Розділ 6

Розділ 6
Анастасія Васнецова

Чорт. От зовсім не так я планувала провести цей ранок.

Спочатку майже годину стирчала в заторі, рятуючи деяких невдячних особистостей. Не втрималась, кривляючись.

Хмикнула. Оце тобі й: зроби добро — воно до тебе повернеться. Повернулося. Причому одразу новим прізвиськом: «щур». Дякую велике.

Після такого починаєш замислюватися — а чи треба взагалі допомагати людям? Хоча… Ні. Допомагати все ж треба. Не всі ж такі…, вдячні. Я дуже сподіваюся, що не всі представники людства такі самозакохані павичі, як деякі екземпляри.

І от тепер, після свого «доброго діла», я сиджу й розмірковую про майбутнє. Причому виключно в стилі: звільнять чи не звільнять.

Тьху. Дожилася. Серйозна доросла жінка з дипломом і кар’єрними амбіціями подумки ворожить на ромашці.

— Звільнять. Не звільнять. Звільнять. Не звільнять…

І все через одного пихатого індика в дорогому костюмі. У-у-у. Мало придушити.

Я так глибоко занурилася у свої думки, що ледь не знесла нашого айтішника. Причому разом із кавою. Яка, звісно ж, мало не опинилася на мені. Ну звичайно. Для повного щастя мені тільки кавового душу й не вистачало.

— Гей! Дивись, куди йдеш! — Обурився хлопець, дивом втримавши стаканчики рівно.

— Вибачте!

Я випалила це вже на бігу. Бо єдине моє бажання зараз — дістатися кабінету, зачинитися там і почати тихенько панікувати наодинці.

Влетівши всередину, я грюкнула дверима й привалилася до них спиною. Фух. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб віддихатися. І ще кілька — щоб перестати подумки хоронити свою кар’єру, яка тільки-но почалася.

Ні, ну правда. Я тільки дожила до власного кабінету. Хоч і невеликого, з видом так собі, але окремого.

А тут це. Ситуація жахливо дурна. Так, неприємно було почути, як керівництво розважається за твій рахунок. І так, визнаю, я скоїла дурницю. Показала, що у сірої мишки взагалі-то є зубки. І дуже навіть гострі.

Але… Влаштовувати шоу перед офісом? Та ще й на машині боса? Поправочка. На дорогезній машині боса?

Господи. Настю, ти взагалі нормальна? Чим ти думала?

Моя фантазія вже щосили підкидала варіанти подальшого розвитку подій. І чомусь жоден не закінчувався словами: Вітаємо, ви отримали підвищення. Скоріше: Зберіть речі й покиньте приміщення.

Я простогнала й ляснула себе долонею по лобі.

— Ну що за мудак мені трапився в начальники?

Подумки знову повернулася до ранкової сцени. І знову застогнала. Ні, ну як йому взагалі можна було відмовити? От серйозно. Гад же…, красивий. Дуже. Просто злочинно красивий.

Високий. Підтягнутий. Усміхається так, що в жіночої половини офісу різко починаються проблеми з концентрацією. А коли на нарадах знімав піджак і закочував рукави сорочки… Господи. Там жінки готові були колективно втрачати розум.

Деякі, здається, навіть подумки вже вибирали весільну сукню. Та що там інші? Я й сама зависала. Варто було Алексу з’явитися десь поруч — і мій мозок починав працювати зі збоями.

Думки плавилися. Серце поводилося підозріло. А внутрішній голос волав: зберися, ганчірка!

Особливо погано було під час нарад. Сидиш така: серйозна, ділова, професійна. А потім цей гад підходить ближче, нахиляється над столом, починає щось пояснювати… І все. Мозок вимикається. І ти чуєш лише бла-бла-бла. Дякувати хоч слиною не капала. Це був би вже остаточний провал.

Я важко зітхнула. Ні. Так справа не піде. Бо я чудово розуміла: мені з таким чоловіком нічого не світить. Хто він — і хто я.

У нього дорогі костюми, елітні ресторани й жінки з обкладинок. А в мене…, в мене дисконтна картка супермаркету й три сірі костюми на всі випадки життя. І ті ще з часів навчання.

Я чесно намагалася душити всі свої фантазії. Вдень ще якось виходило. А от уночі…

О-о-о. Уночі мій мозок влаштовував такі романтичні фільми, що вранці хотілося: провалитися крізь землю, поїхати в монастир і більше ніколи не дивитися в очі Алексу Райкеру. Особливо після деяких сцен.

Я різко мотнула головою. Так. Стоп. Знову не туди думки понесло. Зараз узагалі-то питання стоїть: звільнять мене чи ні. А не: які в боса красиві руки.

Я важко видихнула й нарешті відлипла від дверей.

Хай там як — роботу ніхто не скасовував. І судячи з того, що: охорону за мною не відправили, наручники не принесли й коробку для речей теж — значить, поки я ще офіційно працевлаштована. Вже непогано.

Я підійшла до свого столу й дістала телефон. Батарея блимала червоним. Прекрасно. Навіть техніка сьогодні була на моєму емоційному рівні.

— Так, Настю, зберися.

Я поплескала себе долоньками по щоках.

Це робота моєї мрії. І я не втрачу її через одну дурну витівку. Ну подумаєш… Трохи ефектно припаркувалася. З ким не буває? Машина ж ціла. Майже чиста навіть. Значить… Чисто теоретично мене ж нема за що звільняти. Правда?

Правда ж?!

 

***

Як не дивно, ранок минув досить швидко й підозріло спокійно. Ніхто не вривався в кабінет із криками:

— Ви звільнені!

Ніхто не кидав у мене коробку для особистих речей. І навіть охорона не чатувала під дверима. Що, чесно кажучи, неймовірно тішило.

До полудня я трохи розслабилася й, добряче втомившись, попрямувала до кімнати відпочинку. Бажання йти на ланч у місцеве кафе не було зовсім.

По-перше, там занадто багато людей.

По-друге, серед цих людей цілком міг опинитися один конкретний зарозумілий бос із огидно красивими очима.

А мої нерви й так трималися на чесному слові й кофеїні.

Увімкнувши нарешті оживший телефон, я швидко переглянула меню найближчих кафе й замовила їжу навинос. Сьогодні мій організм вимагав чогось смачного, шкідливого й бажано з подвійною порцією сиру.

Зустрівши кур’єра у вестибюлі, вмостилася зі своєю здобиччю за дальнім столиком місцевого кафе — благо приносити свою їжу тут дозволялося.

Тиша. Спокій. Гаряча їжа. Ну краса ж.

Я вже майже почала розслаблятися, як раптом…

— А ось ти де! А я тебе всюди шукаю!

Я ледь не подавилася картоплею. Елізабет плюхнулася поруч і пильно втупилася мені в очі. Причому з таким виразом обличчя, ніби зараз скаже: збирай речі, дівчинко.

У мене аж усередині все похололо. Так. Спокійно. Може, це ще не звільнення. Хоча кого я обманюю? Звісно звільнення. От зараз дістане папірці…

Поперхнувшись власними думками, я обережно відсунула контейнери. Їсти різко перехотілося.

— І…, з якого приводу шукала? — максимально спокійно спитала.

Елізабет мовчки вивалила на стіл величезну стопку роздруківок. І почала активно тикати в ті пальцем.

— Ось! Подивися й скажи, що думаєш!

Я моргнула. Потім ще раз. Уважно глянула на купу картинок намагаючись зрозуміти що від мене взагалі хочуть.

Переді мною лежали…, дитячі кімнати. Багато дитячих кімнат. Дуже багато. Рожеві. Бежеві. Блакитні. Із зайчиками. Із зірочками. Із хмаринками. І з якимись підозріло щасливими жирафами.

Чесно? У мене зарябіло в очах уже на третій картинці.

— Е-е…

Геніально, Настю. Дуже змістовна відповідь.

Елізабет жалібно склала руки на грудях.

— Допоможи мені! Я вже заплуталася! Вони всі красиві…, але різні…, і я вже взагалі не розумію, чого хочу!

Вона трагічно впустила голову на стіл. І тихенько стукнулася лобом об поверхню.

Я повільно видихнула. Все. Можна жити. Мене не звільняють. Принаймні поки. Світ знову почав набувати барв. Навіть картопля знову стала виглядати апетитно.

Я підтягнула до себе роздруківки.

— Ну…, давай дивитися.

І понеслося. Наступні пів години ми провели як дві дуже нервові починаючі дизайнерки кімнаток для малят.

Розклали картинки по столу. Сперечалися. Перекладали їх із місця на місце. Знову сперечалися. І раптом з’ясували, що наші смаки підозріло збігаються.

— Оце ліжечко гарне.

— Так! Але ці штори жахливі. – Я скривилась від рожевого жаху.

— Згодна.

— А тут милі полички.

— Але цей килим ніби вкрали з цирку. – Дівчина приснула зі сміху. - Господи який жах. Та від цього килиму у дитини точно розвинеться боязнь до клоунів. Та що там у дитини, вона вже в мене розвиватись почала.

— Точно!

Ми обережно відклали підозрілу картинку в дальній бік столу так, ніби боялись, що ті клоуни з того триклятого килиму зараз до нас по вилазять. Бррр. Який жах.

У якийсь момент ми так захопилися, що почали створювати власну ідеальну кімнату. Нічого конкретного ми так і не змогли обрати. Щоб зупинитись і сказати, ось вона, кімната мрії кожного малюка.

Озброївшись ручками, як дві божевільні художниці, стали обводити вподобані деталі на зразках.

Ліжечко звідси. Лампа звідти. Полички взагалі з третього варіанту. А цього плюшевого ведмедя — взагалі викинути. Він дивився занадто зовісно.

Потім я дістала ноутбук, і ми почали збирати все в електронний ескіз. Та настільки поринули в процес, що повністю випали з реальності.

Саме тому, коли я нарешті підняла голову, то мало не підскочила на місці.

Навпроти нас сиділи Томас і Неш. І з дуже задоволеними обличчями спостерігали за тим, що відбувається.

Ми з Елізабет одночасно здригнулися. Причому синхронно. Як дві перелякані білки, зараза.

Я розгублено перевела погляд на стіл. Моя їжа…, зникла. Повністю. Зате поруч стояла гора порожніх стаканчиків із-під кави й моїх контейнерів, порожніх контейнерів.

Я повільно моргнула. Потім ще раз. Це скільки ж часу минуло? Від несподіванки я гикнула. І знову сіпнулася.

Елізабет нервово усміхнулася.

— Привіт… А давно ви тут?

Хлопці переглянулися. Причому з таким виразом обличчя, ніби зараз скажуть щось дуже погане.

— Ну-у-у… — Протягнув Неш. — Хвилин сорок точно.

— Що?!

Я підскочила так різко, що ледь не впустила ноутбук.

— Мені ж працювати треба!

Почала судомно збирати папери.

Елізабет одразу підключилася слідом.

— Любий, ну чому ти мене не покликав?! — Обурено надула губи вона, повертаючись до Томаса. — У мене купа справ! А я тут Анастасію відволікаю!

Томас одразу підвівся й обійняв дружину.

— Люба, термінових справ наразі немає. А ви були так захоплені, що навіть не почули, як ми привіталися.

— Це тому, що ви підкралися дуже тихо, — пробурмотіла я собі під ніс.

Неш хмикнув.

Зібравши папери, Елізабет швидко поцілувала чоловіка й попрямувала до виходу.

— Скинь мені потім на пошту наш варіант!

— Звісно!

Я підхопила ноутбук і теж спробувала максимально непомітно втекти до себе. Я дуже старалась бути непомітною. Правда. Але варто було зробити крок до дверей… Як Томас і Неш синхронно перегородили мені дорогу. Причому з такими задоволеними усмішками, що в мене миттєво прокинувся інстинкт самозбереження. Ой. Ось тепер точно все. Настав час розплати. Зараз мене будуть вичитувати й, можливо, закопувати десь під офісом.

Я нервово зітхнула. Ні, ну а що? Я ж справді нагрубила босу. Хоч і заслужено. Але все ж нагрубила. А за таке премію зазвичай не виписують.

Відчуває моя дупа… Ось саме зараз і будуть проблеми.