перестань бурчати, — усміхнувся Неш, засовуючи в кишені пальта. — Ми просто їдемо знайомитися з твоєю жінкою та її бабусею.

— Ви їдете жерти. І мене ганьбити.

— І це теж, — спокійно кивнув той.

Томас поруч хмикнув.

— До того ж Елізабет уже налаштувалася на домашні пиріжки.

— Я вагітна, між іншим, — одразу обурилася Ліззі, поправляючи пальто поверх округлого животика. — Мені не можна нервувати і не можна відмовляти.

— Особливо в пиріжках, — підколов її Неш.

— Особливо, — важливо підтвердила та.

Я важко видихнув. Ні, загалом…, я був не проти. Просто. Чорт. Це виглядало занадто…, зухвало. Припертися всією родиною.

І що найгірше — мені це подобалося. Бо десь всередині я вже давно все вирішив.

Настя — моя. І якщо вже знайомити родини, то робити це нормально. По-людськи. А ці… А потім ще й батьків сюди привеземо.

Я раптом усміхнувся своїм думкам. Моя мати після п’яти хвилин спілкування з бабусею Насті або закохається в неї, або почне її боготворити.

Третього не дано.

— Чого завис? — штовхнув мене ліктем Неш.

— Думаю, як пояснювати матері, що в бабусі Насті характер страшніший за нашого юриста.

— О, — пожвавився той. — Тоді я точно їду.

Я закотив очі.

— Та ви й так уже їдете.

— Саме так.

Коли двері квартири відчинилися і на порозі з’явилася бабуся Насті, навіть я трохи напружився.

Ну…, після минулого допиту в мене залишилися приємні спогади. А брати взагалі виглядали підозріло задоволеними.

Бабуся спочатку завмерла. Перевела погляд з мене на Неша. Потім на Томаса. Потім на Елізабет. І знову на мене.

— Ох ти ж господи… — видала вона нарешті. — Алексе, ти що, всіх родичів одразу притягнув?

За моєю спиною Неш тихо заржав.

Настя ж закрила обличчя долонею.

— Ба…

— Настю, чого не попередила, я б наготувала побільше, — махнула вона рукою. — Заходьте, чого на сходах стояти.

І…, впустила нас усередину.

Причому так гостинно, ніби все життя тільки й чекала наше шумне сімейство.

Через п’ятнадцять хвилин квартира вже гуділа.

На кухні пахло випічкою, м’ясом і чимось настільки домашнім, що я зловив себе на відчутті затишку. Справжнього.

Того самого, якого мені в житті шалено бракувало. Ніби в дитинство повернувся, до бабусі в гості. Ні, родина в нас дружня, але ось бабусі якої не стало зовсім нещодавно, нам всім дуже бракувало.

Бабуся вправно розставляла тарілки, Елізабет допомагала їй із салатами, Настя намагалася всіх розсадити, а брати вже про щось сперечалися.

— Я тобі кажу, це був офсайд!

— Який ще офсайд, ти взагалі правила знаєш?

— Краще за тебе точно.

— Хлопці! — прикрикнула бабуся. — Не кричіть. У мене сусіди — пристойні люди. Ще позаздрять що в нас так весело. А мені воно треба? – Хмикнула та.

— Вибачте, — хором видали ми з Нешем.

Настя пирснула зі сміху.

Вона зараз стояла навпроти мене в домашній світлій сукні, з розтріпаним волоссям і м’якою усмішкою.

Красива. І до біса…, моя.

— Алексе, — раптом згадала бабуся нещодавню нашу розмову.

Я одразу повернувся. Вона хитро примружилася.

— Ну що? Заспокоїв вже свою скажену кішку?

За столом повисла секундна тиша. А потім Неш подавився соком. Томас закашлявся.

Елізабет тихо засміялась:

— Обожнюю твою бабусю…

Настя почервоніла.

— Ба-а-а!

А бабуся невимушено продовжила:

— Ну а що? Я просто цікавлюся. Може допомога потрібна. У мене, між іншим, досвід є.

Я не витримав і розсміявся. Вголос, легко й щиро.

— Так, — похитав головою. — З кішками всі питання вже вирішене.

— От і добре, — задоволено кивнула вона. — А то в Насті нерви слабкі. Їй стрес шкідливий.

— Ба!

— Що «ба»? Я правду кажу.  Придушить ще когось, а мені потім допомагай онуці сліди прибирати. А я вже між іншим жіночка у віці.

Неш поруч тихо пробурмотів:

— Все. Алекс офіційно пройшов перевірку.

— Поки лише перший етап, — серйозно поправила бабуся.

Я знову розсміявся.

А потім була вечеря. Шумна. Тепла. З підколами. З історіями. Зі сміхом.

І я сам не помітив, як остаточно розслабився. Брати швидко знайшли спільну мову з бабусею. Особливо після того, як вона розповіла, як колись ганяла сусідського злодія сковорідкою.

        — Оце жінка, — шанобливо видав Неш.
        — Вчися, — фиркнув Томас.

Елізабет взагалі сяяла поруч із Настею, обговорюючи дитячу кімнату та майбутні покупки.

А я сидів і просто дивився на все це. І розумів одну просту річ.
Я більше не хочу бути один. Зовсім. Тому Нікуди Настя від мене не дінеться.

Пізніше, коли посуд майже прибрали, і всі почали збиратись, запропонував Насті піти погуляти. І…, та погодилась. Бабуся лише задоволено посміхнулась.

Брати й Елізабет також швидко обмінялися контактами з бабусею. Причому Неш уже встиг домовитися приїхати на пироги. Хитрий зараза. Мабуть всі молодші такі спритні.

Коли ми нарешті вийшли з квартири, Настя виглядала трохи розгубленою.

Я усміхнувся. Відчинив перед нею двері машини й нахилився ближче.

— Поїхали мишко…, трохи погуляємо. За останній тиждень було стільки напруги, що нам точно потрібно розважитись.

— Тільки не клуб.

Не клуб вже точно. І ми нарешті знову у двох.

 

 

Алекс Райкер

Нью-Йорк сяяв за вікнами тисячами вогнів. Місто жило своїм життям. Десь поспішали таксі. Світлофор за світлофором змінювали кольори. По тротуарах рухалися натовпи людей.

Настя сиділа поруч і дивилася у вікно.

— Про що задумалась? — запитав я.

— Про те, що останні кілька тижнів були схожі на якийсь серіал.

— Поганий серіал.

— Ну…, такий собі.

Я тихо засміявся.

— Зате фінал поки непоганий.

Вона повернула голову до мене. І усміхнулася. Тепло. Щиро.

Ми їздили містом майже без маршруту. Просто звертали на випадкові вулиці. Говорили про все підряд. Про університет. Про дитинство. Про подорожі. Про мрії. Про речі, які зазвичай не обговорюють між нарадами та дедлайнами.

У якийсь момент Настя заявила, що хоче кави.

Тому за кілька хвилин ми вже стояли біля невеликої цілодобової кав'ярні, чекаючи на своє замовлення.

— Лате.

Бариста простягнув стаканчик Насті.

— Американо.

Мій стаканчик опинився в руках слідом.

— Як можна добровільно пити цю гіркоту? — скривилася вона.

— Як можна добровільно пити молоко зі смаком кави?

— Ну… Це смачно.

Настя фиркнула й штовхнула мене плечем. Я лише засміявся обіймаючи дівчину, притискаючи її до себе.

Потім ми сіли в машину й поїхали далі.

Я припаркувався біля оглядового майданчика. Ми вибралися з машини й майже одночасно вмостилися на капоті.

Настя обхопила долонями стаканчик із кавою. Я сидів поруч, дивлячись на воду. І мені було абсолютно добре.

Кілька хвилин ми мовчали. Потім Настя раптом усміхнулася.

— Знаєш, що смішно?

— Що?

Вона повернула голову до мене.

— Кілька місяців тому я була впевнена, що ти найзарозуміліший бос у Нью-Йорку.

Я розсміявся.

— Лише в Нью-Йорку?

— Не перебивай.

— Вибач.

— Так от. Я була впевнена, що ти холодний, самовпевнений і взагалі жахлива людина. – Скривилась та.

— Дуже приємно це чути.

— Я ще не закінчила.

— О, навіть так?

Настя зробила ковток кави.

— А тепер сиджу з тобою на капоті твоєї машини посеред ночі.

— І?

Вона трохи примружилася.

— І мене це трохи лякає.

Я усміхнувся.

— Чесно. Мене теж.

Деякий час ми просто сиділи мовчки. Настя притулилася до мого плеча, а я машинально перебираючи пальцями її долоню, дивився на вогні міста.

Здавалося, що ніч навколо завмерла. Наче спеціально дала нам трохи часу.

Настя підняла голову й подивилася на мене. Уважно. Так, ніби намагалася щось вирішити для себе.

— Про що знову замислилась? — Тихо запитав.

Вона усміхнулася куточком губ.

— Про те, що все це трохи божевільно.

— Є таке.

— Ще місяць тому я б нізащо не повірила, що сидітиму тут із тобою посеред ночі.

Настя тихо засміялася. А потім  поцілувала мене. Цього разу сама. Без вагань.

Коли ми відсторонилися, я притулився лобом до її чола.

— Настю.

— Мм?

— Уже дуже пізно.

— Я помітила.

— Не хочу зараз відвозити тебе додому.

Вона мовчки дивилася на мене. Серйозно. Без жартів.

Я не тиснув. Просто давав їй час визначитись чи готова вона на щось більше? І…, якщо ні, я був готовий чекати стільки їй буде потрібно. Я ж не зовсім зациклений на сексі. Хоч зізнаюсь, хотів свою мишку до болю.

Настя кілька секунд мовчала. Потім повільно видихнула.

— Я…, теж не хочу додому.

У голосі не було невпевненості. Лише спокійне рішення дорослої людини.

Я обережно торкнувся її щоки, знову цілуючи.

— Поїхали.

Ми повернулися до машини.

І поки нічний Нью-Йорк пропливав за вікнами, я ловив себе на думці, що вперше за багато років майбутнє хвилює мене значно менше, ніж людина, яка зараз сидить поруч. І дивним чином це здавалося правильним.

***

Щойно двері квартири зачинилися за нашими спинами, Настя навіть не встигла нічого сказати. Я притягнув її до себе. Вона тихо засміялася мені в губи. І за секунду вже сама обіймала мене за шию.

Поцілунок вийшов зовсім не таким спокійним, як усі попередні. Наче весь вечір ми обоє стримувалися. Весь цей час чекали саме цього моменту.

— Привіт, — прошепотіла вона між поцілунками.

— Привіт.

— Це було дуже довге побачення.

— Найдовше в моєму житті. - Я усміхнувся. — Але воно того варте.

Настя задоволено фиркнула. А потім знову поцілувала мене.

Десь у процесі я намагався зняти пальто. Саме намагався. Бо рукав категорично відмовлявся співпрацювати.

— Зачекай... — пробурмотів я.

— Ні.

— Настю...

— Сам винен.

Вона розсміялася, коли я мало не заплутався у власному одязі. І я теж. Боже. Коли востаннє мені було настільки легко поруч із кимось? Мабуть, ніколи. Ми сміялися як діти. Постійно зачіпали меблі. Ледь не перекинули вазу біля входу.

А коли Настя випадково наступила мені на ногу, взагалі зігнулася від сміху.

Я похитав головою. І знову поцілував її. Цього разу повільніше. Ніжніше. Без поспіху. Настя миттєво стихла.

Світ навколо поступово розчинявся. Залишалися лише ми. Її усмішка. Руки в моєму волоссі. Тихий сміх. І відчуття абсолютної правильності того, що відбувається.

Ми навіть не помітили, як опинилися біля спальні. Настя раптом зупинилася. Подивилася на мене. Серйозно.

Я зрозумів, вона хвилюється. Так само як і я. Я обережно торкнувся її щоки.

— Гей.

— Гей.

— Ти впевнена?

Настя кілька секунд мовчала. Потім ледь помітно усміхнулася. І кивнула.

— Так.

Усього одне слово. Але в ньому було більше довіри, ніж у будь-яких поясненнях. Я притиснувся лобом до її чола. Заплющив очі.

Тієї ночі ми нарешті перестали ховатися за жартами, суперечками та випадковими дотиками. І стали по-справжньому близькими. Не лише серцями. А й довірою.

Тим особливим відчуттям, коли поруч саме твоя людина. І ти більше не хочеш її відпускати.